Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстоньки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали. Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали. Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки – то дивина. Тож і назвали малого Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок. Одного разу Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати. – Чого так рано встав? – запитала Чубчика мати. – Солов'їв послухати. – Гарно співають. Помовчали. А в саду заливалися співом птахи. Чубчик слухав, слухав і несподівано до матері: – Я хочу соловейком стати! – Що, сину? – здивовано витріщилася шпачиха на Чубчика. – Хочу соловейком стати. – Соловейком треба народитися, – розважливо сказала мати. – А я хочу! – наполягав на своєму Чубчик. – Хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї. – Ця наука не для тебе, сину, – промовила шпачиха. – Ти навчися спочатку свистіти по-шпачиному. – Набрид мені ваш свист! – гукнув Чубчик на весь сад. -– Не хочу довіку вас чути! – Схаменися, сину, що ти кажеш? -– злякано просвистіла шпачиха. – Хіба так можна про свій рід говорити? – Цураюся такого роду, де тільки свистять і свистять! – вередливо репетував шпачок. – Вас і люди не слухають так, як соловейків. – Не те говориш, сину, не те, – промовила із сльозами на очах мати. – Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені і засвистів,ти б побачив, як радо твій спів зустріли б і діти, і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний... Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми – і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов'я, що сидів на гілці бузини. – Соловейку, навчи мене співати по-своєму, - наважився шпачок. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав: – Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов'їному співати? – Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом, – промовив Чубчик. – Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє. – Не знаю, що тобі й казати, – поважно промовив Соловейко. – Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синиччиному, сороки – по-сорочачому, шпаки – по-шпачиному, а солов'ї – по-солов'їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов'їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю. – Гаразд, Соловейку! – радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов'їсі. Цілу весну пробув у Солов'їному володінні Чубчик. І хоч із Солов'я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Чубчик розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав “тьох-тьох-тьох”. Потім Чубчик вчився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише “цінь-цінь”, “кра-кра”, “жив-жив”. Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів. Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один краще одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій. Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ: – Фіють-фіють, Кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра-кра, жив-жив- жи, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра-а-а! Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився вищати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов'я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити, тільки щось жеботіли. А Сорока, що сиділа недалеко від найстаршого Шпака, глузливо про- скрекотала: – То це вже таким суржиком співають молоді шпаки? – Ні, це тільки один у нас такий виродок, що відцурався батьківської пісні, позабув свій шпачиний рід. – Ні, ми, сороки, ще до такої ганьби не дожили. Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому. – Що ж будемо робити, сину? – запитав його батько. – Навчіть мене співати по-нашому, по-шпачиному, – ніяково пробелькотів Чубчик. – Хоч і пізно, сину, але добре, що берешся за розум.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Яким був Чубчик у сім'ї? Як ставиться молоденький шпачок до рідної пісні? У кого навчався Чубчик співати? Чого навчився Чубчик в інших птахів? Як назвав найстарший Шпак Чубчика? Чи сподобався Чубчик Сороці? Що просить шпачок у батька? Чи нема серед вас отаких Чубчиків?