РАНОК

   Вузькими покрученими вулицями дід з онуком вийшли за село і вперлися у величезний лан стиглої пшениці. Втоптана стежка розтинала ниву навпіл і губилася десь аж у лісі, який ледь мрів на видноколі.
   Далеко над лісом почало світитися небо. Довга світла смуга все ширшала і над нею почали бліднути навіть найяскравіші зірниці.
   Йшли мовчки. А небо на горизонті вже почало скрашуватися то ясраво-жовтими, то рожевими фар­бами. Ігор аж зупинився, коли раптом над головою хтось радісно задзвонив у голосні дзвіночки. Здавало­ся, що то не зірниці мерехтять на небі, а срібні і золоті дзвіночки розхитуються і своїм радісним передзвоном будять землю від глибокого сну.
   –  Це жайворонки так гарно співають? – пору­шив мовчанку Ігор.
   –  Сонечко стрічають.
   –  І так кожного ранку?
   –  З ранньої весни ці музики не дають заспати хліборобові.
   І знову йшли мочки назустріч новому дню, що вже розгорявся на сході вогняними барвами.
   Під радісний спів хору жайворонків над лісом виринула червона мерехтлива жаринка, яка з кожною хвилиною збільшувалась, аж поки не запалала буй­ним вогнем у небесній печі. Та піч підіймалася над тем­ним силуетом лісу доти, доки не округлилася, і вже у густому туманному молоці висів величезний розпече­ний до червоного круг. Чим вище той вогняний круг віддалявся від землі, тим він білішав, гасячи своїм яс­кравим світлом навіть величного нічного ліхтаря – місяця.
   Так народжувався на Поділлі новий літній день.