КАЛИНА

   На горбку пишалася своєю осінньою вродою роз­кішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона га­рячим полум'ям. Радісно перешіптувались зубчасті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги.
   Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощоку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ло­вила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фатою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сонця, до потьма­реного неба.
   Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнув­ся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступи­ти її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та ка­лина згорда випросталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову виставила напоказ всьому світові свою красу і принаду.
   На ту пору десь взялися дівчата-щебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, в пучечки посклада­ли червонії кетяги.
   Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридма ридала...
   Засумував ясен, затужив за понівеченою подру­гою і почав скапувати на землю зеленими листочками.