На гостинах у часу

   Вдивляюся у лиця хатів, що обліпили дорогу, наче (ластівчині гнізда – підстрішшя. Різні вони, як і люди. Одні (дивляться сонно, інші – зацікавлено, проводжаючи (поглядом кожного перехожого, перебираючи у пам'яті, чи Ібува не з цих стін, чи часом не на гостини додому. (Спираючись на штахетник, намагаються пізнати долю (кожного, душу кожного, хто пішов повз... Підсліпувато- примружені і молоді, захопливо-довірливі, ясночолі і волоокі, більмуваті, мов зашторені фіранками від світу, в (якому і сонце і вітри, і дощі...
   Різні вони.
   Одягнені в лати кам'яних парканів і в убогі свитинки безу, вбрані, наче наречені, в довгі білі льолі квітучих яблуневих садів, заспані солов'ями і обдаровані, ніби короною, величним лелечим кублом, в якому щоліта вбивається в пір'я і зростає, даруючи вікнам свій перший політ, клекітке щастя з темними цятками на крилах.
   І долі у них, зарослих полинами і обсаджених пахучими ружами, як і в людей, різні. В молодих, і наповнених сміхом дитячим, розлуками не битих, втратами І гіркими не зацілованих, бідами не скорених – сонце у вікнах. А ці, підбілені до Великодня, мов обв'язані у простенькі хусточки, схожі на стареньких берегинь, що йдуть поміж життям до вечірньої служби. Тихенько чимчикують стежкою між травою-муравою, між зимами і літами, читаючи про себе святу молитву, слова якої сказані ще тією мовою, якої ніхто тепер і не зрозуміє.
   Поряд тріщить і гуркоче світ, а вона, наче зблудила із казки, стоїть, цупко ухопившись за землю, згорблена тягарем літ і, нескорена, схиляється давньою стріхою перед вічністю. Тільки обережно схиляється, щоб, борони Боже, не сполохати такого ж, як і вона, старого домовика, котрий ще зрання заходився варити собі у печі горщик зеленого борщу. І пахне аж у сінях кислуватим щавлем, перемішаним із запахом сіна, м'яти, калачиків на підвіконні і татарського зілля, яким застеляли підлогу на Трійцю, а запах – так і лишився на роки.
   А у вікна дивляться круглоголові соняхи, обв'язані косинками, наче замурзані діти, від настирливих горобців і чують, як у запічку бере найвищу ноту на своєму крихітному інструменті коник-стрибунець, вкотре задарма виконуючи усім свою найвдалішу мелодію.
   І слухають її сволоки, затамувавши подих, разом зі стареньким Богом на вицвілій іконі. Слухають, аж доки не споночіє і не привидиться хаті у сні, як, гуркочучи підковами, залітає на подвір'я вершник і, схилившись, стукає у шибчину. А на зустріч йому із сіней знову біжить простоволосе кохання із обличчям її юності.