ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА

Світлофор

   Рух автомобілів на цьому перехресті завжди такий жвавий! Великі, малі, здоровенні й зовсім крихітні автомобілі, автомобільчики та автомобілища різних марок і кольорів безкінечно сновигають туди-сюди і зупинити їх може лише всемогутній світлофор. Та й то не надовго. Варто засвітитися зеленому ліхта­рикові на світлофорі, як знову все починається спочатку: великі, малі, здоровенні й зовсім крихітні автомобілі, автомобільчики та автомобілища мчать туди-сюди...
   На тротуарі перед пішохідним переходом зазвичай збираєть­ся величенький гурт людей, котрі дочікуються, коли ж нарешті для автомашин загориться червоне світло, а людям світлофор закліпає зеленим оком. Отоді весь той гурт одночасно робить крок на дорогу і безпечно долає її переходом-“зеброю”.
   Славко Хоробрик змушений частенько долати цю небез­печну частину шляху. А як же інакше? На іншому боці перехрестя мешкають його дідусь із бабусею, а хлопчик любить навідуватися до них у гості. Насправді нічого страшного у такій подорожі немає, бо Славка ще з дитячого садочка навчили правил пішо­хода. Головне – не вибігати на дорогу і стежити за сигналами світлофора. А щоб не забути, на яке світло можна йти, а коли потрібно стояти, Славко вивчив веселого віршика:

Світлофор стоїть на розі,
Бачить все, що на дорозі.
Як від люті червоніє –
Рушити ніхто не сміє!
Жовтим сонечком засяє –
Небезпека вже минає.
А підморгує зеленим –
Вільний шлях! Ідіть до мене!

   Все дуже просто! Головне – запам'ятати віршика і робити, як у ньому сказано. Щоправда, світлофор кліпає трьома кольо­рами для водіїв, а для пішоходів – тільки двома: червоним і зеленим. Проте, щоб нічого не переплутати, є маленький секрет – на скельцях світлофора для піших зображено силует людини. Вона або йде, або стоїть. Зовсім не складно!
   От і цього разу, доки світлофор увімкнув червоний ліхтарик з чоловічком, що завмер, як міліціонер на плацу по команді “Струнко!”, Славко пригадав дитячого віршика і подумки повторював його. Коли зненацька зовсім поруч, наче метеор, прошмигнув повз гурт людей хлопчик-дошкільнятко зі скрипкою у футлярі. Промчав і навіть не подумав зупинитися на краєчку тротуару, а... зробив крок на дорогу!..
   Люди перелякано зойкнули і завмерли.
   Тут же вискнули гальма автомобіля.
   Хлопчик розгубився, заметушився й кинувся бігти через дорогу – просто в гущавину руху!.. Але не встиг він зробити і кількох кроків, як услід за ним метнувся Славко Хоробрик. Він вхопив малого скрипаля за руку й силоміць потягнув його назад на тротуар.
   Обоє хлопчиків нарешті опинилися у безпеці й звільнили проїжджу частину для автомобілів. Водій із машини погроз­ливо показав кулака і спроквола натиснув на педаль газу, авто рушило з місця. Вже за мить транспорт знову мчав туди-сюди, ніби нічого й не сталося.
   –  Ти що, з лісу втік?! – гримнув Славко на врятованого дошколярика. – Чи не знаєш, як поводитися на дорозі?
   –  Я... я... не хотів... – закліпало хлопченя очима і з-під вій зненацька покотилися рясні-рясні сльози. – Я... не подумав... Не подивився... – зізнався він.
   –  Ну, годі, годі рюмсати, – взявся заспокоювати його Славко.
   Тим часом силует чоловічка на світлофорі для пішоходів почав крокувати, підсвічений зеленим кольором, і всі очевидці пригоди рушили через дорожній перехід на інший бік вулиці. А з протилежного боку пішли інші перехожі. На хлопчиків перестали звертати увагу, малюк зі скрипкою вгамував сльози і тільки кумедно шморгав носом.
   –  То над чим ти так замислився, що навіть не помітив сигналу світлофора? – запитав у нього Славко.
   –  Над гамами, – чесно відказав малий. –Я граю на скрипці. Іду до вчительки на урок музики.
   –  Ти музикант? – здогадався Славко.
   –  Майбутній, – уточнив хлопчик. – Хоч я ще маленький, та дорослі кажуть, що в мене є талант. Його потрібно розвивати. От я й розвиваю – займаюся музикою.
   –  А я – майбутній міліціонер, – відрекомендувався Славко Хоробрик. – Ми з тобою, коли виростемо, робитимемо різні справи. Але обоє приноситимемо людям користь: ти будеш грати їм красиву музику, а я – оберігати від різного лиха.
   –  Ой, як добре! – просвітлів усмішкою хлопчик-скрипаль.
   –  Але наразі треба постаратися не потрапити під колеса машини, – нагадав йому Славко про помилку.
   –  Розумію, – винувато зітхнув хлопчина. – Я постійно забуваю про те, на який колір світлофора можна йти, а на який – треба стояти. Та й про сам світлофор забуваю. Постійно гами в голові.
   –  А мені допомагає отакий віршик:

Світлофор стоїть на розі,
Бачить все, що на дорозі.
Як від люті червоніє —
Рушити ніхто не сміє!
Жовтим сонечком засяє —
Небезпека вже минає.
А підморгує зеленим —
Вільний шлях! Ідіть до мене!

   –  Який цікавий віршик! – зрадів маленький скрипаль.
   –  Хочеш, я допоможу тобі його вивчити, щоб ти ніколи більше не плутав сигнали світлофора? – запропонував Славко.
   Хочу! – зрадів хлопчик. – А потім я заграю тобі на скрипці! – пообіцяв майбутній геніальний музикант.