РОЗБІЙНИЦЯ У ДВОРІ

   Це завжди бувало якось несподівано. Ось вийшов Віталько з хати, скочив зі сходинок ганку і раптом...
   Або ж іде чи біжить подвір'ям коло хліва, як ураз...
   Над головою зненацька так — цвір! цвір!
   Ластівки!..
   Ластівки прилітають до їхнього двору щовесни. Селяться у хліві: приладновують своє гніздечко до балки над коровою.
   Серед літнього дня у хліві світло й тихо: корова з телям у полі на пасовиську, кури порозходились подвір'ям, свині, наївшись, сплять у своїй клітці.
   Віталько любить у цей час спостерігати за ластівками. Як вони ліплять гніздечко, як висиджують пташенят, як потім годують їх, жовтодзьобих.
   –  Цвір! Цвір! – літають над Вітальковою головою ластівки. Не встигнеш їх навіть оком провести – так шугають!
   За пташками Віталько дивиться з порогу, щоб не тривожити їх. Мама казала, коли їм заважають – можуть покинути гніздо.
   Хіба ж Віталько цього хоче? Ні, звісно, хай живуть собі. З ними так цікаво. Ото погрався трохи у подвір'ї – і вже побіг до хліва, дивишся.
   Та ось одного разу, коли Віталько став на порозі хліва, не почув звичного писку з гнізда. Пташенят не було видно, а ластівки металися по хліві, тривожно і безперервно цвірінчали.
   Що сталося? Віталько й собі захвилювався, як ті ластівки. Ставав навшпиньки, щоб заглянути у гніздо. Але так нічого й не бачив.
   –  А що ти тут робиш?
   Віталько здригнувся від несподіванки. На порозі стояла мама – якраз прийшла з роботи.
   –  Мамо, ластів'ят не видно! – кинувся до неї Віталько.
   –  Як не видно? – вигукнула мама.
   Вона миттю скочила на ясла для корови і з них, тримаючись рукою за стіну, заглянула в гніздо. Ластівки з тривожним писком літали довкола її голови.
   –  Нічого нема. Де ж вони? – стривожена мама скочила з ясел.
   –  Я... я не брав, – гаряче запевнив її Віталько.
   –  Ой, біда яка... – скрушно похитала головою мама. – Це ж сорока!.. Це вона, розбійниця, забрала пташенят. Я ще вчора вигнала її з двору. Думала, на курчат засідає, а вона... Підкралася, коли нікого не було, і...
   Віталько згадав, що й він уранці бачив сороку: вона сиділа на сливці біля хліва. Віталько схопив було грудомаху й пожбурив у неї. Шкода, що не поцілив. Тепер от – вкрала ластів'ят. І коли ж устигла? Він же лиш не надовго відвихнувся з дому, погрався з Федем халамендою машинками в піску. І ось на тобі...
   Ластівки безугавно цвірінчали над їхніми головами, ніби скаржились на свою гірку долю.
   –  Що тепер буде, мамо?
   –  Не знаю, сину. Боюсь, що вони покинуть гніздо...
   Цього Віталько теж боявся найбільше...