ВЕСНЯНА МЕЛОДІЯ

   Я повільно йшов сонячним тротуаром, під нога­ми глухо чавкав водянистий брудний сніг, а широкою вулицею, бризкаючи їдким синім чи чорним димом, мчали легковики і вантажівки, автобуси і трактори.
   Мої вуха вже давно звикли до вуличного гамору, не звикати й очам до нестримного руху.
   Я саме підходив до газетного кіоску, як раптом залунав пташиний голосочок, та так дзвінко, що зупи­нив цілий гурт пішоходів. Кинув очима на низького густогіллястого кленчука – і о, радість: на тонкій гіл­ці, коло самісінького стовбура сидить невеличка синич­ка і раз за разом:
   –  Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-і... Та весня­на мелодія таки перемогла неугавний вуличний гамір і вереск, бо люди, котрі поспішали тротуаром, стишу­вали кроки коло кленчука, повертали голови до пташ­ки і радісно усміхалися відважній.
   А синичка не вмовкала:
   –  Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-і...
   То співала весна!