СИНИЧКА

   Спершу Віталько не звернув ніякої уваги на Мурого, що вийшов із-за хати. Йде собі кіт по траві кудись до паркану – то хай іде. Тільки ж чого це він голову так високо задер? Ніби несе щось у зубах. А й справді, несе. Мишу? Та ні, бо волочиться щось по землі, мов риб'ячий хвіст.
   Приглянувся Віталько. Та це ж... крило!
   –  Тату! – скрикнув.
   –  Чого тобі? – одірвався від сокири батько: якраз рубав дрова.
   –  Ой тату, Мурий пташку впіймав! Ой, бігом, тату, сюди!..
   –  Що? Де? – підбіг стурбований татко.
   Але вже й сам побачив Мурого, що тягнув пташку подвір'ям. Крило волочилось по траві, кіт мало не наступав на нього лапою.
   Татко вмить кинувся до розбишаки. Схопив руками за голову, пальцями стиснув коло рота. Мурий щосили запручався.
   Віталько із завмираючим серцем стояв неподалік. Він помітив, як тріпнулося крило.
   –  Вона жива, жива!
   Татко ще дужче стиснув Мурого.
   –  Н-ня-яв! – не витримав кіт.
   І тієї ж миті пташка в його зубах затріпотіла. Розлючений кіт замахав перед собою лапами. Але пташка рвонулася з котячого рота і... Полетіла!
   Це була синичка. Вона майнула жовтим животиком угору, здійнялася над рудим осіннім садом – і зникла за хатою, за гребенем шиферного даху.
   Мурий метався подвір'ям, голосно, роздратовано м'явкав, нюшкував у траві. Ніяк не міг збагнути, куди ж поділась його здобич.
   А Віталько все дивився й дивився у небо. Віні безмежно радів за синичку, що залишилася живою, і йому хотілося ще хоч раз побачити її.
   –  Це ти врятував їй життя, Вітальку, – сказав татко і поклав йому на плече свою велику теплу руку.
   –  А синичка знає, що це ми врятували її? – запитав хлопчик.
   –  Та ні... –  А я так хотів би, щоб вона знала. І щоб прилетіла до мене знову.
   –  Головне, що вона зосталася живою, – усміхнувся татко. – Ми зробили їй добро, але не треба чекати за це плати. Вчися, синку, робити добро з доброго серця. І не сподіватись на дяку.