Інколи мовлене люте слово буває небезпечним, як ворожа стріла.
   Про це – перша казка.
   Жив якось на одному хуторі у три хатинки нестарий ще удівець із сином та дочкою. Погорював він, як годиться, після смерті дружини, а потім привів до оселі молодицю із сусіднього села, що також жила самотиною і мала двох дітей, молодших від чоловікових. Хоч і чужими стали для нової господині сиротинки, але взялася вона їх доглядати й виховувати – як не як, а жінка в господі є…
   Треба сказати, що у давніші часи людям доводилося працювати ще важче, ще більш затято, аніж тепер, бо жили вони виключно з плодів своєї непростої селянської праці: засівали зерном латку поля, косили сіно, обробляли городину, збирали яблука та грушки у садку, жали хліб, складали його у снопи, доглядали домашню худобу, а ще – збирали в лісі ягоди, гриби та горіхи, заготовляли на зиму дрова і хмиз. Словом, роботи на всіх вистачало. Бо ж побайдикуєш весною та влітку, не збереш ранньої осені урожай – так і голодуватимеш аж до наступної весни. Тож працювали всі чесно.От тільки нова господиня постійно присікувалася до чоловікових дітей. То вони геть не слухають її і ледарюють, то не належно виконують доручення, то байдикують, коли всі – і навіть її малі синочки – чесно працюють. І хоча батько добре бачив як усе відбувалося насправді, але, остерігаючись лихої вдачі своєї нової дружини, волів приймати її слова за правду. Погримає на бідних сиріт задля жінчиного спокою, потім потайки від ґаздині пригорне, пожаліє… На тому й усе.
   А наступного ранку, ледве сонце зажевріє на обрії, підхоплюються діти на ноги і – до роботи! Настечка з річки воду носить тай за прання береться, Миколка дрова рубає і складає їх гіркою під причепою. Кипить робота!
   Вже господинині діти поснідали і бавляться у хаті, а мачуха все не кличе малих робітників до столу. Тільки вийде, зиркне суворо на зроблену працю, буркне, що ледащо працюють так повільно, аж молоко на голові кисне, тай повернеться до оселі.
   Та зовсім важкі дні настали для сиріток, коли батько поїхав із чумаками по сіль аж до далекого Криму. Як вже плакали діти, як просили його не вирушати в дорогу! А дружина напосіла: «Їдь!» та «Їдь!».
   –  Привезеш – каже – солі, продамо її на ярмарку, отоді – заживемо!
   Той і поїхав…
   А діти нерідні у мачухи гірше, аніж раніше, почали бідувати. Наче собак приблудних, виганяє вона їх із хати. Годує помиями, коли ще годує, а частіше – голодними спати лягають. Важкою роботою мачуха їх із ніг валить, а словами лихими, мов канчуком, зверху поганяє. І немає кому поскаржитися, нема до кого пригорнутися, нема кому їх пожаліти. Повтікають, буває, діти у сльозах до темного лісу, заховаються в непролазних хащах, наплачуться, тай позасинають, зморені важкою працею та своєю недитячою бідою.
   Отак, сплакавшись, вкотре заснули вони якогось разу на долонях у високої м'якої трави, що пропахла лісовими казками й теплом літніх дощів. І так їм солодко спиться у ласці природи, такі сни кольорові приходять радісними видивами, так заколисує ліс своїм притишеним гудінням дерев, мов колискову тихенько мугикає! Хоч не прокидайся, не повертайся зі снів до сумної реальності!
   Як раптом проснулася Настуня, наче хто її за плече потрусив. Розплющила очі, протерла їх, коли глип – а поруч дідок у капелюсі сидить. Та ні, не сидить – стоїть, то він просто зростом такий малесенький, що ледве голова над травою видніється. У сивій борідці квітки рум'янку заплелися, сорочка картатою латкою виділяється на випраному вишиванні, личаки з березової кори на куцих ніжках, а в маленьких ручках – торбинка з якимось пожитком і покручений посох.
   –  Доброї ночі, дідусю. – спросоння мовила дівчинка.
   –  Чого це ви у лісі спати повкладалися? – сердито заскрипів дідок голосом старої сосни, наче й не почув її ввічливого привітання. – Чи не знаєте, що в лісі хижаки водяться? Чого доброго – розірвуть на шмаття! Чи розбійників кровожерливих не боїтеся? Вони такими пуцьвірінками, як ви, поснідають – не зоглядяться! Геть додому!
   –  А вдома нам не краще… – скрушно видихнула Настуня.
   –  Як то? – здивувався дідок і скриплячий голос став зовсім тихим.
   –  Мачуха жити нам не дає. – чесно відповіла дівчинка. – Ото ми від неї до лісу втікаємо.
   –  От біда. – видихнув Лісовик. – Як же тепер бути? Хоча… знаю! Ти маєш допомогти мені, а тоді я допоможу тобі – подарую скарби і ти зможеш на них звести свій дім.
   –  Не треба мені скарбів. – сумно посміхнулася дівчинка. – Швидше б татусьо додому повернувся – вже нам із братиком тоді стане легше. Житимемо, як раніше. А якої допомоги ти, дідусю, потребуєш? Я і без скарбів візьмусь до роботи.
   –  Робота ніби й проста. – розпочав старий. – І тобі вона під силу. Але навіть братику сказати про те, що робитимеш, до пори до часу не можеш.
   –  Що ж воно таке таємне? – здивувалася сирота.
   –  У гущавині лісу стоїть моя хатинка. Там потрібно лад навести: підмести, попрати, щось залатати, десь підбілити…
   –  Хіба ж це складно? – усміхнулася Настуня. – Тільки чому я повинна це в секреті від братика тримати?
   –  А тому, що в мене харчів на вас обох не вистачить. – хитро примружив дідок маленькі очі. – Ти всього кілька деньків побудеш, тай повернешся. Він навіть не встигне засумувати за тобою. А я тобі віддячу.
   Добре серце Настуні відгукнулося на прохання Лісовика і рушила вона за ним лісовою стежкою, осяяною жовтим молоком розлитого місяця, котрий дивакувато висів над верхівками старезних дерев.
   Хатинка дідка проступила приземистим зрубом, почорнілим від часу та дощів. Всередині царював гармидер: закопчені баняки стояли по всіх кутках, на столі й під лавками; усі полиці захаращені брудним лахміттям, а підлога – завалена сміттям, листям і цурпалками.
   Настуня аж у долоні сплеснула на такий немислимий рейвах – скільки ж років тут ніхто не прибирався?!
   Дідок крекнув і зробив широкий жест маленькою рукою, окреслюючи поле діяльності для своєї добровільної наймички. Прикласти рук дійсно було до чого!
   Дівчина, не витрачаючи часу, взялася до роботи і, коли ранок займався над світом, а сонце видряпувалося на верхівки дерев, хатина Лісовика почала невпізнанно змінюватися – повільно, але не зворотно.
   Сам бородатий господар на увесь день подався оглядати лісові володіння: стерегти звірину від вовчих ям, наводити блуд на самотніх грибників та ягідників, лякати луну, аукаючи між деревами.
   Настуня здогадалася, до кого в гості вона потрапила, бо ж немало чула про старого Лісовика, котрий живе у хащах пралісу. Начулася і про його кепську вдачу, і про відлюдькуватість та дивний норов. Тільки чого їй остерігатися? Дідусь попросив навести лад у його старезній хатині – вона й погодилася. То якби відмовилася – міг би на неї образу зачаїти!
   Дівчина затято взялася до праці, бо ж ніколи не цуралася чорної роботи.
   Втираючи змокрілий від утоми лоб, вона прибирала та прала, вимітала із закутків кількарічне сміття, витирала з-під стелі почорніле павутиння, витріпувала картате одіяло, зшите з клаптиків різних тканин, протирала віконця і підбілювала закопчену піч.
   Швидко та ладно вдавалася їй робота.
   Все менше сміття і бруду залишалося в хаті.
   Все чистіше і привітніше ставало в давнішній лісовій оселі.
   Сонце вже скотилося спати у високі трави за далеким берегом, коли Лісовик нарешті повернувся додому і прочинив масивні дубові двері свого житла. Переступив поріг і аж завмер від несподіванки! Посвітліла хата всміхнулася біленькими фіраночками над віконцями, а великий рушник поважно простелився повздовж столу, на якому апетитно парували підрум'янені пироги і навариста кулеша. Вичищений круглобокий посуд чемно розмістився у рядочки на полицях: від меншого до більшого. На застелених габами лавках завмерли останні промені довгого дня. Стіни, обтерті від віковічних павутин, здалися вищими і затишнішими, а пахучі пучки лісового різнотрав'я, пов'язані у вінички і підвішені до сволока, додали затишку і лагідності його хатинці.
   Ач, Настуня! Ач, господиня! Глянь, який лад навела!
   А де ж вона?
   Лісовик швидко пробіг поглядом по темнуватих сутінкових закутках своєї невпізнанно-нової хати і полохливо нашорошив кошлаті брови. Тихо і порожньо… Настуні ніде не видно! Невже втекла? Куди? Як?
   Дідок квапливо зробив кілька кроків у світлицю і полегшено завмер. Онде вона – спить, зморена, на лавці, долоньку під голову підклала.
   Е, ні, таку господиньку не можна від себе відпускати! Хто ж тоді так вправно буде тут поратися?
   Лісовик підійшов упритул до дівчини, схилився їй до лиця, дмухнув у заплющені вічі тай пробубнів якесь замовляння…
   …Відбагряніла барвистими кольорами осінь.
   …Взялися нипати довгі, нудні дощі, котрі таємниче шаруділи у листі, аж поки воно остаточно не облетіло долу, встеливши світ чудернацьким м'яким покривалом.
   …Тихо випав перший сніг, а по ньому – заходилися гульвісити справжні заметілі: нахукали снігу аж по коліна старим деревам, надягнули біло-сріблясті шапки на кущі, пагорби, долини; заховали стежки-доріжки під невагомими ковдрами білого тепло-холодного дива…
   Настуня, наче, не помічала цих змін у природі. Волею Лісовика, вона втратила розуміння часу і нікуди не поспішала, ні за ким не сумувала, ні про що не думала. Поралася потихеньку в хатинці свого господаря, готувала їжу, ладнала одяг і… нічого навколо не зауважувала! Ходила, наче у півсні, лише тихенько мугикала якусь пісеньку, слів котрої чомусь ніяк не пригадувалося – пам'ятала тільки тиху мелодію. Хтозна, скільки так тривало б, якби одного разу…
   …Настуня звично сіла біля захуканого морозом віконця. Прозоро-невагоме світло впало на вовняну куделю в руках. У печі ледве жевріє вогник, підморгуючи червоно-жовтуватою купкою жаринок.
   Старий Лісовик вже днів зо три, як подався кудись у праліс на свої таємничі промисли.
   Тихо навколо.
    І раптом синичка до шибки підлетіла, вдарилася тай давай щосили пищати!
    Настуня аж здригнулася від несподіванки, швидко глянула у віконце.
   –  Чого ти? Чого? – тиха мова дівчини майже нечутна.
   А синичка скаче, скаче, так пронизливо, так голосно пищить!..
   Дівчина піднялася, накинула хустку і вийшла за поріг.
   Яскраве сонце сяйнуло в очі. Синичка майнула зовсім поруч і повела дівчину за собою в гущавину чорного лісу.
   Сніг був глибоким. Важкі білі шапки нависли на лапах у сосен і неквапливо облітали додолу дрібними сніговицями. Довгі тіні лягли від сонних дерев ліловими клаптями поверх голубуватих кучугур, вказуючи шлях все далі і далі від хатинки Лісовика.
   Настуня сміливо пішла за синичкою, котра, відлетівши зовсім недалеко, сідала на гілку і дочікувалася дівчину. Ледве та підходила ближче – спурхувала і пищанням кликала далі.
   Щось дивне відбувалося.
   Щось важливе мало статися. От-от...
   Вечір опустився на ліс швидко, а разом з ним – узявся лютувати мороз. Настуня нестерпно змерзла і радісно помітила поміж деревами відблиски яскравого багаття, розкладеного кимсь на галявині.
   Лише, підійшовши ближче, дівчина зрозуміла, що натрапила в лісі на лігво справжнісіньких розбійників.
   Вони теж побачили дівчину. Зв'язавши її, аби не втекла і не видала їх таємниці, головорізи кинули свою полонянку в якесь трав'яне кубло, тай продовжили перервану розбійницьку трапезу. А коли захмеліли та розігрілися біля вогнища, не остерігаючись переляканої дівчини, почали обговорювати почуте та побачене за день.
   Хтось говорив про нечувані скарби, хтось – про корову в дядьковому хліві, інший белькотів про смачну медівку або розмірковував про затишок домашньої оселі.
   –  Слухайте мене, брати-розбійники! – гукнув раптом отаман. – Дізнався я, що десь тут неподалік є така-собі Кам'яна Балка, де, кажуть, схоронені нечувані скарби. Завтра підемо в хутірець – людей попитати. Не скажуть – стріхи підпалимо, тай рушимо до села. Там людців про свій інтерес попитаємо. Когось, дивись, тай наверне на розум і, щоби хати й життя своїх домашніх порятувати, розв'яжуть язики тай почнуть пригадувати про скарби. Після цього, брати мої розбійники, з нашими скарбами – хоч на царювання!
   З такою думкою і розійшлися спати.
   А Настуня – ледве жива від страху. Це ж розбійники до її рідної домівки збираються вирушати! Це ж вони і братика, і тата, і навіть двох мачушиних синів убити можуть! Ні-ні! Не можна дозволити цьому статися! Як же вона могла так надовго про них забути? Як же їх тепер порятувати?
   А вранці попросила Настуня дозволу поговорити з ватажком.
   –  Я чула твою вчорашню мову про скарби у Кам'яній Балці. – відверто мовила дівчина.
   –  То й що? – здивувався отаман. – Ти нікого не зможеш попередити і ніяк мені не зашкодиш.
   –  А я й не буду. Я хочу з тобою домовитися.
   Багато нахаб довелося побачити ватажкові розбійників на своєму віку. Але такого неподобства стрічати ще не доводилося! Щоби якесь дівчисько, пуцьвірінок, пропонувала йому угоду! Куркам на сміх! Ще побачимо, хто тут і кому встановлюватиме умови?!
   –  І чого ти хочеш? – зверхньо розсміявся розбійник.
   –  Я покажу шлях до Кам'яної Балки, а ти подаруєш мені свободу і частину скарбів. – наплела Настуня.
   Давненько отаман так голосно не сміявся! Аж сльози йому на очі навернулися, аж пузо від приступів сміху здригалося! Отак-так…
   –  Гаразд. Домовилися! – ледве вимовив він врешті, регочучи.
   Дівчина розуміла, що вести перемовини з розбійниками та крадіями – марна справа. Звісно, вожак погодився на її незграбну умову, щоби якнайшвидше дістатися до скарбів. Потім – убити дівчину справа недовга. Ніякої дільби коштовностей не буде, ні про які домовленості й не згадається… Розбійник схитрував. Але ж і вона вперше почула про Кам'яну Балку тільки вчора звечора! Отже, ніякої дороги Настуня показати не зможе, бо не знає її! Хитрість на хитрість. Чим же все це закінчиться?
   Дівчина рушила навпрошки лісом, ведучи за собою різношерсте і небезпечне розбійниче кодло. Настуня напевне знала, що має порятувати своїх рідних, навіть, коли доведеться скласти за це голову.
   Надвечір другого дня безрезультатних блукань отаман розгадав дівчачий обман. Забагровілий від люті, ошуканий та принижений, він кинувся з шаблюкою на беззахисну дівчину.
   –  Ось тобі за обман! – заверещав він, навідліг здіймаючи зброю.
   І коли Настуні залишилося жити на світі всього якусь мить…
   Коли блискучий метал смертельної зброї вже завис над її головою…
   Коли злякана дівчина, зойкнувши, закрила долонями обличчя…
   Старий Лісовик, що кинувся навздогін своєї утікачки і наспів саме отакої страшної миті, гукнув щось грудним голосом, плюнув через плече, перекрутився на одній нозі і…
   Перетворилася Настуня на струнку вербичку – мов і не була ніколи дівчиною.
   Отетерілий отаман перелякано роззирнувся довкруж.
   Світ загудів вітровієм!
   Світ взявся колючою порошею!
   Світ здійнявся нечуваним бураном!
   Кинувся розбійник навтьоки від небезпечного місця, а за ним – і вся його кошлата армія.
   І лишилася Настуня стояти самотиною серед старого глухого лісу. Дід-чарівник походив ще колами, покректав скрушно, тай пішов додому. Що тут тепер вдієш?
   Взялася молода весна і зазеленіла вербичка рясним зеленим листячком…
   Відгуляло розкішне літо, защебетане птахами і вмите рясними грозами…
   Бризнула щедрістю кольорів рання осінь, даруючи мудру тишу землі і дрімотну сльотавицю набурмосених хмар…
   Знову захурделило снігами, загуділо вітрами, взялося немилосердними морозами…
   За рік чи два пробилося з-під землі біля вербички прозоре джерельце з солодко-холодною водою і почали прибігати туди лісові мешканці на водопій та злітатися співочі небесні птиці. Навіть деревцем, Настуня манила до себе добротою живого серця, що пульсувало під корою.
   Якось понад вечір вийшли на галявинку, де росла вербичка, двоє мисливців: стрункий світлоокий юнак та літній чоловік. Впольована здобич обтяжувала їм лантухи з цупкої тканини і цілоденна втома давалася взнаки. Затишний затінок під зеленим віттям верби припрошував до відпочинку.
   Мисливці, не довго думаючи, вмостилися у високій духмяній траві під вербою. Поруч жебонів веселий струмок, навіюючи спокій думкам та обважнюючи вії дрімотним передчуттям солодкого сну.
   Невдовзі мисливці поснули.
   А, коли проснулися, почали розповідати один одному дивний сон, що привидівся одразу обом. Буцім підійшла до них – сплячих – пропала кілька років тому Настуня. Війнула в обличчя легким порухом руки – і зникла втома із жил мисливців! Поцілувала легенько кожного у серце – і солодка радість затріпотіла у їх грудях співочою весняною пташкою! А потім присіла поруч тай почала тихенько наспівувати свою улюблену пісню, що майже ніколи з її вуст не сходила. Співала вона так, співала, втішаючи сплячого батька та брата щастям довгоочікуваної зустрічі. Аж раптом схопилася налякано, наче про щось пригадавши, подивилася на них печально, тай… перетворилася на зеленогіллясту вербу поруч струмка.
   Почали мисливці придивлятися та дослухатися до всього навколо. І раптом почули, що верба шумує листям, а шурхотіння те – мелодією Настусиної пісні озивається!
   –  Це якась мара про загиблу сестру нагадує! – вигукнув юнак і давай спересердя рубати вербу.
   Затремтіла вона від кореня до маківочки!
   Залопотіла усіма листочками!
   Звилася, стріпнулася всіма гілочками!
   –  Чи ж ти не признав мене, братику? – заплакала невидимо і враз обізвалася людською мовою.
   Миколка сам собі повірити не може. Чи ж це насправді відбувається, чи він досі спить тай отаке дивне йому мариться? Щоби верба розмовляла голосом сестри?..
   Але тут вже й батько розплакався, почувши живий голос втраченої доньки.
   –  Ми стільки років шукали тебе, серденько! – мовив він розпачливо.
   –  Пробач, сестричко, що дозволив статися біді, не врятував тебе від нещастя! – розкаявся Миколка. – Та ще й тепер сокиру на тебе підняв, не знаючи, що сестру рідну калічу!..
   –  Повертайся, донечко… – благає батько.
   –  Повертайся, Настуню… – повторює братик.
   І раптом туман набіг, заступаючи усе довкола! Стріпнулася вербичка, тай перекинулася на довгокосу струнку юнку. Яка ж вона красива стала, яка доладна! Очей від вродливиці не відвести, захопленого вигуку не втримати!..
   –  Рідні мої, – озвалася дівчина, – спасибі вам за порятунок. Ваша любов мене до людської подоби повернула. Тепер я до віку – з вами буду!
   Радісні, повернулися вони разом додому. Розкаявся батько, що, догоджаючи своїй лихій дружині, колись дітей рідних ображав і ласки своєї їм не дарував. Взявся господарювати, тверде своє слово незламно тримати. А дружина враз полагіднішала, серцем розм'якла, стала слухняною і покірною. Лад, радість та спокій запанували в їхній хатині.
   А старий Лісовик (він, сердешний, відчував свою провину за всю недолю, котра з його вини сталася) подарував Настуні величезну скриню скарбів. Відтак отримала дівчина до своєї вроди, доброти і розуму ще й нечуваний розкішний посаг і стала найбажанішою нареченою в окрузі.