Поетична зоря Ніни Шмурикової Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка

Про бібліотеку

Ресурси бібліотеки

Сторінка книгомана

Електронний каталог

Зведений електронний каталог БХО

Об’єднана віртуальна довідка

Віртуальна довідка

Вибрані Інтернет-ресурси

Електронний анотований каталог періодичних видань для дітей

Цікаві книжки з книжкового сховища

За знаннями – в електронний світ

Зведений каталог періодичних видань дитячих бібліотек області.

Альманах

Артбуки

Сторінка юного краєзнавця

Проекти та програми

Героїв пам’ятаєм імена

Бібліотечному фахівцю

Конкурси для дітей

Електронна бібліотека

Веб-уроки

Здійснення закупівель

Поетична зоря Ніни Шмурикової

Із юними читачами в обласній бібліотеці
для дітей імені Т.Г.Шевченка

У каневі

ЮНІ ЧИТАЧІ!

У сучасному світі є чимало різноманітних принад, які здатні привабити вас. Проте, я гадаю, ні за будь-яких обставин не слід забувати про книгу. Завжди можна віднайти час, щоб приділити їй часточку своєї уваги. Адже завдяки слову люди не тільки спілкуються між собою, а й передають інформацію, формують думки, почуття, емоції, духовний світ. Тому книга може зіграти в житті кожного дуже важливу роль. І особливо у юному віці, коли виникає потреба багато пізнати, зрозуміти, усвідомити і сприйняти, зважаючи на необхідність такого скарбу у повсякденні і майбутньому.

Нова книга – це справжня загадка і таємниця. Що припас у ній автор? Чим вразить уяву, захопить настільки, що, можливо, і ваша рука потягнеться до пера, щоб і собі спробувати дивовижних чарів слова, які так сильно здатні зворушувати людські серця?

Отож, читайте! Любіть книгу. Воздасться вам за це сторицею. Привчайте до слова малюків. Читайте їм вголос, пояснюйте незрозуміле, обговорюйте з ними малюнки. І ще: частіше даруйте їм гарну книгу. Заохочуйте малечу тягнутися до знань, до розвитку.
Нехай щастить вам, юні друзі, на цьому захоплюючому шляху!

Ніна Шмурикова

Сенс життя Ніни Шмурикової

Шмурикова-Гаврилюк Ніна Миколаївна народилася 4 листопада 1953 року в с. Дацьки Чуднівського району Житомирської області в учительській родині. Дитинство письменниці пройшло в селі Бабушки, куди згодом переїхали працювати батьки – Микола Петрович та Ольга Федорівна.

Навчаючись ще в початкових класах, маленька Ніна почала віршувати. Мама, педагог-філолог, помітила схильність доньки до римування, коли та гралася, наспівуючи власні пісеньки, чи малювала. Дівчинка відмінно навчалася в школі, була великою мрійницею і фантазеркою, любила слухати казки та цікаві бувальщини, які розказувала бабуся. Після закінчення десятирічки вступила на філологічний факультет Ужгородського Державного університету. На сторінках студентської преси Ніна друкує свої нариси і вірші.

По закінченні університету (1975 р.), працювала інженером у Харківському управлінні проектно-монтажних робіт, а згодом, у 1978 році, з родиною переїхала до міста Хмельницького, де влаштувалася вчителькою-словесником. Саме тут, на Хмельниччині, як пише письменник Микола Мачківський, “синя птиця обрала для неї куточок, де випало прожити багато літ. Полісся виплекало її душу синьоцвітом льонів, зеленошумними вітрами, дало вроду, а Поділля стало тим грунтом, де вкоренився, проріс її хист”.

Першу книжечку своїх поезій “Белоснежные птицы” (1998 р.) видала російською мовою. Хороші, свіжі, образні вірші склали ту збірочку. Нині поетеса творить українською. Рідне слово додає їй творчого натхнення. Про це свідчать кращі вірші збірок “Синь-камінь” (1998 р.), “Пензлі дощу” (1999 р.), “На грані століть і тисячоліть” (2001 р.), вінок сонетів у збірці “Як сутінки у серці озовуться” (2003 р.). У творчості поетеси висвітлено ряд важливих тем: Україна і сучасність, історичне минуле Подільського краю, людина і її духовний стан, взаємини між людиною і Всесвітом, природа у житті людини.

Де Плоский Рів в лугах прадавніх
Снив тихоплинністю століть,
Де щире птаство озивалось
Серед розкішних верховіть,
Де сонце подихом гарячим
Цвіт пестило, немов дитя,
Там із природою єдналось
Людське буття, людське життя.
Воно тулилося до річки,
До сонця, птаства, до землі,
Воно до Бога слало свічку,
Снагу – до щедрої ріллі.
І розрослось, заколосилось,
Поділлям славним нареклось,
У наших душах вкоренилось,
У нашім серці запеклось…

Особлива сторінка її творчості – це твори для дітей. Власне, її хист, чи не найповніше, розкрився в літературі для малечі. Тут вона сповідує любов до світу, до всього живого, що є на ньому, спонукає дітей бути допитливими, спостережливими. Нестандартно, свіжо підбирає й уособлює в художньому слові явища природи, яскравими засобами прагне донести дітям особливості поведінки звірят, птахів (збірки для малят дошкільного віку “Хитрий зайчик”, 1998 р., “Де ти, Ясочко, бувала?”, 2001 р.). А ось чудова книжечка для тих, хто лише починає знайомитися з навколишнім світом – “Познайомся з кольорами”, видана у 2000 р. У яскравій поетичній формі вона знайомить дітей з усіма кольорами, вчить відчувати і розрізняти барви довкілля.

Буйним цвітом замайорів її талант казкарки у казках-поемах “Легенда про Добраду” (2000 р.), “Царівна-пустельниця” (2002 р.), “Мисливець Сивоок” (2002 р.), “Місячна царівна” (2003 р.). Побудовані на прадавніх слов'янських мотивах народних легенд, вони спонукають дітей пильніше вдивлятися в довколишнє життя, бачити красу природи і красу людей. Ці чудові казки вчать дітей співпереживати (“Місячна царівна”), переборювати власні недоліки і творити добро (“Царівна-пустельниця”, “Легенда про Добраду”), бути непохитними в досягненні мети (“Мисливець Сивоок”).

Ідейна спрямованість, художня досконалість, образна мова творів Ніни Шмурикової для дітей сприяють гармонійному вихованню дітей, вчать їх людяності і доброті.

У 2000 році Ніна Миколаївна Шмурикова здобула визнання серед літераторів-професіоналів – її прийняли до Національної Спілки письменників України, у 2004 році вона стала лауреатом міської премії імені Богдана Хмельницького, а у 2007 році – лауреатом премії імені Микити Годованця.

Не можна обійти увагою того факту, що часто Ніна Миколаївна сама ілюструє свої книжки. Оригінальність її художньо-образного мислення розкрилась у малюнках до власних збірок поезій “Белоснежные птицы”, “Синь-камінь”, “Пензлі дощу”, “Хитрий зайчик”, поеми “Езоп і Родопа”. Вдячно сприйняли її оформлення своїх книжок київські поети Борислав Степанюк (збірка “Поеми вогню і болю”), Степан Литвин (збірка “Вічність любові”), вінничанин Анатолій Гарматюк (збірка “Чим вимірювати сміх”), хмельничанка Раїса Котик та інші. Цікаві графічні малюнки Ніни Шмурикової скрасили книгу подільського письменника Миколи Мачківського “Чорний дяк”.

Ліричність, музикальність творів Ніни Миколаївни надихнули подільських композиторів Михайла Люшню та Івана Пустового створити ряд пісень на її вірші: “Мрія”, “Вересневе свято”, “Місто наших мрій”, “Волошковий сон”, “Снігопад”, “Чорнобрива моя Україна” та інші.

Ніна Миколаївна Шмурикова за Божим покликанням та професією – педагог, педагог із великим стажем. Вже багато років викладає українську мову та літературу в НВО № 28 міста Хмельницького. Як педагог-словесник талановито розкриває перед своїми учнями таїну рідної мови, веде їх у світ мудрості і знань. У шкільній літературній вітальні, яку створила Ніна Миколаївна, часто відбуваються зустрічі з митцями краю – письменниками, художниками, ведеться постійна робота по прищепленню учням знань з питань краєзнавства, літературознавства.

Н.Шмурикова із членами
літературної вітальні НВО № 28

Сьогодні Ніна Миколаївна веде велику громадську роботу, очолює обласну організацію Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.

У 2008 році письменниця-подолянка Ніна Шмурикова стала переможницею першого Всеукраїнського конкурсу на кращі твори для дітей “Золотий лелека”, отримавши ІІ премію за збірку казок “Чарівна сопілка”.

Тож нехай і надалі буде плідною творча нива Ніни Миколаївни Шмурикової – талановитої письменниці, прекрасного педагога, просвітянки, нехай щедрими і прихильними до неї будуть “золоті лелеки”.

ПРО ТВОРЧІСТЬ НІНИ ШМУРИКОВОЇ

Поетичні пензлі

Ім'я Ніни Шмурикової зрідка ми зустрічали на шпальтах періодики – аж раптом упродовж 1998-2000 років з'являються друком сім її поетичних книжок: чотири – лірики, три – для дітей. І ніякої тут випадковості. Поетеса тривалий час працювала, накопичувала і досвід, і “продукцію”, вдосконалювалася в образному мисленні.

А ще треба додати – поет – не холодний римувальник відомих істин. Поетове серце – горнило, в якому не згасає вогонь. Тут мають прихисток і радощі людські, й горе. Доля народу, отчого краю стискає його серце, не раз воно стікає кров'ю. Інакше не буває.

Ніна Шмурикова нині знаходиться на крутій дорозі, що стримить уверх. Ні пругу, ні межі тій крутизні нема. Як нема початку обрію. Хіба уявний. Тим він заманливий. Так воно у творчості непідробній, не псевдо. У збірках Н.Шмурикової досить часто натрапляємо на оригінальні думки, втілені у досконалу форму.

В гармонії із Богом, із душею
Хай тулиться життя моє свічею
До благодаті вищої – любові,
До святості поезії у слові,
До всіх, з ким доля поєднала світом.
(зб. “Синь-камінь”).

Отже, через любов – до гармонії. Останнє включає у всеобіг і душу, і Бога, і людські проблеми. Любов порятує світ! І при всіх складнощах, і при численних негараздах, навіть глобальних, домінує вона, всевишня благодать.

Живе наша поетеса не викрійками (трапляється і таке) – реальним буттям свого народу, свого краю. Сьогодні Україна – держава. Не Малоросія, не Малопольща (так звалися українські землі, прихоплені поляками). Однак, є і своя Держава, і державна мова! Ми – незалежні. Ніна Шмурикова знайшла образне визначення цьому явищу:

Ми крила вольнії здобули!
Не скигліть, чайки!
(зб. “Синь-камінь”).

    Чайки – то образ патріотів-плаксіїв. Не скигліть – отже, беріться до роботи!..
   Ніна Шмурикова у своїх творах метафорична, образна. Придивімось-прислухаймось: “Умиті очі обрій розтулив”, “Стелить червень до липня мости”, “Все поміняла ніч! Як тут себе пізнати?”. “Я йшла у білих чобітках. У білій шубці”. Звичайнісінький рядок. Але далі: “В казці”. І картинка оживає. Із буденної стає святково-поетичною. Або іще: “Прокинулась. Не чую – відчуваю: Десь скрипка молиться”.
   А рими. Здебільшого вони ніякого осуду, ані подиву не викликають. Нормальні, та й годі. А коли пильніше?..

Серед літа – дощі, дощі…
Безперервна щоденна сірість.
Мерехтять тільки ледь плащі
Та безбарвністю вечір зір їсть.

Нічого дивного і в тому, що вчителька за фахом і роботою Ніна Миколаївна пише і для дітей. Дорослий хоче уваги, діти – любови. Хто знає це краще, ніж педагог?
Книжки “Познайомся з кольорами”, “Хитрий зайчик”, “Легенда про Добраду” читаються легко, а тому окремі рядки, уривки запам'ятовуються. То добрий знак справжньої поезії. Послухаймо “Пісеньку для збирання грибів”:

Йшов по лісу дід Чалап.
Чап-чалап-чалап-чап-чап!
А в дідуся у Чалапа –
Чапа-лапа, чапа-лапа,
Лапочка-чалапочка
Ще й руденька шапочка.
За Чалапом я піду
І грибок собі знайду.
(зб. “Хитрий зайчик”).

Заслуговує уваги “Легенда про Добраду”. То поема-легенда про трьох сестричок, про ворожку, старого і юного князів, а точніше – про чесність, доброту і кохання, турботу про рідний край. Ця річ вимагає окремої розмови. Слід іще відзначити вдале художнє оформлення “Легенди” здібною і досвідченою ілюстраторкою О.В.Скорупською. “Познайомся з кольорами” гарно ілюструвала С.В.Якубовська. Решту – п'ять книг – оформила сама авторка текстів. І тут вона виявила себе майстринею.

…Чи вищевикладене стосується усього, що вмістилося у семи книжках Ніни Шмурикової (під “Познайомся з кольорами” стоїть прізвище Гаврилюк). У основному. А що Поетесі ще долати на творчому шляху не одну перепону, застерегли ми читача на початку оцього відгуку, зауваживши, що Н.Шмурикова “на крутій знаходиться дорозі”. Митець (музикант, маляр, письменник… Тут якраз до слова додати, що зовсім недавно Ніну Миколаївну прийнято до Національної Спілки письменників України), отже, митець усе життя іде до свого обрію-горизонту вдосконалення. Це дарує нам віру: наша Поетеса на ринок Життя ще представить багато гарних, себто талановитих, книжок, із власними ілюстраціями. Ніно, це чуйте!

Г.Храпач,

член Національної Спілки письменників України

Золотий ювілей Н.Шмурикової в обласній
бібліотеці для дітей ім. Т.Г.Шевченка

Свято творчості і пісні

У Хмельницькому та й далеко за його межами знають Ніну Миколаївну Шмурикову як творчого педагога-словесника школи № 28. Вона талановито розкриває перед своїми учнями таїну рідної мови, веде їх у майстерню художнього слова великих митців.

А допомагає їй у цьому те, що й сама володіє поетичним пером, стала авторкою кількох збірок віршів для дітей і дорослих. Вона – член Національної Спілки письменників України. Віршувати почала ще у початкових класах школи села Бабушки, що на Житомирщині. Мати Ольга Федорівна, педагог-філолог, помітила схильність Ніночки до римування, коли та гралася, наспівуючи власні пісеньки, чи малювала щось.

Під час навчання в Ужгородському університеті на факультеті російської мови і літератури (1970-1975) Ніна іноді друкує на сторінках студентської преси свої твори.

З 1977 року Ніна Шмурикова (дівоче прізвище Гаврилюк) живе і вчителює у Хмельницькому, бо ж її чоловік – подоляк.

Почала писати Н.Шмурикова російською мовою, видала і книжечку своїх поезій “Белоснежные птицы”. Нині поетеса творить українською. Рідне слово додає їй ще більшого натхнення, про що свідчать кращі вірші збірки “Синь-камінь” (Поділля, 1998). А потім побачила світ книжка “Хитрий зайчик” для дітей дошкільного віку. Авторка нестандартно, свіжо підбирає й уособлює в художньому слові явища природи, яскравими засобами прагне донести дітям особливості поведінки звірят, домашніх тварин і птахів (“Киця”, “Білочка”, “Хитрий зайчик”, “Мишка і котик”), пробуджуючи у ніжних дитячих душах почуття поваги й любові до навколишнього середовища.

У 2000 році з'явилися дві нові книжечки подільської поетеси. Перша з них –“Познайомся з кольорами” – створена для дітей, які тільки пізнають навколишній світ, знайомляться з предметами, кольорами, звуками, що їх оточують. У яскравій поетичній формі вона знайомить їх з рожевими квітами, червонястими полуничками і червоними маками, голубими незабудками, синім морем, коричневим ведмедиком, біленьким Мурчиком.

В основі книжечки “Легенда про Добраду” – стародавня українська казка про Добраду, яка, за переказами, жила колись поблизу Києва. Ця чаклунка в усьому допомагала головній героїні – бідній дівчині, найменшій з сестер. У збірці “Де ти, Ясочко, бувала?” (2001) авторка закликає милуватися і оберігати навколишній світ: і пташку, і комашку…

А нещодавно у школі, де вчителює Ніна Миколаївна, відбулася презентація двох нових її книг: “Мисливець Сивоок” і “Царівна-пустельниця”. І знову завдяки таланту поетеси юні читачі мають нагоду зануритися у чарівний казковий світ.

Ідейна спрямованість, художня досконалість і образна мова казки “Царівна-пустельниця”, хочеться вірити, сприятимуть перетворенню нашої допитливої юні на відважних козаків-лицарів, які піднімуться на захист Правди і Добра. Адже й головна героїня поеми царівна Арійдана, перебуваючи сім років у пустелі, “шляхом трудів і доброти” поборола хитрість, підступність і гордощі. А слідом за героєм казки “Мисливець Сивоок” читачі пройдуть нелегкими, сповненими усіляких казкових пригод, а часом і поневірянь шляхами і, зрештою, дізнаються, як знайти справжнє щастя.

Із творчим успіхом авторку привітали письменники Григорій Храпач, Василь Горбатюк, мистецтвознавець Микола Кульбовський, директор ЗОШ № 28 Ольга Щур, колега-словесник Валентина Тарнавська, бібліотекар Ірина Вальоса, батьки учнів. А школярі читали вірші своєї улюбленої вчительки і поетеси, уривки з її поем, інсценізували їх.

Музикальність віршів Ніни Шмурикової привернула увагу подільських композиторів Михайла Люшні та Івана Пустового, і вони створили ряд пісень на її твори. Тож у шкільній літературній вітальні лунали то в грамзапису, то у виконанні учнів пісні на її вірші: “Мрія”, “Вересневе свято”, “Місто наших мрій”, “Хмельницький район”, “Чорнобрива моя Україна”, “Листопад”, “Волошковий сон”, “Снігопад”. Зачарувала присутніх юна виконавиця Руслана Коваль.

Анатолій Сваричевський

Мозаїка творчої долі

   Перший згусток “поетичної смальти” запікся у душі шестирічної дівчинки, коли вчителька першого класу СШ села Бабушки, що на Житомирщині, всім дала по віршику до свята, окрім Ніночки Гаврилюк та ще декількох дітей: не вистачило…
   Прийшла Ніна додому засмученою.
    – А ти придумай свій віршик, – порадила мама.
   І десь через годину по обіді розпашіла від “творчості” Ніночка щебетала мамі своє перше творіння.
   – От бачиш, доню, не святі горшки ліплять, – підбадьорила доньку мати, педагог-філолог за фахом, Ольга Федорівна. А двоюрідна бабуся Надя, що кілька років була нянею в родині Гаврилюків, розповідями казок, цікавих бувальщин розбурхувала дитячу фантазію.
   З тих пір уже не було зупину отому віршуванню. Часом вірші самі звучали в її голові, коли йшла до школи чи додому. Особливо гарно римувалось за малюванням.
   А вірші завжди були з нею і лягали на папір повсякчас мозаїчним панно, ще в шкільні роки друкувалися в Чуднівській районній газеті. Не давали вони спокою душі й у студентські роки під час навчання в Ужгородському університеті на факультеті російської мови і літератури (1970-1975). Час від часу з'являлися на сторінках студентської преси її нариси та вірші. Російська філологія зумовила і першу (зрештою, й останню) російськомовну збірку “Белоснежные птицы” (1999).
   А першими читачами й суворими критиками її поезії всі роки були рідні. Свою вдячність їм Ніна Миколаївна перелила у вірші, створивши мозаїчну родинну галерею портретів. Виписані вони просто, прозоро, без будь-яких фрейдистських вивихів і комплексів, як це робить дехто з сучасних поетів.

Ось спогад про рідну бабусю Єлизавету Ничипорівну:

Погляд-вогник, рідний, дорогий,
Як раніше, зориться у душу…

   У збірці “Пензлі дощу” (1999) Ніна Шмурикова щиро зізнається: “Крізь турботи, справи і роки я сумую, бабцю, за тобою”.
   А то зринають у пам'яті “мамині руки – добрі створіння”, що “священнодіють під час роботи”.
   В збірці “На грані століть і тисячоліть” (2001) осяйно й зримо вимальовує образ батька, який “З війною стрівся юнаком, /Дивився смерті в вічі…/ Поранений аж двічі…”.

Образ брата Володі, який спішить “Дорогою в рідний край”, летить, “наче птах”, постає в збірці “Синь-камінь” (1999).

Образ доні Наталочки квітне “вранішньою квіткою, росою вмитою і сонцем оповитою” в “Белоснежных птицах”.

Цю поетично-образну родинну галерею єднає в усіх збірках тональність ніжності і туги за родинним корінням. (З 1977 року Ніна Миколаївна живе і вчителює в м.Хмельницькому – спочатку в ЗОШ № 24, нині – у НВО № 28). З 1989 року тут проживають і її батьки.

З мозаїки десяти збірок Ніни Шмурикової-Гаврилюк постає образ поетеси ліричної, непогамовної у своїх мистецьких прагненнях-задумах. Її почуття штормлять, буяють пишним цвітом, чахнуть і завмирають в одночассі. Для її осяйної душі “електричним зарядом поетичної думки” є пристрасна любов до рідної природи, до всього живого, українського.

Мозаїка її пейзажної лірики часто має імпре-сіоністичне забарвлення – “Куточок саду в Монжероні” за мотивами картини Клода Моне, “Озеро в Сатанові”, “Лілея”. Пейзажній ліриці присвячена ціла збірка “Пензлі дощу” (1999), де живописні вірші-полотна ілюстровані графіком-ілюстратором Ніною Шмуриковою. Рисунки оригінальні, багатопланові за композицією, легко прочитувані за змістом.

Серце поетеси-художниці у пейзажній ліриці тріпоче у піднебессі піснею жайворонка, то “затріпоче десь козацька жилка” від споглядання “Пензлів дощу” “На полотні спекотливого дня”. То враз нахлине “злива чуттів, молодих і далеких”, що “вирують у храмі сердець”, викликана зарум'яненим “Заходом сонця”. То, бува, замилується “красунею сплячою” – “зачарованою Берізкою”. То погляд її занурюється у лісову річечку, що загубилась “між дерев і кущів, в глушині”, де “щоночі в грайливій воді, мов русалки, купаються зорі”. То враз зачарує її ніжність цвітіння “Магнолії”.

Громадянська лірика Ніни Шмурикової барвиться мозаїчними вітражами у всіх чотирьох збірках. Попри всю їх артистичну експресію, її громадянське слово некрикливе, неістеричне. Там не знайдете декларативно-мітингових окличних знаків. Скоріше – запитання:

Чи зникне метушня,
                        неначе піна?
Якою стане вільна Україна
На новім і стрімкім витку
                        життя?
                   (“На грані століть і тисячоліть”)

За емоційною тональністю віршів Н.Шмурикова є типовою представницею пан-української жіночої поезії і легко вписується в ряд відомих майстринь Слова – Ганни Чубач, Марії Матіос, Марії Влад, Людмили Таран, Наталки Поклад. У діалозі зі своїм читачем вона закликає:

Розважливо, зірко
   поглянь на сучасність.
Доречною буде
   у час такий ясність.
             (“На грані…”).

У неї болить серце за знівечені духовні й моральні цінності в нашій державі, від всеосяжної інформаційної агресії наших сусідів-братів:

Комусь політика – забава.
Проте щаслива та держава,
Де мудрецям повага й слава,
Де свій цінується народ
І має захист від заброд.

Їй душу крає”минулих днів минула рана”. А щоб не повернулось все “на круги своя”, поетеса звертається із закликом до тих, кому “воля, воленька кохана – ні з чим у світі не зрівняна”, віддати жар своїх сердець “на багаття Єднання, Вірності, Завзяття”.
Подекуди її патріотичні почуття знаходять емоційно спонтанний зблиск:

І розрослось, заколосилось,
Поділлям славним нареклось
У наших душах вкоренилось,
У нашім серці запеклось…
(“Синь-камінь”).

Звертаючись до своїх літературних предтеч, Н.Шмурикова бачить своє покликання у тому, щоб “до людських сердець іти із року в рік…”. І це потрібно робити так,

Щоб кожне слово словило
            зірно,
Вростало в душу
            хрестом узірно,
Щоб кожним нервом
                        відчувши спрагу,
До нових злетів
                        гострить відвагу.
                                    (“На грані…”).

Смислове звучання вірша підсилене ілюстрацією Світлани Якубовської, де дівчина-янголятко тче при свічі свій мозаїчний килим долі в ореолі сяйва благодаті Божої.

Яким хрестом-узором витче-виплекає свою долю Н.Шмурикова на цьому поетичному полотнищі, що сягає Космосу?.. Вона бачить нерозривну єдність своєї долі з долею України:

Щоденно молись,
обійнявши небесне:
Нехай Україна
нарешті воскресне!..

Збірка “На грані століть і тисячоліть” сповнена глибоким символізмом. Це добре зрозуміла художниця-ілюстратор С.Якубовська. Титульну сторінку збірки вона зробила багатоплановою та символічною за виявом змісту.

В своїй інтимній ліриці Н.Шмурикова намагається освоїти нові духовні площини через власні почуття, ставши на шлях самопізнання і самоусвідомлення:

Травнева ніч сади колише –
То вітер знаджує весну.
Я переймусь безсонням вишень
І вже до ранку не засну.

В інтимній ліриці Шмурикова дещо різниться від жіночої поезії своїх спілчанок, в яких дуже багато автобіографічного. На відміну від них Шмурикова дуже рідко дозволяє собі розкіш “занурюватись” у власні почуття. Для неї – це свято душі і серця. Це тільки її особистісне.

І не питай мене, коханий,
Чому в душі моїй розмай,
Якщо твій сад мороз
не зранив,
Неначе в юності кохай.
(“На грані…”).

Ці щирі одкровення душі щемним подихом опалених любов'ю губ промовляють:

Зима вишивала казку
Сніжинками серед ночі.
Зняла крижанисту маску –
Метіллю сміялась в очі.
Посеред снігів і неба
Твій погляд п'янкий творила.
Просила її:
– Не треба,
Знести цю жагу – несила!..
Не слухала – вишивала,
Присвічувала вогнями.
У ніч ту я покохала
Негадано, до нестями…
(“На грані…”).

   Відчуваєте спрагу поетичної героїні за джерельною чистотою інтимних почуттів?..
   До справжнього кохання поетеса звертається: “Ваша Прекрасна Величносте” (“Легенда про Синь-камінь”).
    Ніна Шмурикова серед хмельницького мистецького бомонду відома і як чудовий графік-ілюстратор чотирьох власних поетичних збірок (“Хитрий зайчик” – 1998, “Белоснежные птицы” – 1999, “Легенда про Синь-камінь” – 1999, “Пензлі дощу” – 1999). Високу оцінку художницькому таланту Ніни Миколаївни дала знана по всій Україні ілюстраторка дитячої літератури подільських письменників, член НСХУ Олена Скорупська, яка ілюструвала казку-поему Н.Шмурикової “Легенда про Добраду” (2000). Всі персонажі казки (три сестри, Князь Київський, його син і чаклунка Добрада) Оленою Василівною “вдягнуті” в українські строї.
    Відповідно до психології дитячого сприйняття поетеса використовує яскраву образність, легку ритміку та стислу строфіку вірша, користуючись розмаїто так званим народно-коломийковим двовіршем:

У малесенької Галі
Горобинові коралі,
І ромашковий віночок,
І калиновий гудочок,
І кленовеньке відерце,
Ще й ласкаве, щире серце!
(“Де ти, Ясочко, бувала?').

Двоударний вірш, ритмізований у стилі 4-стопного хорею, читається легко, вільно для дитячого дихання, плинно для вироблення хорошої дикції.

У збірці “Познайомся з кольорами” коротенькими чотиривіршами поетеса яскраво подає сім основних кольорів веселки. Крім того, подані ще й проміжні кольори (всього – десять). Десятьма картинками ілюструвала книжечку С.Якубовська.

Найповніше, найяскравіше талант дитячої поетеси Н.Шмурикової “розцвів” у трьох казках-поемах, адресованих школярам середнього та старшого шкільного віку. В основу покладені власні сюжети й образи, що втілюють ідеї милосердя, доброти, любові до рідної землі. Написані вони світлою, образною мовою.

Дитяча казкова поезія Н.Гаврилюк побудована на прадавніх слов'янських мотивах народних легенд, спонукає юного читача пильніше вдивлятись в довколишнє суще життя, бачити красу природи і красу людей. І навіть нас, дорослих, поетеса повертає в українське історичне минуле (“Легенда про Добраду”).

Поетичне Слово Н.Шмурикової-Гаврилюк в усіх збірках гарно колоситься витонченістю мови, філігранністю ритміки вірша. Воно з'явилось вчасно і вчасно дозріло. Своєю поетичною творчістю Шмурикова витворила свій Дивосвіт, свою творчу галактику, в якій почувається комфортно й впевнено. Вона щаслива у своїй поетичній аурі, яка вивищує її над дрібнотою й сірістю буденщини. Її поезія – це її молитва, її музика, її сенс життя.

Кожен вірш повниться високим артистизмом подачі слова, відточеністю рими, емоційною енергетикою подачі змісту. Музикальність її віршів спонукала подільських композиторів-аматорів Михайла Люшню та Івана Пустового створити ряд пісень на тексти Н.Шмурикової.

Знаменним є той факт, що на дитячу збірочку “Де ти, Ясочко, бувала?” написав рецензію старійшина подільської дитячої поезії Григорій Храпач. Тим самим ніби передав естафету молодій своїй колезі по Національній Спілці письменників України, визнав її незаперечне право продовжувати успішне освоєння ще майже не розораного поля дитячої поезії і “зорю нову дістать!”.

І дай, Боже, їй нових тем та творчих злетів на цьому терені та “довго ще гострить відвагу!”.

М.Кульбовський

Із дорогими онучками
Віронькою та Машенькою

Під крилом синьої птиці…

На Хмельниччину вітри долі занесли її наприкінці сімдесятих. А колиска, де під крилом синьої птиці уперше побачила світ, – Житомирщина. Там, у сім'ї вчителів Миколи Петровича та Ольги Федорівни Гаврилюків 4 листопада 1953 року народилася дівчинка Ніна. У школі вчилася на “відмінно”, після закінчення десятирічки вступила на філологічний факультет Ужгородського університету…

Хмельниччина здавалася їй тоді чужим, невідомим краєм. Але саме тут синя птиця обрала для неї куточок, де випало прожити багато літ. Полісся виплекало її душу синьоцвітом льонів, зеленошумними вітрами, дало вроду, а Поділля стало тим грунтом, де вкоренився, проріс її хист.

У Хмельницькому, де вона тепер проживає, колеги знають її як хорошу вчительку, доброго організатора педагогічної справи. У колі творчої інтелігенції відома як цікава художниця, вдумлива лірична й дитяча поетеса.

Вірші почала писати ще в шкільному віці. Час тоталітарного зросійщення не обминув і її. То перші поезії написала російською, і навіть дебютувала російськомовною книжкою “Белоснежные птицы”. Хороші, свіжі, образні вірші склали ту збірочку. Проте часи змінилися. І Ніна Миколаївна, прагнучи повернення до рідного кореня, починає писати українською. Материнське слово додає їй нових сил, нових можливостей. Своїми книгами лірики “Синь-камінь”, “Пензлі дощу”, “На грані століть і тисячоліть” поетеса здобуває визнання серед літераторів-професіоналів – її приймають у члени Національної Спілки письменників України.

Водночас Ніна Миколаївна ще більше віддається школі, дітям. У школі, де вчителює, створила “Літературну вітальню”. Це улюблений куточок учнівської молоді, де вона може зустрітися з відомими письменниками, послухати цікаві розповіді, придбати книгу з автографом.

І сама Ніна Шмурикова-Гаврилюк творить прекрасні речі для малят. Власне, її хист найповніше розкрився в літературі для дітей. Взялася художньо опрацьовувати історичні сюжети, легенди, казки і досягла певного успіху. Скажімо, довго вона виношувала задум книжки “Легенда про Добраду”. Не відразу вдалося досконало реалізувати задумане. Адже сюжет легенди досить відомий, простенький, неоднораз варійований іншими. То як же написати твір по-своєму?

Задум прекрасно визрів – і книга вдалася. Читаєш “Легенду про Добраду” – і не впізнаєш давнього, банального сюжету. Йому авторка зуміла надати свіжої інтерпретації, художньо переосмислила образи, переакцентувала звучання. Книжку оснащено чудовими ілюстраціями. “Легенда про Добраду” – пристойний подарунок юному читачеві.

Ще впевненіше утвердилася поетеса в жанрі віршованого оповідання, створивши легенди “Мисливець Сивоок” та ”Царівна-пустельниця”. Це – розгорнуті художні полотна, де оповідь тече плавно і легко, а віршоване слово чарує іскрометністю, поетичністю, влучністю.

З вдячністю прийнято наймолодшими читачами, їхніми батьками, вихователями дитячих садочків і книжки Ніни Шмурикової-Гаврилюк “Хитрий зайчик”, “Познайомся з кольорами”, “Де ти, Ясочко, бувала?”, “Віронька-зіронька”, “Зозулині черевички”, “Місячна царівна”. Тут живопис поєднався з поетичним словом, давши дитині яскраве уявлення про довколишній світ.

Не можна обійти увагою й того факту, що часто-густо Ніна Миколаївна сама ілюструє свої книжки, що як художниця вона високо поцінована й столичними колегами. Скажімо, вдячно сприйняли її оформлення своїх книжок київські поети Борислав Степанюк та Степан Литвин, вінничанин Анатолій Гарматюк. Чудово проілюструвала вона й роман “Чорний дяк” автора цих рядків.

Не чужа поетесі й музика. Подільські композитори створили на тексти ювілярки низку пісень, серед яких найпомітніші – “Вересневе свято”, “Волошковий сон”, “Листопад” та інші…

Словом, Ніна Миколаївна підійшла до свого полудня віку зі значним і жанрово різноманітним доробком. Він, як і усе інше, що вона зробила в житті, дає підставу повіншувати її як особистість непересічну, творчу, благородну, спроможну й далі нести радість людям. І, вітаючи її з ювілеєм, як тут не згадати отого народного, узятого з глибини віків:

– З роси і води!..

Микола Мачківський,

член Національної Спілки письменників України

Н.Шмурикова – голова Хмельницького
обласного товариства “Просвіта”

Життя і смерть, і воскресіння

Відома українська письменниця Ніна Шмурикова створила широке епічне полотно – поему “Езоп і Родопа”. Інтонація, акцентний лад, мелодика визначають смислову відповідність ритмосинтаксичним структурам, а естетична цінність твору викликає асоціативні почуття, збуджує духовно-інтелектуальну насолоду, збагачує внутрішній світ читача.

До Езопа в українській літературі зверталися класики І.Франко, Є.Гребінка, Т.Шевченко, Л.Глібов, Леся Українка. Особливо до езопівської мови (інакомислення, перифрази, іронії, алюзії, натяків) зверталися у ХХ столітті, аби обминути цензуру, переслідування, Микита Годованець, Олег Чорногуз, Василь Симоненко та інші. Обмови, недомовки, іносказання дешифруються самим читачем в залежності від його інтелекту.

Давньогрецький байкар Езоп (VІ-V ст. до н.е.) привернув увагу й Ніни Шмурикової. А присвячує поему пам'яті Микити Годованця (1893-1974), і то не випадково, адже, повернувшись зі сталінських концтаборів й оселившись у Кам'янці-Подільському, письменник переклав окремі твори Езопа (“Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах М.Годованця”. К., 1973). У багатьох творах байкаря натрапляємо на езопівську мову з тим, щоб знову не потрапити у немилість до власть імущих. Врешті Микита Павлович Годованець є класиком вітчизняної байки ХХ століття.

Любов до поетичної спадщини письменника, його мовного світу, очевидно, й спонукали поетесу Ніну Шмурикову написати поему про майстра світової літератури, сміхотворця Езопа. Твір написаний у травестійному стилі. Епічна розповідь поетеси ритмічна. Завдяки застосованій аритмії відчувається гармонійна плавність поетичного мовлення, породжена вимогами віршованої фоніки. Схематичне римування переважно парне (аа), зрідка – перехресне, в залежності від строфічної будови. Застосовує авторка й ронсорову строфу (від прізвища французького поета ХVІ століття П. де Ронсора), в якій рядки римуються за схемою аабввб, як ось:

Воно, ув'язнене за грати,
Могло лише спостерігати…
Родопа вміло грала роль.
Вона вдавала, що кохає!..
Вдавати те, чого немає,
Вести чуттям своїм контроль.

На останній, ронсоровій, строфі поетеса майстерно завершує свою поему.
Іноді бачимо, як вона плавно переходить на перехресне римування:

Раба з Аравії, слуги…
Так грім вражає блискавиця!
В очах померкло. І круги
Крізь їх тіла, атлас і лиця!..

І одразу ж, ніби відсвіт, аби не стомитися од надмірного парного римування, читаємо строфу-кільце абба:

Як очманілий біг Езоп,
Куди несли відчай і ноги,
Не вибираючи дороги,
Аж поки тьма спинила: стоп!..

І далі знову письменниця переходить до паралельної рими. Такий прийом не знижує, а підсилює художню палітру, бо тривале очікування і несподівані зустрічі невіддільні від мистецького й епічного “всезнайства”. У поемі споглядається художня асоціація (зв'язок уявлень, коли одне із них свідомо викликає низку інших) – це заслуга автора, характеризує її невичерпний потенціал поетичного мислення:

Усіх приваблював мудрець –
І молодого, і старого,
І будь-якого, хай їм грець!
Бо той краде, а той хитрує,
Людей обдурить, ще й лютує.
Той марить заздрісно про владу,
А той про здирництво і зраду,
Той очорнить бажає всіх,
Ще й не рахує це за гріх.

Вказівний займенник “той” сприяє градації, нарощуванню не тільки асоціативних моментів, а й підсиленню синтаксично-мовленнєвої конструкції, що в поетичній будові є надзвичайно бажаною структурою. Як бачимо з наведеної строфи, поетеса надає перевагу окситонній римі, вживаючи наголос на останньому складі: мудрець-грець, всіх-гріх тощо. Перечитуючи рядки поеми, вловлюємо й авторські рефлексії – відгомін власних почувань, роздумів над динамікою душевного стану головних героїв. Часто звертається до ораторського віршування риторичними фігурами, – і в цьому прочитується пафосність поеми (І будь-якого, хай їм грець! чи І це ми також будем знать!).

Образи головних героїв постають невимушено, з конкретних ситуацій, часом через внутрішній психологічний стан. Щоправда, як на мене, то цей внутрішній світ переживань змальовано аж надто скрупульозно, до такого прийому вдавалися колись сентименталісти. Однак Ніна Шмурикова творить поетичне портретописання художніми деталями, які матеріалізуються шляхом інтер'єрного, пейзажного, мовленнєвого забарвлення персонажів, що, в свою чергу, замінює розлогий опис.

Поема “Езоп і Родопа” (назва походить від закоханих головних героїв твору) щедра на тропи: порівняння, гіперболи, літоти, плеоназми, епітети. Наведемо для прикладу кілька з них: зів'яли роки, як мімози; цих двох, як дві відкриті книги; звуки – щемні, солодкі; у серці – відлига тощо. Заглибившись у літературознавчу історіографію, поетеса вибудувала власну художню версію двох закоханих, змальовує в поемі зовнішній і внутрішній, езотеричний світ головних героїв (особливо таке простежуємо в прочитанні еволюційної концепції характеру Родопи). Людина і світ неподільні. Людина скуштовує доволі добра і зла.

Апофеоз, однак, не виражає поетеса у смерті байкаря, а у безсмерті його душі, бо “Життя творців – воно безкрає!”. А езопівську майстерність підхопили художники слова в усьому світі й в Україні зокрема, вона “гостює” то в Гулака, то у Гребінки, та й “душа Годованця Микити' також розкошує у неперевершеній класичній байці Езопа. У цьому – сенс: життя і смерть, і воскресіння.

Таким безстрашним, вольовим, гуманним, самобутнім майстром художнього слова, як і саме безсмертя, постає перед нами образ байкаря у поемі Ніни Шмурикової “Езоп і Родопа'.

Віталій Мацько,

кандидат філологічних наук, доцент,

член Національної Спілки письменників України

Із друзями-письменниками на гостинах
у Великого Каменяра

ТВОРИ Н.М.ШМУРИКОВОЇ

Шевченкове слово

Таке просте, таке доступне,
таке сміливе, волелюбне,
таке гаряче і живе!..
Воно магічну силу має –
всю душу враз перевертає,
і так прихопить за живе –
що вже і плаче, і сміється,
на нього щиро озоветься
і наче заново заб'ється
і затріпоче – кожне серце!

Воно – опора Україні,
рясна весна у дні осінні,
жива вода в нелегкий час!..
Це вистражданий дар людині,
щоб крила зводила орлині,
щоб пломінь совісті не згас!
(Із збірки “Синь-камінь”).

♦♦♦

…Життя творців – воно безкрає!
Допоки світ живий, із нами
Вони вимандрують світами.
Бува, зринають уві сні,
Приходять в думи і пісні,
В солідні профілі на гривні,
А часом – в марення предивні,
Де з нами навіть розмовляють:
Напоять душу і зникають.
Гостюють у Сковороди,
А потім он які плоди.
То в Гулака, то у Гребінки.
Так від сторінки до сторінки,
До Глібова, до наших днів –
Вогонь сердець їх не зотлів!
Душа Годованця Микити,
Вогню глибинному відкрита,
Теж відгукнулась. І не раз.
Лишив земляк байки для нас.
Тому пояснення немає,
Та дух Езопа в них витає,
Правдивий, чесний, непідкупний,
Для злонаміренників згубний…

Митці: художники, артисти,
Солодкострунні бандуристи,
Співці, поети, байкарі,
І драматурги, й казкарі,
І новелісти, й романісти –
Усі таки з одного тіста.
Із нот-мазків, з іскринок-слів,
З видінь пророчих, віщих снів
Спресовані магічно,
Летять до нас крізь тьму віків,
Крізь час і простір без замків,
Щоб вабити довічно!
(Із поеми “Езоп і Родопа”).

♦♦♦

Ще серпень доношує золото поля,
Ще шати зелені прибузьких дібров,
Дзвенить ще і сяє подільське роздолля,
Та осінь готує вже келих обнов.

І лист розмаїтий спаде на долини,
Затягнеться вітром у мертву петлю.
Жагою наллються вуста у калини.
Дощі не забаряться – рясно поллють.

І сам непомітно в осінні заграви
Квітчастих надій переправиш кортеж.
І вже до нестями нап'єшся приправи
Осіннього щастя і смутку без меж…
(Із збірки “Пензлі дощу”).

♦♦♦

Як, Земле, не любить твої заграви,
Зерно, сповите тісно у стогах?
Струмує древня щедрість величаво,
І верхній сніп простерся, наче птах.

А даль бринить, і світиться, і тане,
В задумі шлях, цибаті журавлі.
У сон на спині поля скирта кане,
Розсіє вечір радість у імлі.

І зійдуть ранки, сонячні, барвисті,
І віддзеркалять подих небеса,
І зарясніє зоряна роса.

Задаленіють віти у намисті
Погожих днів і ягід горобин,
По-літньому іще легких хмарин.
(Із збірки сонетів “Як сутінки
у серці озовуться!..”).

Україна

Україно, Україно!
В тебе пісня солов'їна,
В тебе врода веселкова,
Калинова, барвінкова,
В тебе мова щебетлива,
Наче річенька грайлива,
В тебе далі неозорі,
Тихі води, ясні зорі,
В тебе люди працьовиті,
Для добра й краси відкриті,
В тебе серденько крилате –
Як тебе нам не кохати!
(Із збірки для дітей “У чім секрет?”).

Рідна мова

Все б, здавалося, так просто:
Кожне слово разів зо сто
У дитинстві ми вживали.
Виявляється – не знали,
Як потрібно вимовляти,
Як слова ті написати,
Щоб і грамотно, й красиво,
Мелодійно, як на диво,
Рідна мова зазвучала,
Аж до серця щоб дістала!
Ось тому-то знову й знову
Ми вивчаєм рідну мову
(Із збірки “Ми вчимося і ростем”).

Їжачок

Їжачок турботу має –
Стиглі яблучка збирає.
І до Віроньки прибіг,
Заспокоїтись поміг,
Бо мала Віруся впала,
Гірко слізки проливала.
Каже:
– Плакати не треба!
Краще яблучко – для тебе!
(Із збірки “Віронька-зіронька”).

Ой, чому це плаче Киця?

Ой, чому це плаче Киця?
Протікає черепиця…
І коли надворі дощ,
Він в хатинці йде також…
Треба Кицю рятувати –
Дах мерщій ремонтувати!
Тут же ранньої пори
Вийшли з лісу два бобри,
Працювали без зупинки –
Знов хатинка, як картинка.
Не страшна Кицюні злива –
Киця рада і щаслива!
(Із збірки “Віронька-зіронька”).

Презентація книги “Віронька-зіронька”

Де ти, Ясочко, бувала?

– Де ти, Ясочко, бувала?
Що ти бачила-чувала?
– Я була у лузі,
А зі мною друзі:
Ластівка крилата,
Качка й каченята,
Білий песик Гавчик
Ще й смугастий м'ячик.
Там вода чистенька,
Там трава густенька,
Водять там таночки
Голубі дзвіночки.
Там вітрець пустує,
З усіма жартує.
Там безкрає небо –
Нам того і треба!
(Із збірки “Де ти, Ясочко, бувала?”).

Легенда про Добраду

Життя іде, усе минає,
Та, як гора, народ стоїть!
О, скільки він легенд ховає
У чорнім мороці
Століть!
Є в давнині й повчань,
І ладу.
Збере дідусь, бувало, чадо
І починає тихо,
Радо
Легенду сиву
Про Добраду.

Жила вона в часи далекі,
Коли гніздилися лелеки
Спокійно на святій
Землі,
Коли текли прозорі ріки,
Коли не знали збіжжю ліку,
Гаї не танули в імлі
Радіаційного нашестя.
Гуло життя
На перехресті
Війни і миру,
Як завжди.
Та почувалося спокійно,
Бо Руссю правив
Князь надійний
І захищав край
Від біди.

…Жила Добрада
Не в світлиці,
Не у хоромах,
Не в столиці,
А у горі,
В сирій норі.
І як коли, в якій порі,
Комусь здавалася
Каргою,
Відлюдькуватою і злою,
Комусь, мов квітка,
Молодою
І загадково-чарівною,
Що і очей не відвести.
Зустрічні часто
Дивувались,
Коли з чаклункою
Спіткались:
Чом так світлішали
Хати,
Немовби сонечком
Займались?
Чому уся вона мінялась
І все мінялося
Навстріч?
Ніхто не знав,
У чому річ.
Житло її,
Мов жартувало:
То блякло,
Блідло,
То сіяло
В шовковій райдузі
Тканин,
У зливі золота й перлин.
Із княжим теремом
Ставало
Красою й розкішшю
На спір.
І слави їй не бракувало –
Ішов про неї поговір…

Як добрий хтось
Стрічав Добраду,
То мав і раду,
І пораду.
Бувало, чесних захистить,
Калік і хворих не відпустить,
Поки недуга
Не попустить, –
У кожнім горі підсобить.
Видать, чутливе серце мала,
Коли так людям
Помагала,
Раз знала,
Що кому болить…
А зовсім поруч від гори,
І від столиці недалеко,
Жили в хоромах
Три сестри.
Найменшій там
Велось нелегко,
Бо наймилішою була,
Бо мала чисте,
Ніжне серце,
Прекрасні очі,
Мов озерця,
І в простоті душі жила.
Її сестриці зневажали
І часто дома
Залишали
Саму – самісіньку,
Одну.
Вони ж не нудились
В хоромах.
У найдорожчих сукнях
Нових
На гомінкім хмільнім
Весіллі
Часи проводили
В дозвіллі.
То вирушали у столицю
У гості
Чи на вечорниці,
А то блукали
По гаях,
До ворожбиток
Знали шлях,
Вели приємні
Скрізь розмови
Про женихів
І про обнови.
Та якось раз
Сестриці втрьох
В ранковий бір помандрували,
Суниць пахучих
Назбирали,
Нарвали зілля і квіток.
І вже збиралися
Додому,
Коли це
На пеньку гнилому,
На самім сонці,
На узліссі,
У щедрім тім
Зеленім лісі
Вони угледіли старицю.
Завмерли діви,
Старших лиця
Аж затряслись від злого сміху,
Неначебто якусь потіху
Отут побачили вони.
(На щастя, та бабуся
Спала
І їх насмішок не чувала).
– Такої гидкої карги
Не зустрічали ми
Ніколи! –
І гострим поглядом
Вкололи
Оту стареньку.
Ще й опеньком
Бридким прозвали.
А наймолодша їх
Сестра,
Узявши листя і травиці,
Торкнулась голови стариці –
Прикрила тім'я,
Бо пора
Якраз обідня наставала
І сонце дужче припікало…

Стара прокинулась раптово,
І забриніло
Щире слово:
Подяку склала за турботи,
Що захистили від спекоти
Сестриці милі…
І по хвилі
Їм пояски подарувала.
Зітхнула тихо
І – пропала.
А пояски ті на долоні
Лежать у кожної.
Червоні
Припали старшим двом.
А їй,
Красуні юній і простій,
Діставсь біленький поясок,
Що був мов звитий
З пелюсток.
Наділи сестри пояси –
Їм ще добавилось краси.
Червоні мліли, наче жар!
Обняв найменшу щирий дар.
О, як він ніжно відтіняв
Красу, що Бог подарував!

Коли верталися до двору
Сестриці в ту обідню пору,
Їх зупинила княжа звістка:
Потрібна князеві
Невістка!
Весь Київ збуджено вирує.
Для сина князь старий
Готує
Все, що належиться
По праву,
Щоб рідний син
Обняв державу
Своєю дужою рукою.
Та не один. А з молодою
Княгинею.
Щоб Русь міцніла,
Щоб слава птицею летіла
За гори,
Доли
І моря
Про руський край
І владаря!
Мов сонце,
Княжич був прекрасний,
Світився мужньо
Погляд ясний,
Бо в серці доблесть
Не ховав –
Її відкрито проявляв,
Пильнуючи земель кордони.
Його ніякі перепони
Не зупиняли.
Змалку,
Зрання
Уже сидів він на коні.
Все юний князь мав,
Лиш кохання
До цього часу
Не зустрів…

Та ось і вечір.
Бал гуркоче.
Танцюють діви.
Кожна хоче
Себе найкраще показати –
Із юним князем
В пару стати,
Із ним весь вечір
Танцювати,

У свій полон
Його забрати…

На тім балу
І три сестриці,
Немов близнята:
Білолиці,
Неначе скупані у росах,
З живими маками у косах,
Самі, як маки
В спілім житі…
Проте серця красунь
Закриті.
Вгадати важко наймилішу
Дівочу душу.
Все ж не іншій,
А наймолодшій із сестер
Князь юний руку враз
Простер –
Веде до танцю серед зали.
Сестриці скоса поглядали.
І заздрили.
Проте мовчали.
Та через час якийсь
Помалу
Вони обидві спам'ятались.
Бал залишили.
І помчались
В село одне – поворожити,
В надії долю обхитрити.

І пропонує їм ворожка:
Спокійно зачекати трошки.
Допоки вернеться сестра.
Тоді нехай із них одна
Їй перемінить поясок:
Привласнить звитий з пелюсток,
Сестрі ж залишить
Пояс свій –
Не стане чар ураз при ній
Добради, що зустрілась
В лісі
На пні гнилому,
На узліссі…
– То, значить, це була Добрада?
Вона сестриці помогла,
Та нас ще не перемогла!
І діви засміялись радо.
Хоч то була відверта
Зрада,
На душу їм лягла
Порада
Ворожки клятої
В садку.

Назавтра в білім
Пояску
На бал найстарша
Поспішила –
До танцю князя запросила.
Удавши з себе
Тиху мишку,
Середня тішилася
Нишком,
Що обхитрує скоро всіх,
Укравши пояс, хоч і гріх.
На бал останній в нім піде –
Князівство їй до ніг впаде!

А наймолодша?
Бідній їй
Невже стояти вік одній?..
До неї князь не підійшов…
Та розгорілася любов
В дівочім серці,
Мов вогонь!..
А князь від холоду
Долонь
Її найстаршої сестриці
Хотів у танці зупиниться.
Бо ніби щось
Його вкололо
І серце наче захололо:
Не та кохана вже,
Не та…
В очах не сяє доброта,
І погляд душу не хвилює.
Вуста не манять.
Серце чує:
Любов поблизу десь…
А де?
Нема коханої ніде…
І юний князь,
Мов сам не свій,
Спішить в хороми.
По пустій
Іде-сумує галереї.
Всі ніжні помисли –
Про неї,
Про незрівнянну,
Світлолицю
Омріяну красу-дівицю,
Що вчора в теремі із ним
Стрічалась поглядом ясним,
Що танцювала,
Мов лебідка,
Цвіла між інших,
Наче квітка.
Ще й усміхнулась
На прощання!..
І пробудила в нім
Кохання!
Хотів іти шукати
Милу,
Одне його лиш зупинило,
Що завтра знову
Буде бал.
Уже останній.
І на ньому,
На радість серцю
Молодому
Й як давній звичай
Вимагав,
А княжич звичай
Шанував,
І етикет, і ритуал,
Він віднайде
Свою княгиню –
Той ясний погляд,
Очі сині –
І не відпустить
Ні на мить,
Бо з нею хоче
Вік прожить!..

Тим часом дівчина
Нещасна
Все зрозуміла дуже ясно,
Що з милим князем
Їй не буть…
Та як його могла забуть?
Забуть тоді, як покохала!..
І бідна плакала,
Зітхала.
Та от спадає їй на думку
Знайти Добраду.
Ту чаклунку,
Що добрим людям
Помагає,
Що горе-сум перемагає.
І в темну ніч
Сама у гору,
В сиру холодну
Чорну нору
Вона зайшла.
В палац ввійшла!
І там побачила, –
О диво! –
Таку господарку
Вродливу,
Що заніміла…
Не посміла
Сказать про біль
Пекучий свій.
Добрада
Усміхнулась їй
І заспокоїла дівицю:
– Сьогодні нам обом не спиться.
Вертай сміливо у столицю:
Не стануть шкодити сестриці.
Про все, що сталось, –
Знаю, знаю!
Та я про тебе пам'ятаю
І буду вік допомагати.
А злих людей
Не хочу знати.

Утретє вже
На бал останній
Сурми покликав
Голос ранній.
Зізвав у терем
Всіх дівиць,
А разом з ними –
Трьох сестриць.
Добрада тут-таки
Була –
Кохання чисте
Берегла.
Не довелось
Страждати князю,
Бо віднайшов кохану
Зразу,
Її до танцю запросив.
Їх князь старий
Благословив.
Тут раптом гості
Закричали,
Бо на сестер-красунь
Напали
Бридкі гадюки.
Люті муки
І смерть
Нещасних вже чекала.
Сестра-княгиня
Попрохала
Всім серцем добрую Добраду
Забуть оту підступну зраду –
Її помилувать сестер,
Бо зло забуте відтепер…
Гадюки впали,
Закрутились,
На пояси перетворились
І більше вже не ожили.

А князь з княгинею
Довіку
Щасливим дням
Не знали ліку,
У парі любо прожили.
Вони були чудові люди,
Можливо,
Більш таких не буде,
Хто б рідну землю
Так любив,
Хто б так кохав.
Перетворив
Свою державу,
Рідний край
У справжнє диво –
Тихий рай.
Була від Бога
Їхня влада.
Допомагала ж їм –
Добрада.

Отак-то, любі! Ваша ласка –
То хай живе легенда-казка!
Нехай потішаться внучата,
Нехай замисляться дівчата,
І хлопці – гарні козаки,
Бо і легенди, і казки –
То давнини чарівна мить,
Що підбадьорить, звеселить,
Найкращі мрії укріпить,
А, може, дечому й навчить!

Із книги казок “Чарівна сопілка”

Відважні брати

(уривок)

                                                       Як то добре по тривозі,
                                                       Чварах, битвах і знемозі
                                                       Звідать тишу, спокій, мир!..
                                                       Дочекався Любомир
                                                       І брати його відважні,
                                                       Що скінчились дні звитяжні,
                                                       А прилинули чудові –
                                                       Не течуть потоки крові,
                                                       Не струмують рідних сльози,
                                                       Прошумлять натомість грози,
                                                       В небі птиць веселі зграї –
                                                       Благодать у ріднім краї.

                                                       В час такий, угодний Богу,
                                                       Браття рушили в дорогу –
                                                       Їм у світ широкий треба,
                                                       Бо нагайна є потреба
                                                       Обскакать поля і ріки–
                                                       Віднайти цілющі ліки.
                                                       Воювали мужньо браття,
                                                       Не шкодуючи завзяття –
                                                       Постраждали у борні,
                                                       Думи мучать їх сумні:
                                                       Як у світі жити далі ?
                                                       Як позбутися печалі ?..
                                                       В Любомира клятий шрам,
                                                       Він з лиця не зникне сам.
                                                       Хоч то мужності ознака,
                                                       Та гірка війни подяка,
                                                       Бо спотворює лице.
                                                       Та аби ж то тільки це...
                                                       Невидющі очі в Дана.
                                                       Призвела до того рана –
                                                       Невигойна, не проста,
                                                       А від неї – сліпота...
                                                       Ну, а це вже справжнє лихо,
                                                       Що в'ялить стражданням тихо,
                                                       Сушить душу молоду...
                                                       Зореокову біду
                                                       Чи можливо передати,
                                                       Бо не здужає ступати.
                                                       Юний ще, а мов без ніг...

                                                       І ніхто не допоміг...
                                                       Вже до кого не звертались,
                                                       Як і де не лікувались,
                                                       Із кори відвар пили,
                                                       І у знахарок були.
                                                       Ті братів приймали чемно –
                                                       Намагання всі даремно!..
                                                       Не поменшало біди.
                                                       Ще б податися куди ?
                                                       Бо потрібно щось робити,
                                                       Щоб у світі білім жити...

                                                       Любомир братів збирає,
                                                       Верхи кожного саджає,
                                                       Сам сідає на коня –
                                                       Їдуть вдалеч навмання.
                                                       Як знайдуть для себе ліки,
                                                       То батькам добавлять віку.
                                                       У господі дійдуть ладу.
                                                       Ось домівка вже позаду.
                                                       Їдуть браття буйним лугом,
                                                       Низиною понад Бугом.
                                                       Їдуть день, і два, і три –
                                                       Лише вслід шумлять вітри.
                                                       В лісі вогнище розклали,
                                                       На ночівлю першу стали.
                                                       Із грибів зварили юшки
                                                       І без ковдри, без подушки
                                                       Просто неба уляглись.
                                                       Мерехтить зірками вись,
                                                       Ясно, місячно кругом.
                                                       Все поснуло тихим сном.
                                                       Вітерець в бору дрімає.
                                                       Ось і північ наступає.

                                                       В лісі раптом зашуміло,
                                                       Листя наче закипіло,
                                                       Стрепенулася земля –
                                                       Тупіт чується здаля.
                                                       Дан прокинувся, гадає:
                                                       Чи не буря насуває?
                                                       Вже хотів будить братів,
                                                       Та зненацька занімів –
                                                       Чує голос сумовитий:
                                                       – Я з'явилася просити
                                                       Того, хто мене почує,
                                                       Хто у лісі цім ночує,
                                                       У хороми лісові...
                                                       –Я позаздрю і сові,
                                                       Що побачить, хто ти є.
                                                       Марне прагнення моє:
                                                       Я осліп від тяжких ран,–
                                                       Відповів незрячий Дан.–
                                                       Ти повідаєш – авжеж?–
                                                       Хто і чом мене зовеш?
                                                       –Я Русалка лісова,
                                                       Що з весною ожива.
                                                       Зелен-царство в нас розкішне,
                                                       І життя спокійне, втішне,
                                                       Та Дракон тут силу має –
                                                       Здавна нас підстерігає.
                                                       А тепер вирішуй сам,
                                                       Чи в пригоді станеш нам.
                                                       Ніч ця, хлопче, незвичайна.
                                                       Цар потрібен нам негайно!
                                                       Як не знайдемо царя,
                                                       То за гори, за моря
                                                       Забере в полон Дракон,
                                                       Бо в цю ніч його закон.
                                                       Не знайшли царя ми досі,
                                                       Ось тому тебе і просим.
                                                       Дан на те промовив тихо:
                                                       –Я б пішов, але, на лихо,
                                                       На заваді клятий зір,
                                                       Бо ні місяця, ні зір,
                                                       Ні дороги не побачу...
                                                       – Не зважай на те, юначе!
                                                       Ось твій кінь, мерщій сідай,
                                                       Повід впевнено тримай,
                                                       І забудь печаль-тривогу –
                                                       Кінь твій сам знайде дорогу.
                                                       Він за мною вслід помчиться,
                                                       Мов стрімка крилата птиця...
                                                       Що у мавок погостюєш,
                                                       Ти, повір, не пожалкуєш,
                                                       Бо таке ми знаєм зілля,
                                                       Що розвидниться довкілля!
                                                       А на ранок кінь примчить
                                                       До братів тебе умить.

                                                       Дан говорить: „Якщо так,
                                                       Не відмовлю аж ніяк.
                                                       В путь скоріше вирушаймо,
                                                       На розмову час не гаймо,
                                                       Раз довірились мені...”
                                                       І пропали в гущині.
                                                       А брати про те не знають,
                                                       Як у ніч глуху гуляють
                                                       Лісові красуні-мавки,
                                                       Царства буйного чорнявки.
                                                       Поміж ними Дан клопоче,
                                                       Бо відкрились в хлопця очі:
                                                       Випив зілля лісового–
                                                       І вернулися до нього
                                                       Ясний зір, краса довкілля.
                                                       Бал вирує, як весілля.
                                                       А Царівна – чарівна,
                                                       Щастям світиться сповна.
                                                       Мов голубка коло Дана,
                                                       Смуглолиця і рум'яна,
                                                       В гарній сукні і короні.
                                                       Любо їм на пишнім троні.
                                                       Лине сміх Русалчин ніжний.
                                                       Перед ними стіл розкішний.
                                                       Раді мавки лісові.
                                                       Вже біда не в голові –
                                                       Не потраплять у полон,
                                                       Не дістане їх Дракон.

                                                       А в хвилину розставання
                                                       Дану Мавка на прощання
                                                       Так сказала: „Прийде час,
                                                       Ти іще згадаєш нас!..
                                                       Буде в тебе наречена
                                                       Схожа вродою на мене,
                                                       А на ній – такий вінок
                                                       Із дзвіночків та гілок.
                                                       То віночок – чарівний,
                                                       В добрій справі помічний.
                                                       А на цьому – прощавай.
                                                       Зустріч нашу – забувай.”

                                                       Дан в ту ж мить назад вернувся,
                                                       Мов прокинувсь – потягнувся,
                                                       Повставали і брати:
                                                       – Дане, любий, чи це ти?
                                                       Що вночі з тобою стало?
                                                       Сліпоти, як не бувало.
                                                       Сяють очі, мов зірниці,
                                                       Як колись на вечорницях.
                                                       Ось так справді дивина!

                                                       – Дивина, та не одна.
                                                       Ще предивний снився сон –
                                                       Царство мавок, шепіт крон,
                                                       Зілля снилося від ран...–
                                                       У задумі каже Дан.
                                                       – Видно, ти щасливий зроду –
                                                       Зір вернувся, маєш вроду,
                                                       А про сон нічний – забудь...
                                                       Вирушаймо далі в путь.

                                                       Знову браття у дорозі.
                                                       В ясний час і в передгроззі
                                                       Уперед щодуху мчать –
                                                       Треба хлопцям поспішать…
                                                       ........................................

Козак Ясюк

(уривок)

На чудовій Україні,
Там де ниви жовтопінні,
Там де синь небес шовкова,
Де левада волошкова,
Де струмки прозорі, чисті,
Буйні верби срібнолисті,
Де цибаті журавлі,
В мальовничому селі,
При в'юнкій-гінкій стежині,
У білесенькій хатині
Жив собі козак Ясюк.
Вішав шабельку на сук
Та й гуляв-блукав щоночі.
Ой ті жарти парубочі!
Все він там, де вечорниці,
Де дівчата білолиці,
І танцює, і співає,
Ще й горілку попиває.
Був такий заводіяка –
Кожний знав його собака.
В золоті часи Петрівки
Не вертав і до домівки.
Де гуляв, там ночував,
Дибом світ перевертав.
У Свят-вечір він уволю
Щонайбільшу вносив долю
У переверт на селі.
Реготали і малі,
Як Ясюк замкнув криницю,
Як в квітки убрав телицю,
Як у ліс заніс ворота,
Як вчепив до клямки дрота,
Налякав стару Мокрину,
Бо зробив горба на спину
І прикинувсь нетутешнім,
Як приклав на руки клешні...
Словом, всім допік добряче.
–Де ти взявся, небораче?
Мов якась нечиста сила
Тут і там його носила.
Дорікали хлопцю строго.
Та йому усе нічого.
Захищала сина мати.
Не хотіла навіть знати,
Як синочок бешкетує,
Хто і чим його частує.
Бо для неї він найкращий.
А що, може, непутящий –
В те не вірила стара.

А зізнатися пора,
Що вона в селі шептала,
Усіляки чари знала:
Тих єднає, тих розводить –
Завше кожному догодить.

От рішила чарівниця,
Щоб велося, як годиться,
Збути сина за Дунай
І пліткам покласти край.
А при тім ще оженити,
Бо самій нелегко жити.
Син поїде, а невістка,
Хоч чужа, нерідна кістка,
У господі допоможе –
Їй, старій, постелить ложе,
І щипаники, й куліш
Приготує яксмачніш.
На велику радість неньки,
Син погодився швиденько
Оженитися. Одначе
Слово дав своє юначе,
Що не вступиться нізащо,
Як не візьме щонайкращу.
Щоб була така дівчина,
Як розцвічена калина,
Щоб ніяких вад не мала,
Одного його кохала...
І знайшлась така красуня –
Кароока мила Груня.
Вздрів Ясюк її на возі,
Як весною по дорозі
Їхав з ярмарку додому.
Вмить одну забув про втому.
Та й, мабуть, про цілий світ.
А вже точно – про обід.
Бо вернувся в надвечір'ї.
Сів при зорях на подвір'ї –
Мрії врунились безхмарно:
Як би з нею жив він гарно!..
Шле до дівчини сватів,
Щоб збулося, як хотів,
Заповітне те бажання.
Ясюкове женихання,
Хоч кропила мати зіллям,
Не скінчилося весіллям...
Склала дівчина умову,
Що продовжить з ним розмову
Про заміжжя лиш тоді,
Як Ясюк у боротьбі
Із татарами стикнеться,
Переможцем в край вернеться.
Коли сила в нього є,
Сім татарів одіб'є,
Переправить їх до Груні.
Хай живуть собі у клуні.
Будуть Груні за прислугу.
– То розплата за наругу,
що татари чинять скрізь.
Узяла тут неньку злість:
– Не пущу на битву сина,
Бо єдина він дитина.
Як загине на війні,
То не жити і мені.
За Дунаєм зараз тихо.
Не шукай для сина лиха.
З козаками хай гуляє,
А татарів не займає!

Груня тільки усміхнулась.
Далі мовить: „Заманулось,
Щоб привіз ще шабель сім –
То братам моїм усім.
Відбере їх у бою –
Руку матиме мою.”

Плаче матінка, ридає,
Та порадоньки немає,
Бо дівчина каже знов:
– Подарую і любов,
А з любов'ю – вірне серце.
Привезе нехай відерце
Із татарником-травою.
Вип'ють зболені настою
І здорові стануть вмить,
Аж забудуть, як болить.
Плаче ненька Ясюкова:
– Та ж громада вся здорова!
Недарма шептала я.
– Хвора матінка моя,–
Відмовляє сумно Груня.–
Цей настій і для татуня
У тяжкий недуги час
Знадобиться кожний раз.
Вам не вік на світі жити...
Стане всім трава служити.
Ви тим часом відпочиньте,
У думках до щастя линьте.
Як Ясюк себе покаже
Та розіб'є військо враже,
Всю мою уволить волю –
Поєднаю з ним я долю.
Ясюкова плаче мати:
– Краще б нам тебе не знати!
Що надумала для сина?
Пропаде моя дитина...

Сам Ясюк за першим разом
Втішивсь Груніним наказом.
Виїжджає за ворітця:
– Ну, татари, стережіться.
Назбирав собі дружину
І гайнув у хуртовину...
........................................

Дід Нечай , Ганка і козаки
(уривок)

На розкішному Поділлі,
Серед степу на привіллі,
Біля Смотрича-ріки,
Що тече собі віки,
У часи, коли татари
Насували, наче хмари,
Плюндрували рідний край,
Жив старенький дід Нечай.
Кожний день на скелі-вежі
Стежив він, чи є пожежі,
Бо звідтіль з'являлось лихо…
Не давав татарам тихо
До села підкрастись дід.
Залюбки йому обід
Доставляла внучка Ганка –
Чорнобрива подолянка.
Старизна собі чатує,
Ні хвилинки не змарнує –
Щоб село лишилось жити,
Треба вчасно сповістити,
Що набігли вороги.

Краю рідний, дорогий,
Скільки знав ти сліз і горя!..
Умістить їх – мало моря.
А таки усе здолав:
Руйнівний вогонь заграв,
І розруху, і сваволю –
Сподівавсь на кращу долю.
Це тому, що твій народ
Все ж міцніший від заброд.
І довів усьому світу,
Скільки сили в нього, цвіту,
Скільки мужності, відваги
Та козацької звитяги.

Дід Нечай з такого роду.
Був сміливим, мудрим зроду.
Скільки раз він остеріг,
Що готується набіг...
Подавав сигнал. По тому
Поспішав мерщій додому.
Дарма час не витрачав –
В різні криївки ховав
Діточок, жінок, скотину.
Сам вертався у долину,
Пастки ставив на татар,
Навісних, лихих примар.
Хоч загинути міг там,
Довіряв старий степам.
Підім'явши Іван-чай,
У траві ховавсь Нечай.
За два кроки уже голо,
Вороги снують навколо.
Поміж них, на самоти́ні,
Він висів на волосині.
Двічі навіть попадався,
Та щоразу відбивався
І зникав, немов під лід.
Отакий запеклий дід.

Чує раз – зловіщий клекіт.
Глядь – татари недалеко.
Без димів і без пожежі.
Затремтів старий на вежі,
Запалив умить багаття:
–Утікайте швидше, браття!
Ще й у ріг подув щосили.
Люди сіно в стіг носили.
Хто куди біжать щодуху,
Ледь донісся їм до слуху
Той Нечаєвий гудок.
Хто до хати, хто в садок.
А тоді в громаду збились,
В яр глибокий опустились,
Перебрались у капличку
Та в печеру невеличку,
Що була на висоті
В скелі гострій і крутій.
(Тільки криївки й спасали
Від татарської навали...)
Затаїлись непорушно.
Хоч у схові тісно й душно,
Хоч затерпли руки й ноги,
Мусять кілька днів тривоги
Тишком-нишком переждати.
Треба вміти виживати!..
................................................

Поетичні збірки Ніни Шмурикової

Шмурикова Н.Н. Белоснежные птицы : стихи / Н.Шмурикова ; худож. Н.Н.Шмурикова. – Хмельницкий, 1999. – 32 с. : ил.
Хороші, свіжі, образні вірші, написані російською мовою, про природу, любов, людяність склали цю збірочку. Проілюстровані самою письменницею, вони глибоко западають в душу, запам'ятовуються своєю ліричністю, ніжністю, мелодійністю.

Шмурикова Н. Езоп і Родопа : поема / Н..Шмурикова. – Хмельницький : ЦНТІ, 2007. – 36 с.
Будучи нещасливим у коханні, давньогрецький байкар Езоп постає перед нами у поемі безстрашним, вольовим, гуманним, самобутнім майстром художнього слова, як саме безсмертя. Кохання Езопа щире і природне, втрата коханої призводить до трагедії. Проте, як стверджує поетеса, “життя творців – воно безкрає”, дух Езопа – правдивий, чесний, непідкупний сьогодні витає в творіннях інших митців.

Шмурикова Н. На грані століть і тисячоліть : поезії / Н.Шмурикова. – Хмельницький : Еврика, 2001. – 52 с. : ілюстр.
Афористичність мислення, незаперечна образність, м'який жіночий ліризм – все це приємно вражає у цій збірці. Пісенністю, джерельною чистотою, незайма-ністю української літературної мови, мов та фея-чарівниця, насолоджується автор та щедро поїть всім цим читача.

Шмурикова Н.М. Пензлі дощу: лірика / Н.М.Шмурикова; худож. Н.М.Шмурикова. – Хмельницький : Автограф, 1999. – 35 с. : ілюстр.
Вірші Ніни Шмурикової мелодійні, образні, пронизані світлим смутком і щемливою радістю-доброзичливістю. Доповнені малюнками поетеси, вони вводять читача у світ непідробної краси.

Пензлі дощу,
            наче крила жар-птиці.
Помахом кличуть
            у нові світи.
Чисті жадання,
            зворушливі лиця –
Як же за мрією
            серцю не йти?

Шмурикова Н. Синь-камінь : поезії /Н.Шмурикова. – Хмельницький : Поділля, 1998. – 32 с.
Лейтмотивом цієї збірки послужила язичницька легенда про древній цілющий камінь, який нікому не вдалося приховати ні у землі, ні у воді. Невідома могутня сила щоразу виштовхувала його з небуття, і він ніс у душі людей добрий дух. І цей дух звався любов'ю. До вічної загадки любові тягнеться словом і лірична героїня збірки, яка прагне:

В гармонії із Богом, із душею
Хай тулиться життя моє свічею
До благодаті вищої – любові,
До святості поезії у слові,
До всіх, з ким доля поєднала світом,
Сплела в вінок єдиний різноцвітом.

Шмурикова-Гаврилюк Н.М. Як сутінки у серці озовуться!.. : вінок сонетів / Н.М.Шмурикова-Гаврилюк. – Хмельницький : Еврика, 2003. – 20 с.
Як відомо, сонет – італійська форма вірша з чотирнадцяти рядків, що виникла на початку ХІІІ століття, вимагає від поета величезної винахідливості і майстерності. Та, судячи із даної книги, її авторка подолала і цю поетичну вершину.

Твори Ніни Шмурикової для дітей

Шмурикова-Гаврилюк Н. Віронька-зіронька : віршики для малят / Н.Шмурикова-Гаврилюк ; худож. С.Якубовська. – Хмельницький, 2003. – 12 с. : ілюстр.
Скільки потрібно мати любові, доброти, щирості в серці, як глибоко знати дитячу душу, щоб писати такі щирі і теплі вірші для маленьких.

Гляньте: наша Віронька,
Наче ясна зіронька,
Вранці прокидається –
Весело всміхається
Татові й матусі,
Лагідній бабусі,
Дідусеві й киці,
Щиглику й вербиці,
Квітам при стежинці,
Сонечку й хмаринці!

Шмурикова Н. Ганнуся у бабусі / Н.Шмурикова ; худож. О.В.Бабенко. – Хмельницький : ПП Дерепа, 2005. – 14 с. : ілюстр.
Це ювілейна – десята книжечка письменниці, яка ніжно і трепетно розкриває дітям велику силу любові до всього оточуючого і, безумовно, до України, вчить їх берегти і розуміти красу. Головна героїня книги Ганнуся – добра, чуйна, ніжна дівчинка, плекає квіти на садибі у своєї бабусі, поводиться з ними як із живими істотами, бо переконана:

Усе живе добра чекає,
Привіту, ласки і любові.
У вчинку гарному, у слові.

Гаврилюк Н. Де ти, Ясочко, бувала? : вірші / Н.Гаврилюк. – Хмельницький, 2001. – 16 с. : ілюстр.
Ненав'язливо, яскраво, напрочуд образною мовою привчає поетеса своїх юних читачів, невгамовних хлопчиків і дівчаток, до щоденного пізнання навколишнього світу.

До мурашника Мурашка
Тягне соломину,
Поспіша на допомогу
Вся руда родина!..
На мурах поглянув Боря,
Мамі стомленій говорить,
Ставши поряд на межу:
Дай тобі допоможу!
Бур'яни всі миттю зникли,
Ось що значить гарний приклад!

Особливу красу поетичній палітрі додали ілюстрації, зроблені художником С.Якубовською.

Шмурикова-Гаврилюк Н. Зозульчині черевички / Н.Шмурикова-Гаврилюк ; худож. О.В.Бабенко. – Хмельницький, 2003. – 12 с. : ілюстр.
Хто не любив походжати лісом і милуватися маленькими синьоокими квіточками, що здавна звуться зозульчиними черевичками і не замислювався, чому їх так зовуть? Свою відповідь на цю загадку запропонувала подільська письменниця, написавши таку цікаву легенду.

Шмурикова Н. Легенда про Добраду : поема / Н.Шмурикова ; худож. О.В.Скорупська. – Хмельницький : Окта, 2000. – 12 с. : ілюстр.
Більшості читачів – і дорослим, і дітям – знайома казка Ш.Перро “Попелюшка”. Але, на жаль, не всім знана стародавня українська легенда-казка про Добраду, яка, за переказами, жила колись поблизу Києва. В основі твору – доля юної дівчини, найменшої із сестер, котрій в усьому допомагала чаклунка Добрада. Ця поема написана образною, світлою мовою, вчить милосердю, доброті, любові до своєї рідної землі і до славної минувшини українського народу.

Шмурикова Н. Ми вчимося і ростем : вірші / Н.Шмурикова. – Хмельницький : Поділля, 2005. – 22 с : ілюстр.
У цій книжечці реалізувався давній задум письменниці – відтворити на сторінках книги увесь калейдоскоп шкільного життя. Адже вона, вчитель із багаторічним стажем, має змогу щодня зустрічатися, спостерігати, уважно вивчати характери, уподобання, нахили юних героїв. Тому її поетичні твори насичені, як кажуть, по самі вінця яскравими живими образами.

Шмурикова-Гаврилюк Н. Мисливець Сивоок : казка / Н.Шмурикова-Гаврилюк ; худож. О.В.Бабенко. – Хмельницький, 2002. – 12 с.
В народі кажуть: далека дорога до щастя. І це, безперечно, так. Якщо не вірите, то пропонуємо разом із мисливцем Сивооком, героєм цієї казки, помандрувати нелегкими, сповненими казкових пригод, шляхами. І,вистоявши увипробуваннях, знайти своє щастя. Чарівності казки “Мисливець Сивоок” додають і малюнки, виконані художником Оленою Бабенко.

Шмурикова-Гаврилюк Н. Місячна царівна : казка / Н.Шмурикова-Гаврилюк ; худож. О.В.Бабенко. – Хмельницький : Поділля, 2003. – 12 с : ілюстр.
Хто із дітей не мріяв потрапити раптом у чарівний світ казки? Потрапити до нього, поблукати таємничими дивовижними стежинами разом із казковими героями та ще й із самою Місячною Царівною нам пропонує письменниця у казці “Місячна царівна”. Ця казка вчить дітей любити і поважати все живе: і рідну природу, і рідний край, і людей, які знаходяться поруч з ними.

Гаврилюк Н. Познайомся з кольорами : вірші / Н.Гаврилюк ; худож. С.Якубовська. – Хмельницький, 2000. – 12 с : ілюстр.
У цій збірці коротенькими чотиривіршами поетеса яскраво подає сім основних кольорів веселки. Книга знайомить маленьких читачів не лише з основними, але й іншими барвами, які зустрічаються у повсякденному житті. Образну, живу мову автора чудово проілюструвала і доповнила художниця С.Якубовська.

Шмурикова Н. У чім секрет? : вірші / Н.Шмурикова ; худож. О.В.Бабенко. – Хмельницький : ПП Дерепа, 2008. – 16 с : ілюстр.
Ідейна спрямованість, художня досконалість, образна мова – все це присутнє у віршиках для дошкільнят та молодших школярів. Вони мелодійні, легко запам'ятовуються:

Україно, Україно!
В тебе пісня солов'їна,
В тебе врода веселкова,
Калинова, барвінкова.

Доповнені чудовими малюнками художниці О.В.Бабенко, такі вірші несуть лише добро і любов у дитячі душі.

Шмурикова Н. Хитрий зайчик : вірші / Н.Шмурикова. – Хмельницький : Поділля, 1998. – 16 с : ілюстр.

Гарне літо на Поділлі!
Прудко линуть хмарки білі.
Далеч сонечком повита.
В золотих розливах – жито.
У садах – міста і села.
Річка котиться весела –
Чарівний Південний Буг.
Любо, хороше навкруг!.

Такі чудові, мелодійні віршики для маленьких читачів увійшли до цієї книжечки. Написані вони свіжо, дохідливо, легко запам'ятовуються. А ілюстрації до них намалювала сама авторка.

Шмурикова-Гаврилюк Н. Царівна-пустельниця : казка / Н.Шмурикова-Гаврилюк ; худож. О.Бабенко. – Хмельницький, 2001. – 12 с : ілюстр.
Знову юні читачі мають нагоду зануритися у казковий чарівний світ, де поруч з добром панує зло, а пліч-о-пліч із любов'ю намагається човгати підступність. Цікавий зміст, образна мова казки допоможуть дітям стати добрішими, чуйнішими, лагіднішими, щиросерднішими до людей і до всього, що їх оточує. Адже й головна героїня казки царівна Арійдана, перебуваючи сім років у пустелі, “шляхом трудів і доброти” поборола хитрість, підступність і гордощі.

Твори Н.Шмурикової, опубліковані у періодичних виданнях:

Шмурикова-Гаврилюк Н. Багатокриле жіноче щастя : поезії / Н.Шмурикова-Гаврилюк // Проскурів. – 2003. – 7 листопада.
Шмурикова Н. Вірші / Н.Шмурикова // Корчагінець. – 1986. – 21 серпня.
Шмурикова Н. “Заглянь в своє серце” : вірші / Н.Шмурикова // Ровесник. – 1996. – 16 лютого.
Шмурикова Н. В зимовий ліс слідів іще немає… : вірш / Н.Шмурикова // Педагогічний вісник. – 2001. – № 1.
Шмурикова Н. Мені наснився Менестрель : поезія / Н.Шмурикова // Подільські вісті. – 2000. – 11 травня.
Шмурикова Н. Перед виборами. Рогатий Кріт. Про вовків. Коза в лейбах. Шляховики-бракороби : байки / Н.Шмурикова // Проскурів. – 2007. – 13 вересня.
Шмурикова-Гаврилюк Н. Переповнене серце теплом. Не сумуй!.. : поезії / Н.Шмурикова-Гаврилюк // Подільські вісті. – 2003. – 7 листопада.
Шмурикова Н. Поділля : вірш / Н.Шмурикова // Майбуття. – 1998. – № 19.
Шмурикова Н. Поезія / Н.Шмурикова // Проскурів. – 1998. – 6 травня.
Шмурикова Н. Правда : поезії / Н.Шмурикова // Подільська панорама. – 1997. – № 17.
Шмурикова Н. Рідна школа : вірш / Н.Шмурикова // Педагогічний вісник. – 2000. – № 6.
Шмурикова Н. Секрет, секрет, секрет : оповідання / Н.Шмурикова // Корчагінець. – 1998. – 21 лютого.
Шмурикова Н. Снежана : вірш / Н.Шмурикова // Корчагінець. – 1980. – 6 грудня.
Шмурикова Н. Трепещет солнце : стихотворение / Н.Шмурикова // Радянське Поділля. – 1983. – 2 листопада.
Шмурикова Н. У витрины : стихотворение / Н.Шмурикова // Радянське Поділля. – 1986. – 8 березня.
Шмурикова Н. Україні. Оборона Києва у відсутність князя Святослава. Шевченкове слово. Виплету диво на диво : поезії / Н.Шмурикова // Літературна Україна. – 1999. – 4 березня.
Шмурикова Н. Чарівне крісло : казка / Н.Шмурикова // Корчагінець. – 1987. – 13 червня.
Шмурикова Н. Ялинка : вірш / Н.Шмурикова // Подільські вісті. – 1998. – 1 січня.

Матеріали про життя і творчість Н.Шмурикової

Багатокриле жіноче щастя : поетесі Н.Шмуриковій – 50 // Проскурів. – 2003. – 7 листопада.
Бендюг В. Чотирикнижжя Ніни Гаврилюк / В.Бендюг // Проскурів. – 2001. – 7 вересня.
Бляхарська М. Стратегічний товар Ніни Шмурикової / М.Бляхарська // Дзеркало тижня. – 2001. – 18 жовтня.
Вітаємо ! // Подільські вісті. – 2000. – 11 травня.
Гуцульський А. Свято поезії і музики / А.Гуцульський // Проскурів. – 2002. – 18 жовтня.
Жук О. “Золотий лелека”. Попит народжує пропозицію / О.Жук // Україна молода. – 2008. – 5 березня.
Капелістий М. На радість батькам і дітям / М.Капелістий // Проскурів. – 2002. – 5 липня.
Капелістий М. Я хочу жити в казці / М.Капелістий // Проскурів. – 2004. – 1 січня.
Корнієнко І. Живу неначе у двох світах / І.Корнієнко // Хмельниччина. – 1998. – 4 грудня.
Кульбовський М. Мозаїка творчої долі // З Подільського кореня. – Хмельницький, 2003. – С. 31-39.
Кульбовський М. Мозаїка творчої долі / М.Кульбовський // Проскурів. – 2002. – 21 червня.
Мачківський М. Під крилом синьої птиці… / М.Мачківський // Подільські вісті. – 2003. – 7 листопада.
Назаренко Є. Мозаїка долі Ніни Шмурикової / Є.Назаренко // При бузька зоря. – 2001. – 21 грудня.
Олейник Л. Не убавляют годы доброты… / Л.Олейник, Д.Вакулович // Моя газета. – 2003. – 27 листопада.
Олійник В. Світ, порятований любов'ю / В.Олійник // Проскурів. – 1999. – 9 червня.
Про книгу Н.Шмурикової “Белоснежные птицы”.
Під крилами “Золотого лелеки” // Літературна Україна. – 2008. – 20 березня.
Присвоєно премію імені Б.Хмельницького // Проскурів. – 2004. – 30 вересня.
Про Ганнусю у бабусі // Проскурів. – 2005. – 30 червня.
Про книгу Н.Шмурикової “Ганнуся у бабусі'.
Сваричевський А. Золотий ювілей поетеси і педагога / А.Сваричевський // Майбуття. – 2003. – № 20.
Сваричевський А. Дарунок малятам / А.Сваричевський // Майбуття. – 1999. – № 1-2.
Сваричевський А. Презентація нової книги / А.Сваричевський // Проскурів. – 2005. –21 квітня.
В ОДБ ім. Т.Г.Шевченка відбулася презентація книги Н.Шмурикової “Віронька-зіронька”.
Сваричевський А. Презентація нової книги вчительки : про книгу Н.Шмурикової “Віронька-зіронька” / А.Сваричевський // Майбуття. – 2005. – № 6-7.
Сваричевський А. Райдуга Ніни Шмурикової / А.Сваричевський // Майбуття. – 2000. – № 20.
Сваричевський А. Свято поезії і музики / А.Сваричевський // Майбуття. – 2002. – № 14.
Сваричевський А. Свято творчості і пісні / А.Сваричевський // Зустрічі далекі і близькі. – Хмельницький, 2003. – С. 35-37.
Сваричевський А. Свято творчості і пісні / А.Сваричевський // Подільські вісті. – 2002. – 21 листопада.
Сівач В. “Байкозвіринець” Ніни Шмурикової / В.Сівач // Проскурів. – 2007. – 13 вересня.
Храпач Г. Поетичні пензлі / Г.Храпач // Проскурів. – 2001. – 23 лютого.
Храпач Г. Щедрий гостинець / Г.Храпач // Проскурів. – 2001. – 28 грудня.
Храпач Г. Ця вічна історія байки… : про книгу Н.Шмурикової “Езоп і Родопа” / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2008. – 18 березня.
Шевчук М. Коли любов до рідного слова діяльна / М.Шевчук // Проскурів. – 2000. – 10 листопада.

м. Хмельницький

У біобібліографічному покажчику подається довідковий матеріал про життя і творчість відомої подільської письменниці Ніни Миколаївни Шмурикової та декілька творів із її доробку.
Видання адресоване юним читачам, вчителям, бібліотечним працівникам та всім, хто цікавиться літературою рідного краю.

Укладачі:                                         Суховірська О.А.
                                                        Марчук Л.В.
Відповідальна за випуск:               Черноус В.Ю.