ВОВЧИК ВЕЧЕРЯЄ

   Надвечір, коли повертаються з роботи батько й мати, а бабуся приводить з дитячого садка п'ятирічного Вовчика, квартира оживає. У кімнаті справ­ляє гармидер телевізор, на кухні щось шкварчить, вибрикує, випорскує апетитні запахи.
   А Вовчик, білявенький, з ластовинням біля кирпатого носа, ганяє по кімнаті м'яча.
   Ось і готова вечеря. Мати насипає смачної каші в тарілку і кличе сина:
   – Вовчику, ходи вечеряти.
   – Я не хочу їсти, – супиться малий. – У садку цілий день їв і пив.
   – Такої каші ти не їв.
   – Не хочу-у-у, мамо, – пхинькає Вовчик.
   – Треба, дитино, треба, – наполягає мати на своєму.
   –  Я не хочу-у-у, не хочу-у-у, – бігає хлопчик по кімнаті, аж біла з рудим відблиском чуприна з'їжилася.
   Тоді мати починає забавляти синочка (а батько в цей час виходить з хати):
   – Бабусю, ото я сьогодні біду бачила на подвір'ї...
   – Яку? – буцімто дивується старенька.
   – Бабу-ягу під кущем смородини.
   – Під нашою смородиною? – злякано вигукує бабуся.
   – Під найбільшим кущем, – продовжує гру мати, аж поки Вовчик, що уважно прислухається до розмови, і собі запитує:
   – А що баба-яга там робила?
   Мати не поспішає відповідати. Вона стоїть з тарілкою і ложкою, як солдат на чатах. Малий знову перепитує:
   – А що баба-яга робила під кущем?
   – Вона, синочку, перекинулася довгою гусеницею.
   – Чим-чим? – допитується Вовчик, а мати в цей час обережно вкладає йому ложку у рот. І той, проковтнувши кашу, цікавиться:
   – То що робила баба-яга?
   – Баба-яга, синку, вилізла на смородинову гілку, виставила свої залізні зуби і давай гризти зелені ягідки...
   Вовчик стоїть, слухає, раз у раз розкриває рот, і мати згодовує йому ложку за ложкою кашу.
   Отак точнісінько птахи годують своїх малят. Тільки у них немає столів, стільців, тарілок, ложок і виделок. І ніхто їх не забавляє.

ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:

   Чи сподобався вам Вовчик?
   Як навчити Вовчика їсти вдома?
   Коли найкраще розповідати дітям казки?
   Хто з дітей, яких ви знаєте, нагадує Вовчика?