ОБРАЗА

   Вранці до Оленки прийшли Катруся і Петрик – сусідські сестричка і братик.
   –  Давай, Оленко, будемо гратися.
   –  Давайте, – охоче погодилася та.
   Вирішили, що гратимуться в лікарню. Оленка буде лікарем, Катруся – мамою, Петрик – татком, ну, а дитиною, звичайно ж, лялька.
   Оленка сіла на стільчик під грушею на подвір'ї, розклала на табуретці іграшкові термометри, шприци, піпетки, інше медичне приладдя.
   –  Це буцімто мій кабінет. А ти, Катю, веди до мене свою хвору дитину.
   Катруся відійшла у закуток між хлівом і великим розквітлим кущем бузку.
   –  Ну, доню, – сказала вона ляльці, – зараз ми підемо до лікаря. Збираймося.
   –  А чого ти аж там сидиш? – гукнула з-під груші Оленка.
   –  Бо тут моя хата, – озвалася Катруся.
   –  Ні, твоя хата не тут, а там, біля ганку.
   –  Але ж тут затишок такий, мов у справжній хаті, ще й бузок під вікнами.
   –  Ні, нехай хата буде там, де я сказала, – насупилась Оленка. І враз гукнула до Петрика: – А ти чого коло Каті? Ти на роботі, бо ти ж тато!
   –  Я допоможу Каті відвезти в лікарню дитину, – пояснив Петрик.
   –  Ні, ти на роботі! – вперлася Оленка.
   –  Гаразд, я йду на роботу. Я буду шофером.
   І Петрик побіг до купи піску, захопивши з собою іграшкового автомобіля – великого синього самоскида.
   –  Стій! Стій! – закричала Оленка. – Твоя робота не там. Ти будеш трактористом. Твоє поле он коло квіток.
   –  Але ж у мене машина, – здивувався Петрик.
   –  Це буцім трактор!
   –  Немає у мене трактора, тільки машина, – стенув плечима Петрик.
   –  Буцім трактор, трактор! – аж тупнула ногою Оленка. – Катю, веди свою дитину на прийом.
   Катруся біля ганку збирала в лікарню ляльку.
   –  Доню, давай застебнемо кофточку і взуємо босоніжки, – лагідно сказала вона.
   –  Не застібай кофточки, не застібай! – зірвалася з місця Оленка. – Не застібай, бо їй буде душно.
   –  Але ж вона хвора, у неї висока температура, – заперечила Катя.
   –  Ні, в неї не температура, в неї болить голова! – знову закричала Оленка. – І не тудою йди, по стежці йди, не коло бузку. Там буцім ремонтують дорогу. Не тудою, не тудою, куди ж ти йдеш?! – аж заверещала вона.
   Проте Катруся не слухала її. Притисла до грудей свою ляльку й гукнула до Петрика:
   –  Ходімо додому! Бери свою машину.
   Петрик зраділо схопив самоскид, побіг до сестрички.
   –  Стійте, стійте! – розгублено, благально загукала Оленка.
   Вона вискочила з-за табуретки, шприци й термометри посипались на землю.
   –  Куди ж ви? Стійте! Будемо гратись!
   –  Не хочемо так гратись! – і Катруся, взявши братика за руку, вийшла на вулицю.
   Оленка, розпачливо опустивши руки, сама стояла на подвір'ї. З її очей рясно котилися сльози. Ну чому вони не хочуть з нею гратися, чому вони пішли?