То– хвилююча оповідь про рід наш красний, про страшні його випробування, про безсмертя його Долі світлої.
Микола ФЕДУНЕЦЬ, поет.

Стою на колінах перед пам'яттю убієнних.

Автор.

   О! Знову:
   –  Ба-ам-м-м!..
   Тягучий звук міді падає на солом'яні стріхи, на порожні вулиці, розхитує загуслу тишу над цвинта­рем.
   –  Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
   У хаті Корбачів, на печі, двійко корбаченят – хлоп­чик років дев'яти і дівчинка чи не втричі молодша від хлоп'яти.
   –  Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
   –  Цуєс, Назалку? – підносить пальчик вище брівок своїх Олечка.
   –  Та чую, – нехотя озивається братик. – Людей ховають та й дзвонять.
   –  Лю-дей... хо-ховают? Куди-и?
   –  Хто старший, знає. Скидають у ями. Але тобі нащо це? Ось мама прийдуть, їсти принесуть.
   –  І нас поскидают... у яму?
   –  Нас – ні.
   –  ...-ам-м-м!.. ам-м-м... м-м...

КУДИ ВИ? МА-А!..

   На долівці мама лежать.
   Руки розкидані, голова набік схилена, очі дивлять­ся і, нічого не бачать. Ніби скляні вони, мамині очі.
   Назарка обійняв жах, та він зціпив зуби, щоб не скрикнути – Олечка налякається.
   –  Сцо, мама сплят? – засвітилась синіми оченя­тами сестричка.
   –  Аг-га! Сплять! – не втримався Назарко і зари­дав. – Хотіли їсти і... вмерли.
   –  Я хочу їсти!
   –  Нить! Ненаїсна.
   –  І я вмлу.
   Білі мама, як та стіна між вікнами і над постіллю.
   Торкнувся Назарко маминої руки. Холодна. Знову сльози хлинули з очей хлопця. Нема татка, не стало й мами. То що ж це? Ми з Олечкою вже сироти? Круглі-крутлі? Недарма вночі над хатою щось викрикувало ”пох-ховав! пох-ховав!” і лопотіло, ніби півень на жер­дині, коли намагається крикнути своє кукуріку голос­ніше.
   Олечка до чого додумалась – припала до маминої голови і голосила:
   –  Встаньте, мамусю! Встаньте!
   А попід вікнами хтось уже ступає чоботищами: гуп! гуп! гуп! Не одна пара чобіт. Хата чула таке гупання. Не вдень, правда, як оце зараз, — уночі. Тоді тато з мамою про щось перешіптувались. Назарко не спав. Не міг заснути. Антоша Вирлоокий стрічався йому на вулиці. Тільки зімкне повіки – Антоша суне на тебе страшний- престрашний.
   –  Арсене, – тремтів мамин голос. – Таке на світі коїться, що ой!.. Людей поночі, як звіра в лісі, вилов­люють озброєні посіпаки, вивозять кудись.
   –  Ну, як виловлюють? – зітхнули тато. – Ареш­товують. Вивозять, є чутка, в Сибір. Є таке місце. Ну, не місце – там кілька країн би вмістилося. А ще Урал, Казахстан... Ловлять-арештовують, теж є чутка, ворогів.
   У голові Назарковій заколотилася думка. Виловлю­ють – то ясно. Гурт чоловіків накидається на одного. Як той пручається, б'ють і тягнуть куди треба. А як... арештовують цих ворогів?
   –  Татку!
   Певно, тато розтовкували б Назаркові оте чудер­нацьке слово “арештовують” – тут як загавкає біля воріт Бровко! Хряснув постріл. Кілька пар ніг загупа­ло отак, як оце під вікнами. Але стрімкіше: ніби хтось від когось утікав, а хтось когось наздоганяв. 1-і... трах! о-о-о! – злетіли з круків двері, сінешні й хатні.
   Мама не встигли взяти з колиски Олечку – в од­вірках уже чорніла волохата від нічного мороку людська постать.
   –  Корбач! – блиснув наган проти місяця, що заг­лядав у причолкове вікно. – Ти – арештований.
   –  За що?! – зойкнули мама. – Хіба ми вороги які?
   –  На збір п'ять хвилин!
   То було. А це Антоша Вирлоокий рвонув на себе двері.
   Антоша збирає по хатах покійників – умирають люди. Він – підбирає. Вирлоокий може і напівживо­го відтарабанити на цвинтар до ями. Було вже таке. Підібрав хлопця, недалекого Назаркового сусіду Тимка, вмостив його на віз та й гаття-вйо-о! Нещасний вдихнув свіжого повітря, сплигнув з васага і подався, куди очі бачили. Антоша лаявся несамовито в Христа і поза Христа. Потім дивувався: що не однаково йому, Тимошеві, де і коли спустити дух? Все одно мого воза не минеш і ями на цвинтарі не обминеш! Сволота!..
   Як уздрів Назарко Антошу, виструнчився у свічку.
   Одне Антошове око – сиве – дивиться прямо в тебе, друге – коричневе – бере помимо, аж ніби збо­ку ним тебе він прострілює. По маму прийшов. А мама, вважайте, дядьку, не вмерли зовсім. Навіть дивляться. То що, треба їх брати і везти, щоб із-посеред тої чор­ної дороги, як Тимко-сусіда, утікали? Хіба то по зако­ну?
   –  Мама живі-живісінькі! – відрапортував Назар­ко. – Стало їм недобре, бо їсти нічого. От. А так – нічого. То ви б, дядечку Антоне, ішли собі далі – до Шойми чи ще до когось, хто неживий.
   –  Х-хи! – стрельнув Антоша в Назарка не сивим, а коричневим оком – сиве дивилося кудись у бік, нишпорило по ліжку, по скрині та образах.
   –  Ригоре! – гукнув, мов генерал на солдата, Вир­лоокий у сіни.
   –  Є робота? – озвалося неголосно і байдуже з-за дверей і гупнули чоботи.
   –  Єст! – ще на ноту вище взяв Антоша. – Тепер не сховається за свого Арсена. Свол!..
   Назарко вірив, що мама ось-ось кліпнуть повіками, ворухнуться і спробують встати. Наче пробують. їм треба лиш підпомогти. Малий обидвома руками ха­пається за мамин лікоть. І в цю мить відривається від мами і летить кулею під обапол, що служить у хаті за лавку. Вирлоокий дав такого штовхана! Не чув Назар­ко Олиного лементу, і не бачив, як дві згорблених постаті виносили з хати маму. Антоша хмарився і скре­готав зубами:
   –  Покірна яка стала!
   Олечка заламала руки, як це роблять дорослі, бла­гала:
   –  Мамо! Мамочко! Куди ви? Ма-а?..
   Витріщився Антоша на Олечку коричневим оком.
   Дівчинка заніміла, оглянулась і чкурнула у закапелок під піч, де ще недавно пишалися своїми боками гор­шки, більші та менші, а в мішку була картопля, при­несена з погреба, і буряки червоні були на борщ. У закапелку тому Олечка осміліла, охоробрилась, ви­рачкувала в сіни і вже бігла повз грушу іще безлисту, повз криницю з корбою, але без відра. Ланцюг та відро забрали активісти у колгосп. Широкозада тітка Манька кричала: “Шо-о? Вам наші порядки не подобають­ся? Ану, писніть, кау!”.
   За ворітьми Олечка побачила пару коней, у віз впря­жених.
   Задній затильник скинуто і звідти стирчать людські ноги. Антоша і Ригір саме викидали маму на цей віз. Ліва мамина рука зависла через полудрабок. Підвода рушила, і Олечка наздоганяла її. Бігла боса по болоті. Вночі околицею прошелестів дощ. Довго він бринів краплями об шибки у вікнах, кропив сліди від парка­на до місця, де були ворота. Отож виплакався напе­ред. Ніби знав, що тут нині гулятиме смерть і ходити­муть її підсобники. А мо', він і не плакав, дощик. Може, радів, що має снагу пробігти ся від обрію до обрію.
   Олечка переставляє ніжки. Сукенка лопотить на ній. Оченята повні сліз – чи бачать, куди ступає? Обереж­ніше, Оле! Н-на! Ніжка права, ні – ліва! – сковзну­лась, об щось гостре зачепилася. Дівчинка зойкнула. Кров цебенить, цебенить із підошви.
   Мамина рука з-над полудрабка нема-нема і – во­рухнеться. Знайде колесо переднє, потім заднє ямку на дорозі, цвиркає вода з-під шини – рука знову зро­бить отак: мах! мах! Мовби жива. Наче прощається.
   –  Мамо!

ТИ, ЯМО, ОЙ, ГЛИБОКА

   Назарко спробував підвестися.
   З-перед очей поїхала кудись піч, крутнулася і стала осідати й осідала стеля, а лавка-обапол схопилась підплигувати. Згодом все повернулося на своє місце: піч, стеля, лавка. І Назарко звівся на ноги.
   Де мама? Де Олечка? А Вирлоокий і Григір? І На­зарко згадав усе, що ту відбулося до того, як він опи­нився під обаполом-лавкою. Доплентався до дверей, переступив поріг, здолав сіни. Страх, що більше не побачить маму, піддав ногам сили. І хлопець вибіг на дорогу.
   Вулиця порожня. Лише Олечка сидить, мов та кульбабка рожева на болоті, і тримає рученятами скривав­лену ніжку свою.
   –  Оле! – присів біля сестрички.
   –  Болит! – заскімлила Олечка.
   –  Ходімо додому!
   –  По маму піду-у! Вони ручкою мені помахали-и! з воза-а!
   Назарко глянув уздовж вулиці. Дві колії від коліс, як дві струни, подаленіли до повороту, де починаєть­ся вулиця Слобідка, там, за поворотом, бриніли ті стру-николії до розхрестя-роздоріжжя, далі брали вправо і вже вдалині повертали побіля школи й огородженої парканом церковці. А там до цвинтаря близько. От куди поскрипів своїм возом Антоша Вирлоокий, про­званий також Семигубом. Варґатий вельми. Куди ж він може скрипіти, як не до ями?
   –  Я збігаю по маму! – пообіцяв Назарко Олечці.
   –  І я з тобою-у, – розплакалася мата.
   –  Сам я швидше!
   –  Візи.
   –  Проведу тебе до хати.
   Олечка, тримаючись братика за руку, скакала на одній ніжці й лишала після себе червоні плями. Бра­тик вифантазовував, що наздожене підводу. Мама вже, мабуть, зовсім ожили. Ітимуть удвох додому не вули­цею, а городами з-за ближчої дороги. Сестричка ви­тупцює наперед, світитиме оченятами своїми синіми. В хаті сказав:
   –  То я пішов.
   І здавалося, що біг-летів. Ноги ледь-ледь ступали. Все ж подвір'я чиїсь з тинами і без них відпливають, ніби теж біжать, назад та назад.
   І кіт ніякий дорогу не перебіжить. Нема в селі котів. Ніби їх і не було. Хоча було їх по два-три на кожному обійсті. А горобці так ті є. Ось і зараз невеличка зграйка їх летіла-летіла і присіла на торішні бур'яни. їжу шу­кають. Там насінинка, там ще щось – комашка, чер­в'ячок – жити можна.
   А мені розбігаються три дороги. Водночас трьома дорогами не побіжу. Лише одною. A-а! Ласичка! Ко­жушок рудий, знизу білий. Виглянула з рівчака, роз­дивилася і шастьнула туди ж, у рівчачок. І для неї нема голоду. Тільки на людей голодомор. От тітка одна у селі, звідки мама родом, зарубала і зварила свого хлопчика. Не якусь там ласичку або горобця чи кота. Мама головою об стіну били, таке зачувши.
   Видно стало із-за хат безхрестий верх церкви. На­тискай, Назарку, на п'яти.
   Наш бігун обігнув подвір'я шкільне і вже бачив підводу, що вкочувалася у цвинтарну браму.
   Назарко був певен уже, що мати живі. Сусідський Тиміш ожив на возі Вирлоокого чи не ожив? То чому б не ожити мамі?!..
   Підвода сховалася. За брамою. Та яка тут брама! Назва одна. На відкинутій на бік дошці наквацяний кимось зеленою фарбою хрест. Ну, але... І цвинтар наче не цвинтар. Де були дерев'яні хрести, одні гор­бики лишилися. Хрести кам'яні потрощені, повалені. Де були склепи, розрито. Шукачі цінного чогось тут побували. А Назарко не біг, не йшов, а наче плив.
   Антоша і Ригор уже, мов колоди, скидають по­кійників у яму.
   Ноги під Назарком стали гумовими, та він і на них прийшов-доплив до підводи, вхопився руками за лют­ню над заднім колесом, щоб не звалитися до мерців – бо ти, ямо, ой, глибока!..
   –  А... – звів погляд Назарко на Вирлоокого. – А ма-ма, дядьку, де?
   Антоша не розгнівався і не стрельнув ні лівим, ані правим оком-у Назарка. Дивився врозкіс.
   –  На возі зверху була – поміркуй.
   Відірвався Назарко від люшні, присів на землю – ноги підкосилися – і дивився. Міг лише дивитися. Отупіло і довго.
   Антоша дістав із кишені штанів газету, надірвав з неї прямокутничок і всипав з кисета махорки, зліпив самокрутку і сказав Ригореві:
   –  Закурюй, якщо маєш тютюн і папірок – припа­лити дам.
   Аж тут бабця звідкись об'явилися: невеличкі, су­хенькі, мов трісочка. Підступили до воза ближче і покірненько так звертаються до Антоші та Ригора:
   –  Шиночки, жлобіт бабі лашку – шкиньте її у яму. Аби не мучити худібку, мене беждиханну вежучи, я шама придибала-м.
   –  Ще чого б не схотіли! – ошкірився Антошка. Його розбирала злість. Уздрів на бабиних ногах нові черевики, спідницю нову побачив, запаску і сачок, і хустину тернову. – Умреш, тоді просися у яму – що, я душогуб якийсь? Сволота!
   Заможників-багачів Антоша ненавидів чорно. Бо хто мав що поїсти? Багач. Хто мав усяку одежу – кожухи, костюми, сорочки – як не ось такі-о... А хто мав ко­ней. корів, свиней? Куркуль та підкуркульник! То роз­потрошили вас та в Сибір – туди вам і дорога! Ска­тертиною! Бач, нарядилася! Служи їй. Віднога кур­кульська.
   Назарко підвів голову. Бабця же, зачувши слова про сволоту і відногу, ожвавились, і, з беззубого їх рота полетіли прокльони – піднімали вони з гробу і царя Ірода, що перебив у своєму царстві хлопчиків-малят, бо надумав натрапити і знищити малого ісусика, і суд­дю Пілата – цей прирік Ісуса на смерть і вмив руки. Шипіло в губах чорних, як земля, ім'я володаря не бозна колишнього, не бозна із яких земель – а нині­шнього, нечужого.
   –  Гашпид ти неотешаний! – плювалися бабуня і слина летіла мало не на Антошу. – Лінюх і штарець нешушвітний! Жгинь і плопади!
   Вирлоокий отетерів. А що, коли бабині слова ска­зані в таку хвилину-секунду, що накличуть біду?! Здійсняться? Лайнувся Антоша в кільканадцять по­верхів, скочив у віз і, стоячи на помістниці, періщив хребти коням віжками. А Ригір? Той поплуганився чи не до сільради по зароблений пайок – борошно, кру­пи, сіль...
   Бабця примітили Назарка.
   Він, як сидів, так і сидить. Вони тремтячими рука­ми щось пошукали в себе за пазухою і дістали... печену картоплю. Думали по дорозі комусь дати, аби отче наш хто проказав, помолився Богу за їх грішну душу – на той світ ішли, до ями на цвинтар, бач, прошку­вали. Кілька картопельок принесла сестра з Журавлинець – чоловік чимось у колгоспі орудує – та пізно. І дід, і син, і невістка та їхні діти вже в ямі. То і собі зібралися стара. Щоб разом бути. По дорозі ніхто не трапився. А тут хлоп'я-дитя. Дитя що янголя – йому й подаруночок.
   –  На, онучку! На!
   Як мама робили? Вдавалося їм щось їстивне добу­ти, так і несли додому йому, синочкові, та Олечці-доні. Він принесе картопельку сестричці. Мама тут, на дні ями, Олечка, мабуть, досі плаче над ніжкою та чекає. Мама, як оживуть і виберуться на поверхню, прийдуть. Таки – прийдуть.
   Не ступив Назарко і кроку, а вже відколупнув крихту картоплини і кинув собі в рот. Потім ще крихту вділив. А далі – зась! Бо нічого не лишиться.
   Біг-ішов. Городами. Через подвір'я. Гнувся перед тинами, де вони були. Додому! Додому-у! І – прибіг.
   Біля Олечки кров. Калюжка крові.
   –  Оле-е!
   Сестричка спробувала підвестися на ноги і знову присіла. Оченята горять.
   –  Пливів маму?
   –  Нє-и! Вони самі прийдуть. А для тебе щось маю. Поглянь!
   І примітив Назарко, що обидві ніжки в малої – і поранена, і непоранена – підпухли. Вся Олечка ніби потовстішала. Такою не була вона ні вчора, ні позав­чора. Це ж вона – пухне вже! Лице вибілюється. Мо', з нею діється те, що з мамою було: пухли-блідли і... Тепер сестричка підпухає. З голоду! Але ж є шмат картоплини.
   Тут Назарко розтулив долоню і майже весело спо­вістив:
   –  Картопля! Одні бабця дали.
   –  Надкуси, – проковтнула Олечка слинку. Назаркові ніяково стало – їв же він і раз, і другий раз їв.
   –  Я вже куштував, Оле.
   –  Надкуси-и!
   Назарко вдав, що вкусив: хам-хам! – ротом. Олечка вхопила недоїдок, уся затряслася і швидко- швидко, не розжовуючи, проковтнула весь шматок, поглянула на обидві руки і присмутніла.
   –  Нема, – ледь вимовила. – Для матусі... не-ма... Братик став потішати розгублену сестричку:
   –  Ось наваримо, Оле, юшки. Вистачить і нам, і мамі. Вода в нас є і горщик є, сірники та хмиз.
   –  І мама наїдяться, сцоб не вминали в інший лаз?
   –  Щоб, Оле. Щоб не вмирали.

ВЕЧЕРЯЛИ

   Мама черкали сірником по сірці на пачці.
   Назарко черкає, і підпалює соломинки та хмиз під челюстями печі. Як розгориться, підсуне він усе це далі – там, на черені, горщик.
   Води приніс Назарко не зотої своєї криниці – відро та ланцюг, як відомо, в колгоспі. Може, воно й так. Що в колгоспі. А може, і не в колгоспі. То таке. Приніс Назарко води із копанки, що в кінці городу. Рукою там плеса дістанеш. Не треба ключки чи ланцюжка або мотузки. Відро слухняне було – неповне набралося. Щоб хлопчині легше було нести. Отож. Налив у горнець водиці-джерелиці. А з приварком стало гірше. Усі закутки, усі пічурки за комином обшукав. У мис­нику, на полиці кожну шпаринку обмацав – ані кру­пинки ніде не знайшов.
   Активісти сельчан у колгосп записували, себто: агі­тували подавати заяви. Хто супротивився, тих розкуркулювали, забирали під податки і штрафи все, що попадало на очі. Не одного виганяли з хати. Живи де хочеш і як хочеш. В Назаркових батьків забрано ко­рову Зіроньку, коня Гнідка, а також кабанчика Не­слухняне Рильце, воза, плуга, борони, гаки і птицю – курей, гусей, індиків, вулики з бджолами, розтягли хліва, стодолу, шопу, зірвали з петель ворота і хвіртку... Під мітелку загребли зерно, яке було на прожиття і на насіння. Про поле вже казати нічого – воно усуспіль­нене, точніше... забране. Картоплю з погреба винес­ли, буряки. Потім іще навідувались. Манька Авралиха, активістка, витрясла з горщиків і торбинок пшо­но, крупи... Така загляне у мишачу нірку, аби нічого в тебе не лишилося. Від рук і очей Маньчиних не схо­валися ні мак, ні сіль... А ще прихопила Авралиха мамині сорочки, дитячу одежу – штанці, платтячка. “В мене самої, кау, он ціла орава дітлашні: хоч аврал кричи – всі голі та босі!” При понятих брала. Крича­ла:
   –  Куркулі-і! кау! У Сибірь, кау!
   Назарко знав, що ніякі вони не куркулі. Що індуси – індивідуальні господарі – то правда. А що не пода­ли заяви до колгоспу – діло інше. Не з примусу люди мають іти в артіль-колгосп, а добровільно! У газетах писано-розписано про запаморочення від успіхів. За­писано було всіх селян у ту артіль. І – крапка. А воно не по закону. Сам найвищий вождь про це писав: що – добровільно. Всі сельчани розбіглися з колгоспу, прихопивши те, що було здали. То пишіть заяви! Тато з мамою заяви не писали.
   Куркулів у селі вже нема. Або вони, вигнані з влас­них домів, по чужих коморах порозбрелися, або їх вислано. За межі області. За межі України. Один кур­куль таки добрався листом до села. Притчами розка­зав, що на Урал втрапив. Тайга. Морози. На лісопо­валі гинуть наші люди, як мухи. Норму виконати не під силу. А тому повного пайка борошна не дають. Не дають того фунта – а там, кажуть, 400 грамів. Солі не допросишся. Сам куркуль при смерті. А сини погину­ли. Ну, не одного розстріляно. То вже таке діло. Раз ти ворог народу... Чого ж дорікає тітка Авралиха, що ми куркулі? Щоб допекти гарячіше? Вона і вчинила гидотно: наклала серед хати, не своєї, а Корбачів, смер­дючу купу і розтоптала – аж бризки полетіли по стінах.
   Назарко пильнував, щоб горіло в печі. Хай варить­ся вода.
   –  Жижа! – показала пальчиком Олечка на во­гонь.
   –  Ага! – підтакнув Назарко, а сам подумав: краще б ти, сестричко, взяла та й заснула, поки що там. Вода є вода. Скільки би її не пив, ситим не будеш. А коли б Олюня заснула, відніс би її на постіль. Хто спить, їсти не хоче.
   Відколи татка нема, сім'я спить так. Скраю, як мама казали, з Божого раю, лягали вони, мама, від стіни він, Назарко, всередині – Олечка. Як були татко, їхнє місце було з Божого раю, мамине від стіни. Коли Олечки не було на світі й тоді, коли вона вже була, Назарко любив спати у ногах мами й татка, впоперек постелі. Раз він лоскотнув татові п'яту. Татко як зас­міються! Вміли вони і сміятися, і співати. Мама каза­ли, що татко були найгарнішим парубком на всі на­вколишні села. І силу мали. Коня могли взяти на плечі й нести. Як богатирі в казках.
   –  Оле!
   Заснула-таки. Дуже вчасно. Таки вчасно.
   Взяв Назарко сестричку на руки і ніс – оце покла­ду і сам приляжу біля Божого раю. Щоб не впала. Хай минає ніч. Дасть Господь день, якось воно буде. Так любила казати мама.
   Але... Але обійняла Олечка братикову шию рученя­тами і попросила тихо-тихо:
   –  Їсти.
   –  Їсти-то їсти! – збадьорився заради Олечки На­зарко і посадив її на стільчик перед табуретом.
   Ах! Табуретка-табурета! За тобою чого лиш не їде­но! а їдено борщі та каші, куліші та юшки та м'яса, також пироги, печені на капустяному листкові й на дечці, вареники з різними начинками... Пито горілки, наливки. З родичами, з добрими сусідами чи так із кимось зайшлим. Бо чужий, коли в хаті, — гість. Біля табурета сім'єю снідали, обідали, вечеряли. За стіл сідали на Великодні свята, на Зелені, на Різдво і Но­вий рік. Десь звідкись не раз об'являвся Шойма-сусіда. Шойму не треба припрошувати, як когось іншого, до табурета або за стіл. Сам Іван всідався, діставав з- за пазухи ложку. їв пожадливо. Мама підсміюва­лися: “Був би ти, сусідоньку, такий до роботи!”, “А нічо”, _ не ображався Шойма. – Якось проживу”. І підморгував загадково. Наче він щось знав. Знав, не знав – ходили чутки: бідний і той, хто нині ніхто, стане всім. Багатий піде по світу жебраком.
   Назарко втішав Олечку:
   –  Ось зараз наллю!
   –  І... і будемо... їсти?
   –  Так, Оле!
   Із посуду в Назарка з Олечкою є макітерка і макіт­ра, обидві щербаті – не були б такими – тільки би їх тут бачили: Маньчині дівки та хлоп'яки давно б сьор­бали і не студячи з них борщ, а то й голу бевку. На­старч на них, коли їхнє число все збільшується. Аврала давно нема на світі – малеча в Маньки з'являється та з'являється. А ще є в Назарка з Олечкою горщик, підперезаний попід криса дротом. Ще міцненький горщик! І ложки є. Чотири – на всю колишню сім'ю. Татко їхстругали з липи. Ще й візерунки наклали. Ножиком. Назарко теж ножиком їх понадщерблював. От і лишилися. Бо – надщерблені.
   –  Галаце! Пеце!
   –  А вітер, – спитав Назарко, – що під носом, для чого? – і дмухнув Олюні в ложку. – Ото смачне!
   Олечка сьорбнула, ще раз приклала губенята до ложки... і поклала її біля макітерки.

ДЖЕРЕЛО

   Натягнув ряденце на сестричку.
   І себе накрив – з головою. Заплющив очі – аж у скронях озвалося-заболіло. Все одно перед його зором чорніла яма, де ночують мати.
   Коло ями, ніби кріт із-під землі, випорпався Антоша Вирлоокий. І Григір тут. Антоша раптом почав рости, зробився схожим на бика, а губи-семигуби ста­ли подібні до гармошки. З-під тих губів стирчать ікла – отак і проколять тебе, коли надумають. Але засяяло сонце. Зникли Антоша і Григір. І яма. У золотому промінні з вінком сяючим на голові ідуть... мама. Ох! Мамо-мамо! Тут і татко. Поруч. І мама, і тато мають серпи в руках. За поясами в них юрки. Щоб скручува­ти перевесла на снопах тих, що вони нажнуть. Уже не горбки-могили навкруг без хрестів – пшеничний лан колосистий.
   Татко нахиляються до стебел, заносять серп і ка­жуть:
   –  Господи, помагай!
   –  І Мати Божа, – додають мама.
   –  А Ісусик? – допитується малий Назарко. Мама усміхаються і синочкові й чоловікові своєму Арсену:
   –  Та й Ісус!
   Женці в білих сорочках. Татова сорочка вишита червоним і чорним. І мамина так само вишита чор- ною і червоною заполоччю. Тільки на маминих рука­вах ще літають блакитні птиці. Серпи в женців золоті. Стебла височенні, а колоски, мов птиці!
   Татків серп сказав:
   –  Ш-ша! Ш-ша!
   Мамин інакше бренькнув:
   –  Шасть-брень!
   До обіду полукіпків буде-е! Як війська, що зупини­лось перепочити в дорозі серед поля. Військо воює. Коли воно воює, поміж нього смерть ходить і риє на загиблих ями. Нема нічого страшнішого, аніж війна. Хіба що голод, голодомор.
   –  Я хочу жати, – проситься Назарко в мами. Всі малі хотять роботи. І то такої, як у старших. – Мамо! ма-а!..
   Мама серпа малому не дають. Лиш гладять хлопця по голові. Рука мамина тепла. Як промінь сонця. А крізь сон прошиває Назарка здогад, що мама неживі, що їх забрали Антоша і Ригір. Вони в ямі лежить на цвинтарі. На самім дні. Ба й татові руки теплі. Татко беруть синочка і підносять вище своєї кучерявої голо­ви, покритої брилем, виплетеним із житніх стебел. Сміються татко:
   –  Ти б, синочку, води приніс. – І вже до мами: – Правда, Лідко? – і ще раз підлетів Назарко вгору. – Будеш іще жати, і молотити, і молоти у вітряку чи млині.
   –  Як Бог дасть, – усміхаються мама.
   Вітряк – то вітряк. В нього крила. Млин біля став­ка. Йому вода жорна крутить. Не вітер.
   Назарко ворухнувся. Солома під ряденцем зашур­хотіла. Сон кудись раптом зник. І згадався ранок. Ні­ні! То був досвіток. Тато з мамою збиралися в поле жати. Досвітки Назарко полюбляє. Вибіг він тоді на подвір'я. Роса на подорожнику аж диміла. Назарко промив нею очі, натер щоки і пішов колом вибрику­вати, мов лошачок. Спочатку ногам щемно було, потім так собі, а ще потім – тепло-тепло!.. Очі від роси стають зіркішими, лице рум'яніше. Ноги ніколи не болітимуть. Навіть на старості літ.
   –  Хух!
   Бровко хитрує. Коли Назарко робить коло, пес дивиться, висолопивши свого червоного язика: буцім йому, Бровкові, і не хочеться пробігтися. Та не витри­мує – і собі: навпроти Назарка, за ним гасає. Як і хлопчик, собака обросився і став мокрий, мов хлющ. Задоволений.
   В поле їхали новим-новісіньким возом. Того воза тато самі змайстрували. Коли останній кілок забили в полудрабок, мама покликали синочка:
   –  Ходімо! Потішимо татка!
   За те, що віз новий уже в нас є? – сяйнув очима Назарко на матінку. – Еге ж?
   –  За те!
   Мама раз-раз, умили хлопця водою з криниці. Кор- ба співала, а ланцюг дзвякав до відра, до джерела і до Назарка: умивайся, дужим і гарним будеш!.. Умивши, мама витирала шию, вуха, чоло рушником полотня­ним так міцно, що сльози виступили малому на очах – а він радий: татка піде потішати-вітати. Бо є з чим – віз не абищо!
   –  Перевдягнемося, синку, в нове. Розчешемося гребінцем. Не голова в тебе – куль горохлянки.
   І мама хлюпнули собі на обличчя водою, і пере­вдягнулися швидко. І перевзулися з капців у туфлі.
   –  А я?
   –  І ти взуєшся.
   –  А хто казав, що земля не терпить взутих?
   –  Ну-ну, розумнику – поспішаймо!
   Як уздріли татко Назарка і маму, так і вигукнули:
   –  Ти, Лідко, ніби та Богоматір з малим своїм!
   –  Ой, ні, Арсене! – заперечила мама. – Я слабо­духа. Я не віддала б свого сина розп'ята на хресті.
   –  Нам, грішним, не все доступно зрозуміти. Або не час, кажуть татко, беруть Назарка і дружину свою на міцні руки і цілують обидвох.
   Назарко тулиться до таткових широких грудей і ле­пече гарні слова про тата-майстра, про нового-новісінького воза. А мама поцілували таткові руку.
   –  Христос, – щось нагадали собі тато, – прийняв муки, щоб ми були добрими, любили одне одного, не робили зла ніякого нікому. Ні великого, ні малого.
   ... Іде Христос на Голгофу – місце своєї страти, і несе Ісус важезний хрест свій. Голова його у вінку терновім і кров тече, бо терня колюче. І розіпнуть його на тому хресті, і поставлять варту біля його ж таки гробу. І воскресне син Божий. І тим ніби скаже. “Люди, будьте людьми!”. Як їхали в поле, Гнідко, хоч невеличкий, та дужий – посмикував посторонки, і віз котився ніби сам собою. А Бровко – попереду. Не­вдовзі він облишиться біля мишачої чи хом'якової нори, забуде про все на світі. На якусь мить.
   Назарко на передку воза. З татом. Мама на задній осі. Коло мами і харчі, і банька з водою, та серпи, та юрки.
   Досвіта-вранці все інакше, аніж удень. Вдень одне, вранці – друге. Вранці тумани. Зверху позолочені зо­рями, знизу, від землі, сизі та сині. Сповзають тумани у видолонки, у яри, де струмки гомонять з віку-правіку напівсонні. Зорі, котрі не встигли впасти з неба, догоряють.
   Жайворонки летять все вище й вище. Рожевіє підне­бесна глибінь, щоб стати голубою і синьою.
   Мама не можуть втриматися і починають стиха:

Туман яром по долині,
Широкий лист на калині.

   Тут і татко беруть низьким голосом. Назарко і собі:

А ще ширший на дубочку-у...

   Далі в пісні “кличе голуб голубочку”. Он як воно виходить: кожне мусить мати пару!
   Ага! Назарко хотів жати – його посилають по воду. По воду – то по воду. Але з чим?
   –  Банька у возі, Назарку! В кошику! Домашню воду вилий та іди до джерела!
   До джерела не далеко, але і не близько. Пагорба з тим джерелом не видно звідси. Напровесні-навесні видно все навколо на цілі гони. Восени – також. А влітку світ увесь тобі заступають жита, гречки, соня­хи. Хто тут що посіє-посадить, усе росте аж гуде.
   Ідеш стежкою. Тільки неширока бинда неба над тобою. А Назаркові завжди хочеться не іти, а бігти. Він і зараз біжить. Не так, як біжать-утікають. Він – підтюпцем. За Бровком. Собака – нюх-нюх! – шу­рує, аж захекався. Назарко – за ним услід.
   –  3-дз! Дз-з!
   Бджоли дзижчать. Пахне медом куди носа не по­верни. Гречка з правої руки, жито з лівої. Соняхи – он, попереду. Мед із різнотрав'я чи з липи інший на смак, аніж із гречки. З гречки він терпкіший і пахне полем. А бджоли дзижчать-дзвонять і в садку, і в полі... однаково. Може, це домашні сюди прилетіли? Аби разом бути із Назарком? Все може бути. Бо татко не­вдовзі качатимуть пресолодкий препахучий мед. От коли свято! Назарко більше заважає, ніж допомагає. У нього сітка на голові. І в мами сітка. А татко не бояться бджолиних жал. Та їх вони і не жалять. Бе­руть із вулика рамку з медом, передають мамі. А мама несуть і вставляють у центрифугу. Як вставлять чоти­ри рамки, беруться крутити корбу. Татко підмінюють маму. В мами є клопоти інші – підстав посудину під отвір, звідки тече мед, забери її, коли повна, підстав іншу. Із кожного вулика рамки татко беруть. Бджоли назносять меду іще. Буде того меду і бджолам на зиму, і собі його буде скільки треба, що й людям є що дати. Бо платні ані тато, ані мама за мед ні з кого не беруть. Такий закон.
   Пшениця вабить своїми запахами, і з неї будуть ка­лачі, булки, паска на Великдень, короваї на весілля хлопцям та дівчатам. А луг пахне лугом. Осока осо­кою. Татарське зілля дном річки пахне і кінським ко­питом. Татари в давнину із Криму ходили до нас, на Поділля, щоб добра собі награбувати.
   Виходили вони десятками тисяч кіннотників. Ко­жен грабіжник мав при собі іще два-три коні. Йшли, розсуваючись вліво і вправо. Щоб захопити побільше території. Налітали на села, палили будинки, вбивали старих і малих. А хлопців та дівчат в'язали по дев'яте­ро в гурти сирицею і гнали попереду себе. Коней зав'ючували добром усяким: полотном, ременем, медом. Після такого походу – а ходили майже до Карпат раз, а то й двічі на рік – лишалися одні попелища. Найб­ільшим прибутком грабіжників була жива сила – хлопці та дівчата. їх продавали на невольничому рин­ку в Кафі. Сьогодні те місто називається Феодосією. Тож – зілля. В нас воно: коситиня, татарзілля, або по­вченому аїр. Шустрі татарські коники принесли з Кри­му насіння під копитами.
   Бровко оглядається: перебігти чи не перебігати кладку над річечкою? Річечка неглибока. Уздовж неї вер­би, старі та молодюсінькі. Але і тут запахи та звуки аж цвітуть. Верби пахнуть вербами й трохи водою і не­бом. Вода пахне рибою, а жайвір – піснею. Співає кладка, точить звуки річечка... І жабка озивається:
   –  Квак! Кре-ке-ке!
   Тут жаба, там он бузьок ходить. Бровко наструнчив гострі вуха свої, настовбурчив шерсть на загривку. П'ятачок його носа ходара ходить, принюхується. Назарко кликав-питався:

Бузьку, чайку, де твої яйка?
Хлопці орали, яйця забрали.
Іди, бузьку, позбирай,
Спечу тобі коровай!

   Змахнув птах метровими крилами, відірвався від берега. Бровко – наздоганяти. В жарт чи насправді? Хай пробіжиться, як робити йому нічого і не спішить до джерела.
   Джерело не просто джерело в копанці чи у ямці від ратиці дикого кабана, лося чи козулі. Наше джерело витікає з-під камінного чола горба-гори. Вода збігає жолобком – хтось, може, татко? – прилаштував цей жолобок. І вода ним збігає прямо у струмочок. Стру­мок вливається у річку, річка у ріку, а далі там, ка­жуть, Чорне море. А вода – голуба...
   –  День добрий, Джерело! – вітається чемно На- зарко. Перейняв хлопець моду озиватися до всього живого і неживого не від когось – від батечка свого Арсена Михайловича. От бувають тато у полі, здоров­каються, ніби з родичем або сусідом дорогим:”Доброго тобі здоров'я, ниво!” До річки – казали: ''Дай Боже тобі чистої води і прудкої риби!” Річка відповідала, нива шелестіла колоссям, стеблами: ”1 тобі здоровля, господарю!”
   Джерело відповіло Назаркові:
   –  Доброго дня тобі, козаче!
   Втішився Назарко, що він козак. У пісні як співаєть­ся? “Ой ти, Морозенку, преславний козаче!” Моро­зенко – преславний, геройський козарлюга.

За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.

   Назарко схилився біля джерела, питається:
   –  Можна, Джерело-Джерельце, взяти в тебе води?
   –  Мо-о-жна! Кльо-кльо-кльо!
   Вода ця, джерелиця, така : негаразд щось у людини всередині – пий її. Ослаб на силі – вживай також її, воду. Назарко загаявся. Джерело підказало:
   –  Підставляй баньку! Тебе ж там женці чекають.
   –  Але ти всім даєш, а нічого не береш!
   –  Хто дає, той більше має!
   –  Дякую-у, Джерело!
   Коли татові хтось позичав грошей чи підпомагав у роботі, вони по бесіді чи по роботі красно дякували добрій людині. Назарко іще раз вигукнув:
   –  Дякую!
   Бровко в осоці піймав одуда. Птах загаявся, той і схапнув. І приніс. Назарко глянув пресуворо на соба­ку, гнівався:
   –  Хіба можна отак ловити кого попало? Бровку?
   –  Чого він такий безпечний? – відповів пес. –
   Не я, хтось інший вловить! Гав-гав!
   –  І то правда – он шуліка борюкається із вітром.
   Шуліка-коршак дзьобатий, пазуристий – попадись такому. Щось він, хижак, побачив: склав крила, падає вниз.
   Назарко підкинув Одуда, заплескав у долоні – та лети ж, лети!
   –  О-ду-ду-ду! – заодудукав Одуд, пікіруючи ку­дись у осоку. – Оду-ду-ду! Дякую за добро!
   И Назарко, і Бровко ішли собі. Довго чи не довго йшли. Але – дісталися до татка і мами. Тато беруть баньку і – передають матусі. Мама усміхаються і тат­кові й синочкові – аж небо в очах їм синє грає.
   –  Який ти. Арсене, уважний! Любиш мене і доте­пер? За що-о?
   Татко узяли і заспівали:

Що в Лідоньки брівоньки,
Що в Лідоньки чорнії...

   То правда, що брови мамині – два шнурочки чор­них, очі сині, лице біле-біле і трохи рум'яне та при­смагле трохи. І в татка брови такі ж. Очі однак темніші, бо карі. І рівний ніс мамин схожий на татків, лише менший. Бо мама жінка. І губи, і підборіддя схожі. Ніби тато і мама собі брат і сестра рідна.
   Назарко раз у дзеркало заглянув, потім у воду в річці та чистих калюжах себе розглядав і бачив там такого собі малого Корбача. Але в нього все світліше: брови, очі, волосся на голові. А так усе таке, як у мами й тата.
   Мама раді татовій пісні, п'ють зі смаком. Цівочка води їм ллється з-під губів. І стає та цівочка золотисто-срібною. Як житнє стебло. І Назаркові теж схотіло­ся пити. Ба ні-і! Що – пити? їсти йому захотілося так, що аж!.. І вже не банька з водою у маминих руках – велика макітра. В макітрі тій ненадщербленій юшка чи каша з лободи.
   Назарко схопився за живіт руками – під ложечкою нестерпно засмоктало. Розплющив очі. Сірий хрест, що впав було на долівку од віконної рами, посунувся уже до того місця, де стояла і вже не стоїть скриня.
   Було з тією скринею! І не лише з нею.
   ... Стовпище людей рушило з дороги на обійстя. Натовп цей скидався на брудну хвилю, що викотила­ся з липкої мряки.
   Чоловік у шкірянці був попереду. Він, цей чоловік, жестом руки зупинив людську хвилю.
   –  Громадяни-бідняки! – сказав. – Оце подвір'я Лідії Корбач, підкуркульниці, якщо не гірше.
   –  Знаємо! – відгукнулися нетерпеливо кілька го­лосів. – Кажи, чого ми сюди прийшли!
   –  Підкуркульники і куркулі – наші вороги. Якщо ворог не здається, так сказать, його знищують!
   –  Вра-а!
   –  Може, почекаємо, і, може, не будемо розпроду­вати Корбачиху?
   –  Я-ак почекаємо? До цурки розкупимо!
   –  Гаразд! Хто виконавець у сільраді й активісти, зносьте от сюди все, що знайдете.
   Виконавець Іван Шойма, найближчий сусіда, Манька Авралиха і ще добрий півдесяток бідняків занишпорили і в хаті, і на горищі та по закапелках і закут­ках, позносили, що трапило їм на очі та під руки. Постіль лишили, хоч здерли з неї верету вовняну не­стару. Над ряденцем задумались: брати, не брати? Діти верещать, Арсениха стоїть бліда, як смерть. Лишили ряденце. Покотили скриню на коліщатах.
   Табурета не взяли. І макітри і макітерки, і горщика та ложок... Взяли довгу – від самих дверей до покуття – лавку.
   Натовп стояв як хмара. Або як звір, що ось-ось ки­неться на жертву. Але очікує чогось. Чоловік у шкірянці зліз на діжку, перекинуту вверх дном. Дно міцне. Ар­сен вставляв.
   –  Громадяни! – вигукнув чоловік. – Розпродаж, таскать, розпочинаю. Перед нами... ступа! Ціна тій ступі – два злотих! Хто дає більше?
   –  Тю-у! Аж тридцять копійок! За куркульську і тридцять!
   Мама не втерпіли і озвалися:
   –  Таж пшоно з-під неї, мов скалочки сонця, таж крупи...
   –  Мовч, таскать!
   –  Ніякого більше, – простягнув руки Шойма. – Сільрада мені дала на діти Арсенової гречки – куди побіжу за ступою? Беру, але в борг за оден злотий. А я б так мені, неімущому, дав.
   –  Верета вовняна, таскать, – чотири злотих!
   –  Та кажи: шістдесят копійок, а то по-староре- жимськи: злотий, злотий. Як у Польщі. Хочеш, щоб ми подумали, шо ти шпигун?
   –  Шістдесят копійок! Хто дає більше? Раз! Два!.
   –  А може, я заслужила в нашої влади без шістде­сят копійок, кау, і без більше, кау! – випхалася напе­ред Авралиха. – Записуй на моїх дітей, голово і предсідатель! Корбачі гріються, а мої пролетарські діти мерзнуть! Хтось таке бачив, кау?
   –  Серед літа, – докинув хтось із товпи, – мерз­нуть?
   –  А ти що думав? кау.
   –  Верстат столярський із начинням захурчав аж за карбованець. Стільці, лавка, стіл різьблений аж загу­ли за копійки. Нібито на паливо. Скриня, не лише різьблена – мальована!
   –  З майном, що в ній, чи без майна? – встиг прибігти і вхопитися за скриню Антоша. Витер чоло і лайнувся для годиться у Христа і поза Христа.
   –  Замкнена, таскать, подивитись би, що в ній! Громадяни!
   –  Ото – мудро. Ще й понюхаємо чим пахне. Лідка любила напахчуватися у свято. А мо⁵, гім... о там? Хі- хі! Антошо-о!
   –  А мо', золото? На всіх поділимо порівно!
   –  З таким, як ти, поділишся!
   Знайшовся шворінь-ломик. І майстри знайшлися.
   Скриня зойкнула, бо падала. Відірвалося віко. З прискринка викотилося кругле маленьке дзеркальце. Його підхопив Назарко. Але в нього відібрали.
   Натовп озлився страшенно.
   –  Де те золото! А барахла що тут є, всім не виста­чить!
   Звідкись наднесло Тимка, того Тимошку, що зго­дом, ну, за два роки, опухне з голоду і Антоша везтиме його до цвинтарної ями... Та це ще буде. Ще треба до цього дожити. А зараз він заблагав роз'ярілих сельчан:
   –  Люди! Людоньки! Схаменіться, збоку на себе подивіться. Нині вдову нещасну грабуєте – цим нічо­го не збудуєте!
   –  Куркуль! – гарикнув Антоша. – В Христа і поза... Геть звідси!
   –  І я кау, що геть!
   Тимко іще ворушив губами – чи молився, чи скла­дав притчу або казку. Побачить він щось або почує те, що його здивує, складає свої вірші. Такого він роду шалапутного, з роду кобзарів, казкарів і віршотворців, і насмішників, коли є з чого сміятися, і тонкосльозців, коли не можна не плакати.
   Тінь від рами у вікні пересунулася на причілкову стіну.
   Назарко підігнув ноги так, що коліньми дістав підбо­ріддя. Все одно млоїло і шкребло щось у животі.

НА ЖЕБРИ

   –  Їс-с...
   На ціле слово не вистачило в Олечки сили. Ямочки на щічках не ворухнулися, губенята не розтулилися. Але – дарма! Назарко зрадів, що почув цей звук. Стрельнуло йому було в голові страшне: чи не зібра­лася уже сестричка услід за мамою? І звук цей – їс- с... – нагадав чомусь Назаркові хлопчика-жебрачка. Прохач-жебрачок був заїкуватий і просив отак: “Дай­те р-ради Христа попо-їс-с-с...”.
   Мама влили жебрущому трохи бевки – варива з корінців якихось бур'янів та лушпиння з картопель і плакали над ним, приповідуючи: “Ненько-мамо Ук­раїно! До чого дожилися твої діти!”.
   Олечка знову подала свій голосок, і це підбадьори­ло Назарка: сестричка отже при сякій-такій силі – харчів би роздобути!.. “Піду на жебри”, – сказав сам собі хлопчина, бо Олечка начеб придрімнула, і ки­нувся шукати торбинку, у якій носив і хліб, і сало, і варені яйця, коли пас корівку свою Зіроньку, і уявив себе жебраком, очі підкотив до лоба, як це роблять не лише малі прохачі, а й дорослі – баби та діди. І слова з'явилися, потрібні в такім ділі, і тітонька уявилася привітна, щедра. “Тітко-тітонько, – заблагав Назар­ко подумки ситу молодицю. – Споможіть, як ласка ваша, не відмовте страждучому в наїдках і напитках. Амінь!”
   Тут належить і перехреститися. Як трапиться дядь­ко – дядькові кланяєшся і кажеш: “Дядьку-дядечку!” Далі ті самі слова промовляєш, що тітці. Можна й інші. Можна проспівати і отаке: “Господь милости­вий воздасть вам і дітям вашим сторицею – дайте-подайте сироті!” і простягаєш руку, а краще обидві. Хіба зможе чоловік чи жінка не змилостивитися? Го­ловне вибрати вулицю, де люди м'якосердечні та ма­ючі. Мусять же такі бути. Вимерли – та не всі. Ви­мерли такі, як ми, зовсім неімущі. А в таких мусить бути і хліб, і до хліба, ну, м'ясо там чи масло. Нам і молоко не завадило б.
   Можна піти на Лонку – так он де вона, та Лонка- вулиця! Живіт уже давно до хребта присмоктався. го­лова паморочиться. Ноги підкошуються. Слобідка – теж не близько. А Королівка – ось, під боком. Через кілька хат починається. Не вулиця – королівство. Вуличан тих люди королями називають. Не поживи­тися там ніяк не можна! Ов! Та ж у кінці тієї вулиці Королівки, від поля... двір-дворище – добре, що згадав! – голова сільської ради королює. Ото так король!
   Жив на тому обійсті-дворищі х-хитрий багач-кур-куль. Не чекав, поки його сім'ю розкуркулять: одної темної ночі зібрав дітвору та жінку, прихопив, ясна річ, грошву га ще там що і возом таки махнув-чкурнув чи не за Збруч-річку. У Польщу, значить. Тепер голо­ва з головихою на тім куркульськім обійсті гарненько собі газдують. їх, кажуть, принесло не з якогось там чужого краю, як це буває з начальниками, – із неда­лекого села, що в сусідньому районі. Повідають люди, начебто голова цей розкуркулив своїх батька з маті­р'ю, але не вислав ні у Сибір, ні ще там куди, щоб твоєї кості ніхто не знайшов. Бо все-таки... батько та матір. Довір'я собі цей діяч заробив. У кого? У влади – в кого іще?-1 не сниться, мабуть, йому, голові, що через недовгі роки його заарештують: виявиться він ворожим елементом, шпигуном і зрадником! Голова однак поки що головує, ходить у чоботях хромових на рипах, у тужурці ходить, теж хромовій, із ременями і ремінцями через живіт і через плечі, з кобурою при боці, у якій наган, хоч у кобурі тій можна умістити кусень хліба, сала кавалок і огірок. Чарку хай інший хтось ставить.
   І головиха пишна, товста. Видно, харчі в неї не пе­реводяться. То хіба тітка-головиха тобі, Назарію, за- шкодують чого там? Хліба, каші на молоці чи на шкварках? Та ніколи в світі вони не поскупляться! Голова усього надбав і надбає. На те він і голова. Хліб може бути чорний, житній. І Олечці не обов'язково подавай білий чи там булку. Ще й свіжу. Перебирати не станемо.
   –  То я пішов, Оле! Ти, бачу, не спиш.
   У когось, замість воріт чи ворітець, – дрюк-пере- кладина, ще в когось – такі-сякі дранки-дощенята, а то і нічого нема. Як у нашого Назарка. Війте, вітри, свищіть! Во-оля! У голови сільради не те. У голови – брама! Ворота – брама! Правильно, що брама. Розве­лося останнім часом жеброти всякої стільки, що ой!.. Це раз. А злодії! Щоб поцупити який мішок зерна чи борошна – їм раз плюнути! І не подивляться, що ти ходиш весь у реміняччі та з наганом у кобурі, де мож­на приховати хліб, сало і огірок. Пляшка, правда, не вміститься. Хіба. Отже. Які ми злодії? Ми не крадемо, а ділимося з тобою, шановний! Як бідний з багатим.
   Назарко підступив до брами і злегка натиснув паль­цем на велику блискучу клямку. Глухо. Натиснув із усієї сили – анідзень. Вперся плечем у дверцята – придумано: у брамі – дверцята – ані руш. І – тихо. Аж – ні!! По дроті на дворищі зашурхотів ланцюг – пробіг собацюра. От і гаразд. От і добре, що пробіг. З'являться зараз тітка головиха – голова у сільраді, в голови служба, дома не всидиш – тож тітка запита­ють:
   –  Хто там?
   Назарко їм відповість:
   –  Це я, Арсенишин малий.
   –  Ах! Назарко? Заходь-заходь. Мо', ти голодний?
   –  Щоб дуже, то мовби й ні, щоб не дуже, теж ні.
   –  Ти не соромся. Будь як свій.
   Певно, на столі в тітки борщ парує. Каша в тарілці. На цей раз пшоняна. Куряча ніжка підсмажена ле­жить. Шкварки у рондлику. Якщо м'яса не хочеш, оно молоко в глечику. Щодо молока, то дивися сам. Бажаєш свіжого, щойно від корови? Будь ласка, пригощайся. Кислого, може, хочеш або праженого? Те саме: бери, пий. І не журися. Бо для чого ми револю­цію робили? Щоб усім було так, як праведним душам у раю. Вірно? Правильно-вірно. До того ж ми народ гостинний!
   І чого мама не додумалися, щоб у голови і голови­хи позичити картоплі чи там чого їстивного – не вмер­ли б з голоду.
   За брамою гавкнув собацюра люто, загрозливо. Почув, бач, хлопця і озивається. Але така в нього, собаки, служба-робота – відлякувати непроханих гос­тей. Хоча гостей мовби й не чути. Жебрак – то гість? Арсенів і Арсенишин хлопчина хто він тут?
   Крізь щілину в брамі нагледів головиху. Винесла псові їсти. Пахне недоїдена хазяями страва. Ніби таки борщем пахне, у якому варилося свиняче реберце-реб- ро. їсть собака захланно. Очі йому мало не повиска­кують із лоба. Як у декого з людей, хто скупий. О! Головиха до хати пливуть. Руки врозтіч, бо овалисті клуби заважають.
   Назаре! Ой! Ну, як ти призабув! Усе ж село, яке ще є, добре знає, що на тому подвір'ї за брамою, відколи здимів цей прехитрий куркуль, ніхто з сельчан іще не був. Ні гостем, ні жебраком. Начальство з району – то інше діло. Таж із-під отієї брами з дверцятами в ній не одного нещасного забрав на свій чорний віз Антоша Вирлоокий. Неживого чи напівживого. І по­хнюпився прохач-жебрачок. Себто – Назарко. І опу­стився на землю. Бо сонце в його очах раптом крутну­лося червоним їжаком, а брама похилилася набік. Потім сонце стало сонцем, брама випросталася.
   Ідуть бабця та дідусь. Носи розпухлі, вилиці мов налиті. Очей навіть не видно. Коли придивитися, то ніякі то не баба і не дід. Шойми – сусіди ідуть. Шоймова хата мало не торкається стріхи Назаркової хати. Шойми охляли. Ступа не зарятувала. Кашу з'їли. Коли треба було працювати, спали. У свято і в будень. То на постелях у хаті, то під сонечком або в холодочку. Тому з куркулями тепер ось рівні. По багатству. Тож, ступо, у тобі вже потреби не було. А коли тебе не треба, зволь бути порубаною і спаленою. Тебе я не тесав і не довбав. Дуба на тебе не купував. Як Арсен.
   Коли Іван Шойма був при сільраді посильним-ви- конавцем, мав пайок. Як Антоша, Ригір та інші слу­жителі владі. Але... але Іван міг “під секретом” розка­зати кому-небудь, що чувати у тій же сільраді: кого мають дорозкуркулювати, кого вислати чи накласти новий непосильний податок. І багато чого іншого міг підслухати-дізнатися на службі Шойма. От і дослу­жився. Потурили. Підспівувач куркульні!.. Тепер він з Шоймихою своєю кряк! кряк! ідуть-бредуть згорблені. А що – несуть?
   Назарко протер очі кулаком. Хм! У старого з клу­мака стирчить крізь діру в рядні... кінське копито, костомахи чи м'ясо несуть із поля? Таки з поля м'ясо-м'ясиво таскають! Звідти, де розмахували крилами чотири вітряки, знову таки куркульських. Один із них був Назаркового діда. Захурчали дід із бабою та дітьми, та онуками не куди, як не у згадуваний Сибір. Так того, дідового, вітряка спалено. На вугілля для кол­госпної кузні. Де взяти вугілля? подумав коваль-мудрагель і підказав керівним товаришам села: он вітря­ки. Дубові. От... і вирили ямищу, і звезли вітрякові кістки, і запалили. І не дістали, звичайно, й пучки вугілля для кузні. Це ж не те вугілля, майстрове! Інші вітряки теж зникли. Виявилось, тут їм не місце, на колгоспнім полі. Вистачить тих, що стирчать на Бичих горах, на Висварівці... А Шойми таскають м'ясце! Назарко підвівся. На дорозі сліди: широка п'ята, роз­чепірені пальці, менша п'ята і ступня, мовби човник. То ноги Шоймів так ставлять штемпелі. Назарко встав, набрався духу. Щоб іти. В поле.
   Де маячів крайній до села вітряк, біля обгризених костомах розсівся немалий собака. Назарко мало не впав із подиву: перед ним був-сидів на задніх лапах... Бровко. Рідний-ріднісінький! Шерсть у реп'яхах, вуха –  одні клапті. Але – Бровко.
   Тої ночі, як сільрадівські активісти поспішали заа­рештувати Арсена Корбача, і трахнули по Бровкові з мисливської своєї зброї. Бровка оглушило і він пова­лився з чотирьох ніг своїх. Та оклигав швидко. Пес же! З дробом у грудях він рушив за арештованим: куди це Арсена-господаря ведуть? Гав?
   –  Бровчику! – присів Назарко біля собаки. – Бровчику, де ти так довго пропадав?
   ...До сільської Ради активісти гнали арештованого поперед себе. Наказали йому руки закласти за спину. Попередив Шойма: Арсен такого може викинути ко­ника, не очухаєтесь! Було сказано: “Стріляєм, коли щось надумаєш — нам це просто!” Біля сільської Ради вже чекала підвода. Корбачу зв'язали руки і припавузили до полудрабка, тесаного і струганого ним же. Арсеном. Твій, уже не твій, віз тебе везе і відвезе туди, де Макар телят не пас.
   Бровко лизнув Назарка в лице. І розказав, що у районі арештанта хлопці у гімнастерках, штанях-галіфе та чоботях упхали до камери, де вже було люду, що оселедців у бочці. Як пхали Арсена, Бровко рво­нувся рятувати його – тут і вхопили ті хлопці-ребята Бровка на зашморг: “Який вірний пес! Такий і нам послужить!” Ребята повитягували з Бровка січені на мілко дротини, підлікували і назначили “службовий' пайок.
   –  Що з татком, Бровчику?
   –  Ворог він, – сказали хлопці. – Ворог є ворог пах! пах! його. Не вб'єш – він уб'є.
   Притиснувся Назарко до собаки. Бровко оповідав: раз він вибрав момент і кинувся тікати. У ліси. Далі від людей. Натрапив на вовчу зграю. Впав тоді знеси­лений. Кінець, думав. Догризуть вовчиська. І догриз­ли б. Вовки ж! Вожак зграї наказав: “Нехай цей соба­ка живе!” Я ставав своїм. Раз ми бігли полями. При­нюхавсь я, чую рідні запахи. Наше поле тут було.
   –  Ходили ми, пам'ятаєш, Назарку, до джерела по воду? Гав-гав?
   Як Бровко зрадів тим запахам! Уже втратив був надію знайти дорогу до рідного дворища. Ребята в галіфе морочили голову: служи нам, то і медаль чи грамоту одержиш. А вовки мене вовком стали величати. Не гавкай, а вий і будеш вовк.
   Примовк Бровко, щось собі міркуючи або пригаду­ючи.
   –  Що далі? –  не терпілося Назаркові.
   –  Відстав я від зграї, побігло вітряків – а їх немає. Але бачу костомахи. Було їх більше, так Шойма заб­рав. Я не перечив. Голодний сусіда. Але він. Іван, я винюхав у районі, подав – знав куди! – папірець на Арсена Корбача. Папірцям у нас ого! як вірять! гав-гав! Шоймиха мужа свого намовила: прибреши, каже, трохи, пишучи,– ворог Арсен, владу нашу хоче пова­лити! Чому не забрано його досі? Що нам з того?
   Бровко передихнув і додав:
   –  Ото костомахи з нашого, Назарку, Гнідка. У мене нюх собачий. Помилки бути не може.
   Ще взимку Антоша Вирлоокий вигнав Гнідка з кол­госпної стайні. В'ївся на коника. Хотів колись свата­ти Ліду. Ненавидів Арсена – у Христа і поза Христа. Ніхто з сельчан і не смів дати худобині хоч стебло яке. Впав Гнідко у сніг. І – вмер з голоду.
   –  Татка розстріляли, значить?!
   –  Значить.
   –  Ходімо,– зітхнув Назарко,– додому.
   І вже біля своїх воріт, себто біля місця, де були ворота. Назарко почув неголосний поклик:
   –  Ей! Назаре!
   Гукав Тимко-Тимошка. Тоді, на розпродажі, коли купці-бідняки перекинули скриню, видерли з рук Назарка дзеркальце, Тиміш був такий, ніби з Хреста знятий – блідий, безпорадний. Навіть казку не міг складати. А це – веселий.
   –  У колгоспі, – каже, – зерно давали, щоб голо­дуючі вижили. Голова ділив.
   Голову колгоспу Назарко знає. Кожному зустріч­ному оповідав чоловік про щасливе життя, яке нас чекає в майбутньому. А поки що сам у полатаній одежі ходить. Ну, у чистій, ну, випрасуваний. Інший би на його місці... Що? Не те щось кажу? Люди не сліпі, і все бачать. Та мовчать.
   Тимко знову повторив, що давали з колгоспного магазину зерно.
   –  Давали і... що?
   –  Тобі дали б.
   –  А тепер?
   –  Яке вже тепер! Голова добре виплакався – роз­дав насіння. Зерна шкода, людей іще більше і шкода, і жаль. Пішов у район.
   –  Це чого в район, Тимку?
   –  Щоб арештували. Все одно за таке арештують.
   –  А твоє зерно де!
   –  З'їв. І недобре мені робиться в середині – чи не захворію?
   Тимко є Тимко. На вірші треба відповідати вірша­ми.
   –  То ходи до мене. Відпочинеш. Може, не заги­неш.
   –  Нє, піду додому, там всю з мене зніме втому.
   Рушив. Ішов-плентався та хитався, як лоза під вітром. На повороті, де починаються Слобідка і Королівка, зупинився. І присів, потім ліг під ровом.