ВИПРОБУВАННЯ

   Борис похапцем попоїв захололого борщу, ков­тнув шматок котлети і сів до столу. Рвучко розгорнув підручник, видер із старого зошита аркуш паперу, схо­пив ручку і почав читати задачу: спочатку мовчки, потім вголос і знову мовчки.
   Він довго сопів, чухав потилицю, для чогось шкрябав горбинку на носі, куйовдив ручкою темно-каштанову чуприну. Задача не давалась.
   Борис ковзнув поглядом за вікно. Майже торка­ючи вітами шибку, висіли великі бурштинові яблука, похитувалась головата червона жоржина.
   Раптом насупився. Згадав урок математики, контрольну роботу. Він, як завжди, сидів поруч з Дмитром, нерозлучним другом. Друг? “Хіба так друзі роблять? – блиснуло в голові. – Це ж було не яке-небудь завдання, а контрольна. Тепер сподівайся вір­ної двійки за чверть. І все через нього”.
   Не показав Дмитро розв'язку, хоч тричі Борис тицяв йому під самісінький ніс папірець, на якому не по-китайськи, а по-українському було написано: “Ря­туй! Дай чернетку!”
   Та Дмитро навіть не глянув у його бік, тільки на­дряпав: “Не дам списати, працюй сам!” І не дав. А кон­трольну заховав під парту, хоч справився з нею чи не найперший. До кінця уроку малював то рогату двій­ку, то хвостату одиницю, яка нагадувала ракету на старті. А продзеленькало – як вітром видуло його з класу. Вибіг і зник.
   Ще три уроки промучилися на парті. Мовчали. Додому теж не йшли разом, як завжди...
   Гірко защеміло щось Борисові, здавило горло... А ще друг...
   А недавно ж удвох читали книжку про розвідни­ків. Ото були друзі! Один за одного на смерть йшли і з біди рятували. А цей пожалів, пожалів... шпаргалку!..
   –  Що-о-о???
   –  Шпаргалка?!
   –  Слово ж яке гидке, – промимрив Борис. – Наче лайка.
   Червоногрудий півень, сторожко озираючись, за­глянув у напіввідчинені двері і, не помітивши небез­пеки, хрипко засокотав, скликаючи курей.
   Борис сердито зиркнув на непроханого гостя, агушкнув. Перед очима знову зарябіли цифри і хитрі запитання.
   Довго сидів над задачею. І так, і сяк нею крутив, але відповідь не виходила. Брала злість і на себе, і на задачу. Завтра обов'язково Ольга Іванівна викличе до дошки. І що ж? Одержить двійку. Заслужену, чесно зароблену.
   Ой ні, ні! Він мусить, мусить розв'язати задачу! Хоч би до ранку просидів. На зло Дмитрові! Хай знає, що й без нього можуть обійтися.
   І знову забігала ручка по паперу...
   Так захопився роботою, що й не почув, як до хати зайшов Дмитро з бутсами в руках. Він навшпиньки підкрався до Бориса, став за спиною і заглянув у зо­шит.
   –  Тільки тут не додавати треба, бо задача питає, на скільки більше буде, – тихо сказав Дмитро.
   Від несподіванки Борис аж підскочив на стільці, повернувся до Дмитра і буркнув:
   –  Сам знаю.
   –  Хіба я кажу, що ти не знаєш? – примирливо посміхнувся гість. –  Все у тебе правильно. Лише ос­таннє питання ось... Але ця задача трудніша, ніж була на контрольній.
   –  Ти чого прийшов? – недружелюбно перебив його Борис.
   –  Змагання ж сьогодні.
   –  Не піду!
   –  Ти не жартуй, Борисе.
   –  І не думаю.
   –  Честь класу захищаємо.
   –  Хоч і школи.
   –  Хто ж за тебе у воротах стоятиме? – видивив­ся чорними, як терен, очима Дмитро.
   –  Сам стій. Ноги в тебе довгі і криві, – байдуже промовив Борис.
   –  Тільки не ображай...
   –  Хіба неправду кажу?
   –  То підеш?
   –  Ні!
   –  Я був кращої думки про тебе. Другом вважав.
   –  Сьогодні я переконався, який з тебе друг. Шу­кай собі інших.
   –  Ех ти...
   Дмитро вийшов з хати. А Борис, навіть не огля­нувшись, почав переписувати розв'язок задачі з чер­нетки у зошит. Він старався, як ніколи. Намагався написати цифри не як-небудь, а так, як це не раз пока­зувала вчителька на класній дошці.
   Хотів забути про недавню розмову з Дмитром, але настирливі думки про футбол раз у раз лізли в голову, відволікали. Ще й рука чогось тремтіла. Тому букви і цифри виходили кострубатими і дуже нагадували го­ловатих пуголовків чи химерних тонконогих павуків.
   Коли придивився до написаного, то наче обпікся кропивою. Спересердя кинув ручку, підвівся, вийшов з-за столу і став, потягуючись, серед кімнати. Що ж робити? Може, літературу почитати? Це ж не писа­ти.
   Тільки-но Борис узяв з полиці книжку, як у голо­ві завихрилось: “А якщо наші програють? Що тоді?” Навмання розгорнув підручник. Прочитав кілька ре­чень, але нічогісінько не второпав. Уже хотів жбурну­ти книжкою, як до хати влетіла захекана однокласни­ця Марійка.
   –  Ти не лежиш? – здивувалася дівчинка, так важко дихаючи, що аж на голові похитувалися великі білі банти серед моря рудого волосся.
   –  А чого мені лежати? – буркнув Борис.
   –  Дмитро сказав, що ти захворів. Наші хлопці дуже переживають за твоє здоров'я. А коли суперни­ки довідалися, що ти не будеш стояти у воротах, то “ура” закричали. Та їм наші хлопці не змовчали. Мало бійка не почалася.
   –  Я зовсім не хворий, а твій Дмитро – брехун! – сердито сказав Борис.
   –  Як же це?
   –  А так.
   –  Розумію тебе, розумію, Борисе, – торохтіла Марійка. – Я теж, коли хворію, то не люблю, щоб мене жаліли. І дуже боюся лікарів і гірких ліків. Але ти не журися, головне, щоб скоріше видужав. А ми поста­раємося сьогодні і за тебе зайвих два голи вліпити. Щоб не хвалилися. Тільки дай свої бутси.
   –  Це кому?
   –  Мені.
   –  Тобі?
   –  Та мені ж. У воротах стоятиму, – впевнено сказала Марійка.
   –  Ти? – витріщився хлопець на довготелесу дів­чинку.
   –  Чого ти дивуєшся? Хіба не бачиш, яка я висо­ка? А бігаю як! Я давно мріяла постояти голкіпером, але ви чомусь не берете дівчат у свою футбольну коман­ду. Давай скоріше бутси!
   –  А дзуськи! – крикнув Борис, схопив бутси, що лежали біля дверей, і, як метеор, вилетів з хати...
   Марійка переможно розсміялася.