НОВА СПРОБА

   Вранці Віталько довго й уважно розглядає себе в дзеркалі.
   –  Мамо, правда, в мене голова, як нова?
   –  Як нова, – сміється мама.
   –  Я аж на себе став несхожий.
   –  Авжеж, аж покращав, – підхвалює мама. Віталько здогадується: це щоб не боявся більше стригтися. Та нехай там...
   –  Мамо...
   –  Що, сину?
   –  Сорочка в мене вже така... Дайте другу.
   –  Ти ж тільки в неділю взяв чистеньку...
   –  Взяв...
   –  І що? Вже задрипався?
   –  Дру-у-гу дайте...
   Мама знизує плечима, та все ж переодягає Віталька.
   –  Видумує щось...
   Але він більше не видумує. Випив чашку молока з хлібом – і гайда-драла у двір. Добре, що хоч мама знов не згадала про ту книжечку з бібліотеки. Сварилась тоді за неї!
   “Хіба не міг дочекатися на дворі? Понесло під місток... А якби хтось інший книжечку ту взяв, не Аделя Павлівна якраз надійшла? Тепер не дасть більше!”.
   Віталько і сам кається, та... Назад не повернеш.
   З такими гіркими думками Віталько минає Льонькову хату, потім Федеві. Йде далі, аж на берег. Бреде попід став. Схиляється над тихою водою, розглядає в ній себе, як перед цим у дзеркалі. Ні, таки не схожий на себе: пострижений, сорочка чистенька...
   І Віталько ступає бадьоріше.
   Ось і гребля. На її схилах біліють табунці ромашок, вітерець пригладжує очеретяний чуб ставу, вода гуде і ляскає під містком.
   Віталько, проте, не йде на греблю. Бере ліворуч, на темний шифер бібліотеки під ясенами.
   Обережно ступив у коридор. У бібліотеку двері трохи прочинені – не заскочила клямка, як виходив хтось.
   У щілинку Віталько бачить схилене над паперами обличчя Аделі Павлівни, а далі, за її спиною, – книги, книги, книги...
   –  Добрий день! – вітається Віталько якимсь не своїм, хрипким голосом.
   Бібліотекарка дописує слово, відривається від паперів, дивиться на Віталька здивовано. І він сміливішає, підступає ближче.
   –  Дайте мені... книжечку... прочитати...
   Вона стріпнулася на стільці, наче прокинулася зі сну, враз вирівняла зігнуту над паперами спину.
   –  Що-о?!. Книжечку?!. А ту де подів?.. Ти так її приніс?..
   Впізнала!..
   Таки впізнала! Підстриженого, в іншій сорочці – і впізнала!..
   Наче гарячий рвучкий вихор зірвав його з місця. Підхопив і поніс попід став, берегом на дорогу, поніс аж ген-ген... І не знав Віталько, де він згасне, де випустить зі своєї круговерті, той гарячий, пекучий вихор.