ПРИГОДА ДРУГА

День народження

   Сьогодні Славка Хоробрика запросили на день народження. Сусідській дівчинці Маринці сповнилось десять років, і батьки дозволили їй запросити додому кількох однокласників та друзів-сусідів. У визначений час Славко “озброївся” букетом, який мама допомогла йому зібрати, і здоровенною книгою “Енциклопедія для дівчаток” – все це дісталося Маринці як подарунок. Дітей зібралося багатенько. Всі веселилися, куштували різні смаколики, запивали солодощі соком, грали у всілякі рухливі ігри, випускали в небо повітряні кульки, а потім – почалися танці!
   Коли діти вже добряче настрибалися під музику, геть по­томилися і просто-таки попадали з ніг, Маринин одноклас­ник Дмитро напустив на себе таємничого вигляду й дістав із кишені кілька довгастих барвистих “олівців” із “хвостика­ми”. Щоправда, схожість з олівцями була лише позірна.
   –  То що, годі дитячих веселощів? Може, постріляємо? – поважно запитав він у гурту.
   –  Чим? Оцим? – глузливо захмикали хлопці. – Олівці не стріляють!
   –  А це не олівці, – гордовито заперечив Дмитро.
   –  Що ж це тоді по-твоєму? – усі зацікавилися.
   –  Це – петарди! – проголосив власник “олівців”.
   –  Ой! Мене сваритимуть!.. – наполохалася маленька господиня дому Марина, бо не раз чула, як голосно вони вибухають – аж мимоволі здригаєшся.
   –  Не сваритимуть. Ми тільки разок стрельнемо. А потім скажемо, що нічого такого не було! – розкрив свій план спритник.
   –  Погоджуйся, Маринко! Це ж так весело! – взялися вмов­ляти дівчинку гості.
   –  Справді-справді! Це так по-дорослому, – підбадьо­рювали вони.
   –  Я не знаю... – геть розгубилася Марина.
   –  Нізащо не погоджуйся! – впевнено втру­тився у розмову Славко Хоробрик. – Ти ж добре знаєш, як це небезпечно!
   –  Що тут небезпечного? – набундю­чився Дмитрик, мов індик. – Бабахнемо разок – і все!
   –  Не все, – заперечив Славко. – Ти знаєш, що після такого “бабаху” рука може залишитися без пальців?
   –  Ой! – Марина від страху аж очі заплющила.
   –  Ой-ой! – мов луна, зойкнули за нею інші дівчатка.
   –  Зі мною такого не станеться, – пирхнув Дмитрик. Але бажання “бабах­нути” у нього, вочевидь, поменшало. Рука перестала тягнутися до петард і про всяк випадок заховалася в кишені штанів.
   –  А якщо станеться? – не відступав Славко. – Уявляєш: ти не зможеш тримати ні ручки, ні ложки, ні шапки... А то й не тільки ти, а ще хтось, у кого петарда випадково поцілить?
   Діти нашорошилися й затихли. Кожен уявив цю страшну картину. Нікому не хотілося залишитися без пальців. Нехай краще вони будуть всі на місці! Невже Дмитрик прави­тиме своє і все-таки візьметься стріляти петар­дами? Ой!.. Це ж справді небезпечно!
   Дмитрик опустив голову так низько, наче зібрався дістати носом до грудей.
   –  Ну їх, ці петарди, – буркнув він і густо-густо почервонів, ніби вмився вишневим соком. – Обійдемося без них...
   –  Ура! – загукали діти.
   –  Тоді танцюймо далі! – запро­понувала щаслива Маринка.
   Але не встигли гості знову ввімкнути музику, як до кімнати увійшла Маринина мама з вели­чезним шоколадним тортом. Та не просто з тортом, а з тортом, в який було встромлено і яскраво палало десять свічечок! Це було так красиво й урочисто, що не передати словами! Одне слово, по-святковому!
   –  О-о-о! – тільки й видихнули захоплені дітлахи.
   –  Задмухуйте усі разом! – сміючись, запропонувала їм Маринина мама. – І не забудьте задумати найзаповітніше бажання, – нагадала вона.
   Усі діти збилися довкруж торта і на рахунок: “Один... Два... Три!” – одночасно задмухали на свічки. Потім кожному діста­лося по шматкові смачнючого торта з шоколадним кремом і... надією, що заповітне бажання сповниться.