* * *

Такий в житті буває день,
           повніший за століття день.
Не загнуздать його календарями –
єдина мить із ним прийде
           і вуст пелюстки накладе
на всі, що є і ще спіткають, рани.

Натомість невигойний щем
            засяє виквітлим дощем.
Молитимеш, аби був неупинним...
Не порівнять його з плачем,
            а – з ніжним чи міцним плечем
            на все життя жаданої людини.

Разом не згинути ніде,
            хай шлях нерівний поведе –
провалля щастя і пороги болю –
хай доля мало днів спряде,
            лише б між ними був той день!
Той перший день останньої любові...

* * *

...Старість, молодість – усе це
Іде крізь нас, як вірш крізь рими,
І як життя іде крізь серце.
                           Віталій Коротич

Пригне стеблину обважнілий колос,
і вкотре лан зажуриться про когось.
Дрижати буде від змужніння голос
і тверднути від близькості мети.
Та як вітри б зі шляху не косили –
здолаєш їх, лишаючись при силі,
мов крізь трофеї, путь свою просилиш
крізь перепони, що зумів пройти.
Лиш треба стежку в пам'яті тримати,
котрою ще тебе носила мати,
та знать її сліди – тривкі стигмати
на Батьківщини рідностях святих.
Мета, зажура, мамин слід – усе це
не задерев'яніє капом в серці,
по родоводу пліддям рознесеться,
коли зростатимеш з колоссям ти.

Мої коні

Я прилинув у світ цей на білім коні.
Запрягла ж його доля
      у пару з вогненним.
І тому неспокійно на цій бистрині –
У строкатім житті,
      повнім ритмів шалених.

У розвітрених гривах
           то холод,
                     то жар,
А розхристане серце не зна середини:
То згоря й відступа в нім
           любові межа,
А то гнів наповзає, неначе крижина.

Соромливе добро викресає з підків,
І кого б не зустрів –
            залишаю по сліду.
Так би мчав сто життів.
            Так би мчав сто віків!
Тільки б знати, що не манівцями поїду..

Один одного коні підгонять нестись.
Мов у вічність
           намірилась рвійна упряжка!..
Попустив би її вже у інші світи.
Та не можу із цим розлучитися –
                                             важко.

Любов

Тебе ні днем збудить марнотодрожним,
ані приспать сном забуття не вдасться,
беззахисне таке й непереможне,
принишкле у моїх обіймах щастя!

І марнотою днів переповиті,
в дрімоті передпотойбічній мантри,
ми цілу вічність встигнемо прожити,
хай навіть жить лишалося б до завтра.

* * *

Овіяв вітер цілий світ,
погожо й бурями шугає.
І я, і я, як всюдивій
в усіх світах тебе шукаю.

Весна по скреслому льоду
гнітючу зиму проганяє.
То я, то я до тебе йду,
із журавлями прилітаю.

Пісні натхнених солов'їв
всю тишу цвітом переткали
і ллються за її краї.
Тебе я в пісні накликаю.

А зорі в снах і небесах
так непригаслими і сяють.
Відколи в світі ця краса,
як зірка кожна, я чекаю.

І вже стаєш ти божеством,
а я іду до твого раю.
О, так не йшов іще ніхто,
бо не кохав, як я кохаю.

Серенада

                                                                                                                Ю. Р.

І зорі – як завше – і місячне сяйво,
та вище – ого як! – сеньйора в вікні!..
Сучасна Джульєтто, нагадувать зайве,
що вище так само й кохання в мені,
мов крани монтажні від крон-наддахівок
у вуличках й замках шекспірівських міст.
Й не дужчі табло дев'ятиповерхівок
за пристрасть, котру під балкон твій приніс.
Дістатись до тебе – замало драбини,
а кров закипає іскристим вином.
Проллюсь поцілунком до краплі-іскрини
тобі у вуста чи дощем на вікно.
В мені вже зібралась із ніжності злива!..
Заллю Інтернет, стільниковий ефір!
А станеш від того на краплю щаслива –
до поверху твого підтоплю цей двір.
І паводком ніжності зможу підплисти,
ти ступиш в мій човен, в обійми пірнеш.
І годі знайти поміж викрадень чистих
законніший злочин кохання без меж.

Закон тяжіння

Над усіма любовами
           любов, –
Мов над горою подихів зітхання, –
Слабка
           й водночас дужча від заков…
Таке кохання.
Я намагавсь дістати не одне,
Та мусив повертатися смиренно,
Бо є тяжіння
          більше, ніж земне.
Це – ти у мене!
Закон тяжіння цього
            я відкрив,
І він всі аксіоми поглинає:
“За тебе
          є вродливіші жінки.
Коханіших
         немає!”.

У кав'ярні нерозділених кохань

Ще не раз підійматиму кавову пінку,
і ніяк не позбутися в ній гіркоти.
Це немов безборонно дивитись на жінку,
до якої у сни так хотілось прийти.

А прийти так хотілось несхитно ласкавим,
залишитись присуджено в гущі на дні...
Розігнала ті сни недопитою кава,
пересичена згустком жіночих надій.

Не судилось у сни.
           Що ж, любити – не спати.
Та й лишитись, наснившись, дається не всім.
Гіркота і самотність – найперша розплата
     у кав'ярні,
          в якій з неділимим коханням засів.

Гріх

Сполохано коротка наша ніч...
Піщинки того не сказали,
що всі коханці протягом сторіч
одне для одного збирали.
Воно ж буяло зорями в серцях,
запраглих охопить безмежне,
де й гріх оцей не відав би кінця,
хоч мусить бути обережним.
Палала цнота, як нова свіча –
невідворотно і тремтливо.
Подружня сита злагода в очах
все блідла й чахла соромливо.
А сіль з них наші гоїла вуста,
де знов благання оселилось,
благання болю, що перероста
в долаючу всі спраги милість.
Упевненість досвідчених долонь
немов з порожнім сном злетіла
й знеможено торкалась заборон
п'янкого, як свобода, тіла.
Повсталі проти звірених кохань,
повоскресали наші душі,
і вже за перемогою гріха
нас і покута не задушить.

Прощення

За Р. Рождєственським, Т. Серманом

– Я молю тебе, прости,
Неначе птаха в небо відпусти.
Я молю тебе, прости
Сьогодні раз і назавжди.
– «Я люблю», – зізнався ти,
А те почули квіти і сади.
Пробачу я, але ж вони,
Пробачивши, не зможуть доцвісти.

А пам'ять священна,
Мов полиск від зоряних багать...
Прощення, прощення
Тепер не в мене вже благай.

– Зможу я тебе простить,
Немовби пісню в небо відпустить.
Зможу я тебе простить
Сьогодні раз і назавжди.
– Вчора ти сказала: «Так».
І те почула у ріці вода.
Я прощу, але ріка...
Мабуть, ріка не вибачить ніяк?

А пам'ять священна,
Мов полиск від зоряних багать...
Прощення, прощення
Тепер не в мене вже благай.

Неспокій

                                                                                             Олександрові Босенку

Іще не знаю, чи встигну –
            за справи ж беруся.
Переходить частина й на завтрашній день,
щоб його починать
            в гарячковому русі –
в перегонах із часом зусиль та ідей.

Вже б розміреним стать –
           не встигаю ж не вперше.
Тільки легше, напевно, ходить по воді.
А іще
            як сьогодні всі справи завершу,
ненароком дозволю й померти собі.

Бо хіба то життя,
           що не зве поспішати?
Втихомирене серце не вміє любить.
Хай неспокій – у латах,
            та спокій у шатах
бездиханним покровом
            встеля поле битв.

Тож розвітрюю спокій –
            ту смерть без могили –
розтормошую жили
           і душу,
                   й лице.
Бо коли вже занадишся
           жить упівсили,
знай,
           що закономірно
                        втрачаєш усе.

Бакота

Мов крила розкинув
Дністер тут заплави –
розбудили його в незбагнений політ.
Він злетів над собою,
           накривши як лава
намистини-поселення шаром боліт.

Аж мільйонами років
           здригнулися скелі
над хрестами похованих знов кладовищ.
Бистрина потонула,
            і з бакотських келій
у молитвах щемить:
            – Збережи, не донищ!

Повернення

То не прості гостини,
           котрі в отчий дім –
навідуюся і в дитинство, і до мами.
А серце по дорозі
            за роки чи дні
із виднокола зчитує кардіограму...

З усіх доріг я повертаюся сюди,
де стежку осява
             сільський ліхтар безокий
і стереже невідкарбовані сліди
моїх непевних ще
            та вже вагомих кроків.

О вулице
           розрідлих черед і дворів,
прихистку наполоханої світом казки!
Твої струмки весняні у морях зустрів,
а зорі із твоїх криниць –
           в Шляху Чумацькім.

О шляху мій
             помежи перших мудреців
(сусіди – як не майстер в чомусь, то філософ),
родів потоки
            з хвильками дрібних рідців
в епох лахмітті й шатах по тобі пройшлося.

В світи,
                    далекі й дуже,
                                      вигорнуто їх
житейсько-кочовим історії мітлищем.
Жертовно виряджаєш за краї свої
молодших – у міста,
                        старих – на кладовище.

Та повертаються сюди з усіх доріг
звіряти напрямки і пульси магістралей,
бо забуваючи про материн поріг,
втрачаєш затишок на віллі й п'єдесталі.

Мама мила раму

Віконну мама мила раму.
Хоч не раділа, була мила.
Я ще не знався з букварями,
але помітив, що й без мила,
у непорепаній емалі
і так, мов зайчики, мигтіли
разок простесеньких коралів
і руки за звичайним ділом.
Такі умілі руки нені...
Створили б не одну картину,
та, більш дбайливі, ніж натхненні,
змітають кожну павутину
і творять затишок удома.
В вікні би маму бачив тато,
сказав би:
                   – О! Моя мадонна!
... Якби умів таке сказати,
коли голодний, коли ситий.
А то ще прийде, здійме бучу..
Вікно ж то треба ще засклити,
бо грався я м'ячем і влучив.

Сармат

Пам‘яті Бориса Доротюка,
подільського механізатора

Край селянського горя,
на пальному з “ензе
каеспе”,
            дядько Боря
в полі скибу кладе
дном Сарматського моря.

Дно Сарматського моря
за його “хетезе”
блиском неба у зорях,
сіль до хліба несе
в дядька Борі мозолях.

Дядька Борі мозолі –
що там перли й топаз!?.
Кукурудза чи сонях
у його рівний паз
аж просились весною.

…Так же прагне весною
у ріллю ярина,
аж із древнього моря
хвиля в лан дорина.
Аж із древнього моря...

Ще із древнього моря,
син мільйонів століть,
знадобивсь дядьку Борі
на могилу граніт.
Край селянського горя...

Після походу

Пришвартовано човен
            і катамарани.
Розділили і в купу зібрали пайки.
Дозволяєм нарешті вже
            гоїтись ранам,
дух походу пакуємо у рюкзаки.
Мозолі наросли нам
           од весел і шкотин,
та в натомлених м'язах
           впокоївся страх.
Нас дощі молотили,
           і вітер був проти,
аби хтось розвінчав
           незборимість Дністра.
Між його берегів,
           наче поміж окладів
ми пройшли,
           мов порадитись до мудреця,
і на скелі опершись,
           веселок аркада
поєднала із ним неспокійні серця.
Втамувала нам спрагу
            хвиляста дорога,
розпаливши у душах
            до мандрів жагу.
Віддамо суєту
            ми у жертву Сварогу,
аби знов дарував
            нам мандрівку таку.

Давньоруський марафон

Поганським луком місяць ізігнувсь –
ніщо в степу від нього не заслонить...
Біжи, засічнику!
           Дажбозьку Русь
рятуй від печенізького полону!
Застава богатирська полягла –
за твій пробіг
            до рання бій тримала...
Всю ніч зі свистом кочова стріла
по сліду вовком йшла
            й заспотикалась
на ямах,
           на валах,
                    на частиках.
...Уже світанок напуває трави...
Біжи, полянине,
            бо час втіка,
а упадеш –
            не знати, чи устанеш!
Тобі упасти можна тільки там,
опісля звістки
            Ігорю чи Ользі.
Елін-то перемогу ніс в устах
за півтора тисячоліття досі,
тобі ж про небезпеку донести
сповіщення похмуре довелося,
щоб Київ скликати дружину встиг,
бо зайди вже лютують біля Росі,
їх зупинить би
           хоч на Трубежі,
аби в полон поменше вдів погнали.
Це потім розростуться рубежі,
що й печеніги,
           врешті,
                    стануть нами.
...Хоча і ми зчужіємо собі,
як наші ворогам чужі посіви.
Не через те,
            що ти повільно біг.
Тому що Русь присвоїла Росія!
Та поспішай –
            іще її нема
(лиш зачалася в задеснянськім лоні),
і згодом наша вдача не німа
їй вузликом заляже в ембріоні.
Я б так тебе охоче підмінив
в надії десь минуле замінити...
Та час, на жаль,
             не простір вітряний,
і не зворотний він,
            лише – прожитий.
О, як він повнокровно стугонить
у ще нечіпаних латинню жилах!..
Не крається ще на секунди мить,
ньютонами не дробиться ще сила,
по легіонах честь не відцвіла,
і вірність на торгах не зна мірила.
Нехай Вітчизна ще і не ціла,
та може розпростатися стокрило,
не запізнись лише.
            Який резон
гінцеві,
            як бійцям,
                    упасти в м'яту?
Уже забагрянілий горизонт
нагаєм підганяє сиром'ятним.
По висілках вихоплюють мужі
ціпи, коли і рогачі ведмежі,
та підминають коні їх чужі.
Горять укотре по заставах вежі...
Можливо,
           стануть ліпшими часи
й не буде у нащадків зауважень...
Здолай,
            зумій,
                     три слова донеси,
сказать устигни:
              – Йдуть погані, княже...

Післятоталітарія

Стає блукання важчим, ніж хула,
як важчають без хліба рюкзаки.
Загнуздано так партія вела,
що нині йти готові будь за ким.

Дарма вже напитатися в людей
доглянуту стежину (де вже шлях?).
Яка тепер нас партія веде
крізь обвошілі ниви в кураях?

Знайти свою нелегко в купі сект,
ватагах маргіналів і зануд –
за Бога, демократію, за секс –
хоч, слава Богу, водять – не женуть.

Майдан

Горлом, духом
           відстоюєм
                   революційні жадання,
наче ниву в потах
           засівають з потреби на хліб.
Тільки ж як осягнути
           траві на газоні майданнім,
що свободою зветься
           до смерті талуючий слід?

Знаки оклику з гасел,
            модельні й простацькі підошви...
Вознесіння ідей
            і скидання устоїв до ніг –
чинить суд навпрошки,
            прославля й розпинаючи,
                    товща,
не вдаючись –
            хто взяв лиш хреста,
                    хто його би доніс.

Хто його й понесе
           крізь холодну непевність на прузі,
відкіля не бува
           за невинний поріг вороття?
Як ворожа хула
           є природніш запеклості друзів,
так
           затишніша мла
                    за оголене в славі життя.

Хто його донесе?
           Хто здолає зневіру і гроші?
Хай підбір із тузів –
           на мільярди покінчити гру!
Бо лежить на кону
           під банкнотами
                    прірва спустошень,
а багатство –
            стократне вертання
                       того, що беруть.

Хто завадить поставити хрест
           на притомленій волі?
Хай нужденна вона –
           це на рік, на роки –
                      не навік.
Ми напевно самі!
            Ну або не завадим ніколи,
як звестись не дамо
            на майдані газонній траві.

Привиди війни

Товчуться затхлі привиди війни.
Учора – в виннім погребі грузина,
а завтра з запереченням вини
обступлять матінки моєї сина.

Заслинилися привиди війни,
шукаючи новим царям васалів.
Відсунуті прем'єри – це ж вони
загралися над порохом в кресала.

Оскалилися привиди війни:
– Посуньтесь! – кажуть.
            – Що тут за кордони!?
Хрестом від них,
            од скверни,
                        відмахнись –
сприймуть як заклик п'ятої колони.

Крадуться мором привиди війни.
В безпам'ятстві про відшумілі війни,
утілені йдуть духи сатани
по непохованих полеглих в бійнях.

Гарцюють п'яні привиди війни
по оберегах, паспортах і мовах.
Та, смертні, ми тверезіші від них –
ми завжди з Україною і Богом!

Караван

Усе-таки іде наш караван –
чумацька валка крізь віків бархани
і котрий вже руїни перевал.
Хоч як би хуторянські пси брехали,
іде таки, іде наш караван
степами – тихим космосом землі
з низин і гір у славі-силі-вроді,
але й зажурі-втомі лихоліть.
Це ти, мій запобігливий народе,
проходиш мікрокосмосом Землі.
Та кожна мажа тягне свій кристал,
носилися ж бо з різними хрестами,
аж нашим вітром ятаган свистав,
возсівши на верхів'я наших храмів.
Коли у кожній мажі свій кристал...
Хоч сіль є сіль – із моря, поту, сліз –
кобзарській думі, у козацькім герці,
і в обертах селянами землі
солились рани на Європи серці,
бо сіль є сіль: із моря, поту, сліз.
Нам слались обмогилені шляхи!..
Од їх переліку судомить пальці:
вершки гаремів, пітерські кістки,
імперський пил – чорнобильці, афганці –
це нами обмогилені шляхи!
При них зотліти тричі довелось:
Русь Київська, Гетьманська Україна,
знекровлена царями Малорось!
Лише в мольбі ставали на коліна,
щоб то востаннє тліти довелось.
Зате як воскресали з діб лихих,
то світ окільний видавався кволим.
Свободу важко так по нім несли,
Аж віл в ярмі символізує волю!
Так воскресали після діб лихих.
Народе мій, несхилений колос!
Хай сіль землі із тебе виривали,
тобі вціліти, вистоять вдалось,
і є кому ще йти у каравані,
народе мій, несхилений колос!

Зі щоденника

* * *

Багатшаю з роками.
            Лиш під серцем млоїть –
на тризну випадає небагатий звіт:
все найцікавіше траплялось не зо мною,
хоча, легені рвучи, здоганяю світ.

* * *

Цей шлях,
            що простягнувся крізь поля...
Поглянеш ген –
            здається рогом.
Усяк, хто йде, цей ріг перехиля –
п'є переповнену дорогу.

* * *

Кровинки, милі донечки-пустунки:
іскринки сміху – зорі в почуттях.
Комусь від вас не стане порятунку,
як у чиїсь ввірветеся життя.

* * *

Малиновий сніг за вікном на світанні...
Ласунчиком погляд припав мій до нього –
гостинець із літа між січня святами!
Якими ж дивами надибав дорогу?

* * *

Приходять літа із громами.
Літа приходять із дітьми.
Дітей – мов пальців,
            літ – чимало.
В дітей вже діти...
            Знов громи...

* * *

Між збуджених матусею вогнів,
між батьком ходжених стежок
частіше перечіплюється гнів,
а в доброти –
            все ширший крок.

* * *

Від холоду врятуєшся в теплі,
від самоти –
            закриєшся юрбою.
Та й від життя сховаєшся в землі...
Лиш знай:
            нікуди
                    не втечеш від болю.

* * *

Читав казки і сам вже пишу книги.
Про те ж іще ніде не прочитав,
Снігуронько, зі снігу ти і з криги,
чому гарячі будиш почуття?

* * *

Хоч від трипільців йдем, а не неандертальців,
та, видно, повертаємось на їх круги,
бо просить хлібороб позичити окрайця,
аби поживою не стати у карги.

* * *

Аж дивно:
           все у світі до ладу:
причини й наслідки –
           в співмірності.
З вершків коріння ватру розведу,
аж глянь –
           вогонь із-під землі росте!..

* * *

Немов аорта, цибеніє джерело.
Вода – в струмки і ріки, –
            ніби з жил тенета, –
вода, що з-під куща калини за селом...
Ви ще не знаєте, де серце у планети?

* * *

З Апокаліпсису оглянувшись,
           ви проклянете,
що так потворно
           влаштували ми двадцятий вік:
за тридцять літ
           подвоїлось населення планети,
проте згубить його
           й окремий може індивід.

* * *

Задивишся покрадьки в дім самоти –
там часто в каміні вогонь доброти.
Іскрина із нього зігріє сто душ –
не дми велелюддям, до часу не руш.

* * *

Отак би десь укорениться,
Аби від тлі талан беріг,
І не дарма жить – мов криниця,
Ота, що в маминім дворі.

* * *

Поміж людей живу у цьому світі,
не грузнучи в імен їх таїні.
Та ось твоє...
           В нім звуки – ловчі сіті...
Й полон солодкий в імені твоїм!

* * *

Пішла Росія знову на війну,
не дочекавшись із війни Талькова.
Мабуть, собі б він вени полоснув,
ганьби не терплячи такої.

* * *

Так непоміченим і збігло літо...
Чи я украв його, чи в мене вкрали –
лежало десь у схованці пригріте
і тільки холоду у ній набралось.

* * *

Навіщо брати у полон?
            Можливо, здатись,
і здатись нині так,
           щоб завтра – полонить?
Я відступати можу, та не відступатись.
В театрі дій кохання, не війни.

* * *

Не вставала рано так ніколи,
           навіть стала швидше підростати –
Поспішає доня вже до школи.
           На урок щодня приводить тато.
На уроках їй усе цікаве,
           жвавістю перерви манять –
геть усе захоплено розкаже,
           як веде її додому мама.

* * *

У співі солов'я здола й сова
(Нема розкрутки – хист його пропащий).
В вінку не той, хто краще заспівав,
А той, хто тільки виступив найкраще.

* * *

Дитина нестримна, за річку не згірше
(росте, набираючись сили в струмків).
Батьки ж берегами –
           пологий, крутіший –
її вберігають від хибних збитків.

* * *

Роздаровують книжно-римоване чванство...
Розвелось їх –
            назвались поетами всує.
Та в огні інквізиції від графоманства
я кричу:
            – Все ж Поезія справжня існує!!!

* * *

Їхав, їхав козак містом,
під копитом камінь тріснув...
(Українська народна пісня)

Козак той досі роз'їжджає містом...
Вигулькує з затоптаних кварталів,
як тільки спалахне про нього пісня.
Все рівно – із чиїх вона гортаней.
Байдуже – чи «гаття!», чи «вісьта!» –
лиш камінь має тріснуть під копитом,
й, русявим зачарований повісмом,
розгублений козак, котру любити.

Обірвана струна

Образа швидко відлягла,
відгіркла карими сльозами.
Урвався нерв,
           немов струна,
коли її тягли так само.
До тебе я уже не йду,
зі спокою не трушу роси.
Купала в ласках,
            як в меду,
а вранці –
            обсідали оси
твоїх пекучих покаянь,
плачу жертовної розплати
за накладання двох кохань,
де слід єдине поділяти.
Тому не клич,
           і не догонь.
Подякуй,
           що назовсім вийшов –
в душі подвоєний вогонь
палить її
           у сто раз
                         швидше.

* * *

Поглинуте камінням сірих днів,
немов запечене в гранітні скали,
вже ледве озивалося й мені...
А як же ти це серце відшукала?

Було воно не серце – моноліт,
неначе дім без вікон і порога.
Жило – мов астероїдний політ...
А як?
             Ну як ти увійшла у нього?

І вже не кров текла – рідкий рубін.
Не серця стукіт, а велеголосся,
з якого світ увесь відкрив собі...
А як тобі в рубіні тім жилося?

Робив, щоб все було не просто так,
моя кохана птахо з пір'ям пишним.
Досяг:
          оселя стала золота...
І не зогледівся...
          А як?!
                   Ти вийшла?..

Осінній триптих

I

Буяння з хлорофілом не стекло,
хоча й зійшла із гілля кров зелена.
В осіннього успіння гарне тло:
немовби мальви проросли із клена.

Й між ружево-тюльпанної листви
аж юності кортить піти на сповідь.
Це ж маєте і ви так зацвісти,
літа трудів моїх, страждань, любові.

II

Додолу, мов до заповітної мети,
гайнули жовті зграї листопадами,
лише один листок вперед усіх пустив –
однак же гнити, осеніти ладаном...
Без відступу він жив, тримаючись за старт,
захльостаний, вітрами геть освистаний...
– Відстав! –
           ревли трибуни осені,
                             – Відстав!..
Та глум не дошкуляв листку.
          Він вистояв.

III

І більшого щастя не треба,
ніж свіжого лісу ковток,
коли ти уздриш, як на тебе
останній спадає листок.

Здмухнув його крильми лелека,
як в ірійне небо шугнув.
А лист, ніби промінь здалека,
летів і землі не минув.

Сум

Ох і сум навіва незворотність...
                                                      Ну й сум!..
Закупив би півсвіту, коб гроші мав з нього.
На минущість життєву не знайдено зум,
щоб наблизити юність свою легконогу.

Ох і жаль огорта від марнотності...
                                                      Жаль!..
Це ж і світ би накрив,
            коб зіткав з нього плахту.
Та заляпана тільки життєва скрижаль
легковажністю проб у чернетці безплатній.

Ох і щем надійма!..
            Неприборканий щем
роз'ятрив цілий світ з потойбіччям, зачассям.
Чом життя так нестримно,
           так швидко тече –
із початком моїм мій кінець розпочався?

Розплелося життя водоспадами днів.
Мо' в котрийсь озирнуся-прокинусь-повернусь?..
Адже так на дитинство своє зголоднів!..
До відрази наситився в зрілісній скверні!

Лист

                                                                                                (За Людмилою Татьяничевою)

Я пишу тобі нині зі станції Осінь.
Тут на коліях довго стоять поїзди.
Багрянець-падолист полохливо відносить
спрозорілий потік у долонях блідих.
Журавлинні гурти поспішають у вирій,
і проїжджі,
           від домівок удалині,
одне одного нащось наводять на віру,
що печаль не у них,
           а печаль – в журавлів.
Та журавлик один,
           пролетівши найнижче,
прожестикулював у зажурі крильми,
що у них на землі
           країв два наймиліших
й кожний з них вигляда
           їх синівське «Курли!».
Мабуть, він і правий.
           Та я дещо про інше.
Щоб сказати про все –
           мало літер в письма!
І як в касі квитком на твій потяг не втішать –
так самою й будеш на роз'їзді Зима.

* * *

Обіймаю тебе, ніби райдуга світ –
Кольорово, закохано, ніжно!
Спопеляю себе, бо такий серцеїд,
Аж самому зізнатися грішно.
На душі ти легенький зоставила слід,
Але тисячі зим вже його не засніжать.

Тільки Ви

Мов терпугом
         по серцю ходить час!..
Гербарієм зневаги стали квіти,
зів'явши,
         поки я чекаю Вас
і бозна де сумління маю діти...
Мені ж лише подобаєтесь Ви,
і мрію,
         що колись це увзаємлю.
Міхи гріхів нехай би Ви несли,
пробачу їх,
         розділю і приємлю,
бо тільки Вас я можу зрозуміть:
минулися часи живих трофеїв –
не мармур Ви,
         не бронза і не мідь,
аби постали, ніби Галатея.
Лише про Вас
         не вимовлю жалю, –
таке у нім бездоння величезне, –
що я не так,
         як хочете,
                   люблю,
що в шкодуванні цім
         не можу щезнуть.
Та й нас ніщо
         не в силах розлучить,
моя таки не зірвана трояндо:
бездонного жадання ненасить
в мені
          втопила Вас
                        назавжди.

Із почуттів
           картина монотонна –
у серце в'їлась порожнінь густа...
Ти близько так була.
           Була, Мадонно...
Ще мить якась –
            я б Рафаелем став!
Ще мить –
            наблизитись чи дочекатись...
Щемить в душі пустельна білизна
і прагне образу
           хоч із плаката,
та шкода на абищо полотна,
того найоксамитнішого краму,
котрий любов,
           сама любов пряде!
Не смів і близько уявити рами –
вважав гріхом обмежувать тебе,
хай навіть обагачені ікони.
Про що ж так гірко моляться уста?
Зашвидко ти пройшла,
            моя Мадонно,
що Рафаелем я не встиг – не став.

Песимістична елегія

Завіялось.
     Добилось...
           Приблудило
у юність притихлу зітхання старече.
Згоряє тридцять літ, немов година,
у вимірах вовчих, звичаях овечих.
Шукав чеснот, як до світил дороги,
Знайшов –
     потойбіччя цієї медалі:
Зростаючи, відходять од святого.
До сонця – далеко.
     Дитинство – вже далі...
Не так чинив?
     Виходить – не для того
життя підганяв.
     Пообрісши роками,
так і не встиг звести собі чертога,
бо весь поховали за пазухи камінь.
Ну хоч влаштовуй по собі поминки!..
Гріхів наїжачились тіні-кинджали –
пориви вчитись на чужих помилках
своїх припускатися не заважали.
Не любиться,
     не віриться.
           Не жнеться.
Лиш сію затято зернятка надії.
І не віддам
     ще молодого серця
ні в жертву зневірі,
    ні в найми злодіям.

Кредо

У весну б поринать –
            в зимах мало принад.
До цієї ж нехай ще доточать
хоч один снігопад,
           бо ні кроку назад,
а я так поспішати не хочу...
Не юнак вже, а муж,
           вже беруся за гуж,
але чую: “Сидів би ти, хлопче!”
Ще лакуз і чинуш не допевнив, що дуж,
і тому поспішати не хочу.
Між наживи й гріха
          не навчився брехать,
та не я, а із мене регочуть,
бо не можу стягать ні посад, ані хат.
І цуратися цього не хочу,
бо моя – лиш душа,
          й не приймаю гроша,
що чужим мозолем кровоточить.
Він спочатку – втіша,
          з ним постійно – грішать,
а за тим поспішати не хочу.
Із відведених літ не наткати століть,
адже час непідкупний напрочуд.
Тільки розуму плід нас трима на землі.
От і я поспішати не хочу,
поки розум знайде шану більшу в людей,
аніж злато – убивчеє клоччя.
І допоки той день через вічність іде, –
поспішати не хочу.