ДОБРА ДІВЧИНКА

   У нашому селі хтозна відколи жив дід. Старий-престарий, сивий-пресивий. Узимку на печі вилежувався, а влітку на сонці вигрівався. Ніколи не скидав древні валянки, латаний-перелатаний кожух і вилинялу шапку. На господарстві були в нього: біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.
   Якось почвалав дід на город і забрів у капусту. Коли чує дитячий голо­сочок:
   –  Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою.
   Оглянувся – нема нікого. Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повер­тати до хати, коли знову:
   –  Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою.
   Зиркнув на капусту – аж там на найбільшій головці сидить маленька дівчинка. У рожевому платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки голубі-голубі, носик маленький, личко біленьке, а губки – наче стиглі вишеньки.
   –  Де ти тут узялася? – прошамкав беззубим ротом старий.
   –  Лелеки загубили, – відповіла дівчинка.
   –  Як тебе звати?
   –  А ніяк...
   –  То будеш Лесею.
   –  Добре, дідусю.
   Дід узяв дівчинку на руки, приніс до хати, посадив на припічок і дав їй склянку козячого молока та окраєць черствого житнього хліба.
   Леся попоїла, подякувала і почала поратися у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватися, як маленька господиня, запнувшись рушником, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев'яне ліжко, підмела долівку.
   –  Дідусю, а де ваше відро? – запитала дівчинка.
   –  Нема, доню, у мене відра.
   –  А чим воду носите?
   –  Горнятком, дитино моя.
   –  Я піду по воду. 
   –  Ти ж маленька ще.
   –  Нічого, дідусю, якось принесу.
   Взяла глиняне горнятко, вибігла з хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки, що темніла під бережком. Тільки зачерпнула води, як у горнятку заметушилася невелика зелена жаба. Вона хотіла виплигнути, але не змогла. Тоді заплакала і звернулася до дівчинки:
   –  Ква-ква, Лесю, пусти мене у копанку.
   –  Не плач, жабко, я не хотіла зробити тобі зле, – прошепотіла дівчинка. – Плавай собі, плавай.
   Леся вилила воду з горнятка, набрала свіжої і побігла стежкою через сад до хати. А коло стежки цвіли синьоокі Петрові батоги. Лиш нагнулася, щоб зірвати кілька квіток на букет, аж чує:
   –  Не рви нас, Лесю, не зривай! Глянь, як з нами гарно у саду. А зірвеш і пусто стане на цьому місці. Не зривай нас, дівчинко.
   –  Не зірву, бо й справді з вами тут дуже затишно, – сказала дівчинка і побігла стежкою.
   Аж шлях їй перегородило густе срібне павутиння. Тільки хотіла махнути рукою, щоб прокласти собі дорогу, як здоровенний павук вибіг на середину свого царства, злякано глянув на дівчинку і густим басом загув:
   –  Шу-у-у, Лесю! Не губи моєї домівки. Бачиш, скільки я наловив мух і комарів-кровопивців? Не будуть вони ні тебе, ні діда, ані козу кусати.
   –  Живи собі, павученьку, не буду твого срібного царства руйнувати.
   –  Шу-у-у, дякую тобі, добра дівчинко. Ми цього не забудемо.
   Вибрикує Леся стежкою, коли бачить: силкуються, надриваються му­рашки, а не можуть до своєї хатки затягти велике біле яєчко. Нагнулася, соломиною продовбала більшу дірочку, і затягли комахи свою ношу. Вже хотіла йти, коли почула:
   –  Дякуємо тобі, добра дівчинко.
   Іде, поспішає Леся стежкою, несе у горнятку воду, а назустріч синичка:
   –  Цінь-цінь, цінь-цінь, дівчинко! Порятуй моїх діток від кота-злодія!                     
   Кинулась мала до яблуні і бачить: коло дупла сидить великий чорний котище і лапою з гострими кігтями хоче залізти до пташиного гнізда. Схопила суху гілку і пригрозила забіяці. Той злякано нявкнув і дременув хтозна-куди.
   –  Дякую тобі, добра дівчинко, дякую! - радісно проспівала пташка.
   Вже Леся взялася за клямку дверей, як де не візьметься бджілка. Літає

над головою і молить-благає:
   –  Дз-з-з-з, дз-з-з-з, Лесю! У наше гніздо миша залізла і гризе стільники. Взимку ми з голоду помремо. Допоможи напасниці позбутися.
   Недовго роздумувала. Поставила горнятко на поріг, схопила віник і бігом за бджілкою у садок. А там, у вулику, миша господарює. Вигнала непрошену гостю, а бджілка:
   –  Дякуємо, дуже дякуємо тобі, добра дівчинко.
   Нарешті прийшла до хати. А дід лежить сумний-пресумний, на білий світ не дивиться.
   –  Що з вами, дідусю? Може, болить що?
   –  Ой, болять мені всі кісточки, дитино, кожна жилочка, – простогнав старий. – Доки ти ходила по воду, то прийшли царські слуги за податком та били мене, останній кожух забрали, півнику голову скрутили, кізочку на заріз повели. Лишень курочка заховалася від них. Ще й жменю борош­на витрусили, шкуринку хліба поцупили. Доведеться нам з голоду поми­рати.
   Вийшла Леся надвір, сіла на призьбу та й зажурилася. Підперла кулач­ком голівку, а з очей сльози: кап, кап, кап...
   Десь тут узялася синичка, сіла на бузкову гілку і до дівчинки:
   –  Цінь-цінь, цінь-цінь, Лесю! Ти чого плачеш?
   –  Як же мені не плакати, коли царські слуги все у дідуся забрали, нас на голодну смерть лишили.
   Вислухала те пташка, злетіла високо у небо і на весь білий світ голосно проспівала:
   –  Цінь-цінь-цінь! У нашої Лесі велике горе! Царські слуги у дідуся все забрали, на голодну смерть обох лишили. Допоможіть їм! Допоможіть чим можете, дорогі друзі нашої Лесі!
   Першою це почула зозуляста курка. Вибігла із схованки – і до дівчинки:
   –  Йди, Лесю, до хліва, заглянь у темний куток: там знайдеш гніздо повне яєць. Їжте на здоров'я!
   Ще не встигла дівчинка викласти з фартушечка курячі яйця, як через відчинені двері до хати влетів рій бджіл. Вони кинулися до великої чорної макітри і скоро наповнили її по вінця запашним медом.
   Тільки бджоли покинули хату, як через поріг поповзли до кімнати маленькі моторні мурашки. І кожна несла на спині пшеничне зеренце. Комашки так завзято працювали, що через якусь годину наповнили мішок золотистим зерном.
   Дід з Лесею не могли надякуватися за такі гостинці.
   Вже дівчинка хотіла зачинити двері, аж побачила великого павука. Він повз попереду, а за ним - його родичі, які жили по садах і лісах. Павук чемно привітався і сказав:
   –  Шу-у-у, Лесю! Ми прийшли, щоб сплести тобі і дідусеві таке вбрання, у якому взимку було б тепло; а влітку – прохолодно.
   До вечора павуки сплели два срібні кожушки, костюм дідусеві, а Лесі – платтячко і шапочку. Ніхто на білому світі ще не мав такого одягу.
   Вже сонечко лягло спати, коли синичка дзьобом постукала у вікно і повідомила, що птахи пригнали козу, принесли все забране дідове майно.
   А ще птаха розповіла, як орли і яструби на прохання синички гострими дзьобами клювали царських слуг. Ті з переляку кинулися тікати за моря-океани.
   Щасливо зажили дід з Лесею, бо шанують усе живе на землі.

ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:

Де знайшов дід дівчинку?
Чому птахи і комахи допомагали Лесі і дідові?
Що забрали царські слуги у діда?
Чи допомогли Лесі її друзі?
Чому щасливо зажили Леся і дід?
Як ви ставитесь до природи?