ПРОВІДИНИ
У палаті повно березневого сонця. Через відчинену кватирку доноситься радісний пташиний перегук. Олегу видно набряклі великі бруньки на високому розлогому каштані. “От би нарвати, – майнуло в голові, – і кинути на кучеряве волосся Зої! А вони липкі зараз, ніби клеєм намащені. Верещала б не своїм голосом”.
Від тих заманливих думок хлопчик зловтішно посміхнувся, ненароком поворушився – і скрикнув від гострого болю.
– Проклята нога, – процідив крізь зуби, – А все через неї, через Зойку я тут.
Біль поволі вщухав. І розпрямлялися чорні брови на блідому чолі, і теплішали карі очі під густими довгими віями.
Ганяв би зараз м'яча на шкільному стадіоні, якби не оте дівчисько. Хто її просив хапати за піджак, коли він вискакував з класу через відчинене вікно на шкільне подвір'я? Хіба раніше не падав з дерев, не гасав по партах, не стрибав з кручі? Але ніколи не ламав рук і ніг. Тільки й неприємностей мав, що часом на зборах картали, і вчителі батькам скаржилися. А тепер у таку халепу попав, що не знаєш, коли й виберешся з неї. Ось нога, як лялька, сповита гіпсом і марлею. Чого доброго, ще й калікою можна стати, як дід Петро. Старий хоч на фронті був, з ворогами воював, а він... а він через вікно...
Хлопчик заплющив очі, брови зійшлися на переніссі. Думки, як темні грозові хмари в літній день, проносилися в голові, одна від одної чорніша. То йому ввижалось, як на милицях іде до школи, а малюки пальцями показують на нього і кричать: “Дивіться, дивіться, герой іде, що через вікно вискакував з класу, бо дверей йому замало!”. То суворий директор перед усіма учнями читає наказ про його виключення зі школи. То мовчазний батько забирає подарований футбольний м'яч, то заплакана мама...
Бідна мама! У неї хворе серце. Не раз тато просив, щоб не хвилював її. І обіцяв же. За всю зиму не скаржилися на нього ні учні, ні вчителі. Одного разу навіть у класній газеті похвалили, що став краще вчитися.
А тепер, а тепер... ще й на другий рік залишиться...
Від останньої думки йому стало моторошно.
– Ще тільки не вистачало, – промимрив, – щоб другорічником звали. І так відцурався весь клас. За чотири дні ніхто й носа не показав.
Та хіба він заслужив, щоб його відвідати у лікарні? Якби ногу зламав десь у партизанах, або на фронті, або під час змагання на футбольному полі, а то...
Щось за дверима зашаруділо. Олег прислухався... Ні, це не дід Петро. Його милиці здалека чути, гудуть на весь коридор. Може, мама? То чого не заходить? – А-а-а, це кіт. Але двері відчиняються і ледь-ледь риплять...
Хлопчик швидко натягнув простирадло на голову і затаїв подих.
– Спить, – долинув до вуха знайомий голос.
– Що будемо робити?
“Це ж Олекса і Зойка!” – ледь не крикнув на радощах Олег. Він повільно стягнув простирадло і побачив у довгих білих халатах однокласників. Ті стояли біля дверей і посміхалися.
– Ти не спиш? – запитав Олекса.
– Хіба не бачиш?
– Здрастуй, Олег, – несміливо привіталася Зоя, підійшла до ліжка і простягла букетик пролісків. – Візьми.
– Не треба мені твоїх квітів, – буркнув Олег і відвернув голову до стіни.
– Це тобі від усього класу, – швидко промовив Олекса. – Ми були в лісі на екскурсії і там назбирали для тебе пролісків. Ще від усього класу ми принесли пиріжків з повидлом, які ти дуже любиш. У шкільному буфеті купили.
– Мені не треба ваших пиріжків.
– Олег, я ж не хотіла, щоб ти зламав ногу, – прошепотіла дівчинка.
– Не хотіла, не хотіла, – передражнив хворий. – Чого стоїш? Можеш іти! О-о-ой!
– За що ти на Зою гніваєшся? – заступився за дівчинку Олекса. – Сам же винен.
– О-о-ой! І ти забирайся звідси з квіточками і пиріжечками! Заступничок знайшовся.
– Якщо так, то підемо, Зою! – твердо сказав Олекса.
Олег почув повільні кроки, що віддалялися від ліжка. Ось вони біля дверей. Зупинилися. Він ледь повернув голову і крадькома зиркнув на однокласників. Зоя дивилася на нього повними сліз очима. Сльоза, завбільшки з горошину, скотилася по щоці і впала на проліски...
До щему в горлі хлопчикові стало шкода і себе, і Зої... Вже хотів простягнути руку по квіти, як почув Олексове:
– До побачення!
Рипнули двері – і голосно застогнав Олег.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Опишіть словами весняний день?
Намалюйте словами портрет Олега?
Як потрапив Олег до лікарні?
Чи осуджує свій вчинок хлопець, а якщо осуджує, то як?
Кого Олег звинувачує у своїй хворобі?
Як повівся Олег з однокласниками, які провідали його?
Чого голосно застогнав Олег, коли рипнули двері?
Що ви скажете про Олега?