Дитинство

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу, крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі рози тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам: таємний дух зі мною
В давнім саду.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, милий, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінню,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговінню.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду,
Я – додому.

             *  *  *
Впали чорні лебеді
На вечірнє озеро,
Сколихнули воду.
“Добрий вечір, озеро,
Радістю вітаємо:
Дожидай до себе
В темряві глибини
Зоряниць небесних”.

Хлюпне хвиля в озері:
“То мені не радість –
Зорі полуночні,
Сонце – моя радість
І солодка втома.
А немає сонця,
Забування багну:
Срібного завою
Теплого туману”.

           *  *  *
Наклав на лук очеретину,
Засмолену в кінці, –
Переспівала гай високий,
Упала на луці.

А там ходив товар безглуздий,
Лінива вагота,
Та й потрощили цівку-стрілку
Повільні копита.

Шкода мені! А я так пильно
Оглянув очерет!
А я до сонячного блиску
Метав співучий лет.

Ти – зрадниця, ти, смоло чорна!
Кладу на тебе гнів.
Навіщо я дитину літа
У тьму твою вмочив?

            *  *  *
У саду мого дитинства
Виростало три берези.
Що одна коло окопу,
Над дорогою другая,
Біля брами стала третя.
Пам'ятаю день розстання.
Та, що стала при окопі,
Омирила шум летючий,
Перестала гомоніти.
Що біліла край дороги, –
Розтворила білу кору,
Обіллялася сльозами.
Що над брамою сп'ялася, –
Поронила листя зверху,
На дорогу пометала,
Вслід за мною посилала:
“Ой роздумайся, вернися!
Світ обійдеш, та не знайдеш
Ні матері край постелі,
Ані сонця у порогу,
Ані меду на зелині”.

            *  *  *
Прийшов до саду, де був хлопчиком.
В паморозній тиші вечора
Усі дерева сколихнулися.
Де ти так довго, довго був?
Либонь, усі світи обійшов,
Обтрусив золоту яблуню,
Пив воду з лиця місяця,
Здобув уламок веселки? –
Я став, відказую тихо:
Золотих яблук не рвав,
3 криниці неба не пив води,
До веселки ані дойнявся. –
Усі дерева посмутилися.

Коли паморозь – сад глибокий,
В саду світліє вікно.
Увійшов я – там дід замшілий,
На чугаїні червоні вуса,
Під чобітьми мокрявий слід.
Я ліг на тапчан рипливий,
На ньому рядно у смужках,
Тільки синя притьмарилася, –
За довгі літа намеркла.

Розпочинає замшілий дід:
Що був собі хлопчик малий,
Та пішов у далекий світ,
А горбата за ним услід...
Тріщить у грубці солома,
Смертний сон облягає вії,
Як той іній навислу стріху.

            *  *  *
Коли весь двір пірнав у тінь,
На пасіку, поза курінь,
Тягнуло димом від сушарні.
А ми гуляли в ловитки,
І ти ховалась за дубки
Або за горбики цвинтарні.

А потім сонце западало,
І з насипу дивились ми,
Як дальнє дерево й доми
Скривали тліюче кружало, –
І боязко горнулась ти
До мене, щоб додому йти.

Є у зорі жаркий янтар,
А в півночі Волосожар.
О світе мій, землею вкритий!
Віддав би я ще й кращий дар
За той курінь, за той димок,
За твій летючий голосок,
За те, щоб знов тебе ловити.

            *  *  *
Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.

Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить тривогу,
Приковує очі мої.

Чи то моє світле дитинство
Збирає волошки в полях?
Чи то моя мила, забута,
Сумує по згублених днях?

Дивлюсь і томлюся без краю,
Несила очей одвести.
Уже ж мені милій назустріч
Ніколи степами не йти.

Про золоті колисочки на вітах.
Де вивільга дітей своїх гойдає.
Там все мені любов заповідає:
Срібляста принадь на медовій сливі,
Ласкавий пух на котиках лози,
На скелі моху тепле запинало.
О саде мій, учителю прихильний!
Як рано я з тобою розлучивсь,
Як рано вийшов у шумливий світ!
Та все життя моє, у снах глибоких,
Як вірний друг, являвся ти мені
В такій красі блискучій, хоч сумній,
В такім солодкім, хоч примерклім сяйві,
Що плакало і завмирало серце.
Навіщо ти тривожив сонний дух мій,
Будив бажання відновити те,
Що на землі відновлення не знає?
Ніхто мені не дав гіркої вісті,
Та я свідомий, що тебе немає.
А хоч би ти і досі красував,
Не хочу я ронити сльози там,
Де ти вінчав мене небесним щастям,
Не хочу я на чистому смарагді
Лишати плями смутку та прокльону...

Та в час, коли я помирати стану,
Явись мені, коханий саде мій!
Явись таким, яким прийшов навесні,
Коли в тобі ліщина розцвітала.
Хай скорбному мені здаватись буде,
Що сотні дармовишків світюгцем
На подуві квітневому бринять,
Що, держачи на вітах безліч сонць,
Кущі, мов сестри, стали наді мною,
Щоб милою відрадою дитинства
Осяяти останню мить мою.