ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Мобілка

   Навколо Дмитра зібрався такий гурт школярів, ніби він роздавав правильні відповіді до контрольної з математики чи розповідав найсмішніші анекдоти. Сьогодні, ледве дзвінок з уроку сповіщав про чергову перерву, діти з усіх класів збігалися до Дмитра, аби на власні очі побачити його обновку – супер-пупер нову мобілку! Хлопчик гордовито піднявся на підвищення – насправді, всього на дві сходинки, що вели на другий поверх школи, але вони здалися йому найвищим п'єдесталом! Там він поблажливо дозволяв школярам потримати мобілку й поахкати від захоплення.
   –  У неї можна завантажити стільки музики, скільки влізе! – Дмитрик вихваляв свою цяцьку, аби ще більше вразити дітей. – А ігор в ній стільки, що можна всі уроки гратися і ще на потім залишиться!
   –  Нічого собі!..
   –  Оце так!..
   –  Вав!..
   –  Класно!.. коментували вражені школярі.
   Славко Хоробрик і собі протиснувся крізь гурт дітлахів, аби й собі глянути на предмет Дмитрової гордості. Найновіша модель мобільного телефону саме перекладалася з одних рук в інші. Блиснув величезний екран із сенсорним покриттям,  щось там спалахувало і гаснуло, майоріло кольорами, блимало, миготіло і пілікало…
   –  Красивий телефон, – погодився Славко. – Ти б його тримав при собі, – обережно порадив він хвалькові.
   –  Іще чого?! – хмикнув розпашілий від гордості Дмитро. – У мене від друзів немає таємниць. Нехай собі дивляться! Хто, крім мене, ще покаже їм такі новинки техніки?
   Дзвінок на урок розігнав школяриків, ніби наполохану пташину зграю. Славко лише знизав плечима і не став сперечатися із зазнайкуватим власником найновішої моделі мобілки. Той, певно, навіть не зрозумів, чому Славко Хоробрик порадив йому тримати телефон при собі…
   А Славко, як справжній майбутній міліціонер, знає – бо тато постійно навчає його! – що мобілки крадуть найчастіше, мало не щодня. Така дорога річ, як у Дмитра, – ласа приманка для будь-кого, хто й собі захоче покористуватися супер-телефоном. А спокуса поцупити його надто велика, особливо коли він так блимає і виграє у тебе в руках.
   …Через два уроки Дмитрик сидів на тій самій другій сходинці і так голосно плакав, що аж луна йшла коридором.
   –  Що в тебе сталося? – запитав Славко.
   –  У мене… у мене… телефон… украли! – схлипуючи, відповів неборака.
   –  Негайно потрібно сповістити у міліцію! – скомандував Славко Хоробрик.
   –  А міліція допоможе? – з надією поглянув Дмитрик.
   –  Звичайно! – відповів майбутній міліціонер.
   –  Ой-ой-ой! – гірко зойкнув Дмитрик, – Тато відлупцює мене ременем, коли дізнається, що сталося! Це ж… його мобілка…  Я взяв її без дозволу… – признався хвалько.
   –  Отакої! – розвів руками Славко. – Ти поцупив телефон у тата, а хтось – поцупив його у тебе.
   –  Ні, я в тата не поцупив! – Дмитрик так швидко заперечливо крутив головою, що вона ледь не зірвалася йому з в'язів. – Я збирався повернути її одразу після школи. Просто… похвалитися хотів… трохи…
   –  Гаразд. Згадуй усіх, кому ти хвалився, – Славко Хоробрик взявся до справи, як справжній міліціонер.
   –  Усім… – шморгнув носом обікрадений.
   –  Так, я бачив, – пригадав Славко. – А де була мобілка до того, як зникла?
   –  У кишені, в портфелі, у пальто, на парті, в папці, в пеналі… – Дмитрик навіть пальці почав загинати, аби перелічити усі місця, де побував сьогодні його – не його телефон.
   Коли міліція наблизилася до гурту дітлахів, які вкотре за сьогодні оточили Дмитрика щільним колом, Славко Хоробрик вже встиг зібрати всю необхідну інформацію.
   –  Мобільний телефон, найпевніше, поцупили під час уроку фізкультури, – одразу повідомив Славко свої висновки старшому групи. – На початку уроку мобілка ще була у Дмитрика, а наприкінці – вже не було.
   –  Дякую   тобі,   Славку  за  інформацію,  –  серйозно відповів капітан. – Ми перевіримо ці дані. А тепер, діти, вам час розійтися по класах і зайнятися своїми справами, а нам – наодинці поспілкуватися з потерпілим, – скомандував міліціонер.
   Професіонали взялися до роботи, а дитяча цікавість могла їм завадити.  Найголовніша справа для школярів – гарно навчатися і бути законослухняними дітьми. Навіть коли дуже-дуже цікаво довідатися, як саме міліціонери шукатимуть крадія Дмитрикової мобілки…
   За п'ять хвилин до завершення останнього уроку до класу Славка Хоробрика завітав уже знайомий капітан міліції в супроводі схвильованої директорки школи. Учні дружно піднялися з-за парт і так само дружно сіли після дозволу вчительки.
   Діти, ми зовсім ненадовго перервемо урок, – урочисто оголосила директорка. – Увага! Товариш міліціонер має вам дещо сказати.
   –  Подякувати! Я маю подякувати! – уточнив капітан. – Славку, підійди, будь ласка, до нас і дозволь потиснути тобі руку! Завдяки інформації, яку ти зібрав, ми швидко знайшли крадія і повернули поцуплений телефон! Молодець! Справжній майбутній міліціонер!