Соло першого снігу

   Це ж буває таке! Ще вчора ввечері гомоніло багряне листя, загорнуте у жовті пелюшки місячного срібла, про недавнє неслухняне літо, про впертий норов злив і блискавиць... Ще вчора, кружляючи пожовклими листами з минулого (де губили у поспіху зв'язок із реальністю квапливі рядки чужих зізнань), воно м'яко падало до ніг...
   Повільно-повільно...
   Ще є час...
   А на недільний ранок вже хтось начаклував сніг. І пробіглися першими по цьому білому диву церковні дзвони від вранішньої служби, загадуючи, певно, як і ми колись у дитинстві, найзаповітніше, найважливіше бажан­ня, солодке, наче цей перший сніг.
   І зачудовано дивилися розчубчані хризантеми, приси­пані важким, вологим, по-несправжньому раннім снігом з-під набубнявілих повік пелюсток на цей нерозумний світ в якому відлуння літа так просто зустрічається із першим дотиком зими. І ніхто не запитує у ще теплої землі, скоцюрбленої під небом, про що марилось їй у передранкових снах. Просто янголи-охоронці, залишивши у напівдрімоті душі своїх підопічних людей, вибілювали світ, немов до причастя. І стиралися усі провини та нескладності, усі помилки та недомовленості вчорашнього року аж до білого листа, до чистої сторінки для нової історії, яка розпоч­неться за чиїмось першими кроками.
   Вже зараз...