Краю мій, народе милий,
Виринеш з біди –
Не завій же буйним пилом
Ти мої сліди...
               Микита Годованець
    Вересень, 1943 р.
    Колима.

1

   Мела, скаженіла над Подолом, над градом Києвом завія. Ламала, виривала з корінням молоді дерева у сквері навпроти Верховної Ради, жбурляла колючою сніговицею в обличчя великому і преславному князю Володимиру, запізнілим перехожим. Ще ніби й не час – на календарі лише грудень, а зима своє правує, не дає спуску. Он скільки снігу намело. І мороз-морозенко за вуха пощипує, ген під благеньке, вітром підбите, пальтечко забирається, розбишака. Скоріше б додому, до теплої квартири. А то геть чисто замерз.
   Микита Павлович, увібравши голову в плечі і сунувши руки у кишені пальта, по-хлоп'ячому перестрибує через пухнасті, білі замети і майже бігцем перетинає вузьку напівтемну вуличку. Ще кілька сотень кроків –  і він дома. Біля під'їзду зупинився, обтрусив сніг з черевиків, пальта. Східцями піднімався поволі, не поспішаючи. Як добре після важкого, втомливого дня повертатися додому...
   Двері відчинила Серафима Миколаївна. На вродливому, моложавому ще обличчі стурбованість:
   – Зачекалися тебе Толик уже й уроки приготував. А вечеряти ніяк не хоче. Каже: “Татка зачекаю. Разом вечерятимемо”. А ти не йдеш. Чому забарився?
   Микита Павлович поцілував дружину, сина. Відтак підступив ближче до пічки, аби зігрітися з морозу.
   – Попоходив сьогодні по редакціях, – мовив стиха. – Тільки у двох згодилися узяти мої нові байки. “Нетипово, кажуть редактори. — Країна соціалізм будує, семимильними кроками у майбутнє крокує, а ви з критикою, з алегоріями. Не зрозуміють...»”.Невже правда, Серафимо? Невже можуть не зрозуміти? Не вірю я в це. Недоліки були, є і будуть. їх треба висміювати, боротися з ними. Інакше, мов той будяк, глушитимуть грядку. Я вірно кажу? Чому ти мовчиш, Серафимочко? – Микита Павлович аж подався уперед, простягнув обидві руки до дружини, мовби закликаючи її собі в однодумці.
   – Не тривожся, Микито. Усе буде гаразд. Я думаю, вони помиляються. – Серафима Миколаївна поралася біля плити, лагодила вечерю.
   – Що ти кажеш? Хто помиляється? Годованець здивовано глянув на дружину. – Як можна помилятися?...
   – Та ж я про редакторів отих, котрі т відмовили. Неправі вони, кажу. Життя розсудить…
   – Так, так, Серафимо. Життя розсудить. Коли б тільки...
   Вечеряли мовчки. Микита Павлович голої сьорбав з великої алюмінієвої ложки борщ, час часу позираючи за вікно. Був якийсь схвильовані неуважний. То забув узяти кусник хліба, аж щ Серафима Миколаївна не нагадала, то ніяк не втрапити чайною ложечкою у кухоль.
   – Що з тобою, Микито? Ти сам на себе схожий, – поклала руку йому на плече дружи – Може, щось сталося? Скажи...
   – Нічого, нічого, – аж насторожився Годованець. – Скажеш таке...
   Повечерявши, посідали на старому, скрипучому дивані. Говорили, жартували. Микита Павлович читав по пам'яті Толикові свої байки.
   Хлопчик радів, з захопленням дивився на батька. Коли уже «літературний вечір» закінчився, Толик несподівано запитав:
   – Тату, а твої байки у читанці друкуватимуть?
   – У якій читанці? – здивовано запитав Годованець.
   – Ну... у нашій, для третього класу... – Толик благально дивився на батька. По всьому було видно хлопцеві дуже хотілося, аби батьків портрет і його твори з'явилися у їхній читанці.
   Микита Павлович підвівся, зміряв широким кроком невеличку кімнату, підійшов до полиці  з книжками. Осьдечки і його книги.
   «Байки», «Будяки», «Парася на парастасі», «Трактор і рало». Любовно погладив їх рукою.
   –  Може, і друкуватимуть колись, – проказав у задумі. І додав по хвилі: – Час покаже...

   ...Серафимі Миколаївні снився страшний сон. Ніби-то за Микитою Павловичем приїхала чорна машина з загратованими віконцями, зупинилася на вулиці, якраз навпроти крамниці. З автомобіля вийшли троє широкоплечих, дебелих чоловіків у чорному, з ружжами напоготові...
   Ніби ведуть його східцями, коридором, вулицею. Ззаду підштовхують прикладами і ведуть... А він, босоніж, в одній лише білизні, з кривавими синяками на блідому обличчі, озирається, щось хоче сказати.
   І вона, Серафима, щось хоче мовити, та ніяк не може. Лише хапає ротом повітря, а голосу не чути. І так їй раптом жахно, лячно так стало, що аж прокинулась.
   Микита Павлович, підклавши під голову кулак, солодко спав. Поруч спокійно посопував Толик. Крізь єдине вікно у кімнату ледь просочувалося скупе, тьмяне світло, від чого стіл, шафа, стільці здавалися якимись казковими персонажами. Сера­фима Миколаївна ніяк не могла позбутися того страхітливого видива, намагалася прогнати його від себе, але не могла. Перед очима знову і знову був Микита. У спідньому, з кривавими синяками на обличчі... Задля чого той сон? Жінка все думала і думала, не могла заснути.
   Раптом у дворі зупинилася машина. Стукнули дверцята, але двигун працював. Чиїсь кроки – не однієї людини, а, вочевидь, декількох – лунко пролунали у коридорі, на мить стихли: «Хто це такої пізньої пори? – стислося у тривозі серце у Серафими Миколаївни. – Невже?..».
   У двері постукали. Рішуче, вимогливо. Вона прислухалася. Може, все-таки не до них? Ні, таки до них.
   Стукали довго, наполегливо. Що їй робити? Як діяти? Врешті, чого від них хочуть? Вирішила розбудити чоловіка.
   – Уставай, Микито, стукають... – ледве проказала зсудомленими від хвилювання і страху губами.
   Микита схопився одразу. Швидко зодягався, невдоволено поглядаючи на дружину і на двері. Нашвидкоруч накинувши піджак, пішов до дверей.
   Увійшли двоє. Один з них, середнього зросту, в темному пальті і шапці військового зразка ступнув кілька кроків уперед і лише тоді запитав:
   – Ви Годованець?
   Микита Павлович стояв блідий, розгублений. Проте на запитання нічних гостей відповідав чітко з гідністю.
   Поки перевертали усе в кімнаті, витрушували з полиць книжки, рукописи, перебирали листи фотографії, старший (той, що запитував прізвище) підняв з підлоги тоненьку книжку в картонних палітурках.
   – «Будяки», – прочитав ні з того ні з сього уголос. – Ваша?
   – Моя, – відповів Годованець. І запитав:
   – А в чім річ?
   Чоловік у чорному пальті з військовою виправкою помовчав, відтак наказав: – Одягайтеся..
   Годованець здійняв з вішалки пальто, зодягнув шапку. Уже перед тим, як переступити поріг, повернувся. Підійшов до дружини, обняв її. Серафима Миколаївна плакала. Сльози котилися по змарнілому обличчі, і вона не соромилася їх, не звертала на них уваги.
   – Сімочко, це якась помилка. Я швидко повернуся, – мовив Микита Павлович уже у дверях. – Я ні в чому не винен...
   Прокинувся Толик, злякано кинувся до батька.
   – Тату, куди ти?
   Підхопив його на руки, притис обличчям до неголеної щоки.
   – Заспокойся, синку, я ненадовго. Чекайте мене удвох з мамою.
   І вже до обох:
   – Я скоро повернуся. Чуєте? Знайте, я ні в чому не винен. Це якесь непорозуміння. Все з'ясується...
   Ішов поволі, у довгополому розстебнутому пальті, без шапки – її навіщось тримав у руках. Серафима у Миколаївна і Толик з тугою і болем дивились йому услід. Ніби відчували, що знову побачать його не сьогодні і не завтра, а через довгих-предовгих десять років. Що стануть між ними далекі колимські табори, страшна, жорстока війна і лютий розгул сталінсько-беріївського свавілля, якому кінця і краю не буде. Ріки крові, море страждань, мільйони смертей...

2

   ...Його вели вузьким напівтемним коридором, якому, здавалося, і кінця не буде. Сірі кам'яні стіни, така ж сіра і низька стеля якось важко і невідворотно тиснули на нього з усіх боків, ніби прагнули розчавити. Десь далеко попереду ледь пробивався слабкий промінчик світла. «Там, певно, вихід, – здогадався Микита Павлович. – Якби ж то хутчій туди, та на свіже повітря. Нехай буде проклята ця остогидла кам'яниця з її щоденними допитами, погрозами, залякуваннями. З ріденькою тюремною баландою і шматком напівсирого вівсяного хліба. Як йому кортіло на волю! Де сонце, де трави зеленню буяють, де на сивих кам'янецьких кручах вишумовує молода весна... Там десь і його рідні – дружина, син. Як вони, чи згадують його? Чи, може, і їх не обійшли увагою сталінські опричники – вертлявий «чорний ворон» нині можна побачити всюди. Раз по раз в'їжджає у ковані залізом ворота енкаведистівського управління, від­так, не довго забарившись, вертає назад, за черговою жертвою, І так тижнями, місяцями, роками. Скільки ж триватиме ця страшна вакха­налія? Невже Сталін та його підручні не розуміють, що твориться страхітливе беззаконня, що щодня, щогодини у кровавому пеклі вальпургієвої ночі гинуть тисячі, мільйони ні в чому не винних людей – політичні діячі, воєначальники, діячі культури, прості гречкосії, які тільки й знали, що орати, сіяти, збирати хліб... Кому це потрібно – винищувати генофонд нації, переповнювати тюрми власними людьми – ніякими не ворогами, ні. Які вони вороги? Вороги ті, що знущаються над безвинними, катують, розстрілюють ні за що, ні про що...
   Ось і його не обминула чаша сія. Забрали серед ночі, посадили у «воронок » – і...
   – Наліво, – коротко кинув один з конвойних, і його голос, здається, пролунав на весь довгий- предовгий коридор, на всю сіру й непривітну оцю кам'яницю.
   Микита Павлович од того металевого голосу аж здригнувся, поквапливо зробив крок ліворуч, за ним ще один, іще ...
   – Стояти, – знову почулося за плечима. І знову – відлуння на весь темний коридор. Годованець, що уже заніс ногу, аби зробити ще один крок, поставив її на залізобетонну долівку. Озирнувся довкола, затим кинув оком на свого «візаві»: чого од нього хочуть?
   Широкоплечий, жилавий енкаведист у картузі з синім кантом зблиснув бездоганним глянцем хро­мових чобіт, ступнув до вмонтованих у монолітну стіну дверей (Микита Павлович лише здивовано знизав плечима: і як він їх не помітив раніше?) і, загнувши каблучкою вказівний палець правої руки, постукав.
   – Увійдіть... – почулось глухо, наче з підземелля.
   Плечистий конвоїр звично розчинив двері і виструнчився: – Товаришу лейтенанте держбезпеки! Заарештований Годованець доставлений.
   – Годованець? Той, що баєчки, пасквильчики пописує, наш лад висміює, людей в оману вводить? Так, так... Знаємо, читали...
   Слідчий, моложавий блондин з важким поглядом сіро-зелених очей і важкими, мов гирі, кулаками, що неспокійно повзали по столу – то піднімали навіщось чорнильницю, то перекладали з місця на місце досить пухку папку, глянув з-під світлих брів на прийшлого.
   – Ну, як, Годованець, будете одвічати? Не тягніть резину, собі ж гірше зробите. Нам усе відомо. Зізнавайтеся: хто вас завербував? На кого працюєте? Яке мали завдання? Відповідайте, коли вас питають! І не таким язики розв'язували...
   Микита Павлович стояв мовчки, з якоюсь дивною цікавістю дивився на слідчого, що раптом вискочив з-за столу і забігав по кімнаті з загратованими вікнами.
   «Що ж це діється? – подумки продовжував розмірковувати Годованець – Чого їм треба? Якого зізнання вимагають вони від мене? І, взагалі, навіщо все це?..».
   – Я нічого не знаю. Ніякої вини за собою не відчуваю, – мовив якось несподівано для самого себе. – А у байках, віршах своїх висміюю негативні явища – ледарів, хапуг, бюрократів. Усіх тих, хто заважає нам з вами жити і трудитися. Який я ворог, товаришу слідчий? Байкар я, письменник. Своїм пером я... Ну, як вам сказати?.. Намагаюся служити народові, країні нашій. Аби швидше недоліки викорчувати, щоб щасливе життя настало...
   Слідчий знову всівся за стіл, забарабанив куцими пальцями по полірованій його поверхні. Світло-зе­ленаві очі буравчиками вп'ялися у заарештованого. На м'ясистих червоних губах – глузлива посмішка.
   – Усі ви святими та божими прикидаєтесь, щойно припече: мовляв, і я не я, і вина не моя. Та нас не проведеш. Добре знаємо вашого брата...
   І, грюкнувши кулачищем по столу, що аж чорнильниця підстрибнула і перевернулася, закричав щосили:
   – Ти мені зуби не заговорюй! Відповідай, хто тебе купив, хто порадив писати ось цю гидоту?..
   І ткнув пальцем прямісінько у білий аркуш, помережаний стрімкими рядочками літер. Сумніву не було: перед слідчим лежала одна з останніх його байок. Ось тільки яка саме? І що за кримінал віднайшов у ній ревний чекістський служака? Та, врешті-решт, чи не все одно...
   Микита Павлович стомлено прихилився до одвірка. «Битимуть?.. – десь підсвідомо промайнуло. – Що ж, нехай. Прийде і на них судний день. Колись таки прийде... Правда переможе кривду. Інакше на дідька лисого така правда?».
   За загратованим, мов школярський зошит в клітинку, вікном паленів світанок. Народжувався новий день...

3

   Харків... Не думав і не гадав, що повернеться сюди через три роки, та ще й у зеківському вагоні. Усю дорогу з Києва розмірковував, будував здогадки: куди везуть, що його чекає? У чому його звинувачують, він уже знав. Принаймні ще під час допитів слідчі не приховували цього. Один із найзапопадливіших енкаведистів на закінчення чер­гової розмови не втримався, закричав на Годованця: – Якого чорта упираєшся? Твоя вина доведена. Загримиш по п'ятдесят восьмій, аж зашумить за тобою. Щоб знав, як лити бруд на нашу дійсність, підривати могутність держави...
   Сказане слідчим доповнили протоколи допитів. Микиті Павловичу ставили у вину... його твори, у яких він висміював вади існуючого суспільного ладу, викривав різного роду недоліки.
   Та хіба ж він чинив це зі злим умислом, не з прагнення допомогти їх позбутися? Про це неодноразово повторював на допитах, доводив, як міг, що у нього проти Радянської влади, проти народу не може бути нічого, окрім любові і щирого вболівання. Адже він – письменник, і найбільша його мрія, найвища мета – щоб країна міцніла і розквітала, щоб люди жили у щасті й добрі.
   Не слухали, не звертали увага. Натомість правили своєї: зізнавайся, підписуй. А що підписувати? Що він, такий-сякий, вів ворожу соціалі­стичному ладові пропаганду і агітацію, виконував секретне завдання шпигунського центру? Це ж потрібно вигадати таке...
  Від постійних викликів до слідчого у Микити Павловича боліла голова, сльозилися очі. Він схуд, змарнів. Особливо підточувало його сили і здоров'я безсоння. Микита Павлович годинами, а то й цілими днями сидів на вузьких дерев'яних нарах, ні з ким не розмовляв. Траплялося, і до поданого охоронником обіду – шматка чорного хліба і алюмінієвої миски з рідкою тюремною юшкою не торкався. Ту його пайку тут же з'їдали інші мешканці камери – народу було густо і різного. Годованець дивився на все це мовчки і байдуже, так ніби то не його залишили без їжі, а когось іншого.
   І ось він у Харкові... Щойно потяг стишив хід, як Годованець прикипів до вікна. Жадібно ловив знайомі обриси недавньої української столиці. Усе йому було знайоме, знане. Тут, у Харкові, вони з Серафимою жили. Він працював у Червоному Хресті, співробітничав у газетах і журналах. Тут написав чимало байок, статей. У харківських видавництвах побачили світ його перші книжки.
   Прекрасне, з багатою істерією і чималою кількістю архітектурних пам'ятників місто дуже подобалось йому. Він буквально закохався у нього. Міг подовгу ходити його просторими, широкими вулицями і бульварами, милуватися красою парків і скверів. Особливо часто любив бувати біля пам'ятника Кобзареві у центрі міста. Тут відпочивав у спекотні літні дні, сюди приходив у часи тривог і борінь душевних... Бронзовий Тарас ніби вливав у нього нові сили, вселяв упевненість.
   Наче говорив: «Нічого, Микито, усе буде гаразд. Правда за нами. А де правда, там воля...».
   Нерідко приходили до Тараса удвох з Серафимою. Пригадує, якось він (було це у травні, у сквері біля пам'ятника саме квітував бузок) подарував їй букет. Як вона раділа дарункові, яким неприхованим щастям світилися її очі...
   А у тридцять четвертому вони приїхали до Києва. Микита Павлович спочатку не дуже й хотів переїжджати, та так обставини склалися. Три роки прожили у славному місті над Дніпром, а Харків забути не змогли. Ні він, ні Серафима Миколаївна.
   При згадці про дружину і малого сина в котрий уже раз боляче защеміло побіля серця. Як вони? Що з ними? Обіцяв їм швидко повернутися, а вийшло... А що, як Серафима і Толик повірили, що він ворог народу? Від однієї лише думки про це у Годованця на лобі виступив холодний піт. Невже таке могло статися?.. Ні-ні, Серафима ніколи і нізащо не повірить у цю нісенітницю, і Толя також не повірить. Вони ж люблять його, а він – їх...
   – На вихід,, по одному-у-у! – несподівано пролунала команда. Годованець аж стрепенувся. «Либонь, приїхали, – мовив сам до себе. – Що ж, добридень, Харків. Я повернувся. Бодай краще так не вертати...».
   Камери у харківській тюрмі переповнені. Зда­ється, голку не просунеш. А людину – можна, і не одну. Свіженьких впустили до кримінальних. Ті одразу дали про себе знати. У кого було щось з одягу чи харчу – відібрали. Ще й справжнє побоїсько влаштували. Аби не комизилися, «у пляшку не лізли». У Микитц Павловича, щоправда, не знайшлося нічого такого, що б зацікавило аборигенів. Шапка у нього була стара, потерта, пальто – також. Один пикатий блатяр хотів було заставити Годованця віддати ще добротні, хоч також далеко не нові, черевики, однак чомусь, відмовився від свого задуму. Чи то хтось покликав його, чи охоронник звідкілясь з'явився.
   Старостою у їхній. камері був високий, незви­чайно дужий фізично кримінальник. Його пудових кулаків боялися геть усі. З їх допомогою «старшой» не раз утихомирював неспокійну, різношерсту братію. Бив, не зважаючи ні на вік, ні на характер провини. Нерідко його жертви по декілька днів не могли прийти у себе, навіть потрапляли до тюремного лазарету. Авторитет Вожака серед співкамерників був незаперечним, усі його дії користувались підтримкою в адміністрації. Чим заслужив він таке довір'я – одному богу було відомо.
   Знайомство з Вожаком у Микити Павловича відбулося вранці. Староста підійшов до новенького, оглянув його з голови до ніг, відтак запитав, ніби між іншим:
   – Ти хто?
   – Звичайний собі чоловік, – мовив Годованець, зодягаючи на ногу черевика. – А що саме вас цікавить?
   – Хто ти був? Звідки сюди потрапив? – Вожак, схоже, починав сердитися.
   Микита Павлович, зав'язавши шнурівки на взувачці, випростав спину, поглянув прямо у зеленуваті очі старости:
   – Дітей учив, писав, – мовив з гідністю. – Забрали з Києва. За що – не відаю.
   – Так-таки й не знаєш? – Вожак скупо усміхнувся.
   – Даруйте, не знаю. Думаю, розберуться, відпустять...
   – Запий водою і не тіш себе задарма. А втім… сказавши це, Вожак повернувся і, махнувши рукою, пішов геть.
   Після того вони зустрічалися не один раз. Навіть бесіду вели. Вожак розпитував про Київ, про Житомир, де колись чи то працював, чи служив. На його грубому, перекроєному двома глибокими шрамами обличчі блукала посмішка.
   Якось староста підійшов до Годованця і, начебто випадково, запитав:
   – Слухай, вісточку на волю хочеш передати?
   Микита Павлович спочатку навіть розгубився. Передати лист на волю, дати про себе знати рідним... Це було б чудово. Вони ж, бідолашні, уже кілька місяців живуть у невідомості й тривозі. Але чи не провокація це? Щось не віриться, щоб Вожак дійсно бажав комусь у пригоді стати. Тим більше, що за передачу листів, записок з тюрми карають і, либонь, не як-небудь. І все ж бажання сповістити сім'ї , що він живий і думає про них, побороло непевність і страх. До того ж Микита Павлович уже тривалий час хворів на дизентерію і дуже страждав від цього. А допомоги чекати нізвідки. Може, рідні чимось зарадили б...
   Вожак таки передав йому клаптик паперу і огризок олівця. Увечері, забившись у куток, Микита Павлович написав коротку записку. Не дружині, ні. Боявся, що не потрапить у руки Серафими його послання. А коли й потрапить, то чи не зашкодить їм, дружині і синові? Адже він – ворог народу, у тюрмі сидить. Вирішив написати давній його і Серафими знайомій – Ганні Тадеївні. Колись Годованці жили у неї на квартирі по вулиці Червоних льотчиків. Хороша, сердечна Ганна Тадеївна обов'язково сповістить Серафиму про його місце перебування. Хіба що їх з сином уже вислали з Києва.
   Швидко написав десяток-другий слів, згорнув лист трикутником, написав адресу. Відтак непомітно передав Вожакові. Той пообіцяв допомогти.
   – А чим я вам віддячу? – запитав Годованець, передаючи пошту, а з нею і свою подальшу долю у руки несподіваного доброзичливця. Той лише смачно вилаявся.

4

   Серафима Миколаївна і Толик боляче пережи­вали арешт Микити Павловича. Вони нізащо не хотіли вірити, що їхній чоловік і батько – такий, добрий, чуйний – у чомусь завинив. Перші дні після того, як його забрали, тривожно дослухалися до кожного стуку в коридорі, до кожного кроку. Здавалося: ось-ось він прийде. Не можуть же у нашій справедливій, народній державі ні з того, ні з сього заарештувати безвинну людину і засадити у тюрму. Ми ж стільки говорили про справедливість, правду і добро. Хіба може бути, щоб чесного, відданого народові журналіста і письменника взяли ось так серед ночі і невідомо де поділи? Ні-ні. Трапилася прикра помилка. Можливо, хтось оббрехав Микиту Павловича, приписав йому те, чого він ніколи не чинив, аби звести з ним якісь рахунки. Та «там» розберуться. Не дозволять страждати невинному. Правда обов'яз­ково восторжествує. Його відпустять. Ще й вибачаться перед ним, сім'єю. А винних неодмінно покарають.
   Та минали у неспокійному, напруженому чеканні дні, ночі. Тижні. Місяці. Микити Павловича все не було. І звістки – також.
   Якось Толик прийшов уранці до школи. Щойно зайшов до класу, поклав під парту сумку з книжками, як перед самісіньким його носом, наче з-під землі, з'явилася руда Катька Мединська і, підстрибуючи на одній нозі та ще й показуючи язика, зацвірінькала: «Ворог народу! Ворог наро­ду!...».
   Толик не заплакав, хоч сльози, здавалося, були готові самі бризнути з очей. Просто йому стало дуже шкода татка. Де він, що з ним? Може, його б'ють там, знущаються з нього. Може, він хворий і йому нікому принести ліки. Якби він, Толик, знав, де зараз батько... Якби він міг хоч щось зробити для нього... Хіба що відлупцювати руду Катьку? Що ж, він їй покаже. На великій перерві. Підійде, ось так схопить за рожевий бант і ну тягти, смикати: «А це тобі за ворога народу!..».
   Серафима Миколаївна збилася з ніг. Не дочекавшись повернення чоловіка, вона пішла в управління НКВС. Там їй нічого конкретного не сказали. Навіть говорити не стали. Подібне розчарування чекало на неї і в наркоматі. Чиновник у новенькій портупеї і начищених, мов дзеркало, чоботях порадив їй іти додому і ніколи більше тут не появлятися. «У нас даремно не забирають», – привів переконливий аргумент. Нічого не дали і відвідини київської тюрми. Про Годованця ніхто нічого не знав, та й не бажав знати. Що їм до чужого горя? А горя он скільки! Довжелезні, велелюдні людські вервечки біля загратованих віконець сірих приміщень відділень НКВС, в'яз­ниць... Розпач, сльози, безнадія... Аж не вірилось: невже це у нас? За віщо забрано стільки людей? – Якщо стільки ворогів тут, у Києві, то якими цифрами визначається їх кількість на Україні, в Союзі? Серафима Миколаївна аж захворіла...
   Лист з Харкова прийшов несподівано. Писала Ганна Тадеївна Орда, у якої вони колись квартирували. Спочатку розповідала про життя-буття, а далі – кілька рядків, що змусили защеміти серце. Про Микиту... Ганна Тадеївна недвозначно натякала, що він у Харкові, там, де повинен би бути у подібному випадку, що хворіє на дизенте­рію... І – все. Більше – ні слова. Та й цього уже було досить, аби готуватися до поїздки.
   Серафима Миколаївна рада б одразу пуститися в дорогу, та потрібно було злагодити хоч якусь передачу для чоловіка: трохи харчів, теплу одежину. А ще конче необхідні йому ліки. А грошей у них не було. Перебивалися з сином, як могли. Що робити? Хіба продати книги з домашньої бібліотеки? Звичайно, Микита Павлович не схвалив би такого вчинку дружини – книги він обожнював і збирав багато років. Та що вдієш, коли іншого виходу немає...
   Цілий вечір Серафима Миколаївна з сином перекладали з місця на місце книги – і жалко було розлучатися з ними, і треба грошей. Все ж таки відібрали два чималих пакунки, перев'язали вірьовкою, і вранці Серафима Миколаївна подалася з ними у місто. Поки дісталася до букіністичного магазину на Подолі – геть чисто вибилася з сил. Ноша виявилася досить важкою, до того ж мотузка боляче врізалася у долоні. А тут ще й магазин виявився зачиненим – вихідний. Не вертатися ж з пакунками додому. Якби у когось залишити книги. Завтра чи післязавтра прийшла б, забрала б. Та от біда, близьких знайомих, у яких можна полишити ношу, у цьому районі міста ніби й немає. Хіба ось до Шурочки Козиренко зайти, попросити. Як не як, приятельки. І чоловік Шуроччин Олександр, відомий у Києві художник, товаришував з Микитою Павловичем.
   Щойно відчинила двері квартири Козиренків і, забачивши рум'яну, пухку Шурочку у розкішному халаті, привіталась, як тут же гірко пожалкувала, що прийшла.
   Шура, злякано витріщивши круглі, мов у великої ляльки, очі, замахала руками:
   – Что ты, что ты! Уходи... Тыже знаешь, кто твой муж...
   Масивні, оббиті коричневою шкірою двері зачи­нились перед самісіньким носом Серафими Мико­лаївни. Вона не стрималась, заплакала. Можливо, вперше за декілька місяців. Важко, порожньо стало на душі. І боляче. За чоловіка. За людей, які заради власного спокою і затишку зрадили дружбу, потоптались по ній брудними черевиками. Хіба можна ось так безжалісно знехтувати найсвітлі­шим?.. 
   У Харкові Серафима Миколаївна попервах навідалась до Ганни Тадеївни. Та прийняла свою колишню квартирантку приязно, як рідну. Обігріла, поспівчувала. Про місце перебування Микити Павловича, крім того, що в листі, не знала нічого. «Шукай, Серафимо, може, дасть Бог, знайдеш», – благословила... І та шукала.
  Уставала рано, ледь сіріло, і вирушала на пошуки. За кілька днів побувала в усіх харківських тюрмах. Нарешті таки вдалося натрапити на слід чоловіка. її не пускали, погрожували також кинути до камери.
   Тоді вона пішла до начальства. Просила, ледь навколішки не ставала. Благала, аби дозволили хоч коротеньке побачення і передати ліки: чоловік бо дуже тяжко хворіє.
   – Как тыузнала, что он здесь? –допитувалось начальство.
   – Я обійшла, об'їздила стільки тюрем, –не здавалася жінка. –В ім'я усього святого, дозвольте. Що я скажу дитині, як приїду?..
   Побачення їй не дозволили: «Не положено!». А передачу –ліки, білизну –взяли. Либонь, саме вони і допомогли в'язневі оклигати. А якщо точніше, то любов і тепло близьких людей зробили, здавалося, неможливе. Дизентерія поволі, крок за кроком, відпускала його з своїх смертельних обіймів. Годованець відчув, що житиме, що, можливо, ще не все втрачено...

5

   Ось воно, його нове місце перебування... Край суворий, непривітний. Навкруги ліси і ліси. Та вони зовсім не схожі на рідні подільські. Перева­жають невисокі, майже карликові, берізки, ялиця, кедр. Кажуть старожили, водиться в тутешніх краяхзвірина: і вовк, і вепр, і заєць-русак. Різних ягід, грибів тут чимало. Та хто на них полюватиме, хто збиратиме? Населені пункти –один від одного на відстані сотень, а то й тисяч кілометрів. Тиждень, місяць можеш блукати, і живої душі не зустрінеш. Літо тут коротке і прохолодне –не встигнеш оглянутися, як вже промайнуло. Осінь починається рано і багато у чому нагадує нашу. Жовтавіють дерева, спадає червлений лист на траву, сіруватого кольору землю. Трава у ярах і вибалках висихає і стає зовсім безбарвною. Ще вчора високе і синє, мов акварелі знаменитого художника, небо стає дедалі нижчим і похмурішим. У вересні-жовтні з'являються перші ознаки близької зими. Ранніми бувають заморозки. З півночі і заходу дмуть холодні, пронизливі вітри. Вони догола роздягають дерева, зривають з них останнє листя. Тільки горобина, не скльована воронням чи іншим птаством, криваво яріє та не міняє свого одвічного вбрання ялина.
   Сумно й одиноко о такій порі мешканцям поселень, розкиданих по лісових хащах і нетрях, далеко від великих, гомінких міст і магістралей. Кожен наступний день, мов дві краплини води, схожий на попередній.
   З ранку й до ночі – важка, виснажлива робота, нездорова погоня за виконанням норм виробітку, бо лише вони дають можливість більш-менш регулярно одержувати консервну банку смердючої юшки з гнилої картоплі та голів солоних до неймовірного оселедців. А ще той, хто впорається з процентами, на якийсь, хоч і дуже короткий, час перестає бути об'єктом всіляких знущань начальства, починаючи з бригадира, майстра, старости і кінчаючи більш титулованою братією, для якої ти давно уже не людина і до тебе, отже, можна застосовувати будь-які карні санкції.
   Микита Павлович до нових умов звикав що називається важко. Вранці, вдень й увечері – під час роботи і в короткі хвилини відпочинку (згадувалась йому далека і водночас така близька Україна, Поділля, дитячі і юнацькі роки. Картини-спогади були такими яскравими, що інколи навіть не вірилось, що все це уже у минулому, нереальному для нього часі, що він навряд чи колись повернеться. Принаймні, для нього і його теперішніх друзів, знайомих. У такі хвилини він виходив на оточений берізками та модринами невисокий пагорб неподалік від їхнього бараку, підставляв неголене обличчя скупим промінням сонця і пронизливому вітру, що приємно остуджував розімлілу, натомлену душу. І, примруживши очі, довго і мовчки вдивлявся у сиву далечінь.
   Він згадував Україну, розмовляв з нею. Він читав їй свої вірші, старі і написані уже тут потайки від начальства і його ближніх, не напапері, а усно, у пам'яті. Бо відкіля у нього той папір та олівець? їм «суворо заборонено писати. Навіть листи не дозволяється відправляти без спеціального на те дозволу.
   І бачить у ці хвилини Микита Годованець, укотре бачить дорогі його серцю місця: рідні Вікнини на Гайсинщині, де народився і пішов до школи, Степашки, де вчився згодом у «второкласному», своїх перших вчителів.
   Відтак – Кам'янець... Древнє, чудо-місто над тихим Смотричем, де він працював у місцевих газетах, видруковував свої вірші, байки. Тоді він підписував їх дещо незвично, псевдонімом «М. Струмок». Писав про все: не обходив увагою і недолугих обивателів-міщан з їх вічною психологією і мораллю, і місцевих бюрократів з радянських установ, і ледарів та лежебок, які не бажали трудитися, а жити прагнули на широку ногу... Боже, коли то було... І чи буде ще? Що думають, на що розраховують Сталін, Політбюро, цькуючи і винищуючи кращі кадри військових, господарників, діячів науки і культури? Невже не усвідомлюють, що цим самим чинять страшний злочин перед народом, виносять присуд і собі, і системі?..
   На Колиму весна приходить пізно. За календарем уже березень, а то й квітень, а тут, у цьому проклятому богом і людьми краю, територія якого дорівнює двом Західним Європам, дмуть холодніпівнічні вітри, гуляють снігові заметілі. І морози, морози... Зеків прихід весни, хай запізнілий, завжди радує. Поволі тануть сніги, у ярах та видолинках вузесенькими змійками біжать, випереджаючи один одного, сріблясті, дзвінкі струмки. Все вище і вище піднімається сонце. У небі — голубінь... Теплішає... Уже зігрітися можна на сонечку. Але то десь у травні. А поки що падають і падають на сковану землю пухнасті сніжинки. І гуляють по суворій сибірській планеті з дивним найменням «Колима» віхоли.
   Але у повітрі вже пахне весною. І в грудях так щемко, тривожно так. Приходь же швидше, весно! Тебе з таким нетерпінням чекають знедолені і скривджені в'язні таборів.

6

   Повернувшись з Харкова, Серафима Миколаївна одразу ж злягла. Чи то нервове перенапруження дало себе знати, чи, може, застудилася у дорозі. Пролежала десь близько двох тижнів. Ніхто з сусідів, знайомих до них не навідувався. Очевидно, боялись: ще б пак, сім'я ворога народу!
   Було гірко і прикро. Від образи, несправедливості, від того, що відцуралися її і Микитині друзі.
   Та найбільше журилася за чоловіком: як вінтам, чи одужав? Якби хоч дізнатися, чи у Харкові він, чи повезли кудись далі. Написала листа Ганні Тадеївні, але та відповіла, що нічого нового не знає. Взнає –обов'язково повідомить.
   Якось надвечір до них постукали. Серафима Миколаївна аж пораділа: може, лист від Микити? Прийшов кербуд. Низенький, опецькуватий чолові­чок, схожий на Котигорошка. Він не раз бував у них –заходив погомоніти з Микитою, просив якісь книги. На цей раз Котигорошко був суворо-офіцій­ний.
   – Мадам Годованець! Вам належить підготува­тися до виселення з квартири. Самі знаєте, вашчоловік…
   Серафима Миколаївна не дослухала. Щось боляче, ніби важкенним молотом, ударило у груді Потім ще, ще...
   Кербуд щез, як і з'явився. А вона довго сиділа біля старенького столика, за яким любив працювати Микита Павлович, низько опустивши голову. Що робити? Як жити далі?
   Вирішила написати листа Микиті Сергійович Хрущову. Розповісти, що чоловіка репресовано, щ то непорозуміння. Бо він ніколи не був ворогом народу, а, навпаки, дуже любив народ, Батьківщину. Вона попросить, аби переглянули його справу щоб не виселяли їх з сином з їхньої оселі кімнати у сімейному гуртожитку розміром шістнадцять чи вісімнадцять квадратних метрів. Їм просто нікуди більше іти.
   Думка про лист визріла невипадково. Зробити це збиралася давно, та ніяк не наважувалася. Тепер І боятися нічого: коли кербуд приходив – точно  коли кербуд приходив – точно вирішили виселити їх. Може, Хрущов допоможе?..
   Написавши листа секретареві ЦК КП(б)У, сама ж віднесла його на центральний поштамт, опустила в скриньку. І чекала тиждень, другий. Відповіді не було. Ніхто її нікуди не кликав, ніхто не турбував. Десь через місяць чи два зустріла у дворі кербуда. І Той, не привітавшись, пройшов повз неї, косо зиркнувши з-під лоба. «Сердиться, – подумала Серафима Миколаївна. – А виселяти не приходить...».
   Їх залишили в спокої. І хоч офіційної відповіді від генсека українських більшовиків не було, Серафима Миколаївна зрозуміла: Хрущов таки одержав її листа. Інакше вони б уже давно не мешкали у Києві.
   Минали дні, тижні, місяці. Від Микити Павловича – ніякої звістки. І Ганна Тадеївна мовчала. Серафима Миколаївна не втрачала віри в те, що чоловіка, заарештованого внаслідок прикрої чиєїсь помилки, таки вдасться визволити. Вона продовжувала оббивати пороги високих установ, писала листи з мольбою розібратись, переглянути... Писала народному комісарові внутрішніх справ, прокурору республіки. Відповіді не було. Тоді вона взялася писати... Так, так. Сталіну.
   Лист вийшов, як не старалася, задовгий. Зате щирий, сповнений віри і надії. Хто, як не вождь, батько усіх народів, зможе зрозуміти її горе, їхню з сином трагедію? Тільки він, наймудріший з мудрих, допоможе відновити справедливість.
   Відправивши листа в Москву, у Кремль, стала чекати. Не могла ні їсти, ні спати. Все думала: невже Сталін залишиться байдужим до крику її зраненої душі, не допоможе? Ні, цього не може бути. А те, що довго немає відповіді, – так у нього ж стільки справ...
   У чеканні минуло декілька місяців. Жінка вже й надію втратила на той порятунок з червонозорої столиці. «Не дійшов, либонь, до Сталіна мій лист, – вирішила. – А, може, не побажав займатися ним. Хто ми для вождів, прості смертні...»
   Аж навесні, коли на Хрещатику вистрілювали свічки каштанів, її викликали в одну дуже солідну установу і суворо, з металом у голосі, порадили більше нікуди не писати. Відтак подали казенний бланк з гербом і розмашистим підписом. Не сталінським, ні. Кинулися в очі колючі слова: «Ваш муж осужден правильно. Дело пересмотру не подлежит».
   Вона йшла гамірливими київськими вулицями. Назустріч їй – юрби людей: молоді робітниці у червоних хустинках, студенти, військові... Людська повінь, розбуджена весною і теплом, вирувала, несла з собою. Люди раділи, сміялися. Жили. А їй не хотілося ні того, ні іншого. Задля чого жити? От хіба тільки... Толик...
   «Кріпись, Серафимо, – ніби підказував їй якийсь І внутрішній голос. – Йому там ще важче. Тримайся заради нього. Буде і на вашій вулиці свято...».
   Боже, коли воно буде? І чи буде?..

7

   На Колимі люди сходяться швидко. Чи то суворий клімат сприяє цьому, чи спільність, трагізм долі. Винятково важкі умови життя, непосильна фізична праця, постійні приниження згуртовували людей, робили їх стійкішими, загартовували харак­тери. І хоч табірне начальство, різного роду придурки намагалися перетворити їх у сіру слухняну масу, здатну виконувати будь-яку команду, в'язні колимських таборів не збиралися ставати рабами.
   У їхньому бараці мешкав цілий «Інтернаціонал». Були тут росіяни і українці, білоруси і грузини, євреї і кримські татари, башкири і удмурти... З усіх знущалися однаково. Морили працею, голодом і холодом. Забороняли при всьому цьому спілкува­тись з рідними, писати чи одержувати з волі листи, передачі.
   Якось Микита Павлович став свідком однієї акції, яка запам'яталася йому на все життя. У невеличкій, тісній кімнаті кілька моложавих енкаведистів у формі допитували худого, стомленого чоловіка середніх літ. Був він, певно, з щойно прибулих. Зодягнутий у вишивану українську сорочку, на блідому обличчі з-під кущуватих брів тьмяно зблискували непокірні, гострі очі. Допитували його довго. Вимагали зізнатися про приналежність до української націоналістичної організації, обіцяли полегшати його долю.
   Та дядько у вишиванці лише вперто відмовлявся від звинувачень. «Нічого я не знаю і не відаю, чого од мене хочуть», мовив. Нарешті ця процедура, вочевидь, надокучила табірному начальству. Воно вийшло з кімнати, а за кілька хвилин з'явилось знову і зачитало вирок. Смерть!.. Дядько у вишитій сорочці раптом зблід, став, мов стіна...
   Варлам Спиридонович Хаджалія був родом з сонячної Абхазії. Працював в одній з установ. Мав прекрасну сім'ю – дружину, чорнооку красуню Тамару, і п'ять дочок. Одного похмурого дня його забрали прямо з роботи, навіть попрощатися не дозволили. За віщо? Хто зна...
   Гарячий, емоційний Варлам не знаходив собі місця. Як, як мають жити без нього, їхнього годувальника, Тамара і п'ятірка доньок, найстаршій з яких дванадцять, а найменшій ще й чотирьох не виповнилося? Що він, Хаджалія, зробив Сосо Джугашвілі поганого? Навіщо той вирішив згноїти його у тюрмі, генацвале?
   Годованець швидко подружився з добрим, щирим серцем абхазцем. Вони подовгу розмовляли про своє життя-буття, про рідні краї, без яких однаково тужили і яких ніяк не могли забути, про сім'ї. Микита Павлович розповідав Хаджалії про чудове місто – Київ, що розкинулося над Дніпром-Славутичем, про Поділля, де народився і виріс. Хаджалія слухав, зрідка просив повторити. А якось не втерпів, обняв Годованця за шию, міцно потис руку і проказав схвильовано:
   – Ти, Нікіто, харош человек! Очень харош. Знай: ти мнє отнинє брат. А может, і больше...
   З того часу вони майже завжди намагалися бути поруч. І на роботі, і в короткі хвилини перепочинку. Не раз виручали один одного у скрутні хвилини.
   Якось Годованець захворів, температура – біля сорока. Обличчя посіріло, почалася блювота. А до медпункту кілометрів чотири, якщо не більше. Та й норму потрібно будь-що виконати. Інакше...
   Енергійний Хаджалія упросив бригадира відпу­стити його з хворим, а норми – свою і товариша – пообіцяв впорати вночі, або, принаймні, узавтра. Як йому вдалося ублагати бригадира з криміналь­ників – залишилося таємницею. Проте Хаджалію з Годованцем відпустили. У дорозі хворому стало зовсім погано. Тоді Варлам Спиридонович звалив його собі на плечі і, крок за кроком, похитуючись від недоїдання і важкої ноші, побрів до медпункту. Перед самісіньким медпунктом обоє впали і лежали під дверима, аж поки не з'явився «ліпило». А той, забачивши їх, довго реготав: «Грузин хохла на собі привіз!».
   Траплялося, збиралися чорні хмари і над Хаджалією.І тоді на допомогу приходив Годованець. Якось, було це пізньої осені, чимось не вгодив Варлам кримінальникам. Ті вирішили провчити непокірного грузина. Прийшли вночі у барак, стягли сонного з нар, у пітьмі холодно зблиснуло лезо ножа. І не топтати б більше Хаджілії колимських стежок, якби не прокинувся саме на той час Годованець. Микита Павлович розбудив сусідів по нарах, підняв на ноги ледь не весь барак, і нападників вдалося прогнати. Та чи надовго? Після тієї нічної пригоди Годованець і Хаждалія майже не розлучалися.
   – Слухай, генацвале, вийдеш на волю – гайда до мене, в Абхазію. Знаєш, яка красива там природа? Ні, не знаєш. Ти думаєш, твоя Україна, твоя Подолія краща? Дуже помиляєшся, генацвале. Мій Новий Афон – райське містечко. Там великі люди жили, святі, монахи. Он як!... Хаджалія сердився невідомо на кого і за що, хвилювався.
   Микита Павлович мовчки слухав монологи друга, посміхався. А Варлам аж підстрибував: – смієшся, Нікіто? Не віриш, так? Моя Абхазія – це тобі не Колима, ні. Там літо знаєш яке? А осінь!..
   – Вірно, друже, – Годованець як міг заспокоював експансивного Варлама. – Абхазія справді прекрасна. Не те, що наша Колима, хоч і вона, ця проклята Богом і людьми, зеківська планета по-своєму оригінальна. Хіба вона винна, що стала вселенською тюрмою? А до тебе я приїду обов'язково. І ти до мене також приїдеш. Побачиш, яка вона, Україна, які люди у нас. Працьовиті, добрі, щедрі. Аби лиш вийти звідсіля...
   – От і добре, Нікіто, – поволі заспокоювався Варлам Спиридонович. – У мене тобі буде харашо. Сонце, море, цитрусових – скільки забажаєш. Моя Тамара дуже хароша женщина. Полюбит тебе, як брата. Нічого робити тобі не дамо. Жити будеш, виноградне вино пити будеш, барашка їсти будеш...

8

   Весна завжди прекрасна. Навіть тут, на багатостраждальній Колимі. Щоправда, приходить вона сюди, у цей віддалений закуток «широкой и необьятной», з неабияким запізненням, коли на Україні чи у середній смузі Росії відцвітають блідо-рожевим цвітом сади, молодою зеленою повінню вишумовують гаї та діброви.
   Ой же і гарно о цій порі на Поділлі! Світанки свіжі, лункі, глибокі. А вечори тихі, мрійливі. Біля ставу, під розлогими вербами, щойно червоняста куля сонця сховається за темносинім пралісом, збираються на свої посиденьки та ігрища дівчата з парубками. Пісні, жарти, хороводи... А онде і гармонія подає голос. І вже пішли у веселий танець сільські красуні, виграючи чорними бровами, звабливо зблискуючи глибокими озерами очей – такими глибокими, що, здається, ось-ось утонеш у тій солодкій безодні...
   ...Звістки від дружини і сина не було. Микита Павлович, хоч і добре обізнаний з тутешніми правилами, та все ж якось підсвідомо сподівався на чудо: може, Серафима зуміє хоч словом нагадати про себе? Вона у нього велика розумниця, знайшла ж його у харківській тюрмі, ще й ліки передала. Однак Колима не Харків, сюди нікого з волі не допускають. Та й далеч яка – гай-гай! Не доїхати, не долетіти. Хіба що чергові партії засуджених прибувають ледь не щомісяця. Голодні, обдерті, смертельно втомлені люди... Сотні, тисячі людей, їх женуть і женуть, змушують долати сотні кілометрів за день. Тих, хто не витримує важкої дороги, падає знесилений від голоду і втоми, конвой пристрелює. А багатолика, жахлива і печальна за своїм виглядом і суттю, колона просувається далі. Тих, хто залишився, ніби ніхто не помічає. Їх так і залишають край тракту, на обочині. Живим не до них. Кожен думає про себе: що чекає сьогодні його? Чи змилостивиться до нього доленька, чи лежати і йому ось так, у безлюдній місцині, на радість голодним шакалам?..
   Наприкінці травня пригнали чергову партію зеків. Порівняно з попередніми невелику – чоловік двісті. Микита Павлович завше уважно придивлявся до новеньких, прислухався до їхньої мови. Кортіло зустріти земляка, а то, чого доброго, і знайомого. Він прагнув тієї зустрічі і водночас боявся її. Приємно було б зустрітися з близькою людиною. Погомоніти, дізнатися, як там, у рідних краях. Та моторошно ставало від однієї думки, що хтось із знайомих чи друзів може опинитися у цьому страшному пеклі. Не хотілося у це вірити.
   Серед новоприбулих було чимало українців. Годованець впізнавав їх по характерній говірці, діалектах. Особливо вирізнялися полтавчани, львів'яни. Подоляків ніби не зустрічав. І все ж рідна українська мова, що чулася подекуди, тішила серце, вселяла надію. Йому раптом до болю у грудях захотілося обняти цих безталанних, безвинно покривджених братів своїх, потиснути їм руки, щось сказати, підбадьорити. Та хіба віднайдеш такі слова? І чим він міг їх розрадити?..
   Вранці наступного дня, ідучи на роботу, таки перекинувся кількома словами з одним новеньких. Був то високий, смуглявий українець міцною статурою і відкритим поглядом, років тридцяти п'яти. Він виявився подолянином, точніше з Проскурова. Розмовляв на досить чистій українській мові, поводився з гідністю. На його вродливому обличчі не було страху і безнадії, до яких так звик Годованець. Довго розмовляти не довелось, бо новоприбулих повели в одну сторону, а їх – в іншу.
   Увечері зустрілися знову. Ніби випадково. Та то так могло хіба що здатися сторонньому. Насправді ж вони шукали один одного. По-змовницьки кивнули головами і непомітно покрокували за старий барак. Там, присівши на ще прохолодну землю, повели мову про все, що так пекло, тривожило їхні душі.
   Годованець якось враз пройнявся довірою і симпатією до Марка Лугового. Схоже, що і скучив за добрим, розумним співрозмовником. А коли дізнався, що Микита Павлович поет і журналіст, довгий час працював у різних газетах, подолянин аж руками сплеснув:
   – То ми ж колеги з вами! Я також працював у газеті «Червоний кордон». А забрали – і сам не знаю за віщо. Ніякий я не ворог. А ось про те, що робиться казнащо, звинувачують ні в чому невинних, і що Сталін та його наближені мають знати про це, говорив. Та хіба тільки я? Інші також говорили. Але хтось доніс на мене. Так і опинився тут.
   Цікавою людиною виявився Марко Пилипович. За фахом вчитель, він потрапив у газету, бо дуже любив писати, мав хист до віршування, непогано розумівся у мистецтві. У редакційному колективі його поважали і любили. І все ж таки комусь дуже вже захотілося, аби здібного, талановитого і чесного журналіста зробили ворогом народу і заслали у далекі табори. Кому? У чому, скажіть, його вина?
   Розповідав Марко Пилипович свою сумну одіссею, і скупі чоловічі сльози, мов горошини, поволі котилися по впалих щоках. Микита Павлович намагався заспокоїти земляка:
   – Не треба так, Марку Пилиповичу, прошу вас, – умовляв, – Прийде і до нас правда. Не може не прийти. Розберуться, винні ми чи ні. Ось тільки літ даремно потрачених шкода! Скільки можна було б зробити для країни, для народу. Мільйони людей у тюрмах гноять, нищать. Мільйони!..
   Годованець враз змовк, ніби спіткнувся на слові. Насторожено подивився на Лугового. Той мовчки копирсався зламаною гілкою у неглибокій калюжі – напередодні пройшов дощ і невелика калабаня була вщерть заповнена мутною водою.
   – Може, я щось недоречно сказав... Знаєте, наболіло...
   Луговий підняв на нього карі, сумом повиті очі.
   – Усе правильно ви говорите, Микито Павло­вичу. Геть чисто усе. Та тільки благаю: остерігай­теся недобрих людей. Думаєте, тут їх немає? Певен, що є. І тільки чекають, щоб когось продати, прислужитися начальству, владі осоружній... Ви, я бачу, чесна і відверта людина. Мабуть, за це і сидите. Таких дуже багато. Сталін боїться правди. Чесні і принципові йому заважають. Вони, мов кістка поперек горла. От і намагаються позбутися їх. І Сталін, і його підручні. Ось у Проскурові недавно комбрига заарештували, теж ворогом народу виявився. Вели його пішки від будинку, де жив, до управління енкаведе. Руки за спину, шинеля кавалерійська розстебнута, без ременя. На грудях бойові ордени... Люди зупиняються, дивляться як на диво яке, скрушно хитають головами: і хто. мовляв, подумав би... А енкаведисти підштовхують його ззаду: іди давай... Що, він теж ворог? Либонь, такий як і ми з вами...
   Довго розмовляли Годованець з Луговим того похмурого, ще прохолодного весняного дня. Гово­рили про те, що довелося витерпіти, зазнати, поневіряючись по тюрмах і таборах. Згадували добрим словом рідних і близьких, сліди яких десь загубилися і, либонь, надовго. А Микиті Павловичу знову і знову згадувалися рідна сторона, Поділля. Наче вітром свіжим, весняним, повіяло з далекої і водночас такої близької України.

9

   Сиро, холодно і вельми незатишно у довжелез­ному, мов стара конюшня, бараці. Особливо нестерпно тут пізньої осені та взимку. Здається, усі найзліші вітри з сорокаградусними морозами збираються укупі, аби якнайбільше дошкулити голодним, напівроздягнутим, замученим тяжкою працею мешканцям цієї страшної обителі. Вузькі, з численними щілинами й дірками, стіни, дірявий дах, крізь який, немов через старе решето, вдень і вночі сіється надоїдливий дощ, а в зимову пургу сипле і сипле крупчаста біла сніговиця, аж ніяк не допомагають зекам підтримувати хоч сяке-таке тепло. А оце ще й шибку у вікні, що якраз навпроти Годованцевих нарів, хтось вибив. Чи ненароком, чи з умислом яким. А вітрюган немов сказився – так розкошує, так розкошує, що аж дерева довкруж зони з коріннями вириває, ламає, мов сухе бадилля у полі. Як почалося учора звечора, так і не вщухає ні на годину.
   Дикий холод пронизує усе тіло, кожну клітинку, кожен нерв. Щоправда, Микита Павлович спробував був запнути вибиту шибку своєю куфайкою – не допомогло. Та й як без куфайки у студень... Ні вкритися нічим, ні під голову, замість подушки, положити.
   Холодно, мулько йому на дерев'яних нарах. І сон нізащо не приходить. Перевертається Микита Павлович з боку на бік, тягне та й тягне на себе старе потерте одіяло, а заснути годі. Уже й заплющував очі і, як у далекім (хіба воно було?) дитинстві, пробував рахувати уявні дерева чи корови з сільської череди, що разом з іншими пастушатами випасав на левадах понад Бугом. Де там!..
   Нарешті, зневірившись у своїх намаганнях, ліг горілиць, простягнув довгі, натомлені за день ноги, та так і лежав. Може, годину, а може, й дві, три. Згадував... Думав...
   Перед ним, мов у калейдоскопі, з'являлися і зникали, змінювалися іншими, картини з його життя, дорогі обличчя, один за одним стрімко мчали роки. Ось він ще зовсім маленьким, з батьком та матінкою у старому саду, де так п'янять своїм чудо-ароматом рожеві пелюстки троянд після теплого травневого дощу... А оце він уже школярик. У новісінькому картузі, з полотняним ранцем за плечима. Матінка радо йому посміхаються, щось мовлять вслід, а він біжить, біжить кудись... «Синку, не біжи так швидко, – гукає матуся. – Будь обережним, не спіткнися!..». Хіба він чує? Мчить, ніби на крилах. Тільки вітер свище і виспівує у вухах...
   А це що? Де він?.. Велика селянська хата з глиняною долівкою і низькою, побіленою підсиненим вапном, стелею. Два ряди лав вздовж кімнати. А на лавах тих – очі. Чорні, сірі, сині, мов волошки в житі. Дивляться уважно, допитливо, вивчаючи. Біля старенького, кульгавого столика – молодий ще чоловік з книжкою. Леле, та то ж він – учитель. Так, так, учитель Голосківської сільської школи на Кам'янеччині. Навчає діток рідної української мови й літератури. Щоправда, недовгим було те його вчителювання, але спогад полишився якнайкращим. І про село, його людей, і про маленьких школярів, які прагнули якомога більше взнати, щоб швидше і повніше пізнати світ.
   Перед ним – чималий білий аркуш. Білий, мов свіжий сніг, котрий щойно випав. Микита зірко вдивляється у пітьму і... Так, то окружна газета їхня. Давня, потерта. Деякі рядки важко розрізнити. Деякі, але не ці. Він запам'ятав їх на все життя. І зараз, серед ночі, може слово у слово повторити. То його байка «Перебудова». Вона була видрукована у 1932 році.
   Невтішна спадщина, мов хмара, власне
   В болоті власності натура кисне;
   Нам погляди старі отруюють буття.
   Я – за нове і за стремління чисті,
   За творчий рух, за помисли вогнисті,
   Що роблять радісним життя!
   Топчу в душі старе,
   Що у полон бере...
   За мною всі! В нову дорогу рвусь!

   Пе-
         ре-
               бу-
                     до-
                           ву-
                                 юсь!
   Базіка мовив правду щиру:
   Перебудовує собі квартиру.

   А це – ще один його твір. Також у місцевій газеті вміщений. То вже, либонь, було надруковано у тридцять четвертому, «Рушник і муха» назива­ється. Є там такі рядки:

   На себе подивись,
   Чванько ти гордовитий.
   Ти сам брудний, немитий.
   Всім винуватцям діла злого
   Приємно гріх покласти на другого...
   Може, саме оце і...?
   А що? Хіба він писав неправду? Хіба не з реального життя, нашої нелегкої, сповненої супе­речностями, дійсності черпав сюжети, образи? Хіба мало у нас типів, яких гостро висміював, проти котрих спрямовував своє поетичне слово Микита Годованець?.. Ні, нехай там що, а він не зрадить своїм принципам, не  відмовиться від   них. Він і далі боротиметься зі злом на скільки вистачить сил. Бо воно, зло, столике, мов будяк, глушить, нищить паростки добра. То хіба можна, щоб зло взяло гору на добром?
   Десь аж перед самісіньким досвітком забився у тривожному напівсні. І спав, і не спав. Все чомусь ввижалось, ніби він удома, у білій українській вишиванці, сидять з дружиною та сином біля святкового столу. А на столі тому – чого тільки не наставлено: і запечена курка з сливами, і золотава яєшня з  шкварками, і червонобокі яблука...
   І що за чудасія? Розплющив очі – нема ніц, знову заплющив – на тобі, оп'ять двадцять п'ять...
   Од голоду голосно хурчало у животі, судомно нило десь під ложечкою. Та враз, ніби но-щущому велінню, напівсонне видиво десь щезло, пропало, і Микита Павлович таки заснув по-справжньому. Аж захропів. Сусіди по бараку, зачувши той храп, на цей раз не виявляли невдоволення: нехай, мовляв, поспить, бідолашний. Небавом з'явиться хтось з придурків, їх піднімуть з твердих нар і знову поженуть на роботу. На лісоповал чи у кар'єр, де голодні, надломлені духовно і фізично, вони будуть виконувати давно остогидлу, важку і по суті не потрібну роботу: копати глин, носити каміння...
   І наснився йому, вперше за декілька місяців перебування у зоні, дивний-передивний сон. Ніби іде він десь лісовою галявиною – такою світлою, сонячною, а навкруги – трави у пояс. Зелені, буйні, соковиті, Так і вклоняються йому до ніг, так і вклоняються... Зробив він по освітленій ласкавим вранішнім сонцем галявині кроків із двадцять-тридцять, як шлях йому заступив неши­рокий потічок з джерельною чистою водицею. Підійшов він до того потічка, зігнувся, аби зачерпнути пригоршнею води, аж чує позад себе голос – знайомий і незнайомий: «Підеш, небораче, десять кроків наліво, там, біля зламаного бурею дерева, побачиш невисокі стебельця трави з синіми квіточками, схожими на лісові дзвіночки. Це чудодійна розрив-трава, від усього допомагає. Зірви кілька стебел, висуши на сонці і завше носи з собою. Чуєш? Завше! Ні за яких обставин не розлучайся з нею. Вона принесе тобі щастя і жадану волю. Ти вийдеш звідси, станеш великою людиною, відомою ледь не на увесь світ. Ти боротимешся зі злом. Ти будеш говорити з тисячами людей, і вони почують твій голос. Тільки хай то буде голос Правди, голос Добра. Згоден?.».
   «Згоден...» – якось мимоволі, не задумуючись, відповів Микита Павлович – і прокинувся...
   3 дощаних нарів сповзали десятки мешканців бараку, їх розпливчаті тіні хиталися на брудно-сірій стіні, яку ледь-ледь освітлював скупий промінь ліхтаря... То тут, то там чулися окрики бригадирів її та охоронників. Розпочинався ще один день у таборі. Холодний, сірий, повний смутку і безнадії. Скільки їх ще попереду? Якби ж то знати...

10

   Земле колимська, сувора, щедра на сніги, завії і сорокаградусні (якщо не більше) морози!.. Скільки |про тебе мовлено і написано скільки! Про тебе складено пісні і вірші, легенди й анекдоти. Тебе проклинали тисячі і мільйони тих, що волею “батька народів” і кривавого режиму поневірялися і гнили по місцевих Гулагах і не дочекались щасливого, омріяного дня звільнення, тисячі, мільйони їхніх матерів, батьків, дітей, внуків. Тебе і досьогодні згадують недобрим словом і ще згадуватимуть багато літ. Бо, повторюю, не одному нещасному вкоротила ти віку, не одну сім'ю осиротила у жахливі тридцяті роки і не менш страшні п'ятдесяті, шестидесяті. Ти була, бажаючи того чи ні, в'язницею народів великого Союзу – від сивих Карпат до далеких Курил, ти була вселенською тюрмою, у якій умістилася б геть чи не вся Росія з Україною, Бєларуссю, Молдовою, непокірною Прибалтикою і т.п. Тут страждали і вмирали за колючим дротом кращі сини народу нашого, гордість нації, її майбутнє.
   Гігантська репресивна машина працювала на повну потужність, перемелювала тисячі, мільйони життів, і нікому не було до того діла. З легкої руки “великого і мудрого”їх охрестили ворогами народу, позбавивши тим самим будь-якого права на існування, поставивши поза законом. Та й що то за закони, якщо вони дозволяють корумпованій верхівці, і не тільки їй, творити нечуване, незнане в історії світової цивілізації беззаконня, винищуючи не тільки інакомислячих, а й безвинних, які ніякого відношення до політики не мали і мати не могли. Бо були простими плугатарями, хліборобами-гречкосіями з твердими мозолями на порепаних од важкої селянської праці долонях. Бо були вони орачами, вчителями, воїнами, поетами, академіками. Кожен хотів трудитися на благо народу, в ім'я його щастя. Та хіба могли дозволити це Сталіни, єжови, берії, вишинські? Вони прагнули крові, на ній замішували гіркий заміс під фундамент і стіни імперії тоталітаризму.
   Хіба винна ти, хіба твоя у тім вина, що тебе, суворий, але по-своєму прекрасний закуток Росії, зробили тюрмою, мов бульб на велетенському мільйонногектарному городі, понасаджували таборів і тюрем, обнесли колючим дротом, за яким – каторга, смерть?..
   ...У їхніх бараках народ і дібрався різношерстий. Тут тобі і політики, і кримінальні злочинці, і засуджені за різного роду зловживання посадові особи. Були партійні ортодокси, які ні на мить не сумнівалися, що вдасть в усьому розбереться, все виясниться і їх неодмінно випустять. Ще й пробачення попросять, а відтак і покарають кого слід, аби надалі не допускали свавілля. Були й злодії різних мастей і рангів – від кишенькового до неперевершеного “ведмежатника”, “злодії у законі”. Були садисти, гвалтівники, вбивці, що мали на своєму рахунку не одну загублену душу.
   Привільно, навіть комфортно почували себе злочинні елементи. Кримінальні займали собі кращі, зручніші місця на нарах, відбирали у слабкіших, особливо у доходяг, їхню мізерну пайку, програвали в'язнів у карти, змушуючи партнерів-невдах тут же розправлятися з наміченою заздалегідь жертвою. Робили це, як правило, у вбиральні, або прямо на нарах у нічний час. У хід йшли звичайнісінька мотузяна удавка, рушник, відточений металевий предмет або заготовлений невідомо де і яким способом фінський ніж. Скільки їх, бідолашних небіжчиків з перерізаним горлом, або задушених, набачився Микита Павлович у цьому дантовому пеклі – і не перерахувати. І після кожного такого випадку, з кожною новою жертвою якось ніби кам'яніла, грубіла його душа. Ні, він так же боляче і емоційно сприймав табірні “чепе”, передчасну смерть ще зовсім недавно живих людей, по-своєму цікавих і оригінальних, з якими спілкувався, нерідко знав про них усе – геть до найпотаємнішого. Однак душа його поволі чи то звикала до того, чи подібні аномалії траплялися так часто, що до них уже ставилися, як до чогось звичайного.
   Таки, либонь, правду кажуть: людина до всього звикає. Навіть до найстрашнішого.
   Того дня. вірніше тієї ночі, випав щедрий у цих місцях сніг – усе засипало,   закидало сліпучо-білим дивом. Біліли, немов вкриті чистою скатертиною, дахи бараків, будиночки табірної адміністрації, сторожові вишки... Біліли кожухи і шинелі охорони, біліли кулемети, встановлені на вишках...
   Крізь шпари у дверях, стелі та розбиті шибки снігу навіяло і у приміщення бараків. Прокинулися в'язні, а піднятися з нарів не сила – попримерзали. Позмерзалося обсипане снігом волосся на головах, примерзла до дощок одежа. А на підлозі – товстий шар снігу, наче надворі.
   Сяк-так, матюкаючись, проклинаючи все на світі і водночас підстрибуючи, аби зігрітися, вони зодягали свої роби, взувалися хто у що. По команді “Виходи на очистку снега!”вийшли усі. За винятком одного. Не підвівся з-під присипаної снігом дірявої куфайки, яку, вочевидь, кинув на себе звечора, аби порятуватися від холоду, Микола Генріхович, сивобородий бібліотекар з Київщини. Микита Павлович познайомився з ним випадково. Якось, було, занедужав, підхопив запалення легенів і ніяк не міг впоратися з нормою виробітку. Робота була важкою і виснажливою. Працювати доводилося буквально вгризаючись у підмерзлий пласт руками і зубами. Дерев'яніли руки, холод сковував усе тіло. Микита Павлович, тримаючись за груди і надривно кашляючи, орудував тупою лопатою із зламаним держаком і з тривогою думав про те, що увечері, либонь, таки залишиться без шматка глевкого вівсяного хліба і черпака рідкої баланди.
   – Вам погано? – несподівано запитав високий, сутулий старик з загостреною сивуватою борідкою. Він підійшов ближче і спостерігав за роботою хворого Годованця. – Я бачу, що вам непереливки. Застудилися десь...
   – Хіба у нас важко застудитися? – відповів, не розгинаючи спину, Микита Павлович. – Пнев­монія клята... Усе тіло ламає, у грудях марші виграють. І температура, либонь, є.
   – То чому не звернулися до ліпоми? – незнайомець дивився на Годованця з співчуттям і симпатією.
   – Звертався. Хіба хтось послухає... “Симулянтів у нас не повинно бути”– тільки й чуєш.
   – Ви, здається, байкар Микита Годованець? – Незнайомий підійшов ще ближче. – Я читав ваші речі...
   – Ну і як? – вихопилося у Микити Павловича.
   – Подобаються. Добряче, з перцем ви пісочите усяких негідників, кар'єристів... – Сивобородий кволо всміхнувся і додав: – А я Микола Генріхович Савуляк з-під Києва. Бібліотекар, якщо хочете. Літературу ціную і люблю. Мав колись ряд друкованих праць.
   Він так і сказав: “мав”.
   Вони хвильку постояли, розмовляючи. По тому Микола Генріхович, по-змовницьки підморгнувши, рішуче махнув рукою: – А давайте-но, голубе, я допоможу вам. Самі ви норми не подолаєте, це як двічі по два чотири. І зостанетеся без вечері, та ще й, чого доброго, заставлянь уночі глину копати...
   Так вони познайомилися і навіть заприятелювали. Під час роботи, якщо траплялася така нагода, намагалися триматися поряд. підсобляли один одному. Микола Генріхович виявився висококуль­турною, освіченою людиною. Його батько колись, ще до революції, викладав у Київському універси­теті, матінка, оперна співачка, була особисто знайома з Миколою Віталійовичем Лисенком, Марією Заньковецькою, Садовським, Карпенком-Карим... Микола Генріхович, закінчивши гімназію, навчався в університеті. Писати почав рано, його монографії, присвячені творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, друкува­лися у багатьох популярних на той час виданнях. Згодом його запросили на роботу у той же університет, де колись викладав батько. Усе йшло непогано, та ось... Не сподобалось комусь з його вчених колег те, що студенти глибоко поважають, часто бувають у нього на квартирі. Пішли нашіптування, доноси, непевні розмови в універси­тетських курилках, а то й просто в кулуарах. Словом, звільнили його за... недоцільністю утри­мувати на кафедрі більше фахівців, ніж передбачав штатний розпис. Щоправда, десь через тиждень на звільнену посаду взяли дружину когось з “відпові­дальних працівників”.
   А згодом довелося виїхати з Києва. Працював у бібліотеці Академії наук, звідти також пішов. Не за власним бажанням, звичайно. Улаштувався в одній з районних бібліотек, на людях не з'являвся, очей нікому не муляв.
   У вересні тридцять сьомого, коли сталінський репресивний конвейєр саме набирав сили, його заарештували. Узяли прямо на роботі. На допитах згадали і батька з ненькою, і їхніх давно померлих родичів та знайомих, і монографії про Винниченка, і симпатії до троцькістів-бухарінців...
   Так він опинився на Колимі. Дружину Ларису Петрівну і двох синів – військового лікаря Левка і художника Григорія поки-що не чіпали.
   Але хто міг дати гарантію, що їх не спіткала трагічна доля чоловіка і батька? Проголошене Йосифом Сталіним обнадійливе “син за батька не в одвіті”залишилося в силі хіба що на папері.
   Якось увечері, забившись у тихий закуток за бараком, Микита Павлович і Микола Генріхович довго розмовляли про українську літературу, її подальшу долю. Згадували недобрим словом і Сталіна, і Кагановича, і Микиту Хрущова, який, заступивши шевця Лазаря на посту сталінського генерал-губернатора на Україні, теж не дуже-то й перешкоджав винищувати українську інтелігенцію. Пожурилися над сумною долею Миколи Хвильового, Григорія Косинки, інших відомих літераторів.
   – Певен, це лише початок, – мовив Микола Генріхович. – Ще сотні безвинних голів впадуть на вкривавлену плаху. Ні за що, ні про що...
   – Так гадаєте? – Микита Павлович сторожко озирнувся довкруг.
   – А ви хіба ні, Павловичу? – з сумом опустив додолу сиву голову Савуляк. – Так буде. Врешті, так уже є... Хіба те, що ми з вами ось тут, а Косинка розстріляний, не є підтвердженням цього?..
   Вони попрощалися біля старої модрини неподалік бараку, міцно потиснули один одному руки.
   І ось Миколи Генріховича немає в живих. Ще позавчора він поскаржився на пекучий біль під серцем. “Мені ще тільки цього бракувало”, – мовив, натякаючи на свої туберкульоз та виразку шлунку.
   Микита Павлович порадив звернутися по допо­могу до табірної медицини, навіть вирішив збігати за ліпомом. І збігав. Та намарно все. Того не виявилося на місці. А якби і був, то хіба зміг би зарадити тяжко хворому?
   Микита Павлович ледве упрохав бригадира відпустити Савуляка трохи раніше з роботи: мовляв, самі бачите, який з нього робітник. Бригадир, наш таки українець з Полтавщини, що сидів за “злочинну відсутність пильності”: будучи вагарем, дозволив злодіям украсти з току чотири пуди щойно намолоченого зерна, на цей раз змилостивився. Миколу Генріховича таки відпустили, що само по собі було випадком унікальним. Він сяк-так дістався до бараків і, не дочекавшись вечері, приліг на свої нари. Лежав тихо, спокійно. Годованець двічі підходив до нього, прислухався, чи дихає. Наче дихав, але очей не розплющував. Спить, вирішив Микита Павлович. І ось-на тобі. Помер, бідолага...
   Ховали Савуляка, як і інших нещасних: винесли з барака у двір, звідтіля у трупарню. А вже потім – на спеціальне кладовище кілометрів за три. Там закопували трупи. Ні хрестів, ні, тим більше, якихось інших знаків, на місцях захоронень не ставили. Навіть горбики надмогильні не завжди насипали. Тому, копаючи неглибоку канаву для поховання чергового покійника, копачі часто-густо натикалися на останки своїх недавніх побратимів, черепи, кістки...

11

   “Ліпомами”, або “ліпилами” звичайно називали табірних медиків, вірніше сказати, помічників лікарів, завідувачів медпунктами. Найчастіше це були люди некваліфіковані – студенти, що мали за плечима один-два курси вузу чи медтехнікуму, а то й просто особи випадкові і сумнівні. Туди потрапляли перевагам за протекцією, траплялося, і “свої”люди з табірних придурків – шептуни, інформатори тощо. На медицині звісно, розумілися вони, як мовиться, наче баран на зорях. Зате мали тепленьке місце, користувалися деякими перевагами і ніяк не хотіли іти працювати разом з усіма.
   Горебуло  хворому зеку, який звертався по допомогу до такого ліпили. Той ні в чому не допомагав, а, навпаки, шкодив: приписував ліки, від яких бідолаги відправлялися прямісінько на той світ.
   Були й винятки. Один із таких – Володимир Іванович Степенко. За фахом фельдшер, він тривалий час працював у лікарні, мав неабиякий досвід.Сюдиж   потрапив за сфабрикованим звинуваченням, ніби збирався вчинити диверсію – потруїти своїх пацієнтів, у тому числі голову колгоспу і голову сільради. Донесла на нього санітарка, яку Степенко погрожував звільнити з роботи за те, що була вона неабияке ледащо та й нечупара, котрих світ не знав. Санітарка, молода розвідниця, користувалася увагою місцевого началь­ства, “обслуговувала”і його, і приїжджих з району. Отож вирішила помститися фельдшеру – написала куди слід. Його узяли, довго допитували, кому служив і від кого одержав завдання знищувати радянські кадри. Вирок “трійки”був суворим: десять років таборів.
   Як потрапив Степенко у ліпоми – і сам до ладу не знав. Спочатку разом з усіма працював у кар'єрі, вергав тонни в'язкої глини та піску, на інших роботах. Невдовзі тяжко захворів – дав про себе знати ревматизм чи поліартрит. Суглоби розпухли, посиніли і боліли так, що терпіти було несила. Вирішив поскаржитися бригадирові чи то начальнику дільниці. Ті направили у медпункт. А там – порожньо. Завідуючого кудись викликали, а ліпило був що називається ліпилом, і той десь зник. Запив чи що. Тим часом хворих зібралося багато. У кого ревматизм, у кого – шлунок чи ще щось. Десь узявся хтось з табірного начальства: подейкували, ніби сам начальник управління таборами кудись їхав і вирішив завітати сюди, подивитися, що і як. А побачив юрбу хворих, охлялих зеків біля замкненого будиночка медпункту. “Замість того, щоб працювати тут вистоюють? – обурився високий начальник. – Хіба це допустимо?”.
   Недопустимо, ні. Ліпилу вирішили примірно покарати, а замість нього пошукати іншого.
   – Хто працював у лікарні? – запитали у юрби.
   – Я, – вийшов наперед Володимир Іванович.
   – Звідкіля? За віщо сидиш? Справишся? – кидало запитаннями начальство, мов з кулемета строчило. Степенко відповідав чітко, розважливо. І його взяли.
   Працював він сумлінно, справу свою знав непогано і до табірників ставився по-людськи. Микита Павлович познайомився з Степенком невдовзі після прибуття у табір. Від систематичного недоїдання з'явилися гострі болі у шлунку, які не проходили декілька днів. Сусід по нарах порадив піти до ліпили. Вияснивши спочатку, що воно означає – “ліпило”, Годованець пішов.
   Володимир Іванович чемно прийняв пацієнта, велів роздягтися. Відтак добряче пом'яв живіт і прописав якісь таблетки, чого попередні ліпили для простих зеків не робили.
   Та невдовзі Степенко десь зник, і Микита Павлович дуже жалкував. Та що поробиш...

12

   – Чого б тобі найбільше хотілося, Микито? – запитав, хитро посміхаючись у вус, Хаджалія якось увечері, після того, як щойно прийшли з роботи.
   Микита Павлович непорозуміло глянув на товариша, на мить замислився. Чого б йому хотілося? От дивак той абхазець! Ясно чого.
   – Волі, Варламе. Опинитися б оце в Києві, серед квітучих каштанів на головній вулиці – Хрещатику, чи десь на Подолі... Або на рідному моєму Поділлі. Де все таке близьке і знайоме. Як би я хотів цього...
   Хаджалія спересердя махнув рукою:
   – Ет, говориш таке. Хіба можна? Я не про волю, не про Київ питаю...
   Годованець винувато потупив очі, розглядав брудну долівку і свої напівроззуті, у до краю стоптаних черевиках, ноги і ніяк не міг второпати, чого від нього хоче Варлам. А той, судячи з усього, і не збирався утихомирюватися. Усе допитувався про щось, метав пронизливо-чорними кавказькими очима стріли, сипав жартами.
   – А якби я тобі приніс цікаву звістку, яку ти чекав і не міг дочекатися. Тоді що?.. – наблизив до Годованця худорляве обличчя.
   – Дивлячись яку звістку, – невизначено мовив Микита Павлович. І додав: – Не тягни душу, Варламе. Кажи, що знаєш...
   Хаджалія ще нижче нахилив голову і ледь чутно прошепотів:
   – Кацо, кінець катові Єжову Не буде більше мучити, вбивати. Самого його, як ворога народу, в розход. Земляка зустрів, він радіо слухав. Банду велику викрито, наркоми в ній, маршали. І Єжов теж. От сука, а яким пильним, відданим прикидався. Це через нього стільки невинних по тюрмах тримають...
   Микита Павлович враз пожвавішав, аж просвітлішав увесь:
   – Це ж, може, і наші справи переглянуть. Напевно, переглянуть. Виявлять помилку чи зловмисництво, випустять нас...
   – І я так думаю, Нікіто. Як тільки почув, одразу до тебе: дай, думаю, порадую...
   Вони сиділи довго. Сиділи і розмовляли. Гарячий, емоційний грузин і спокійний, врівноважений українець. У серцях їхніх поселилася крихта надії. Може, справді?..
   Минали тижні, місяці. Їх нікуди не кликали, ні про що не питали, окрім роботи, яка ставала дедалі важчою і нестерпнішою. У таборі нічого не змінилося. Начальство жирувало, виміщувало усе зло на зеках. Небавом їм урізали і без того куцу пайку, і люди жорстоко голодували.
   Охлялих, хронічно голодних можна було поба­чити скрізь:і на смітниках, і біля табірних вбиралень. Сторожко озираючись, вони тремтячими руками пересипали з одного місця на друге різні покидьки, сподіваючись надибати бодай шкуринку вкритого зеленого цвіллю хліба чи лушпайку з картоплини. Пошуки ті здебільшого були марними, бо побували тут вже не одні голодуючі руки.
   Микита Павлович на смітники не надіявся. – Краще вже померти, ніж отак-о, – якось сказав Хаджалїї, щойно угледіли гурт доходяг за “роботою”: троє не могли розділити голову оселедця і люто лаялись між собою. Один, чоловік невизначеного віку з рідкою русявою борідкою і глибоко посадженими очима, навіть ударив колегу, відстоюючи своє право на знайдений скарб.
   Засмучений побаченим, голодний і розбитий, Годованець довго не міг заспокоїтися. Видно, не бачити їм, грішним, волі, поки Сталін у Кремлі. Нема Єжова – будуть інші. Бо є система, де зло старшує над добром, а не навпаки. Де великий нижчого “тусає та ще й б'є затим, що сила є”. Сто тисяч разів правий був Глібов. Так воно є і, либонь, ще довго буде. І йому в котрий раз захотілося взяти аркуш білого-білого, мов перший сніг, паперу, олівець і... Та де вже там. Мрії, мрії...
   Лютий видався на диво холодним. Стугоніли віхоли, замітали стежки і тракти. Мороз тиснув, ніби поставив собі за мету геть позаморожувати цих знесилених, замучених долею і суворим режимом людей. Вони мерзли на роботі, мерзли у бараках. Якось уранці, коли бригадир – косоокий латиш по імені Вальдемар піднімав свою бригаду на очистку снігу, троє із двадцяти шести не підвелися. Одяг на мертвих був твердий, наче з жерсті. їх тут же витягли з бараку, зробивши попередньо відмітку у табелі. Наступного дня щось подібне знову повторилося, відтак – ще і ще...
   – Чого тобі найбільше хочеться, генацвале? – з сумом жартував Варлам.
   – Тепла і хліба, – скромно відповідав Годованець. – Тепла і хліба, брате мій...
   Не було ні того, ні іншого.
   Микита Павлович пригадав страшний голодомор року тридцять третього, коли вимирали цілі села. І трупів не хоронили, вони десятками лежали на вулицях, у хатах. Розкладалися і смерділи так, що повз них неможливо було пройти, не затуливши носа.
   Вони також голодували. Ощадлива Серафима Миколаївна за чималі гроші, а ще частіше за якісь речі роздобувши хлібину, по декілька днів наділяла тоненькими, аж прозорими, скибками його. Микиту, і малого сина. Сама ж перебивалася на рідкій картопляній юшці. Дізнавшись про це, вони з Толиком навідріз відмовилися споживати той хліб, якщо не їстиме мати. Однак вона все ж умудрялася свою пайку віддати чоловікові або синові. “Ви мужчини, вам більше треба”, – переконувала, обеззброюючи своєю лагідною посмішкою. Як давно і як недавно те було...
   Того дня хурделиця розгулялася не на жарт. Густий, лапатий сніг сипав і сипав. Холодний, північний вітер немилосердно кружляв хороводами сніжинок навколо бараків, жбурляв їх у низенькі віконця. У встановлений час підйому жодна душа не змогла вийти з спальних приміщень. Вони майже по самий дах виявилися засипаними снігом. Спробували було відчинити двері зсередини – нічого не вийшло. Довелося виймати шибку, по одному вилазити у двір і вже звідти звільняти решту заложників.
   На роботу зеків не посилали. Адміністрація організувала боротьбу з снігопадом. Працювали натощак – у зв'язку з стихією сніданку, а заодно і обіду не було. Дехто спробував протестувати – таких зразу ж прибрали. Придурки так і рискали повсюди, дослухаючись до кожного сказаного слова.
   Голодні, напівроздягнені люди, а серед них і чимало хворих, брьохаючись по пояс у снігу, розчищали подвір'я, навколишню територію, дорогу, що вела до табору. На сліпучо-білому снігу вони виглядали, наче ті комахи, що щільно обліпили простір у кілька квадратних кілометрів і копошилися там ледь не цілий день.
   Микита Павлович працював поруч з Хаджалією і Луговим. Усі троє вправно орудували важкими лопатами, вергаючи величезні спресовані снігові брили. За годину-дві в усіх трьох на долонях з'явилися криваві мозолі, найменший дотик до яких викликав пекучий біль. Але про перепочинок годі було думати. Начальство тут як тут: “У карцер захотів?”. Як дочекалися загального перекуру – одному богу відомо. Видно, охороні з придурками приспічило, інакше б вони на це не пішли. Курити, звісно, не було що, а тому сотні натомлених, заморених голодом і важкою роботою людей попадали на сніг, та так і лежали, не боячись ні холоду, ні простуди. Жахно було дивитися на ці шеренги лежачих.
   Через десять-п'ятнадцять хвилин пролунала ко­манда, і мурашник знову заворушився, ожив.
   Справу робили мовчки. Лише Хаджалія зрідка кидав щось схоже на жарт. Його не підтримали – не до жартів. Останні сили, здавалося, лишали цих кволих людей. Микита Павлович під кінець уже ледве держав у руках лопату, і Марко Пилипович щораз підсобляв сусідові. А коли той спробував хоч хвилю перепочити, рішуче запроте­стував:
   – Микито Павловичу, дорогенький, тримайтеся як можете. Онде, бачите, охоронник до нас прямує. Не накликати б біди...
   І знову згадались Годованцю роки їхнього з Серафимою проживання у Києві, красень Хрещатик, розкішні парки понад Дніпром... Як чудово там навесні, коли ласкаво пригріває сонечко і все навкруги потопає у молодій зелені! Скільки разів ходили вони туди відпочивати. І Толика брали з собою. Хлоп'я стрибало, гралося, збирало квіти. Одного разу його боляче вжалила бджілка. Брала, певно, з квітки нектар, а Толик потривожив її. Тісно затиснувши ужалений палець здоровою рукою, хлопчина зі сльозами на очах прибіг до батька з матір'ю: “Татку, боляче!”.
   Микита Павлович відшукав у кишені мідного п'ятака і, приклавши до дитячого пальця, точніше до малесенької темної цяточки на ньому, довго тримав його. «А тепер не болить?» – запитав з тривогою. “Тепер ні”, – Толик зачудовано дивився на батька. В очах хлоп'яти світилося захоплення. Он який у нього татусь! Усе може. Він і Громовим, сусідам, так сказав: “Наш тато все може”.
   Стривай, стривай: Громов?..
   Громови мешкали у їхньому будинку. По імені та по-батькові господаря ніхто не називав. Ходив він якийсь набундючений і завжди чимось невдоволений. Де працював – також мало хто знав, та й навіщо це було комусь. Дружину звали Марією Георгієвною, сина, Толикового ровесника, Вілею. Сусіди як сусіди.
   Близькими Годованці з Громовими не були. Зустрічались хіба що у спільному коридорі. Як водиться, віталися, перекидалися кількома словами.

   Ще обережнішим став Микита Павлович, коли дізнався нібито Громов працює чи працював в органах НКВС. І Серафимі Миколаївні наказав нічого зайвого не говорити у присутності сусіда. Сіма навіть образилася: за кого ти, мовляв, мене маєш? Та він так виразно подивився на неї, що все зразу стало зрозумілим.
   Тепер, лише тепер Микита Павлович пригадав, як незадовго до арешту зустрівся з Громовим у коридорі. Привіталися. Той, злодійкувато озира­ючись, став щось говорити про тяжкі часи, про арешти і про Сталіна: такий-сякий, скільки людей безвинно згубив. Віділлються ще, мовляв, сльози людські.
   Годованець розмову не підтримав. Пригадується, сказав тоді:
   “Навіщо ви так? Сталін – наш вождь і вчитель”. Навмисно так сказав. Громов тільки зиркнув на нього сердито і зник за дверима своєї квартири.
   “Невже це... він? – обпалило мозок. Провоку­вав... А не вийшло – однаково заложив. Оббрехав?”.

   У табірників завелися воші. Ними аж кишіло в одежі. Вони, сірі, вгодовані, бридкі, повзали по нарах, твердих ватяних подушках, драних ковдрах. Удень не давали ходити, працювати, вночі – спати. Щойно спробуєш задрімати, а вони вже тут як тут: то під пахвою запекло, то на грудях, голові... І починаєш чесатися і шукати їх, клятих, з якоюсь настирливістю мисливця, що поклав собі за мету будь-що вполювати звіра чи дичину. Шукаєш не лише там, де свербить, а всюди: у комірі, манжетах сорочки та штанів, у кожному рубці. Щоправда, особливих зусиль докладати не доводиться – вошей так багато, що зеки не встигають їх бити. Найбільш винахідливі навіть спалюють їх. Підносять сорочку чи куртку рубцями, де облюбували собі місце паразити, до червоного язика коптилки, що чадить у бараці, і, низько опустивши, тримають хвилину-півтори, при необхідності перевертають іншим боком. Воші тріщать, лопаються. Смердить горілим.
   Але коптилок у бараці небагато, а кусючі паразити доймають усіх.
   Учора чи позавчора старости ходили з чолобит­ною до начальства: робіть щось, заїдають, кляті, їх ніби вислухали, а допомогти не обіцяли. Подейкують, ніби їх табір вибрав увесь ліміт мила, яке йому належало, а тепер мусить бідувати, поки знову підвезуть.
   Микита Павлович, потерпаючи від вошей, як усі, спочатку намагався виловити їх поодинці. Проте незабаром переконався, що то намарне,
   Замість знищених з'являлися нові, до того ж у значно більшій кількості. Що було чинити? Довелося брати суху дерев'яну щіпку, запалювати її біля коптилки чи вогнища і, скинувши з себе сорочку чи куфайку, прожарювати просякнуті міцним чоловічим потом рубці. А то й просто витрушувати одіж десь неподалік бараку.
   У якийсь з таких днів і народилася нехитра, мов життя табірне, пісенька. Один із куплетів її закликав чи, може, застерігав:

           Сталін, Сталін, дай нам мила,
           Наші воші мають крила.
           Вони мас поїдять
           І до тебе полетять.

   Віршик декламували у бараках, його навіть пробували наспівувати блатні. Кому належало авторство згаданого твору – важко сказати. Швидше усього, слова, як і музика, були ”народними”, плодом колективної творчості. Однак начальство разом з придурками схильне було приписати їх політичним і досить довго вишукувало поета, обіцяючи йому не лише кільканадцять діб карцеру, а й покарання набагато суворіше.

   У травні випали рясні дощі. Вони так напоїли землю, що вся навколишня територія перетворилася у грузьке болото, з якого ноги не витягти. Лише табірний периметр був, як завжди, прибраний і без найменшої ознаки дощової погоди, Було холодно і сиро. Люди хворіли масово, сотнями. Лікувати їх не було кому і чим. Та й кому вони були потрібні, ці тисячі закинутих у суворий край аутсайдерів, від яких відмовилися і держава, і суспільство. Хоча ні. Держава продовжувала їх нещадно експлуату­вати, вигадавши для них провину, якої насправді не було. Їхніми руками, на їхніх кістках споруджували Комсомольськ-ма-Амурі, Біломорка­нал, Цимлянськ...
   Годованець захворів десь наприкінці травня. Прийшов з роботи мокрий, промерзлий і, ледве діставшись своїх нар, зліг. Страшенно боліла голова, пекло у горлі, грудях. Хрипкий кашель розривав йому легені, змушував раз у раз судомно здригатися тіло.
   Хворів довго. І якби не друзі, Хаджалія і Луговий, навряд чи поправився б. Вони по черзі ходили біля хворого, відпоювали його гарячим чаєм. Якщо чаєм можна назвати кип'яток із завареною у ньому гілочкою модрини, за котрою винахідливий Варлам спеціально здійснював кілька кілометрів мандрівки за територію табору.
   Як це йому вдавалося – одому богу відомо. А ще, либонь, літньому охороннику з українців. Бо, попри всі свої якості зразкового служаки, до зеків ставився як до людей, що хоч і здорово спіткнулися, але все ж мають право вважатися людьми. На жаль, таких, як той вусань з Чернігівщини чи Полтавщини, було небагато.
   Два тижні Годованець пролежав на нарах у прохолодному, з протягами бараці. І хоч начальство ревно стежило за тим, аби жоден засуджений не просачкував бодай день, друзям вдалося відстояти його. Розсудливий Луговий, якого навіть придурки поважали, дав слово щодня виконувати Микитину норму, пообіцявши бригадирові віддячити за спри­яння. Що мав на увазі під словом віддячити, важко сказати. Адже ні посилок, ні передач з волі Марко Пилипович не одержував.
   На третій тиждень хворий піднявся, поволі, тримаючись за стіну, вийшов надвір. А там – ой, леле! – яскраво світило сонечко, було тепло і хороше. І у бездонній голубизні пливли, кудись поспішаючи, легкі, мов пір'їнки, хмарини. Може, на Вкраїну путь тримали... Годованець усміхнувся і, зовсім як у дитинстві, помахав їм услід рукою.

13

   Начальник режиму Костров сердився. На опера­тивній нараді в управлінні і начальника табору, і його згадали не з кращого боку. Мовляв, падають норми виробітку, не все гаразд з дисципліною. Натякнули, що дехто самозаспокоївся, почиває на лаврах. А коли так, то можна і оргвисновки зробити. А хіба вони винні, що зарядили дощі, не тільки не дозволяють підняти виробіток, а й взагалі працювати перешкоджають. Та й сволота, бидло оце робить, як мокре горить. Аби день до вечора. Треба замінити кількох бригадирів, десятників. Може, будуть більше старатися. От тільки ким замінити? Ніби й не видно підходящих кандидатур. Хіба політичних спробувати. Є серед них знаючі, толкові, але чи служитимуть вірою і правдою? Навряд. Що не кажи, а з блатарями легше домовитися. Ті одразу кумекають, що від них потрібно. Не обтяжені ніякими ідеями і принципами, думаючи тільки про себе, про власний шлунок, вони ідуть на все. Треба – рідну матінку заложать, продадуть і не усовістяться при цьому. Надивився він, Костров, на цих продажних шкур, вволю надивився. Нічого святого за душею у цих недолюдків. І як таких земля носить. Але саме такі потрібні Кострову і йому подібним. На них тримаються табори. На доносах, продажництві, знущаннях одних над іншими, що часто-густо переходить у відвертий садизм, залякуваннях.
   Інакше не можна, розмірковував начальник режиму. Каторга не санаторій, а каторжанин не гість тут. Це навіть не людина, бо своїми вчинками скомпрометував це високе звання. І їхнє завдання перевиховати каторжанина, зробити його послушним: режимові, системі. Будь-якою ціною. Навіть ціною тисяч життів цих доходяг.
   – Викличте до мене... Годованця з шостого бараку, – наказав помічникові і, діставши з шухляди тоненьку картонну папку, заглибився у читання.
   Незабаром у двері постукали, і до кабінету увійшов лисуватий чоловік років сорока п'яти, у ватянці і широких штанях, заправлених у розбиті чув'яки. Очі в'язня дивилися на Кострова спокійно, навіть трохи з гумором. Однак відвертої зневаги, непокори у них не було.
   – Громадянине   начальник,засуджений Годованець за вашим викликом  з'явився.
   Костров підвівся, широким жестом показав на стілець.
   – Сідайте, Годованець.
   Микита Павлович сів. Шапку, яку досі тримав у руках, поклав на коліна. Лагідні, добрі очі, поблукавши якусь мить по кімнаті, зупинились на портретах Сталіна, Молотова, відтак повернулися до того, хто сидів за цим широким, з чорного дерева, столом. Чого від нього хочуть, задля чого покликали?
   Костров, гортаючи підшиті у папці документи, спостерігав за Годованцем. Він давно запримітив цього спокійного, витриманого зека, який, здавалося, багато знав і ще більше розумів. Невипадково до нього горнулися каторжани, шукали дружби з ним. Не лише політичні, а й урки, кримінальні. Годованець ніколи ні на кого не скаржився, навіть найбільш агресивні кримінальники його не чіпали. Либонь, було у нього щось таке, що не дозволяло іншим переступати межу дозволеного. “Добре було б мати такого під рукою”, – подумав Костров.
   – Ким ви були до арешту? – несподівано запитав, відкладаючи папку.
   Микита Павлович з цікавістю подивився на начальника. Відповів з гідністю:
   – Письменник я, громадянине начальник. Письменник і журналіст. А працювати багато де доводилося. У школі, наприклад... Там усе записано, – показав рукою на картонну папку.
   Костров зле всміхнувся:
   – А до нас як потрапили? Невже випадково?..
   Годованець враз спохмурнів, наїжився.
   – Не знаю, громадянине...
   Костров скривився, ніби у нього раптово заболіли зуби.
   – Давайте відверто, Микито Павловичу. Я за тим вас покликав, щоб поговорити як людина з людиною. Не як начальник з засудженням. А ви...
   – Я слухаю вас, громадянине начальник. Готовий відповісти на всі ваші запитання...
   – Мені хотілося б, щоб ви допомогли нам, – нарешті відкинув дипломатію у сторону начальник режиму. – Вас поважають зеки, очевидно, з вами діляться... Ви ж могли б багато корисного зробити. У першу чергу, для спільної справи. І для себе, зрозуміло. Ми не зобижаємо відданих нам людей.
   Годованця ніби електричним струмом ударило від тих слів. Так ось, виявляється, чого від нього хочуть. Доносити на побратимів, продавати власну совість за черпак табірної баланди? Ні, цього не буде ніколи. Чуєш, ти, червонопикий дегенерате? Ніколи!..
   Не зчувся, як пружно піднявся з стільця, руки впустили шапку і вона упала на підлогу, прямо під ноги начальнику. А той підійшов упритул, дихнув в обличчя міцним горілчано-коньячним перегаром: – Так як, Годованець, домовились? Інакше пошкодуєте...
   – Про що ви, начальнику? Не розумію, – Микита Павлович вимушено посміхнувся. – Який з мене помічник? Не зможу я. І... не хочу. Дозвольте іти?
   Костров сердито засопів. Продовжувати розмову не було сенсу.
   – Що ж, ідіть...
   Годованець вийшов, ледь причинивши за собою масивні двері. А начальник режиму, запаливши цигарку, довго міряв кроками просторий кабінет, зі стін якого позирали на нього вожді. Про що він думав, Костров? Про що думав каторжанин Годованець, прямуючи до свого незатишного бара­ку?..

14

   Колимські каторжани, великомученики совісті і правди... За віщо піддавали вас, безвинних, страшним тортурам і знущанням, мордували важ­кою, що не під силу людині, працею? Вас не зламали в енкаведистських катівнях, не поставили на коліна, не розчавили, не зуміли до останку сплюндрувати, розтоптати вашу людську гідність. Хоч як намагалися зробити це тут, у таборах. Щодень, щогодини. Ваша праця не завжди була потрібного, у тім, що примушували вас робити, нерідко не було потреби. Та ви трудилися, як у тій правдиво-суворій пісні, до дев'ятого поту, далеко від рідні, від зорі до зорі. А як же інакше? Хіба міг кат дозволити бодай короткий перепочинок своїй жертві, не переконавшись остаточно, що вона ще жива, ще не віддала Богові душу.
   Страшні, жахливі роки нескінченної “виправної”праці не один мільйон зеків звели передчасно у могилу. Не одну сотню тисяч жінок зробили вдовами, а дітей сиротами. Півстоліття минуло, а ще й посьогодні геологи, будівельники, приїжджаючи на Колиму для ведення пошукових робіт, то тут, то там виявляють місця масових захоронень людей. Тисячі черепів, кісток. А там, де мерзлота не відходить, збереглися у цілості тіла. Боже правед­ний, скільки їх?.. І за віщо?..
   Праця зеків була справді каторжною. І ніякої винагороди за неї, зовсім мізерні витрати на утримання і харчування, охорону. Каторжани поневірялись на будівництві гідроелектростанцій і магістралей, каналів і доріг, на трасах і в кам'яних кар'єрах, у шахтах і на лісоповалах. Очевидці засвідчують: найміцніші, здорові фізично зеки витримували випробування непосильною, надлюд­ською працею не більше трьох-чотирьох місяців. Відтак, підірвавши здоров'я і сили, потрапляли у лазарети, хворіли, досить часто помирали. Деякі знову поверталися у бригади, щоб продовжити двобій з проклятою долею аж до краю смертної ями. Десь стільки ж, за даними статистів Гіммлера, витримували в'язні у страхітливих фашистських концтаборах. Що ж, сталінські наркоми Єжов і Берія ні в чому не поступалися нацистам. Навпаки, вони навіть перевершили їх. І це не випадковість. Бо і ті, і інші діяли однаковими методами, ставили перед собою однакову мету і старалися будь-що домогтися наміченого.
   Незважаючи на всі складності табірного життя, доля, либонь, дещо змилостивилася над Микитою Павловичем. Працював він тяжко, на найважчих роботах – політиків кидали у саму прірву, хворів – тьху-тьху – не так уже й часто. Чи то адаптувався в екстремальній ситуації швидше за інших, чи психологічно зумів настроїтись на такі умови. У бригаді, де він працював, уже мало хто залишився, ледь не всі пройшли через лазарети, відтак опинилися на інших дільницях, пунктах.
   Годованець не здавався. Різного роду захворю­вання переносив стійко і здебільшого на ногах. Траплялося, день чи два проводив у бараку, на твердих, мульких нарах, а коли болячка відступала – знову, разом з побратимами по нещастю, ішов до праці. І так день у день, місяць у місяць. Каторжна робота підточувала здоров'я, забирала сили, але не позбавляла сили духу, віри.
   Так, Він вірив. Вірив, що ніщо не вічне на цій землі, що прийде час – і правда таки переможе. Люд прозріє, полуда спаде у нього з очей і все стане на свої місця. Добро і зло буде, врешті-решт, назване своїми іменами, а кати одержать по заслузі. Усі разом і кожен зокрема. Інакше не може бути. Для чого тоді жити, в ім'я чого? Навіщо тоді оцей світ, якщо у ньому немає справедливості?
   Ось тільки чи не запізно прийде прозріння, чи вдасться дожити до нього?.. Он скільки вчорашніх оптимістів, тих, що вірили у сталінську мудрість, у те, що партія розбереться, хто є хто, і скаже своє авторитетне слово, заступиться за безвинно впресованих, пішли з життя, так і не відчувши смаку тої правди. Поганьблені, закатовані, знищені, тільки б не повторити їхнього шляху, долі їхньої...
   Коли людині особливо важко, вона згадує своїх близьких, часи, проведені разом з ними. Годованець згадував дружину, сина, друзів. Власне, думав про них постійно і вдень, і вночі. Але траплялося так, що вони ніби були десь поблизу, зовсім поруч. Він чув їхні голоси, бачив скорботні посмішки на їхніх обличчях, відчував дотик рук. Вони промов­ляли до нього, звали. Це було настільки схоже на реальність, що Микита Павлович сам собі не вірив: може, справді?..
   “Ні, так не годиться, друже, – не раз розраював себе. – Треба триматися, не впадати у відчай. Таких, як ти, багато. І в кожного, либонь, на волі залишилися дружина, діти, батьки... Ти мусиш вижити. Ти все стерпиш. Ти ні в чому не винен, за тобою справедливість. Не піддавайся!..”.
   Він таки вгамовував біль і тугу. Намагався думати про щось,стороннє, заводив тривалі розмови з друзями. Читав по пам'яті вірші – свої та інших поетів.
   Несподівано спіймав себе на тому, що дуже часто подумки... складає листи. На волю. Серафимі Миколаївні і синові. Листування, певна річ, суворо заборонялося, а так хотілося поспілкуватися, подати про себе звістку, А ще більше – взнати, як вони там, його рідні, чи живі-здорові, чи згадують його.
   Микита Павлович слово до слова, речення до речення, складав загалом невеликі, але довершені за формою і змістом тексти. Нерідко повертався до них знову, розширював, уточнював якусь деталь. Складені експромтом листи губилися у пам'яті, забувалися. Він починав усе спочатку, і одержував від цього якесь задоволення, заспокоювався.
  “Добридень, дорогі мої Сімочко і Толю! – звертався до рідних. – Оце вже вкотре складаю цього листа. На жаль, ви ніколи не прочитаєте його. А як хочеться розповісти про своє табірне життя, поділитисяз вами... Живу, як усі. По-різному: і голодно, і холодно буває, і робота нелегка. Та найдужче гнітить розлука, те, що я далеко від вас. За тисячі кілометрів пролягла моя нещасна стежина. Не відаю, за що Господь нагородив мене такою долею. Ніби й не вбив нікого, і зла нікому не бажав... Так чому змушений поневірятися в далекій стороні, де лиш колючий дріт і скелясті сопки?..
   Люду тут багато і різного. Є хороші, чесні, є й погані, підлі нікчеми (як тільки земля таких носить на собі?). Та всім нам, либонь, вготована нещаслива доленька. І добрим, і плохим. Каторга вона і є каторга. Чого від неї очікувати?
   Як ви, мої любі? Де ви зараз, у якій стороні? Порадуйте вісточкою хоч уві сні. Нехай долетить до вас моє щире прохання, моя мольба. Не забувайте мене, бо я вас ніколи не забуваю. Ні на хвильку.
   Ваш чоловік і батько Микита Годованець...”.
   “Добрий день, рідненькі мої, дружинонько і синочку! Дуже шкода, що мої ненаписані листи не потраплять до вас. Я міг би так багато розповісти. І тобі, Сімочко, і тобі, Толику. Про добро і зло, про правду і кривду, які ходять поруч і ніяк не можуть ужитися. А страждають від цього люди. Прості смертні. Як я і тисячі таких же. Як ви. Бо навіщо ні в чому неповинних віддавати на страшні тортури, про які й згадувати моторошно. Я усе своє свідоме життя прагнув жити по правді, за велінням совісті. А що з того вийшло?
   І все ж правда і чесність – понад усе. Їм немає альтернативи. І не буде ніколи, якщо тільки ми подолаємо зло.
   Милий мій синочку, не вір нікому, що твій тато поганий і хотів комусь зла. Це підла брехня, або якесь страшне непорозуміння. Прийде час, і ти в цьому переконаєшся сам. Я вірю в це. Вір і ти. І мама нехай вірить. Добро переможе зло. Ось побачите
   Як ви там? Чи здорові? Немає такої години, щоб я не думав про вас. Як хочеться обняти вас, побачити на ваших лицях посмішки!.. Чи ж діждуся цього?..”.
   – Ти щось сказав, Нікіто? – здивовано подивився на Микиту Павловича Хаджалія, щойно обидва сіли перепочити. – Дивний ти якийсь. Дивишся в одну точку, шепочеш... Чи не захворів, бува?
   Годованець враз стрепенувся, всміхнувся зніяко­віло.
   – Зі своїми розмовляв...
   – Як розмовляв? Ти хоч знаєш, де вони?
   – Знати не знаю. А дуже хотів би. Ото й подумки звертаюсь до них, у далеку невідомість. Може, дійде до них моя печаль, моя думка. Знаєш, такі собі усні послання...
   Хаджалія дивився на Годованця мовчки, з неприхованою цікавістю.
   – Дивак ти, друже, – скрушно похитав головою. – Де ти, де вони... Не доводь себе до такого стану. А то, чого доброго, і в психушку втрапиш. Звідти дорога одна, сам знаєш...
   Микита Павлович замахав руками: що ти, що ти... Він же просто так. Хіба не розуміє, що і спілкування на відстані, та ще й без паперу, чорнила або, принаймні, олівця – це щось з розряду фантастики. Однак дуже хочеться хоч в думках поговорити з Серафимою і сином. Скільки часу жодної вісточки, жодного листа... А до такого, на що натякає Варлам, він не доведе себе, ні. Нехай краще вороги наші так скінчать. Бо таки заслужили, катюги.

15

   У сірих, одноманітних табірних буднях ні-ні тай проб'ється, мов зелена травинка крізь твердий асфальт, свято. Радянське, звичайно. Інших тут не відзначають. Лише ті, що позначені червоним кольором у календарі. Першотравень, роковини Жовтневої революції, день Сталінської Конституції, іменини “великого і гаряче любимого усім народом”вождя. Чекають свят з нетерпінням, рахують тижні, дні.
   У кожного на те свої причини. Одні сподіваються омріяної амністії, під яку саме вони мають потрапити і у такий спосіб опинитися на волі, інші воліють хоч трохи відпочити від каторжної праці – у найбільш врочисті свята на роботу не гнали, а у великих котлах, де варилася сяка-така їжа для бідолаг, можна було побачити навіть кусень м'яса. Щоправда, зекам такі ласощі, як правило, не діставалися: з'їдали якщо не самі кухарі, то придурки – бригадири, десятники. Розвелося їх чимало, і кожен намагався прихопити бодай дещицю від злиденного зеківського пайка. Отож, коли пайка та нарешті потрапляла до арештантської миски, їсти уже було практично нічого. Та що вдієш? Терпи і мовчи, якщо не хочеш опинитися у тісному холодному карцері, або відчути на собі силу чавунних кулаків котрогось з громадян начальників. Що-що, а бити вони уміли. Робили це залюбки, професійно. Довго потім доводилося жертві носити синці і згадувати недобрим, зате тихим словом ту злощасну мить.
   Політики з особливим хвилюванням чекали Жовтневих свят. Серед в'язнів було чимало учасників революції, громадянської війни, старих більшовиків. Усі вони в цей день почували себе якщо не іменинниками, то чимось дуже схожими на них. Ще напередодні, звечора, голилися, чистили або латали одяг, аби хоч трохи надати йому святешнього вигляду. Звичайно, не всім і не завжди це вдавалося, бо сиділи вони не один рік, а будь-яка річ має властивість зношуватися, поволі перетворюючись у лахміття.
   У свято, а то й перед ним, зеків збирали на плацу або в клубі на торжество. Виступало начальство, говорило про грандіозні успіхи Країни Рад на всіх фронтах соціалістичного будівництва, досягнуті під мудрим керівництвом ленінської партії, любимого Сталіна. Для годиться, десь у кінці, називали декілька імен кращих засуджених, які усвідомили свою тяжку провину перед народом і сумлінною працею заробляють прощення. Давали слово і активістам з тих же придурків. Вони виходили на трибуну, славили партію і Сталіна, обіцяли і далі трудитися не менш старанно, аби остаточно виправитися і змити з себе ганебну пляму. Їм в'яло плескали і грубо підсміювалися: мовляв, бреши, бреши... По тому розходилися по бараках. Лише червоні прапори і довжелезні транспаранти із закликами упевнено крокувати до світлої мети – комунізму, ударним, самовідданим трудом кріпити міць і багатство рідної Вітчизни, порозвішувані повсюдно, нагадували про довгоочікуване свято. А ще портрети Сталіна, Молотова, Ворошилова, інших членів Політбюро, що густо з'являлися на фасадах адмінбудинків, у клубах, різного роду побутових приміщеннях, навіть бараках. Вождь і його вірні соратники байдуже позирали на свою невдалу паству, на карних злочинців, ворогів народу, які потрапили сюди у різні часи і за різні провини, і...
   Що їм було до цих тисяч, мільйонів комах, яких можна одним помахом пальця знищити, перетворити у табірну пилюку?
   У такі дні Микита Павлович завжди пригадував, як вони відзначали свято, коли жили у Харкові, Києві. Рано вранці по святковому зодягнені виходили на вулицю. Відтак трамваєм їхали у центр міста. Людей було – не протиснутися. Вони з Серафимою тримали Толика за руку, а він захоплено позирав на юрби веселих, усміхнених людей, на червоноармійців, які крокували у парадному строю. Як гарно, як весело було! Хоч жили нелегко, особливим достатком похвалитися не могли. Ні у тридцятому, ні у тридцять сьомому. Він заробляв мало, друкувався не так вже й часто, так що гонорари були мізерними, їх ледве вистачало на прожиття і скромну одежину. І все ж було радісно на серці, чогось чекалося, на щось сподівалося. Може, тому, що літами були молодші і віру їхню святу у грядуще добро і справедливість ніхто ще не встиг розтоптати, знищити... Особливо гарно, врочисто проходили свята у Києві. Розмаїті колони демонстрантів заповнювали Хрещатик вщерть, і здавалося, що те море людське ось-ось вихлюпнеться з берегів і не буде йому ні кінця, ні краю. Та колони йшли суворо дотримуючись встановленого порядку і ніяких ексцесів не траплялося.
   Микита Павлович не лише любив спостерігати за рухом колон, а й сам не раз крокував  центральною магістраллю столиці серед тисяч демонстрантів. Вони несли прапори, лозунги, портрети. Вигравали піднесено оркестри, звучали пісні. То тут, то там над велелюдними юрбами злітало: “Хай живе великий Сталін!”, “Слава ріднійКомуністичній партії!”, “Великому Сталіну – ур-р-ра!”. І він, Годованець, піддаючись загальному настроєві, мов загіпнотизований, також скандував разом з усіма заклики ЦК ВКП(б), радів, пишався, що він – громадянин цієї величезної і незрозумілої для багатьох там, за океаном, країни, ім'я якій СРСР.
   Невже те було насправді: залитий щедрим сонцем і теплом сердець Хрещатик, вони з Серафимою і сином під червоними полотнищами стягів, їхні друзі?.. Де все поділося? Чи не наснилося це йому?
   Годованець поволі підняв голову, дослухаючись до того, що говорив черговий оратор. Промовляв |ось з придурків. Дурнувато усміхаючись, викидаючи поперед себе то одну, то другу руку, надмірно жестикулюючи, промовець завчено виливав на мовчазний натовп порцію словесної патоки. Про що? Про все і ні про що. Щось на зразок того, що ті, хто потрапляв сюди, мають глибоко усвідомити свою вину і зробити все, аби її спокутувати. Провині нашій немає меж, і найбільше покаяння – самовіддана праця на благо Батьків­щини, любов до неї, до товариша Сталіна. Від них залежить, простять вони нас чи ні.
   – Отакої! – почувся зовсім поруч глухуватий голос Хаджалії. – А в чому приміром, я маю каятися, за що просити прощення? Я що, вбив когось чи обікрав? Нехай вони у мене просять. За те, що життя, долю покалічили. І мені, і дружині, і дітям.
   Годованець мовчки потиснув побратимові руку. Правду каже Варлам, святу правду. Нема їм у чому розкаюватись, бо ні перед ким вони не завинили. Ні перед державою, ні перед народом. Жили, працювали, ніяких злочинних дій з їхнього боку не було, та й не могло бути. З чиєї волі зробили їх, безвинних, ворогами народу? Кому, кому, а народові своєму вони бажали лише добра. Так за що їх тримають у неволі, разом з злодіями і вбивцями?
   ...Після мітингу повернулися до бараку. Низьке, приземкувате приміщення зустріло їх сирістю і прохолодою. Не додали затишку і тепла портрети Сталіна і Кагановича, що з'явилися напередодні свята і своєю недоречністю тільки й того, що мозолили очі зекам, викликаючи різного роду насмішки та непристойні жарти.
   – Везе у нас шевцям, – кинувши туди, де висіло у гарній дерев'яній рамці зображення Лазаря Кагановича, хихикав кривоногий доходяга з урків. – Був шевцем, став вождем.
   – Біда, якщо пироги пекти береться швець, – підтримав бистроокий молодик у широких кльошах, по всьому видно, колишній моряк. – А у нашому Союзі усім заправляють якщо не шевці, то...
   – Недовчені семінаристи, – це вже хтось з “політиків”докинув.
   – Поговори мені, добалакаєшся, – несподівано зайшов до бараку котрийсь з придурків. – Карцера захотілося? Так ми швидко влаштуємо...
   – А ми хіба що? Ми нічого... – Кривоногий хвацько підморгнув молодикові у кльошах. Обидва швидко шмигнули надвір.
   – Слухай, Варламе, – Годованець поклав руку на плече Хаджалії. – Як ти вважаєш: довго ще нам отак-о святкувати? Невже нікому з можнов­ладців не прийде в голову, що ми сидимо даремно, що це жахлива помилка, непорозуміння якесь? Може, одумаються врешті, га? Сил уже нема терпіти цю наругу.
   – Як би ж то! – Варлам Спиридонович сумовито похитав. головою. – Ці беріївські козли, либонь, нас таки доконають...

   ...А десь далеко, за тисячі і тисячі кілометрів, гриміли тисячотрубно оркестри, квітли кумачево прапори на вулицях і площах великих і малих міст.
   Країна помпезно відзначала одне з своїх найбільших, найгучніших свят. На календарі зна­чилося: 7 листопада 1939 року...

16

   У бараці незвичайна подія: звідкілясь узялася тоненька книжечка. Вона переходила з рук у руки. Зеки читали її гуртом і поодинці, передавали іншим. Книжечка, зачитана що називається до дірок, то зникала, то знову поверталася. І на сумних, зчорнілих від неволі і праці обличчях людей, траплялося, з'являлося щось схоже на посмішку.
   Годованець спочатку не звертав ні найменшої уваги на ту книжечку – вважав, що то, либонь, якийсь “самвидав”з табірними анекдотами чи непристойними. Та й не до того було. Не давала спокою, боляче ятрила душу настирлива думку: що з Серафимою і сином, де вони? Думав про них і вдень, і вночі.
   Від дум, переживань боліла голова, ніби її хтось стискував залізним обручем. Він ходив, працював, розмовляв з товаришами, відповідав на запитання начальства, але робив це немов увісні. Затяжному, літаргічному чи що. Подумки ж був там, далеко. Де і осінь золота, виткана з сріблястих мережок бабиного літа, з червонобокими яблуками у садах, що так і падають, так і падають додолу: гуп-гуп, і зима м'якіша, ласкавіша, і весни неповторно лункі, замріяні....
   – На ось, почитай, – підійшов якось до нього знайомий зек. Звали його Павлом, а родом був, здається, десь з Наддеснянщини. – Бачу, ходиш сам не свій. – І простягнув тоненьку книжечку.
   Микита Павлович глянув – і очам не повірив: так то ж його байки, видані незадовго до арешту. Тремтячими від хвилювання руками не узяв – вихопив бувалу в бувальцях книжечку, перегорнув сторінку, другу... Ось “Ласочка”, а ось “Василики”, “Галузка”, “Рушник і муха”.
   Боже, невже це його вірші? У цій страшній глушині, на далекій землі колимській? Як вона потрапила сюди?
   – Спасибі, друже, – ледь не розплакався Годованець. – А я й не знав, що вона тут, – ніжно, з любов'ю погладив картонну обгортку видання. – То це її зеки читають вечорами?
   – Так, її, – посміхнувся Павло. І додав: – Цікаві, знаєш, є речі. І смішні, і правильні. А ти що, може, знайомий з тим, хто написав усе це? Дуже, бачу, зрадів цій книжечці.
   – Знайомий, Павле, ще як знайомий. То – моя книжечка. Одна з тих, що встигли побачити світ.
   – Стривай-но, – Павло з Наддеснянщини оторопіло дивився на свого співрозмовника. –  Так ти і є Микита Годованець, письменник?
   – Виходить, я і є, – мовив, зітхнувши тяжко, з сумом. – Та що з того?
   Відійшов трохи убік, зупинився. Погортав сто­рінки, став читати. Уголос, майже не заглядаючи у надруковане. Він пам'ятав їх, свої баєчки, слово у слово. Пам'ятав і ті, що друкувалися, і ті, що виношував у серці.
   Так, не всім, далеко не всім подобалися його твори. У тому числі і тим, у кого і влада, і з право, і закони на котрих працюють. Хіба не розуміють, що вістря Годованцевої сатири і проти них спрямоване?

           “Шукаєм ворога
           із збільшувальним склом,
           А він – у квочки
           під крилом”.

           Це рядки з “Ласочки”(1931 р).
           А ось “Рушничок і муха”:

           “Захекався рушник – гонив із хати мух,
           Чимало їх лежало на підлозі.
           Одна дзижчить, конаючи в тривозі,
           ледь-ледь одводить дух.
           – За що, розбійнику? – голосить.
           – А хто заразу в нас розносить?
           Муха:
           – На себе позирни,
           Чванько ти гордовитий:
           Ти сам брудний,
           Немитий.
           Всім винуватцям діла злого
           Приємно гріх покласти на другого”.

           А ці рядки – з “Василиків”:

           “Василики”у нас не вивелися й досі –
           Нахабні, спритні ловкачі.
           Та пробиваються по життєвій дорозі
           На нашім возі,
           Ще й крадуть наші калачі”.

   Чимало таких “василиків”зустрічається нашому житті. Як ще багато у нас зла, і яке воно живуче. І все ж з ним слід боротися, незважаючи ні на що.
   Микита Павлович заховав книжечку за пазуху і поволі попростував до бараку...

17

   Чи відомо тобі, читачу, що таке туга за батьківщиною – за краєм, де ти народився і виріс, за рідними і близькими людьми, за всім, що ти мав і що втратив? Вона буває неймовірно тяжкою, не випускає з своїх диявольських обіймів днями, тижнями, а то й місяцями. І ти ходиш сам не свій, живеш, ніби у якомусь тумані, і все тобі не миле.
   Боже, як хочеться додому, у рідні краї. Здається, якби бажання нараз здійснилося, упав би навко­лішки на ту стежину, якою бігав малим хлопчиком, припав би до неї вустами і цілував би, цілував...
   Та де вже там... Про таке можеш хіба мріяти, А від мрії до реальності шлях довгий-предовгий. Особливо, якщо ти каторжанин, та ще й політик. Тебе не рахують людиною, щодень принижують, збиткуються над тобою, і де, скажіть, люди, віднайти сили, щоб це витримати, не зламатися, як ламається, не в змозі протистояти стихії, молоде дерево?..
   Микита Павлович ні на мить не забував рідного Поділля, він буквально марив ним.
   Вийде за барак, озирнеться навкруги – і бачаться йому білолиці Вікнини, закосичені виш­невими садами, молодий гай за селом, чується плюскіт хвиль Південного Бугу. Онде він, рукою подати... А там, на зеленому лузі, сільські хлоп'ята пасуть худобу. Серед них і він, Микита. І гарно йому, сонячно, що аж груденята розпирає від радості і щастя. Здається, коби крила, то полетів би ластівкою у голубі світи.
   Наче сторінки колись уже читаної, а тому особливо близької і дорогої книги, гортає у пам'яті зраненій, стривоженій. Рік за роком, день за днем.
   Чомусь найчастіше згадуються роки навчання у церковнопарафіяльній школі. З якою цікавістю, з якою жадобою до знань бігав він до тієї звичайної селянської хатини, що носила магічне наймення – школа. Малий Микита уже тоді привертав увагу вчителя неабиякими здібностями, гарним, мелодій­ним голосом. Йосип Чайка, його найперший вчитель, заохочуючи здібного учня, не раз давав йому книжки з власної бібліотеки. “А можна, я додому візьму?”– просив нерідко хлопчина. “Ну, звичайно, візьми”, – дозволяв. Радості Микитиній не було меж. Він прочитає книжку батькові, матінці, усім рідним. Сяде статечно на ослоні біля столу, там, де завжди сидять батько, і читатиме. А всі будуть слухати і дивуватися: бач, таке мале, а до науки вдатне. Он як чита, мов горохом сипле...
   Якось учитель дав йому збірку байок Крилова. Уся сім'я зібралася увечері, аби послухати, що там Микита читатиме. На дворі стугоніла снігова хуга, завивала-плакала у димарі, а в затишній, теплій хатині малий хлопчик читав-декламував “Стрекозу і Мурав'я”.
   Слухали його уважно, усі жадібно дослухалися до кожного слова. Ось Микита дійшов до слів “Да работала ль тыв лето?”, і батько не втримався. Звертаючись до сімейства, мовив:“Ось оце точнісінько, як Прокіп Макарчук: улітку п'є, співає, а восени ходить по сусідах, борошна просить...”. Прокіп був їхнім сусідом і любителем частенько промочити горло, а до роботи ставився з прохоло­дою, за що і підсміювалися над горе-господарем односельці. Ось і батько, великий працелюб і не менший жартівник, сміхотун, не обійшов невдаху увагою.
   – Як, Микито, сподобалась тобі книга? – запитав наступного дня вчитель.
   – Дуже сподобалася! – вихопилося у хлопчика. – І батькові і матінці...
   Спасибі ж тобі, мудрий наставнику, за твої щедрість і тепло. За те, що поселив у юному серці босоногого сільського хлопчика-підпасича любов до слова. Бо ж звідти, з тих далеких школярських літ, усе й почалося..
   У дев'ятсот шостому його, найменшого з восьми дітей, віддали до “второкласної”вчительської школи у Степашках, що неподалік Гайсина. “Будеш учителем, синку, – сказала з надією і тривогою у голосі мати. – Тільки, гляди, старайся...”.
   Старався. Багато читав. А час був важкий – українська мова і література були фактично заборонені, майбутнім учителям не дозволялося не лише читати, а й розмовляти рідною мовою. І все ж вони потайки читали Шевченка, Руданського, Котляревського, Глібова.
   Особливо полюбилися Микиті твори Тараса Шевченка. Кожне слово западало у серце. Так розмовляє його матінка, то її мова!
   Мова матері і Шевченкова поезія, байки Крилова, Глібова, які читав запоєм, спонукали до власної творчості. Хотілося самому спробувати сили. Та перші вірші були вельми далекими від справжньої поетичної творчості. І він про це знав, та, одначе, вправ своїх не кидав. Продовжував їх після закінчення навчання.
   Лишенько, то він – учитель? Аж не віриться. Це ж він навчатиме дітей, як учили ще зовсім недавно його. Чи зможе, чи зуміє?
   Не все, далеко не все склалося, як того хотілося б. “Жаданих берегів”, про які писав у своїх віршах, ще потрібно було шукати. І він шукав.
   Йшов 1914 рік... Його призивають до армії. Уже гриміла гарматами світова війна, на широких просторах лилася кров, а попереду чекали нові випробовування – революція, громадянська війна. Ой, скільки ж то горя доведеться зазнати, скільки бід...
   Він служив у Ревелі, а мріяв про Україну. “Навіщо ота безглузда війна, за що ми воюємо?” – задавав собі запитання, і не знаходив відповіді, як не знаходили тисячі його земляків-українців, зодягнених у солдатські шинелі.
   У короткі хвилини фронтового затишшя писав вірші. Багатьом з них не судилося побачити світ, деякі з'являлися у газетах, листівках. Згодом дається до перекладів. Писав багато і різного. І дедалі більше переконувався, яка це нелегка справа творчість, та ще літературна.
   ...Поділля, чарівне, ні з чим незрівнянне Поділля... З тобою стільки пов'язано і доброго і злого. Та доброго, либонь, більше. Тут написав і видрукував свої перші книжечки. Звідси простелився його шлях у літературу, який приніс і радість визнання і горе водночас.
   Особливо щедрим на ужинки виявився кінець двадцятих – початок тридцятих. У 1927 році вийшла його збірка “Незаможник Клим”, у 1928 “До добробуту і культури”... Відтак з'явилися “Парася на парастасі”, “Будяки”, “Довгоносики”, “У колектив”, “Трактор і рало”...
   Певно, сатира не всім подобалася. У гострих сатиричних алегоріях дехто упізнавав себе. А коли ті “дехто”стояли біля владного керма, тоді як? Затаїли, либонь, злість на байкаря, ім'я якого ставало все помітніше в українській літературі. І ось...
   ...Годованець стояв за бараком і думав думу. Довгу, важку і безпросвітну, яке життя у каторжанина. Віддався спогадам, а ті накочувалися і накочувалися, як вода на гальку. І ще тривожніше, ще гіркіше ставало на душі – так, що хотілося кричати, волати на цілий світ. Чому він тут, коли є десь воля, цвітуть блідорожево сади і зеленіє у лугах татарське зілля?
   “Це, либонь, ностальгія, – мовив сам до себе. – Хоча б не захворіти по-справжньому, боронь Боже...”.
   Вечоріло. Над табором один за одним спалаху­вали електричні вогні.

18

   Війна... Страшна звістка про напад гітлерівської Німеччини боляче, у самісіньке серце, вразила Микиту Павловича. Декілька днів ходив, наче сам не свій. Не міг, не хотів вірити: невже це правда? Скільки ж то крові проллється, жертв буде скільки... Мільйони загинуть у жахливій м'ясорубці, а горя і сліз нічим не виміряти.
   Жадібно ловив кожне слово про хід бойових дій.
   Новин  з  фронту було дуже  обмаль:радіоі газети лише для начальства. А засудженим, ворожому елементу не положено знати, як б'ються з усіх сил, стікаючи кров'ю біля стін Бреста та під українським містечком Дубно на Рівненщині, їхні брати, сини.
   Особливо стурбувала звістка про падіння Києва, Харкова. Невже так і до Москви дійде клятий песиголовець-фашист? – з тривогою і непорозумінням розмірковував Годованець. – Як сталося, що доблесна, оспівана в піснях армія відступає, І залишаючи на поталу зайдам міста і села, жінок, стариків, дітей? Що ж це діється? Можливо, немає здібних командирських кадрів, яких згноїли у катівнях, порозстрілювали? Чи, може, зіграв вирі­шальну роль фактор несподіваності?.. Та хіба Сталін і його оточення не відали, що Гітлер таки піде війною?
   Горя і відчаю додавали тривога за дружину і малого сина. Де вони, його Серафима і Толик, що з ними? Чи встигли евакуюватися з Києва, чи залишилися у зайнятому ворогом місті? А може, їх з Києва давно виселили як членів сім'ї репресованого?..
   Знову і знову подумки перебирав варіанти, співставляв, будував здогадки. Та нічого втішного не знаходив. Вісточки від сім'ї не було впродовж кількох років. А тепер, коли на всій території України йшла така війна, поготів. І все-таки: що робити? Як дізнатися про долю дружини і сина, чи живі вони?
   Годованець схуд і постарів, працював, аби працювати. Їв, аби жити. Навіщо воно йому, таке життя? До біса!
   Та поступово узяв себе в руки. Не у нього одного горе. Потрібно якось жити, сподіватися на краще... А перемога всеодно буде на нашому боці. Не здолати нас нізащо. Зламає собі катюга хребет, ой, зламає...
   На авторемонтному заводі у висілку Спорний, де Годованець тепер працював, до нього ставилися дещо краще, ніж на попередньому місці. Навіть поважали. Бо, по суті, Микита Павлович зеком уже не був, “п'ятирічку”свою відсидів від дзвінка до дзвінка. То міг тепер вважатися вільнонайманим чи що.
   Виконував не такі вже складні обов'язки діловода, вів заводську документацію. Аякже, колишній письменник, автор кількох книжок, і – діловод на невеличкому заводі, що ремонтував автомобілі, інші механізми. До нього зверталися на “ви”, з ним часто розмовляло начальство – директор, головний інженер. Якось навіть сфотог­рафувалися на заводському подвір'ї – вчорашній засуджений, каторжник Микита Годованець і начальник цеху. На згадку. “Згоден, Микито?” – мовило начальство, підкликавши фотолюбителя.
   А чом би і ні? Нехай... Микита з України погодився.
   Так і зафіксував їх обох на плівці тамтешній аматор, до речі, також з засуджених. Згодом, через багато літ, фотографія ця колимська зайняла відведене місце у сімейному фотоальбомі відомого українського поета-сатирика, не без підстав назва­ного патріархом української байки періоду двадцятих – семидесятих років.
   А поки-що йшла війна. Страшна, жорстока, кривава. Ще ніхто не знав, що вона триватиме 1418 довгих днів і ночей, що ми, переможці, втратимо на ній біля тридцяти мільйонів людей – ледь не п'яту частину усіх, хто населяв величезну країну, і не буде такої сім'ї, родини, де не оплакували б рідних, близьких, що загинуть на полях бойовиськ, у таборах, будуть розстріляні, повішені, пропадуть безвісти...
   Засуджені, сьогоднішні і вчорашні, що працювали тут, у переважній більшості також докладали старань, аби їх внесок у перемогу над ворогом був якомога вагомішим.
   “Все для фронту, все для перемоги!”. Такі лозунги можна було бачити і в цехах їхнього заводу. І вони дійсно відображали настрій, порив людей. Хто б вони не були, куди б не закинула їх доля, усі бажали допомогти фронту розгромити фашистських зайд.
   Хоч і повільно, але минали дні. Фронти котилися на захід. Після переможного контрнаступу біля стін Москви були битви на Волзі, під Курськом, на Дніпрі... Все ближчою і ближчою ввижалася перемога.
   Незабаром вона увійде у кожну сім'ю, кожен дім, прийде і сюди, на сувору і грізну Колиму.
   Микита Павлович дуже радів: визволено його рідний подільський край – Вінницьку, Кам'янець-Подільську області. Бої йшли десь у Карпатах. Саме тоді, у вересневий день сорок четвертого, діставши олівець і вирвавши аркуш з простого учнівського зошита, він написав вірш, присвячений медичній сестрі. На російській мові.

Медсестра

Отлежался. Ну, прощай, сестрица!
Дай костыль. Навек мыс ним друзья.
А нога, чай, долго будет сниться,
Словно юность светлая моя.
Но поверь, что этой жертвой жизни
Счастлив я: за Родину страдал,
В трудную годину для Отчизны
Сто сердец имел бы–все отдал.
Враг разбит, жестокий и лукавый.
Не напрасно мыпролили кровь, –
В целом мире светит наша слава,
Как в душе моей твоя любовь...
Не забыть мне: тихо скрипнув дверью
И пустив луч света в полумрак.
Приходила в полночь тыпроверить:
Жив ли тот, что без ноги, в углу.
Ждал тебя –тысчастье приносила.
Притаившись, был спокоен, тих.
В сердце билась радостная сила,
Жизнь вливалась с лаской глаз твоих.
Дай-ка руку: сердце как клокочет.
Что в ущельях диких гор ключи...
Знаю, знаю, чего сердце хочет...
Замолчи, ты, злое, замолчи.
Перед солнцем шел быс гордой песней,
Что мне солнце в облачном пути.
От любви сам светлый, всех чудесней,
Своесолнце я б носил в груди.
Ну, прощай сестра.
Пусть горе –мимо.
Поцелуемся на зло судьбе.
Поцелуй, как амулет любимой,
Унесу на родину в себе.

пос. Спорный.
Колыма.
25.IX.1944.

   Писав поквапливо, хвилюючись. Слово за словом лягало у рядки, тут же шліфуючись під рукою поета. “Нехай ця поезія і не побачить світ, нехай хтось, можливо, і назове її дуже вже парадною. Та у ній – мої почуття, мій біль і... моя радість. Врешті-решт, хоч на це я маю право?..”–розмірковував Годованець. Так, він мав на це право.
   До травневих салютів сорок п'ятого залишалося більше двох сотень днів. А на Колимі, як відомо, дні довгі...
   Якщо написаний на Колимі вірш “Медсестра”і залишився маловідомим, недоступним широкому колу читачів, то “Галузці”судилася інша доля. Її також Микита Павлович написав у висілку Опорний, також у 1944 році. Байка увійшла згодом до багатьох збірок, стала ледве не хрестоматійною. Взагалі-то з'явилася вона на світ у сорок четвертому, але доопрацьовував її автор дещо пізніше, уже на Україні. Ось про що писав у ній сатирик:

Відламана безжально бурею жорстокою
Галузка за водою річкою глибокою
Пливла.
І сумно думала, сірома,
В яке майбутнє невідоме
Вода її несла?
Чи випливу у море неозоре
І сумно у безсиллі
Гойдатимусь на хвилі...
Галузко, стережись біди! –
Чиясь з води
Почулась мова,
Внизу по течії завзяті риболови
Виловлюють гілля і хмиз сухий.
Потрапиш їм у час лихий –
Згориш цієї ночі!
Галузка голос подає:
Радіє серденько моє:
Я заздрю тим, хто умира
Задля громадського добра.

Найщасливіший буду в світі,
Якщо, трудами щирими загрітий,
Я дні свої вогнями позначу
І, мов галузка та, життя скінчу!

   Безперечно, це далеко не все, що написав під і час перебування на Колимі Микита Годованець. Незважаючи на важкі умови, жорстокі переслідування, він не зрікся поезії. Страждав за неї і жив нею. Багато його віршів, байок назавжди втрачено в суворих табірних буднях. Так і не побачивши світу, вони забулись, загубились. Деякі навіть не були записані автором, бо складав їх усно – на роботі, у короткі хвилини відпочинку. Як потім, через десятиліття, старий байкар шкодуватиме, що не всі свої твори зумів зберегти, врятувати, подарувати людям! Та що тут поробиш, ув'язненому слову важка судилася доля...

19

   Так уже повелося на цьому світі, що всьому приходить кінець. І радостям, і горю. Наближався до фінішу сорок шостий – перший повоєнний рік. Закінчилася, нарешті, жорстока і кровопролитна війна, відгримів оркестрами й салютами парад Перемоги на головній площі “белокаменной”. Люди чекали добрих перемін. Вони кров'ю завоювали право на свободу і щастя. Та ні того, ні іншого не було і в згадці. Тільки довжелезні, переповнені безпідставним оптимізмом рапорти Генералісимусу Сталіну на газетних шпальтах, славослов'я на адресу більшовицької партії і... злидні народу, «гвинтиків». Завершилася – Боже, невже це правда?! – Годованцева “десятирічка”. Десять літ на Колимі... Вони здалися йому цілою вічністю, якій ніколи не буде кінця. І ось настав той день, коли він, похитуючись, мов п'яний, ступнув на вільну (якщо її можна назвати вільною) землю.  Паморочилося в голові, серце стривоженою птахою рвалося з грудей. Він – вільний! Він уже не в'язень, ні. Віднині він – як усі. Має право їхати куди хоче, жити і працювати, як захоче.
   Постривай-но, відносно того, аби їхати, куди захочеш, і жити, де захочеш, тут неув'язка вийшла. Куди ж йому їхати? Де його дім? Де дружина, син? Чи живі вони? Хтозна. На його неодноразові запити з Києва прийшла нерадісна відповідь: “Не проживають”. Дешукати Серафиму і Толика? Тільки б не згоріли вони, його рідні, у полум'ї страшної воєнної грози...І ще одна біда: не дозволено йому жити у великих містах. Він – зек, ворог народу.
   У такі хвилини відчаю і зневіри Микита Павлович тяжко страждав. Здавалося, ніщо вже не виведе його зі стану   депресії. Та потрібно було якось жити. Вирішив їхати до Абхазії. Дуже вже запрошував у свій Новий Афон Варлам Спиридонович Хаджалія: “Приїжджай, Нікіто. Хорошо жити будем...”. Щоправда Варлам Спиридоновичще відбував строк, і Годованець змушений був їхати у невідомі краї один. Будь-що буде, вирішив. Тим більше, що      варіантів у нього не так уже й багато.
   Одразу по приїзді з'явився у місцевий відділ НКВС, показав документи, довідки. Йому порадили влаштуватись, після чого повідомити, що, де і як. Він і не розраховував, що тут зустрінуть з обіймами, допоможуть. Треба було, перш за все, шукати роботу і житло. І Микита Павлович пішов на пошуки.
   Місто сподобалося. Типове південне містечко: галасливе, щедре на сонце і жару, з чудовою природою. На роботу його взяли не одразу. У кількох установах, куди звертався, йому досить резонно відмовляли: зеків, та ще й учорашніх ворогів народу, бачити у своєму колективі не бажають. Так було одного дня, наступний також не приніс радості. Тут і згадати б медові обіцянки Хаджалії; та Варлам був далеко звідсілля і навряд чи йому ікнулося б.
   І все ж йому усміхнулася фортуна. В одному з санаторіїв шукали діловода, який би володів російською мовою. Серед місцевих таких не виявилося, та й посада ця більш підійшла б жінці, а не чоловікові з табірним минулим.
   Микита Павлович згодився робити все, що поведеться. Справа у тому, що йому пообіцяли притулок, і таки дали малюсіньку кімнатку-келію в колишньому монастирі. “Нічого собі, з однієї камери та в іншу”, сумно жартував.
   Працював справно, обов'язки свої виконував сумлінно. Ретельно, з притаманною йому акуратністю вів санаторську документацію, підшивав папери, готував різні довідки. Зарплату одержував мізерну, та де віднайти високооплачувану роботу бувшому в'язневі.
   З Нового Афону написав у Кам'янець-Подільський. Може, щось відомо про його сім'ю? І якою була його радість, коли одержав листа від Серафими Миколаївни. Читав, перечитував його десятки разів, радіючи, наче мала дитина: у нього є сім'я, дружина і син живі-здорові!
   Невдовзі – ще один приємний сюрприз. До нього у гості приїхав... Анатолій. Було це якраз пообіді. Микита Павлович самотньо сидів у своїй “келії” і думав важку, невеселу думку. Як йому жити далі? Дружина у Кам'янці-Подільському, у родичів, син в армії. А він хтозна де. Сім'я і є, і нема її.
   Хтось постукав у двері. Годованець не встиг і слова промовити, як до тісної кімнатки увійшов стрункий військовий з сержантськими погонами.
   – Добридень, батьку. Ти не впізнаєш мене? – Сержант простягнув для вітання руку.
   У Микити Павловича перехопило подих, кудись попливла низька стеля, з очей бризнули сльози.
   – Толю, синочку мій... Невже це ти? Такий дорослий...
   – Я, тату, я. Стільки літ минуло...
   Син розповідав, батько слухав. Анатолій, виявилося, наприкінці війни був призваний до армії. Про батька не знав нічого, хоч вірив, що він ні в чому не винен і що вони обов'язково будуть разом, і тепер служить у П'ятигорську. Служба йде непогано. Має кілька заохочень від командирів. Нещодавно брав участь у спортивних змаганнях, показав пристойний результат і, як приз, отримав десять діб відпустки. Тож вирішив приїхати до батька.
   –  Як дізнався, що я тут? – хрипко, бо щось здавило горло, запитав.
   – Мама написала...
   Синова відпустка скінчилась швидко. Анатолій поїхав, а Микита Павлович ходив, наче увісні. Вірив і не вірив, що то він, його дорослий син, щойно був тут, сидів у цій душній кімнаті, розмовляв з ним. Цей худощавий юнак з сержантськими погонами на військовій одежі був зовсім не схожий на його маленького Толю, який так любив слухати батькові розповіді і нерідко просив прочитати свої байки. Він не бачив його так довго, він виростав без батька. Хіба дивно, що він не знає його звичок, смаків, характеру? Це і його син, і ніби не його. Їм ще належить подолати отой психологічний бар'єр вимушеного, не з їхньої вини, відчуження, по-новому звикати один до одного. Вони підло вкрали у нього сина і дружину, розлучили з ними на довгі літа. Вони позбавили сина дитинства, а його – радості батька. Хто поверне все це? Ніхто не поверне. Будьте ж ви прокляті, нелюди, віднині і назавжди...

20

   І знову він на Харківщині. На цей раз уже в затишному райцентрі Мерефа. З санаторію його розрахували “за власним бажанням”. Що то за бажання було – знав хіба що лише Микита Павлович. Однієї золотавої осінньої днини його покликало начальство і запропонувало... виїхати геть. Щоб уникнути неприємностей.
   “Сам знаєш, де і за що сидів, – мовили. – Ми із-за тебе ризикувати не збираємось”.
   Годованець сперечатися не став. Знав: безрезуль­татно. Отож, написав своїм гарним, каліграфічним почерком заяву на звільнення, швиденько розраху­вався, і...
   А куди було їхати тепер? У Кам'янець – ні, там його не чекають, та й жити ніде. Хіба що до племінниці Марії у Мерефу... Згадав, як тепло, по-родинному приймали щира українка Марія Яківна та її родина Годованців, коли ті приїжджали до них на гостини. Так уже раділа, так втішалася добра жінка, що й не знала куди посадити дядька Микиту з тітонькою Сімою. Може, й справді приютить Марія у скрутну годину...
   У Мерефу вони приїхали наприкінці голодного сорок сьомого року. Микита Павлович і не сподівався, що цей нелегкий період у його житті виявиться і щасливим. Він, нарешті, зустрівся з Серафимою Миколаївною. Усього було доволі: і сліз, і поцілунків. Серафима ні на крок не відходила від чоловіка, ніяк не могла надивитися на нього. Коли трохи оговталася, стала розповідати про свої поневіряння, про страшний голод, що охопив геть усеньке Поділля. Помирали від недоїдання старі, діти. Як у тридцять третьому:
   – Що ж воно робиться, Микито? Як житимемо? – зі сльозами на очах запитувала Серафима Миколаївна. Микита Павлович з сумом дивився у її великі, променисті очі і мовчав. Що він міг сказати?
   Марія Яківна зустріла дядька з тіткою привітно, як і належить стрічати близьких родичів. А коли ще й розказали про своє горе, згодилася надати притулок.
   – Аякже, хоч у тісноті, та разом, – щебетала Марія Яківна. – Ми ж свої, рідні. Хто допоможе, як не ми...
   Годованцям, хоч і самим було не дуже просторо, господарі, не роздумуючи, віддали кімнату і кухню з плитою. Серафима Миколаївна зразу ж нагріла води, добряче викупала Микиту Павловича, відтак взялася налагоджувати господарство. Розпакувала сумки, виклала привезений із собою сімейний скарб. Робила все це з великим бажанням, наспівуючи.
   Микита Павлович, ще й не адаптувавшись як слід на новому місці, вирушив на пошуки роботи. Потрібно було за щось жити, а грошей ні у нього, ні у Серафими не було.
   Влаштувався з горем-бідою на сільськогосподарській селекційній станції. Робота, як мовиться, “не дуже”, платня невелика. Але кращої годі було шукати. З ним бесідували, охоче згоджувалися прийняти, та коли справа доходила до оформлення і необхідно було показати документи, у начальників чи кадровиків раптом робилися круглі, перелякані очі і вони одразу відправляли невдаху-відвідувача, звідки він з'явився. Так було не раз. І в Абхазії, і тут, на Харківщині. У Мерефі Годованця взяли. Дівчина інспектор у відділі кадрів, переглянувши його документи, чи не звернула уваги на зроблений там запис, чи не надала йому значення.
   “От і слава Богу, – радів Микита Павлович, – Може, дійсно, і на нашій вулиці колись свято буде”.
   Селекційна станція знаходилася за містом, кілометрів три, а то й чотири. Тож щоб встигнути на роботу, вставати доводилося якомога раніше. Ходити пішки він любив, якщо навіть траплялася коли-не-коли попутня машина, віддавав перевагу ходьбі.
   На роботі усе йшло наче непогано. Особливою ласкою у начальства Годованець не користувавсь, зате і претензій до нього не мали.
   Обов'язки свої виконував, не запізнювався, дисципліни не порушував. На станції до цього лагідного, доброзичливого чоловіка уже звикли.
   Співробітники, які знали про його літературні здібності і написані книги, подовгу розмовляли з ним про літературу, письменників.
   Микита Павлович все частіше брався за перо. Намагався наверстати упущене. Писав байки, статті, замітки до газет. І хоч у багатьох редакціях, куди звертався, не поспішали друкувати його творів, у відчай не впадав. Зате як радів, коли, нарешті, побачив своє прізвище у часописі під стрункими колонками поезій.
   – Надрукували, Серафимо! Таки надрукували, – радів, показуючи щойно куплений у кіоску журнал. – Почекай, ще не те буде...
   І працював ще інтенсивніше, з більшою наполегливістю. Нерідко переписував уже, здавало­ся, готові вірші по п'ять-десять разів, аж поки не зупинявся на найбільш прийнятному, як на його думку, варіанті.
   І все ж влада, офіційні письменницькі кола з реабілітацією безвинно репресованого байкаря не поспішали. Більше того, наприкінці п'ятдесятого його чекало нове випробовування.
   Варлам Спиридонович Хаджалія приїхав у Мерефу несподівано. Після звільнення вирішив будь-що провідати побратима з України.
   Нова адреса Годованців у нього була, тож не гайнуючи даремно часу, неспокійний абхазець зібрався у дорогу. Приїхав десь опівдні. Микити Павловича вдома не застав. Добродушна Марія розповіла, як знайти станцію, де працює дядечко. Узявши в руки палицю, Хаджалія попрямував на побачення з другом.
   Уже на подвір'ї станції худорлявого грузина з ціпком зустрів не хто інший, як сам директор. Побачивши невідомого, та ще й, очевидно, здалеку, запитав звідки він і що тут робить.
   – З Колими я, генацвале, – не приховував чорних плям своєї біографії Варлам Спиридонович. – Друга повидать приїхав, понімаєш...
   – А хто він, твій друг? – директор не на жарт зацікавився. – Звідки знаєш його?
   – Годованець. Ми сиділи з ним. Ха-а-роший чоловек...
   – Воно й видно, що хороший, – погодився директор. І на другий день звелів покликати Микиту Павловича, аби той написав заяву на звільнення.

21

   Провівши гостя, Годованці і самі стали лашту­ватись в дорогу. Роботи для Микити Павловича не було ніде. Сидіти на шиї у Марії та її сім'ї вони також не могли. А тут підійшов час демобілізовуватися з армії Анатолієві. Тож конче необхідно було подумати, де жити синові.
   Дуже хотілося батькові, щоб Анатолій жив з ними. Вони стільки років перебували далеко один від одного, то, може, хоч тепер пощастить. Але куди податися, хто і де прийме їх?
   Серафима Миколаївна після довгих роздумів запропонувала їхати у Кам'янець-Подільський. Місто над тихим Смотричем – її батьківщина. Там, у старій батьківській хатині, мешкала її сестра. Вона на початку війни, коли у Києві залишатися стало неможливо, дісталася сюди. Не сама, з сином. Змучені, голодні. Рідний дім і обігрів, і приютив. То чи не прийме і на цей раз?
   Микита Павлович і сам потай виношував мрію повернутися на близьке його згорьованому серцю Поділля, у цей щедрий, обдарований Богом і природою райський закуток, де минули його дитинство і молодість. Як би вони зажили усі троє, аби лиш ніхто не заважав...
   У вересні 1950 року, відслуживши в армії, демобілізувався Анатолій, а у жовтні вони були в Кам'янці. Місто з його Старою фортецею, ратушею, численними пам'ятниками історії, що на кожному кроці промовляли з глибини століть, справило на Микиту Павловича глибоке враження. Він знав його багато літ, та зараз воно видалося йому якимось незвичайним, казковим.
   Кілька днів по приїзді з ранку і до пізнього вечора ходив вузькими, мов у середньовіччі, вулицями, милувався будівлями, у яких колись вчилися Степан Руданський і Анатолій Свидницький, де бували Тарас Шевченко, Володимир Даль, Михайло Старицький...
   – Люблю Кам'янець, – захоплено розповідав близьким, знайомим. – Скільки віків відшуміло над його кручами, а він стоїть собі. От би людині так...
   Жилося їм у цей час дуже важко. Одна біда – що тіснота, друга – постійні нестатки. Грошей не було, на роботу на новому місці ніяк не могли влаштуватися. У посадових осіб, різного роду начальників-бюрократів, яких гостро висміював байкар у своїх творах, приїзд опального письменника викликав неабияке занепокоєння. Вони намагалися будь-що змусити його покинути місто. У той час і зробити це було неважко.
   Не маючи роботи і будь-яких засобів для існування, Микита Павлович за що тільки не брався, аби хоч на хліб заробити.
   Якось пішов до свого друга, який мешкав на Руських Фільварках. Слово за слово,  поділився з ним своєю бідою: як, мовляв, жити? Друг також і не з багатих, допомогти не мав чим. І все ж добряче виручив товариша. Знайшов десь у комірчині старенький фотоапарат, про якого давно забули, запропонував Микиті Павловичу. Знав, що той давно захоплюється фотографією.
   – Немає у мене грошей. А задарма не візьму, – розвів руками Микита Павлович.
   – Нічого, розбагатієш – віддасиш, – поплескав його по плечу господар. – Бери і фотографуй. Може, це допоможе тобі вижити.
   Той старенький фотоапарат-“лійка”не раз виручав Годованця. Тільки завдяки йому безвинно репресований і поганьблений байкар врятувався від голоду, заробляючи копійки, а інколи і карбованці, фотографуючи людей, їхніх дітей по віддалених селах Поділля, Харківщини...
   Це буде згодом, після того, як місцеві органи влади у Кам'янці-Подільському категорично відмовлять письменникові у прописці, а відтак і в місці для проживання. Серафиму Миколаївну і Анатолія прописали, а йому моложавий чиновник відрізав: “Щоб через двадцять чотири години і ноги вашої не було у місті”. Не допомогли і ходіння у міськуРаду, міськком партії. Їм до нього не було ніякого діла.
   І Микита Павлович знову став збиратися в путь. Куди на цей раз? А хто його знає...
   Дружина і син, зібравши харчів у дорогу, провели батька до залізничного вокзалу. Поки очікували потяга, довго стояли на пероні. Серафима Миколаївна і Анатолій заспокоювали, як могли, просили частіше писати, як улаштується. Ось і поїзд. Микита Павлович попрощався, узяв клунок, срибнув на підніжку вагона...
   ...Він ще повернеться сюди через чотири роки. Сконає у Кремлівських палацах Сталін, впаде його найближчий підручний – обер-кат Лаврентій Берія, тисячі їм подібних. Він повернеться. А поки що його страдницькі, пілігримські стежки-дороги знову поведуть його у вже знайому Мерефу, звідти – ще дальше...
   Воістину, всього вистачає на цій великій, але не завжди і не для всіх щедрій Землі. І добра, і зла.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

   Є у старовинному місті Кам'янці-Подільському, оспіваному поетами і письменниками, затишна і щедра на зелень вулиця, що не один десяток років носить ім'я Великого Кобзаря. А на вулиці тій, якраз навпроти колишнього Народного дому, збудованого на початку нашого, двадцятого сто­ліття на пожертвування кам'янчан, гарно впису­ється у тамтешній ансамбль чотирьохповерховий будинок. Скромний, нічим непримітний. У липневу спеку під кронами старих дерев, що оточують двір, відпочивають люди похилого віку. Лункими вересневими вечорами забивають “у козла”їхні сини... Щодень, у будь-яку пору року, бігають, граються, як і скрізь, в усьому світі, діти.
   Дім, як дім, старий, але ошатний, охайний. З боку вулиць Шевченка і Пушкінської (тут вони перетинаються) на рівні першого-другого поверхів – барельєф і меморіальна дошка. На дошці – слова: “У цьому будинку з 1959 по 1974 рр. жив і працював відомий письменник, зачинатель укра­їнської сучасної байки Микита Годованець”.
   А з барельєфу лагідно, з любов'ю зорить на перехожих – молодих і літніх, старців і дітей, місцевих громадян і заїжджих гостей добрий і мудрий чоловік з задумливою посмішкою. Це він, патріарх української байки, людина нелегкої долі, з складною творчою і життєвою біографією.
   У цьому будинку, у квартирі під номером “15”, він жив після повернення з сталінсько-беріївських таборів. Тут написав кращі свої твори, відсвят­кував своє вісьмидесятиріччя. Звідси пішов у небуття, у вічність, чесно і до кінця виконавши свій обов'язок поета і громадянина.
   Нині тут живе його син – Анатолій Микитович Годованець з дружиною Лідією Григо­рівною. Обоє уже пенсіонери.
   У скромній квартирі усе, як за життя Микити Павловича: полиці з книгами, на полях яких збереглися помітки письменника, його листи, альбоми з фотографіями. Про останні варто сказати окремо. То – сімейна реліквія. Переважна більшість фотографій – справа рук Микити Павловича. Він дуже любив фотосправу, у важкі часи старенька, подарована старим другом, “лійка”вручила його – врятувала від голоду і нужди. Десятки, сотні фотографій, які б могли скласти чудову експозицію не одному музеєві, любовно вкладені на цупкі картонні аркуші дбайливою рукою Годованця. Під кожною – надпис.
   На столі – письменницьке приладдя відомого в усьому світі байкаря, на стінах – його фотографії, малюнки знаних художників на сюжети з його творів.
   – Микита Павлович палко любив Кам'янець. Вважав його своєю батьківщиною, хоч і народивсь на Вінниччині, – розповідає Анатолій Микитович, – З містом над тихим Смотричем пов'язані його найкращі роки...
   Так, сивий Кам'янець, Україна пам'ятають Микиту Павловича Годованця. Щороку у день його народження приїжджають до нього на гостину поети-сатирики з Києва, Львова, Хмельницького. Згадують “незлим, тихим словом”байкаря. А письменницька Спілка у цей день називає нового лауреата літературної премії імені Микити Годованця.
   Людно, весело тоді у міських скверах, парках, студентських аудиторіях. Земляки вшановуюсь пам'ять поета. Того, хто пройшов крізь нелегкі випробовування долі і не зламався. Не дав себе зламати. Бо жив і творив для людей, в ім'я людей.