ПОКАРАННЯ

   Обабіч стежки, що вела до старого шкільного саду, дівчатка садили квіти, а хлопчики відрами носили воду і поливали прив'ялу розсаду.
   Діти працювали дружно. Вони знали, що з цих маленьких кволих рослин виростуть пахучі головаті купчаки і ніжні, на довгих стеблах, чорнобривці. Тіль­ки Степан вештався без роботи: то глузував з дівчат, то заважав хлопцям. Такі вибрики з ним часто бували, якщо хтось йому чим-небудь не вгодив. Бо ж любив верховодити у класі.
   Сьогодні після уроків їм нагадали, що пора са­дити квіти. Всі погодилися прийти о сімнадцятій до школи. Лише Степан наробив галасу, що не має часу, що йому і хлопцям треба йти на стадіон тренуватися. Та футболісти промовчали, не підтримали свого ва­тажка. І Степан ось прийшов. Але яка з нього користь? Він то кувікав, як порося, то співав по-півнячи, то видумував різні прізвиська дівчатам і сам з того рего­тав.
   Та на нього ніхто не звертав уваги, наче його й не було тут. Хлопця починало це осудливе мовчання ще Дужче дратувати. Навіть Надійна, з якою сидів на од­ній парті, мовчала, тільки коли-не-коли недоброзичливо зиркала в його бік. “Підождіть, зараз заговори­те!” – із злістю блиснули його карі очі. З силою натяг­нув рябого кашкета аж на лоба, заклав руки за спину і, посвистуючи, побрів у сад. Зупинився біля старої високої яблуні.
   Всі школярі знали, що тут, у дуплі, щороку виво­дяться синиці. Тому й не замастили його цементним розчином, коли ранньою весною ремонтували сад. Чого тільки не робили учні, щоб пташки переселилися звід­ти: і синичники почіпляли на деревах, і шпаківні різ­них розмірів, і навіть дуплисті гілки поприв'язували. Та синиці кожної весни чистили гніздо в дуплі, висте­лили волоссям, мохом і пухом. Але найцікавіше було тоді, коли з глибини дерева доносився пташиний писк. Після уроків десятки хлопчиків і дівчаток ставали поодаль від яблуні і спостерігали, як батьки носили гусениць своїм дітям.
   Степан швидко розшнурував черевики і кішкою подерся на дерево. Зачувши небезпеку, з дупла випурх­нула пташка, десь взялася ще одна – і стривожено зарепетували на весь сад. Хлопець якраз вчепився ру­кою за гілку біля дупла, як хтось схопив його за босу ногу і сіпнув униз. Коли оглянувся, то аж злякався – коло яблуні були чи не всі його однокласники, а за ногу тягла Надійна.
   –  Злазь! – гукнула дівчинка.
   –  Пусти ногу, бо впаду! – заволав не своїм голо­сом Степан.
   Діти стояли суворі і мовчали.
   Лантухом звалився Степан на пухку землю, сів під яблунею, опустивши голову. Хтось кинув до ніг його черевики. Він навіть не глянув у той бік. Хотілося, щоб зараз кричали на нього, щоб хлопці набили, тільки щоб не мовчали. Осудлива мовчанка товаришів лякала біль­ше, ніж грізний окрик батька.
   Степан зажмурив очі. Чув, як заворушилися учні, як віддалялися їх кроки. Стало моторошно. Щось зча­вило в грудях, важкий клубок підкотився до горла. Нарешті наважився глипнути у той бік, куди попря­мували школярі.
   Довго взувався, заправляв у штани сорочку. Хо­тів, щоб хлопці покликали до гурту. Може, і він носив би воду чи садив оті квіточки.
   Степан задумався. Йому раптом захотілося зроби­ти щось таке, щоб здивувати однокласників. Та чим? Польотом на Місяць? Але ж там вже декілька разів бували люди. Винайти якусь речовину, щоб за годину виростали оті купчаки і чорнобривчики? Але для цьо­го треба багато вчитися. І чи можна зараз чимось ко­гось здивувати? Може, якби враз у нього виросли кри­ла, і він, як ота синичка, запурхав над садом, то при­вернув би на декілька хвилин увагу до своєї персони тих всезнайок.
   Хлопець повільно підвівся і поплентався вглиб саду. Перескочив через рів, вийшов на стежку, що тяг­лася вздовж саду до вулиці і, насвистуючи якусь сум­ну мелодію, попрямував додому.
   –  Де ти бродиш, хлопче? – запитала мати, са­дячи щось у землю.
   –  У школі був.
   –  Що ви там робили?
   –  Квіти садили.
   –  Які ж?
   –  Купчаки і чорнобривці.
   –  А настурцію маєте?
   –  Нема.
   –  Чого ж ти не скажеш? У мене стільки насіння, що ним можна весь город засіяти. Подивися у решето.
   –  Пізно вже. Скрізь купчаки і чорнобривці.
   –  Пусте говориш, сину. Настурцію посадіть коло самісінької стежки. Аби корінь був у землі.
   –  Купчаки її заглушать.
   –  Ні, сину, настурція ляже собі на стежку і цвіс­тиме до осені. Хіба забув, як торік у нас цвіла?
   –  Правда, було дуже гарно.
Степан присів коло матері. Уважно дивився, як вона загортає насіння.
   –  То це ви настурцію?
   –  Атож. Бачиш, при самій стежці. Тільки її не можна густо садити. І не дуже глибоко.
   –  Мамо?
   –  Що?
   –  Може, я трохи візьму насіння?
   –  Бери, бери. Але ж смеркається.
   –  Там ще є наші.
   –  Тільки не барися.
   –  Добре.
   Степан нагорнув у кашкет насіння і стрімголов помчав до школи.
   Ото зрадіють дівчата, як побачать, скільки насін­ня приніс. Та ще й настурції! Хлопці заздрити будуть. Ну і хай! Щоб не задавалися.
   З тими думками Степан влетів у садок і ще здале­ку побачив, що вже нікого нема. Хотів жбурнути на­сіння у кущі, але передумав. Вирішив сам садити на­стурцію, як мати показувала. “От здивуються, як ви­росте і зацвіте. Садили купчаки і чорнобривці, а цвіте настурція”, – усміхнувся хлопець і взявся до роботи.
   Він раз у раз тріскою, яку підняв у саду, шпортав ямки, клав туди по дві-три насінини і ретельно загор­тав землею.
   Степан й незчувся, як поруч стала Надійна і ра­дісно:
   –  Допомогти?
   –  Я сам.
   Але дівчинка відійшла трохи від хлопця і припа­ла до землі. Через кілька хвилин зграйкою налетіли хлопчики і дівчатка і в одну мить розібрали насіння. Степан витріпав кашкет об коліно і голосно засміявся.