В БІБЛІОТЕКУ!

   Коли Віталька питають, скільки йому років, він з гордістю каже:
   –  Через рік – до школи!
   –  П'ять, значить?
   –  Кажу: через рік – до школи! – стоїть на своєму хлопчик.
   А сам щоразу до мами:
   –  Ма, а це скільки ще – через рік?
   –  Скінчиться весна, мине літо, осінь, зима, знову весна і літо...
   –  І аж тоді?
   –  Аж тоді, сину. – всміхається мама.
   Довго ще ждати Віталькові. Та ще коли хлопці сусідські – Льонько дядька Петра і Федь Халамендра – щоранку чимчикують до школи повз їхній двір. Такі надженджурені, за плечима – темно-сині сумки. Однакові, бо разом їм у місті купляли.
   Деколи ж Льонько з Федем виходять на вулицю без сумок, але з книжками просто в руках – під пахвою. І не раненько йдуть, як завжди, а надвечір.
   Це вони в бібліотеку.
   –  Хло', а можна – і я з вами? – проситься Вітально.
   Переглянуться обоє.
   –  Іди, – знизує плечима старший, Льонько. А Федь головою киває, ще й підморгне обома очима – моргати одним оком ще не навчився.
   Бібліотека відразу ж за ставком, на пригірку проти греблі. Широка й присадкувата, з перекошеними дерев'яними східцями до дверей, з темним старим шифером на даху. Трохи далі, за хатою дядька Гната, зводять цегляні стіни нового будинку культури. Отуди й перебереться колись бібліотека.
   А зараз хлопці утрьох заходять у коридор – тісний. З хисткою, рипливою підлогою і горбкуватими стінами.
   Першим у прохолодну, тиху, пропахлу книгами кімнату вступає Льонько. За ним дріботить Віталько. Зачиняє двері Федь – обережно опускає клямку, щоб не брязнути.
   –  Добрий день! – чує Віталько попереду й ззаду. А сам – ні звуку. Щоразу, як тільки заходить сюди, язик йому дерев'яніє, серце стукотить так, що мало з грудей не вискоче. А очі – не кліпнуть.
   Це ж скільки тут усіляких книжок!..
   Якось Федь казав, що найбільше число – триліон. Книжок тут, мабуть, не менше.
   Бібліотекарка Аделя Павлівна сидить за столом, стосами книжок заставленим, щось пише.
   Хлопці принишкли перед столом – стоять, чекають.
   Аж ось бібліотекарка піднімає голову, відсуває папери вбік.
   –  Вже прочитали? – питає, мовби дивуючись.
   –  Прочитали, прочитали, врізнобій відказують Льонько з Федем.
   –  Та-а-к? – недовірливо оглядає їх Аделя Павлівна. – Халамендра, ти ж цілими днями коло ставу ганяєш. Коли встиг прочитати?
   –  Всти-и-г...
   –  Про що ж ти прочитав у цій книжечці?
   –  Це про... це про... про... – затинається бідний Федь. – Це книга про те, як Петрик на дні моря жив.
   –  І як же він жив? – допитується бібліотекарка.
   –  Це він... А він... – мимрить Федь. – Він з дідусем...
   –  Ну добре, – м'якшає Аделя Павлівна. – Давай сюди свої книжечки.
   Поки вона видає нові книжки, Льонько киває на Віталька, що завмер трохи віддалік, біля дверей:
   –  Запишіть і його в бібліотеку.
   Аделя Павлівна перестає писати, міряє Віталька поглядом з голови до ніг:
   –  Малий ще. До школи не ходить і читати, певно ж, не вміє.
   –  Ну то й що? Мама йому прочитає.
   –  Ні, – твердо каже Аделя Павлівна. – Піде до школи – тоді. Якраз і нову бібліотеку збудують.
   Тому так чекає Віталько того дня, коли стане школярем. А в бібліотеку ходити не перестає. Притулиться плечем до одвірка і водить очима по стелажах, заставлених книжками. Дивиться, як бібліотекарка швидко перекидає їх на полицях, вибирає щось для Федя і Льонька. І так йому хочеться доторкнутися хоч пальцями до тих книжок, малюнки подивитись... А читати, ого, як би він тоді читати навчився!...
   Й одного разу Аделя Павлівна таки не витримала його німого благання, посміхнулася куточками губ:
   –  То що, дати й тобі книжку?
   Віталько аж застиг увесь. У роті пересохло так, що слова не може вимовити.
   –  Давайте-давайте, – озвався Льонько й підбадьорливо глянув на Віталька.
   Бібліотекарка взяла з полиці одну книжечку, тоненьку, в жовтій обкладинці, подала Віталькові:
   –  Ось, тримай. Як прочитає мама, то принесеш назад. Тоді візьмеш іншу. Добре?
   Він кивнув. Вірив і не вірив у те, що сталося. І коли опинився на вулиці, вже не міг спокійно йти. Чимскоріш додому! Жовту книжечку із загнутими ріжками притискав до грудей міцно і ніжно, мов найдорожчий скарб.
   Мабуть, хлопці щось казали до нього, либонь, і посміювались – Віталько нічого не чув. Жив уже в іншому світі. Ще невідомому, невиразному, тремтливому, але такому близькому світі, що відкриється йому під жовтою обкладинкою.
   До хати не ввійшов – убіг щодуху.
   –  Мамо, прочитайте мені книжку! – гукнув ще з порога.
   –  Почекай, хоч корову видою.
   –  І прочитаєте? Прочитаєте, ма'?
   –  Авжеж. Чом не прочитати?
   Віталько слідом за мамою і до хліва – чекає. Разом з Мурим їхнім, котом смугастим. Тільки ж котик залишився коло бляшанки з молочком свіжим, а Віталько – до хати. Не відходить від мами.
   –  Прочитайте, ма'...
   –  От пристав – як смола, – бідкається мама.
   Та ось вона порозливала в глечики і слоїки молоко, сіла за стіл. Віталько примостився поруч на другому стільці, притих.
   –  Були собі дід та баба... – починає мама. Голос у неї наче не свій – врочистий і таємничий. Віталько, незвиклий до нього, сторожко вслухається. Ось він бачить старого діда з обвислими сивими вусами, у солом'яному брилі – якраз, як дід Савка, що ото пасіка в нього край села. Бачить стару, всохлу, як стручок на акації, бабу – геть чисто Федькова баба Килина. Бачить, як з вікна їхньої хатини скочується колобок. Скочується на призьбу, а з призьби та на землю, та за ворота, та й побіг-покотився дорогою прямо зайчикові в лапки. А той: “Колобок, колобок, я тебе з'їм!”.
   –  Не треба, не треба! – схопився Віталько.
   –  Що не треба? – дивується мама.
   –  Колобка їсти не треба.
   –  Не переживай, не з'їсть його зайчик. Слухай далі...
   Радий Віталько, що колобок знову побіг, від зайчика втік. І вовк його не з'їв, і ведмідь прогавив, і лисичка-сестри...
   –  Не треба, мамо, не треба! Хай не їсть його лисичка, ма'...
   –  Не з'їсть вона його, ні, – заспокоює мама. І далі: – Проспівав їй пісеньку колобок – і по-о-котився в ліс. Там збудував собі хатку – і досі живе.