КАЗКА ПРО ХОРОБРИХ З НАЙХОРОБРІШИХ

Присвячую Віктору Степановичу ПРОКОПЧУКУ

    Діялося теє у сиву давнину. На величезному степовому просторі, де спокійно котили свої води аж до синього моря широкі і глибокі річки, за прадавніми лісами, за високими горами жив народ волелюбний. Чоловіки землю орали, житом, пшеницею засівали, а жінки їх вірні дітей виховували, за господарством доглядали.
    Народ цей щирий був і чесний, роботящий, добрий та відвертий. З далекими і близькими сусідами жити хотів у мирі і злагоді.
    Але не так робилося, як гадалося. То з-за лісу дрімучого, то з-за гір високих, то аж з-за моря синього непрохані гості раз за разом нападали на землю народу волелюбного. Міста і села спалювали, поля витолочували, немовлят і стариків убивали, а молодих жінок, дівчат і хлопців у рабство до себе забирали.
    Довго терпів народ волелюбний ті злигодні. Та, нарешті терпець обірвався. Кращі сини його, Хоробрі з Найхоробріших, відважні з найвідважніших, вирішили грудьми захистити рідну землю.
   Одного разу Хоробрі з Найхоробріших, осідлавши білих коней, зібрались на високій священній Горі, де росло невми­руще чудо-дерево Мова. Дерево те було життям народу во­лелюбного. Як тільки у сім'ї народжувалася дитина, батьки зривали з чудо-дерева Мови листочок і прикладали до уст немовляти. І вбирало дитя з того священного листочка силу і міць народу волелюбного, починало говорити мовою батьків, дідів і прадідів своїх. І чим більше зривали листків з чудо-дерева Мови, тим густішала його крона, тим буйніше воно розросталося, сягаючи вершечком своїм неба синього, сонця гарячого.
   Пишався своїм чудо-деревом Мовою народ волелюбний, охороняв його пильно від напасників і ворогів, нікому крив­дити не давав. І вдень, і вночі, в дні погожі і в негоду ше­лестіло воно немовлятам – колисковою, парубкам і дівчатам – ніжним коханням, матерям – тужливою піснею, а батькам – силою і відвагою.
    Урочисто зустрів Хоробрих з Найхоробріших Охоронець чудо-дерева Мови старий-престарий Сивобородий:
    – Вітаю вас, Хоробрі з Найхоробріших, на Горі священній народу волелюбного! Чи з радісною звісткою прибули ви до чудо-дерева Мови, чи печаль у серцях своїх принесли сюди?
    Виїхав на гривастому білому коні хоробрий Світозар напе­ред, поцілував листочок з чудо-дерева Мови і так відповів Сивобородому:
    – Наш великий Охоронцю чудо-дерева Мови, преславний учений народу нашого! Не радісну звістку принесли ми у серцях своїх на священну Гору. Смуток і горе охопили народ волелюбний. Щодня вороги на наші кордони нападають, села і міста палять, плюндрують поля, батьків і немовлят убивають, хлопців і дівчат у рабство забирають. Нема спокою від царя Нелюда. Війська його на нашу землю вдерлися, війною великою на народ волелюбний іде. Як наші діди і прадіди в дружбі і злагоді з своїми сусідами жити хотіли ми. Щиро поважали їх, за добро добром віддячували. Порадь же, великий Охоронцю чудо-дерева Мови рідного народу, що нам робити зараз?
   Задумався Сивобородий, довго мовчав. Світозару здалося, що стоїть і спить старий. Та раптом очі його з-під брів сивих, наче зорі в темну ніч, заблищали, зморшки розрівнялися на лиці сухому, а з рота, як ковані з криці, до Хоробрих з Найхоробріших важкі слова полетіли:
    – Воїни! Славо нашого народу волелюбного! Звістку сумну з уст ваших почув я. Небезпека страшна над народом воле­любним нависла: вільним йому у власній хаті бути, чи на землі рідній рабом вічним скніти? Вибирайте ж: воля чи рабство?!
    І гукнули Хоробрі з Найхоробріших:
    – Воля!!!
    – За волю треба на смерть з ворогом стати, – суворо промо­вив Сивобородий. – Чи згода?
    – Згода! Згода! Згода!
    – Отаманом своїм кого наречете? У чиї руки долю народу волелюбного довірите?
    – Світозару! Світозару! Світозару!
    А котрийсь із-за спин славного воїнства, напівголосно:
    – Попихача отаманом хочемо...
    Очі Сивобородого пригасли, коли почув про Попихача, насупились брови суворо, а голос дзвоном загудів:
    – Кого ж ви отаманом своїм обрали?
    – Світозара! Світозара! Світозара! – громом прокотилося на священній Горі.
    – Ти чув, Світозаре, волю народу?
    – Чув, великий Охоронцю.
    – Чи зважиш на голос народу волелюбного?
    – Є хоробріші за мене, великий Охоронцю.
    – Чи зважиш на голос народу волелюбного? – вдруге запи­тав Сивобородий Світозара.
    –  Є достойніші за мене, великий Охоронцю.
    –  Чи зважиш на голос народу волелюбного і станеш його отаманом? – втретє запитав Сивобородий Світозара.
    –  Так, великий Охоронцю!
    –  Клянися святому чудо-дереву Мові. Клянуся!
    –  Клянися народу волелюбному.
    –  Клянуся!
    –  Рідній землі клянися.
    –  Клянуся!
    –  Хоробрим з Найхоробріших клянися.
    –  Клянуся!
    –  Покляніться, Хоробрі з Найхоробріших, що будете вірою і правдою служити народу волелюбному, його святині – чу­до-дереву Мові, землі рідній і отаману Світозару.
    –  Клянемось! Клянемось! Клянемось!
    Дрібною росою зросило голови воїнів святе дерево Мова, як тільки замовкли їх дужі молодецькі голоси.
   – Тепер, – урочисто промовив Сивобородий, – ви, Хоробрі з Найхоробріших, безсмертні, бо зросило вас своєю цілющою росою чудо-дерево Мова. Лиш той загине, як хробак, зникне в пам'яті народній, хто зрадить народ свій, рідну землю і святе чудо-дерево Мову.
   Сивобородий зламав гілку із святого чудо-дерева Мови і простягнув Світозару:
    –  Візьми, отамане народу волелюбного Світозаре, цю гілку. Нехай вона сонцесяйною булавою стане  – отаманської влади знаком!
    Тільки доторкнувся Світозар до гілки, як листочки зелені засяяли камінцями дорогоцінними у булаві золотій. Поцілував отаман булаву і засунув її за пояс червоний.
    Сивобородий невеликі гілки з чудо-дерева Мови роздавав Хоробрим з Найхоробріших.
    – Ваші гілочки з святого дерева, – суворо промовив Охоро­нець, – хай стануть гострими мечами!
    І в ту ж мить у руках воїнів заблищали з криці ковані мечі.
    Сивобородий грізно глянув у далечінь, ніби з цієї священ­ної Гори побачив усю рідну землю з її працелюбними людь­ми, з її полями і лісами, селами і містами, високими горами і гомінкими ріками, і владно наказав:
    – Хоробрі з Найхоробріших, отамане Світозаре! На ворога йдіть мечем! Рідну землю, народ волелюбний від усіх напас­ників обороняйте! Амінь.
    Отаман Світозар, Хоробрі з Найхоробріших низько вкло­нились святому чудо-дереву Мові, його Охоронцю Сивобо­родому, притисли шпорами кінські боки – і помчали в бій, на ворогів своїх.
    Скоро гострі мечі по ворожих головах погуляли, підступного царя Нелюда з рідної землі вигнали, вкривши ганьбою його ім'я.
   А про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про отамана Світозара полинула слава по білому світу. Тая слава царю Нелюду спати не давала. Боявся він отамана Світозара, його війська хороброго, заздрив багатству народу волелюбного.
    І вирішив цар Нелюд більше не йти війною на сусідній народ волелюбний, а хитрощами загнати його у ярмо рабсь­ке. Буцім у дружбі почав клястися народу волелюбному, щороку надсилати дорогі подарунки отаману Світозару і його заступнику Попихачу. Скоро від своїх лазутчиків довідався, що Попихач задумав чорну зраду: Хоробрих з Найхоробріших і їх отамана із світу білого звести і отаман­ською булавою заволодіти.
   Коли з-за гір високих несподівано велетенське бусурман­ське військо на землю волелюбного народу напало, то цар Нелюд навіть напросився сусідам допомогу дати. Не думав Світозар, що Нелюд готує страшну зраду народу волелюб­ному.
    Вже ворог кістьми вистелив високії гори, вже переможну славу Хоробрим з Найхоробріших кобзарі рознесли по землі рідній, як у спину народу волелюбному вдарив зрадливий цар Нелюд.
    Застогнала земля од кривавого бою, вкрився ранами незліченними народ волелюбний, затьмарилося сонце у небі високому, заплакало чудо-дерево Мова на священній Горі.
    Три дні і три ночі тремтіла земля, три дні і три ночі боро­нили Хоробрі з Найхоробріших рідну батьківщину. І, на­решті, військо зрадливого царя Нелюда, як ті наполохані вовками вівці, почало безладно утікати.
    Та знайшлися душі продажні у таборі Світозара. Попихач з однодумцями, коли Світозар і Хоробрі з Найхоробріших прилягли відпочити на хвилину, потомлені боєм, ланцюгами залізними їх пов'язали і в неволю царю Нелюду віддали.
    Чорним птахом вість сумна всю землю народу волелюбного облетіла. І старий, і малий, і дівчата й матері навіки прокля­ли Попихача-зрадника, взялися за зброю, щоб рідну землю боронить. Але сили були вже нерівні. Військо царя Нелюда, як те голодне гайвороння, на країну налетіло: і грабували, і вбивали, і в рабські кайдани народ волелюбний кували.
    Отамана ж Світозара і побратимів його вірних у глибокій печері замурували, залізом двері обкували, пудові замки почіпляли, ще й тисяча воїнів на сторожі стала.
   Не міг зробити одного цар Нелюд: чудо-дерево Мову наро­ду волелюбного знищити. У горлі кісткою воно стало йому. Народ волелюбний хоч і в рабстві був, а рідне дерево на поталу ворогам не давав. Батьки, як і раніше, немовлятам до уст листочки із святого чудо-дерева Мови прикладали, щоб рідну мову добре знали, щоб змалечку про волю, про отамана Світозара і його вірних побратимів Хоробрих з Найхоробріших не забували. І довідувалися молоді про зраду вели­ку, і нишком славили героїв у піснях, думах і казках, і мріяли про час розплати.
    Про це донощики не раз доповідали царю Нелюду. Добре він знав і про потаємну силу чудо-дерева Мови; поки воно живе, доти й житиме народ волелюбний. Тому вирішив не­нависне викорчувати, щоб ніде й корінця не лишилося.
    Покликав зрадників, гукнув до війська, до жандармів:
    – Рубайте, вогнем паліть те кляте чудо-дерево Мову колиш­нього волелюбного народу, священну Гору розкидайте, щоб і сліду не залишилось од неї, щоб забули раби, що те дерево і Гора й були коли-небудь!
    Рубали цареві слуги, панські посіпаки, військо і жандарми святе чудо-дерево Мову народу волелюбного не рік, не два, десятки літ. Гупали сокирами об нього, палили вогнем, сікли мечами, а воно, покалічене, росло І зеленіло.
    Подивився цар Нелюд, що чудо-дерево Мову йому не зни­щити, і покликав до себе зрадників народу волелюбного, що терлися у нього на задвірках, і питає:
    – У чому сила отого клятого чудо-дерева Мови? Хто розк­риє таємницю його сили, тому дам у нагороду безмежні поля і ліси, села і міста з рабами.
   Як почув те зрадник Попихач, то аж затремтів на радощах. Вийшов наперед з гурту блюдолизів, упав на коліна перед царем Нелюдом, схилив лису сухеньку голову до самісінької кам'яної підлоги, зиркнув маленькими чорними очицями з-під кошлатих рудих брів на монарха і по-лисячи, солодень­ко:
    – Великий, безсмертний наш царю! Сила невмирущого чу­до-дерева Мови у місцевому народі, а коріння воно запустило у кожного раба твого.
    – То як же знищити його? Кажи! – гукнув цар Нелюд на всю палату.
    – Те дерево без хитрощів ніколи не знищити.
    –  Кажи, кажи, Попихачу. Ти ж родом з рабської країни, одноплемінник рабів, у тобі теж рабська кров тече. Тому знаєш всі секрети рабського народу. Я хочу, щоб раби забули свою мову і розмовляли лише моєю мовою, щоб співали тільки мої пісні, щоб танцювали тільки мої танці. І щоб молилися лише моєму богу і тільки моєю мовою. Зрозумів, Попихачу? Але спершу треба знищити чудо-дерево Мову!
    Оглянувся Попихач злодійкувато, крадькома стрельнув очима на зрадників, що стояли, похнюпившись, біля порога, підповз рачки поближче до Нелюдового золоченого трону і почав швидко белькотіти:
    – О, великий царю! Накажи своїм слугам вірним нарізати пагінців із твого древа Мови і густо насадити на рабській землі коло кожної оселі, особливо біля шкіл.
    – Ти хочеш, зрадливий Попихачу, щоб древо Мова від того всохло? – визвірився цар Нелюд на Попихача.
    – Ні, ні, великий царю! – застогнав зрадник і почав лизати підлогу перед царським троном. – Бачить Бог, що я вірний твій слуга, вірний твій раб.
    – Що ж з того буде? – спокійніше запитав цар.
    – Ті пагони з твого древа Мови, великий царю, почнуть розростатися, заберуть соки, якими живиться рабське чудо-дерево Мова, і згодом воно захиріє і всохне. Тому раби зму­шені будуть немовлятам прикладати до уст вже листочки з твоїх пагінців, які з кожним роком розростатимуться. Так без крові і війни раби самі забудуть свою мову і знатимуть лише твою пречудесну, найкращу у світі мову.
    Довго роздумував цар Нелюд над зрадливими словами По­пихача. А той лежав на підлозі, як пес, що зробив велику шкоду колишньому своєму народу, і весь тремтів, чекаючи в нагороду сотню батогів чи й ножа у чорне серце.
    Нарешті цар Нелюд звелів Попихачу підвестися, дозволив поцілувати чобіт і задоволено промовив:
    – Діло ти сказав, рабе. За це тобі з мого столу сьогодні дадуть чарку горілки і шматок ковбаси.
   Тої ж весни налетіли на землю народу волелюбного, як сарана у посушливе літо, нелюдові лакузи. І кожен ніс по дві-три в'язки пагонів з нелюдового древа Мови. Понатикували тих пагонів поганських по всій землі народу волелюб­ного: в селах і містах, на берегах річок і в лісах, біля людських осель та шкіл, а найбільше – на священній Горі під святим чудо-деревом Мовою.
   Та люди швидко повикидали ті нелюдові пагони, що вже де-не-де починали вкорінюватися, на вогнищах, у печах попалили.
   Як довідався про те цар Нелюд, то дуже розгнівався на Попихача і його поплічників. Звелів негайно їх притягнути у палату та добре висікти батогами.
   Цар Нелюд сидів на троні і з задоволенням дивився, як лупцюють зрадників на кам'яній підлозі. Попихач і його спільники зміями звивалися під дротяними нагайками і батогами, скиглили по-псячи, нявкали по-котячи, вили, як голодні вовки взимку. Нарешті цар Нелюд махнув рукою – і слуги перестали бити зрадників. Цар грізно посміхнувся і до Попихача:
    – Ти чув, рабе, що сталося з моїми пагінцями з древа Мови?
    – Чув, великий царю.
    – За таку пораду, рабе Попихачу, я зітну твою зрадливу голову!
    – Ой, не карай, великий царю, я жити хочу! – заверещав на всю палату Попихач. – Пусти мене у рабську землю, і я знищу ненависне тобі чудо-дерево Мову, сам догляну пагінці з твого древа Мови. 
    Цар Нелюд дивився з презирством на зрадників, і його аж занудило, бо Попихач з ватагою зараз нагадував бридких жаб-ропух; грізно сопів великим горбатим носом: “Ці раби все зроблять, щоб не тільки зрубати поганське чудо-дерево Мову, але й, коли того забажаю, винищать всіх людей у рабському краю. Вбити Попихача завжди встигну”. А вголос промовив:
    –  Дарую вам життя, раби. Йдіть у колишню свою землю, вирощуйте мої древа Мови. Якщо ж не подолаєте рабське чудо-дерево Мову, то пощади вам не буде. Геть з моїх очей!
    І поповзли холодними зміями, зеленими ящірками, жаба­ми ропухами і різним гаддям зрадники на колись рідну їм землю. Розлізлось те гаддя по усіх усюдах. Почали кам'яні палаци будувати, своїх однокровних братів у ярма запряга­ти, волелюбних юнаків у кайдани забивати, у темниці саджати.
    Ще дужче застогнав народ волелюбний у неволі, а пагінці нелюдового древа Мови, що їх доглядали зрадники, вкорінювалися швидко і тяглися вершечками до сонця.
   Наче поганки після дощу, на землі народу волелюбного виростали кам'яниці, коло них – нелюдові древа Мови. Щорік, то все більше плодилося зрадників, що проміняли рідну батьківщину на багатство і нелюдові втіхи. Зрадники почали цуратися своїх предків, соромитися матерів і батьків, а своїм немовлятам уже прикладали до уст листочки з нелюдових пагінців древа Мови.
    Радів із своєї чорної роботи старий прехудющий Попихач. Щодня у його кам'яниці грала нелюдова музика, лунали нелюдові пісні, звучала нелюдова мова, збиралися пани і підпанки, пили, гуляли і царя Нелюда, як Бога вихваляли.
    Та завчасно радів із своєї зради нелюдовий блазень Попи­хач. Забув він про сина Світозара хороброго Зореносця.
   Не один рік свого батька і вірних йому побратимів шукав Зореносець. Прийшов на священну Гору до чудо-дерева Мови і ледь не заплакав: листочки на святому дереві прив'яли, нагнувся вершечок, ніби допомоги просив. А круг нього зеленіли, буйними кронами гнітили, сонечко крали у чудо-дерева Мови нелюдові саджанці.
    Чорні брови у хлопця зійшлися до перенісся, тонкий ніс затремтів, як у загнаного у степу коня, карі очі вогнем запа­лали, а тіло нелюдською силою налилося. В одну мить юнак дерева нелюдові з корінням повиривав, на купу склав і підпалив.
    Як запалало нелюдове зілля, то випрямилося чудо-дерево Мова, зазеленіли, радісно заблищали листочки, знову потяг­ся до синього неба, до ясного сонця вершечок.
    Дуже здивувався Зореносець, коли раптом побачив на свя­щенній Горі Сивобородого.
    – Доброго ранку, великий Охоронцю святого чудо-дерева Мови! – привітався хлопець.
    – Щасливого дня тобі, хоробрий юначе, – відповів Сивобо­родий. – Дякую, що очистив од нелюдових дерев священну Гору і визволив з-під них мене. Живим у землю був закопа­ний зрадником Попихачем. Скажи ж мені, сину, якого роду ти і племені? Хто народив тебе, хороброго?
    – Народу я волелюбного, звати мене Зореносцем, а батько мій, отаман Світозар, десь на землі нелюдовій загинув.
    – Ні, сину, ні! Живий твій батько, живі його друзі, бо їх покропило цілющою росою святе чудо-дерево Мова.
    – Живий тато?! – скрикнув на весь білий світ Зореносець. – Де він, де, великий Охоронцю?
   – Твій батько, сину, хоробрий отаман Світозар і його побра­тими Хоробрі з Найхоробріших зв'язані ланцюгами залізними лежать у глибокій печері, що у дрімучому лісі, аж на краю царства Нелюдового. Над печерою п'ятсотлітній дуб росте. І видно його здалека. Це сталося, любий Зореносцю, того року, як ти народився.
    – Дякую, великий Охоронцю святого чудо-дерева Мови народу волелюбного! Іду я тата і його друзів вірних визволя­ти!
    – Не спіши, любий Зореносцю. З голими руками туди не доберешся. Стань під святе чудо-дерево Мову, щоб воно своєю цілющою росою зросило твою голову. А ще візьми ось цю гілку.
    Як тільки Зореносець доторкнувся до подарованого пагінця з чудо-дерева, у його руці заблищав великий гострий меч.
    – Тепер, Зореносцю, – урочисто промовив Сивобородий, – не бійся нікого. Твій меч подолає і гори високі, і замки пудові, і звірину різну, і воїнів нелюдових. Ще меч твій рідний брат вітру буйному і понесе, куди задумаєш. Іди ж, юначе хоробрий, на допомогу отаману Світозару і Хоробрим з Найхоробріших.
    Подякував Зореносець Охоронцю і вітром буйним полетів на землю Нелюдову.
    Летить він день, летить вже й другий, а на третій бачить три дороги. Якою ж вдаритися до лісу дрімучого?
    Сів юнак, відпочив, шматок житнього хліба із салом з'їв, води попив джерельної, коли чує: плаче хтось, ридає, світ білий проклинає. Як глянув Зореносець направо, аж там воїни нелюдові б'ють батогами і жінок, і дітей, і старих.
    Недовго роздумував Зореносець. Вийняв меча із піхви і шулікою налетів на солдатів. Махнув мечем направо, махнув ним наліво – і гарбузами покотилися ворожі голови.
    Що вже дякували люди Зореносцю за своє спасіння! Хоч вони й іншого племені були, хоч не все второпав, що йому казали, та зрозумів одне: на землі царя Нелюда не краще живеться народу, як на його завойованій ворогами батьківщині.
    Коли дізналися люди, куди йде відважний юнак, то почали просити не занапащувати молоде життя, бо у дрімучому лісі ні ворону перелетіти, ні миші перебігти.
    Попрощався Зореносець з добрими людьми, розпитав у них дорогу і вітром буйним полетів рідного батька, отамана на­роду волелюбного Світозара з кайданів, з неволі визволяти.
   Летів день, летів два, аж на третій до дрімучого лісу добив­ся, що стояв темною стіною. Дерева височенні та здоровенні та гуділи голосами дикими. Тільки наблизився до лісу Зоре­носець, як налетіла на нього тисяча, а може й більше вовків. Та юнак не розгубився, хоч спершу і морозом війнуло по тілу. Миттю витягнув із піхви меча, махнув направо, махнув ним наліво – і мертвими попадали звірі.
   Увійшов Зореносець у ліс темний, у ліс непроглядний, а назустріч йому велетенські змії піднялися, страшні вовкода­ви пащі чорні пороззявляли. Та всі виють, та всі сичать, та гавкають якось не по-собачи, не по-вовчи.
    Як махнув Зореносець мечем направо, як махнув ним наліво – і попадала без голів уся нечисть лісова.
   Йде пралісом юнак один день, йде другий, аж на третій побачив скелю високу і на ній п'ятсотлітнього дуба. Тисяча воїнів нелюдових кинулась на хороброго. Як махнув Зорено­сець мечем направо, як махнув ним наліво – і мертвими попадали нелюдові солдати.
    Підійшов юнак до залізних дверей, а на них аж три пудові замки висять. Ледь торкнувся їх мечем – як з гуркотом попа­дали вони на землю, і розчинилися двері товсті-претовсті.
    Увійшов до страшної темниці, а там – другі двері, а за ними – треті. І на кожних по три пудових замки висять. Попадали замки пудові, порозчинялися двері залізні від дотику меча святого.
    Все нижче і нижче спускався Зореносець у підземелля Нарешті почув стогін.
    – Тату, де ви?! – гукнув щосили, аж луна покотилася підземельними печерами.
    – Ми тут, сину мій! – почулося десь із низу.
   Щодуху помчав на той голос Зореносець. У глибокій ямі, куди ледь просочувалося зверху світло, на кам'яній долівці лежали отаман Світозар і його вірні побратими – Хоробрі з Найхоробріших. Вони були міцно зв'язані товстими залізними ланцюгами.
    – Тату!
    – Сину!
    Махнув Зореносець мечем по ланцюгах залізних – і з пере­дзвоном спали вони із в'язнів. Обнялися батько з сином, тричі поцілувались і пішли з того нелюдового пекла на волю.
    Розповів Зореносець про чорну зраду Попихача, про кату­вання людей царем Нелюдом.
   Як почули про те Світозар і Хоробрі з Найхоробріших, то вітром буйним налетіли на царський палац, розправилися з Нелюдом, порозганяли царедворців, жандармів і воїнів. На­род Нелюдового царства, відчувши волю, з корінням вини­щив усіх кровопивців.
   Попрощалися отаман Світозар, безстрашний Зореносець, Хоробрі з Найхоробріших з людьми простими і добрими, побажали їм щастя та всього найкращого у житті і вітром буйним на рідну землю полинули.
   У палаці Попихача саме грала музика нелюдова, пили та гуляли зрадники і різні перевертні, що зібралися з усієї поневоленої землі народу волелюбного.
   Як побачив Попихач отамана Світозара, то мертвим зва­лився біля столу. А Зореносець як махнув мечем направо, як махнув ним наліво – то вся зрадницька нечисть трупами смердючими стала...
   Підпалив отаман Світозар кам'яницю Попихача і вигук­нув:
   – Вогнем нищити зрадників і перекинчиків! Щоб і сліду на нашій землі від них не зосталося!
   Заспівав вільний народ волелюбних пісень і почав знову працювати на себе. І полинула добра слава по білому світу про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про славного отамана Світозара і його відважного сина Зореносця.
   Вічною ганьбою вкрилися імена підступного царя Нелюда, зрадника Попихача, різних запроданців і перекинчиків, які правдою служили завойовникам.
   А святе чудо-дерево Мова розрослося на всю священну гору, своїм вершечком до синього неба, до ясного сонця потяглося. І видно було йому з колишньої землі нелюдової таке ж пишне та зелене древо Мову, що своїм вершечком до синього неба, до золотого сонця тяглося.
   І зажили народи у злагоді й дружбі, як годиться добрим і чесним сусідам.                                          

                                                                                    Дунаївці – Хмельницький,
                                                                                    1942, 1960, 1983 рр.