Дорога

   ...Ось і знову в осиротілому полі видніються лише. Настовбурчені вуса стерні та де-не-де бабряться, спинаючись догори, вайлуваті скирти. А ночами, коли ще майже не чути скрипу коліс на небесному шляху, поле уві сні знову чує тихий солодкоголосий спів жита, легке перешіптування та потріскування колосся, що дозріває, напоєне білим молозивом зірок і підземних джерел. Сниться бита дорога, що безкінечно в'ється двома коліями поміж полями пшениці, ячменю, конюшини... Ой, скільки разів поле прохало її зупинитися і постояти біля нього хоча б трішечки, хоча б хвилинку, приголубившись личком до його житяно-колючої бороди!.. Скільки разів дарувало їй квіти, висіяні мавками на узбіччі, скільки разів сплітало чудернацькі вінки із польових трав та казок... Та де там...
   Дорога, ще з дитинства закохана у вітер, що спинився був якось біля старого журавля, аби напоїти своїх вороних, та й зачарував юнчине серденько поглядом іскристо-сірих очей, хапаючи квіти, не слухала ні казок, ні прохань.
   І лише у темно-смоляні грозові ночі, коли розлючений вітер шмагав блискавками, немов батогами, перелякані дерева – дорога боязко тулилася до поля, ховаючись у його здоровенних житяних долонях.
   А на ранок – знову сходило сонце і у краплинах нічної грози, що тремтіли на коралях сонця, причаїлося і небо, і хмари, і зелений луг... І не було нічних страхіть, що не інакше, як примарились, не інакше, як наснились, задур­манені пахощами поля і колисковою цвіркунів...
   І дорога, хлюпаючи босими ногами по калюжах, бігла далі, залишаючи по собі лиш витоптаний слід у густому житі.