По конюшину

   Гриців батько – їздовий коло телят. І влітку він часто бере сина в поле. Батько починає косити мішанку або конюшину, Гриць же кладе оберемок перед кіньми, щоб їли, а сам вибирає з мішанки стручки гороху, вигортає з них солодкі горошини, потім сипле їх з долоні в рот. Якщо ж горох ще зовсім молодий, то з'їдає і стручки, здерши з них цупку прозору шкірку. Або ж сидить собі на конюшині, слухає, як гудуть навколо нього заклопотані бджоли, шемрає комашня, дивиться, як підбирають коні стебла м'якими оксамитовими губами.
   Коли ж батько проходить два покоси, Гриць заїжджає між них і вкладає на воза “зелену масю”, як то каже в'їдлива й сварлива зоотехнічка Віра. Та це для нього не головне на косовиці. Бо що ж то за робота? Взяв на вила мішанки чи конюшини, поклав на воза, приплескав зверху, щоб добре трималось, та й усе. Отож, як тільки на возі височить уже врівень з кіньми, стромляє вила вибіленими зубами в покіс, підходить до батька.
   –  Та', може, дайте я трохи...
   Батько ніби й не чує – змахує косою далі.
   –  Та'... – підступає ближче Гриць.
   Той зупиняється, розстебнутим рукавом витирає піт з чола. Під пахвами й на спині сорочка на ньому теж мокра.
   –  Зараз. Тільки поточу перше.
   –  Я сам, та'...
   –  Сам... – хмикає батько. – Ще пальці поріжеш.
   Гриць точив уже косу і не порізався, але зараз він змовчує – нехай, аби тільки покосити дав. Батько витирає косу зеленим жмутком, дістає з халяви брусок, стертий так, що став схожим на лопать літака, і – дзінь-дзінь по косі. Краплина поту збігає йому на кінчик носа, падає на брусок. Батько тільки віддмухується, коса дзвенить в його руках – чиста, біла.
   –  Дивись, не пусти по нозі, – застерігає.
   А Гриць одразу ж за косу й тільки посміхається – йому не вперше! Опускає її на землю, широко розмахується – ш-шар! – коса ріже легко, ледве не висковзує з рук.
   –  Менше, менше бери, – підказує батько. – А то хутко втомишся. І на “п'ятку”, на “п'ятку” налягай!
   Він ще деякий час дивиться, як Гриць, злегка підгинаючи ноги в колінах, звалює в покіс траву, і йде до воза, береться за вила.
   Гриць відбиває один покіс, заходить на другий. Цей іде важче, коса вже не співає, а напинає м язи на його руках, а під кінець забиває подих і аж тягне за живіт.
   –  Не надривайся, спочинь, – радить батько. – А я тим часом підмантачу. Спочинь...
   Сьогодні Гриць знову косить. Конюшина податливо падає в покіс, і він лежить довгою пахучою китицею. Сонце, сліпуче, палке, вже над самим лісом, б'є промінням просто в вічі. Попереду гуде великий волохатий джміль. Тільки сяде на квітку, а Гриць уже підступає до нього з косою, і знову джміль басує, кружляє перед ним. Та Грицеві нині байдуже і до джмеля, і до гарячого вечірнього сонця. Не відчуває він тієї радості, що наповнює його щоразу на косовиці. Ні, вона в ньому є, та радість, є, однак притишено зачаїлася десь і не може розправити крила. Тільки розгорне, тільки змахне — і знову завмре, бо не піднімуть вони її, наче не вистачає їм сил, наче підрізані вони косою, мовби оця конюшина.
   Гриць лиш зітхне й оглянеться назад. Біля воза, на порожній брезентовій опалці, сидить батько. Голова його низько схилена, мов у градом побитого соняха, – здається, не втримається на шиї і зараз упаде на землю. До підборіддя прилип зелений листочок, та він цього не помічає, не зніме його. Батько невдало підігнув під себе ногу і тепер намагається випростати її, однак це в нього ніяк не виходить. Тільки хилить-хилить з боку на бік – і кривиться болісно. Гриць знаходить сили в собі — і одвертається. Так йому й торба! Хай би не набирався!..
   Йому стає жаль себе у ті дні, коли вдень помагає батькові, а ввечері, вже зовсім пізно, батька привозять додому зморені й голодні коні. Батько сповзає з воза і неслухняними ногами, з червоним набряклим обличчям і водянистими очима, дибає до хати.
   –  Вже... прийшла тютя, – тихим здушеним голосом казала мама, а Гриць мовчки довився на батька, прикусивши нижню губу. В грудях піднімалося щось пекуче, клекотливе, застрягало в горлі й шкребло, немовби гострим кігтем, аж видавлювало сльози з очей.
   –  Ну... ш-шо ти, Нюська?.. – намагався батько заспокоїти матір. – Нє... ну, ш-шо ти?.. Нюська... нє, ну...
   І він посмикував рукою перед собою, наче упіймав на вудочку те заспокоєння, але ніяк не міг підтягнути його до себе, вудочка виривалася з рук, і він знову смикав нею.
   –  Нє, ну... Нюська, ну...
   І вже не відходив від матері ні на крок, не давав їй ні робити що, ні присісти, ні лягти спати. Тримає вона миску в руках – відбере, над столом водить, приміряється, куди поставити, взяла голку – знов за рукав смикає:
   –  Нє... я гро... я грошей не пропиваю... Ну, привіз глини... Ну, нє... Нюська...
   –  Господи, не нюськай ти мені! Грошей не пропиває!.. Хіба ж там заливали тебе нею? Чи ти хочеш її випити всю, що є на світі? Ні, як прикладеться!..
   Батько вперто намагався пояснити, як це все сталось, довести, що нічого поганого він же не зробив, що не б'ється він, не виганяє з хати їх, як ото буває в інших...
   –  То не гвагай мені над головою! – зривалась мати на крик. – Завтра ж будеш стогнати: “Ой, слабий, ой, голова!..
   –  Нє... завтра я... Нє, ти послухай мене... Нюська... Нє, ну... Хіба я... Послухай...
   Приходив з клубу Микола, старший Гриців брат. Прив'язував коней до воза, кидав сіна з горища. Кілька хвилин мовчки дивився на батька і похмуро казав:
   –  Лягай, батьку, спати.
   –  Нє, ну... Колю, ти... Ти от женитись хочеш... Нє, ну... Тоді побачиш, як воно...
   –  А до чого це тут? – гостро дивився на батька Микола.
   –  Побачиш... по-бачиш, – тикав у нього зігнутим пальцем батько. – Візьме тебе в руки... дих... дихнути не дасть... Ти тільки женись...
   –  З вами женишся... – цідив крізь зуби Микола. – Вам аби до горілки, а там – гуляй, весілля. Що я, не знаю, як воно буде?
   –  Всьо ти знаєш... Нє, сяде ш-ше тобі на шию... – вже злісно грозив батько. – Ся-а-де, по-ба-а-а-чиш!..
   В очах його з'являвся якийсь сталевий блиск, і Гриць поквапливо відвертався – не міг він повірити, що це його батько, що вдень вони разом косили, разом, торкаючись плечем один одного, сиділи на підводі, і над ними розплескували свої співи жайворонки, у дзвінких пшеницях перекликались перепілки, червоні маки розхитувались на вітрі, неначе метелики перелітали з колоска на колосок...
   А тепер Гриць відвертався, Микола ж не витримував, хапав батька за груди і силоміць вкладав спати.
   Потім довго крутився Гриць у ліжку, сторожко вслухався в хатню тишу – чорну і важку.
   І ось знову сьогодні... “Добре, що в полі хоч нема нікого”, – думав Гриць, збираючи вилами конюшину. Накосив тільки васаг, у віз, щоб коней було коло чого поставити на ніч.
   –  Та' , вставайте, – поторсав батька за плече. Він з підігнутою ногою так і впав на землю, вткнувшись щокою в низьку, гостру стерню.
   Гриць підняв йому голову, підклав зім'ятого кашкета під щоку. Ще раз нахилився й віддер листочок з підборіддя. Якусь мить постояв над ним, затим знову:
   –  Та', вставайте... Та'...
   Батько смачно сопів у кашкет, аж постогнував.
   –  Чуєте? Вставайте, та'...
   Гриць узяв його попід руки, посадив. Батько тільки смикнув рабами в один бік, в другий, дихнув з хрипотою важким перегаром. Повіки ворухнулись і знову злиплись, мов склеєні.
   –  Вставайте, та-а', – зціпивши зуби, схопив, Гриць його за комір. Смикнув до себе, та за рукою потягнувся тільки піджак, відкриваючи сорочку на батьковій спині. І знову батько звалився обличчям у кашкет, заплямкав губами, засопів.
   Лежав тихо, спокійно, склавши долоні між колін. Гриць дивився на нього з жалем і цікавістю. Так, напевно, він дивився на нього вперше. Вперше — так відверто, прискіпливо приглядався до кожної рисочки на обличчі, до кожної складки на одязі. Намагався збагнути, пов'язати все докупи: себе і його, день і вечір...
   Як же так зробити, що йому сказати, щоб він зрозумів, щоб усе зрозумів?.. Ну, все-все...
   Та спробуй, спробуй скажи, розбуди хоч його! Як хочеш!
   Гриць безпорадно озирнувся — ніде нікого. Підкажіть, коники, що зробити, підкажіть!.. Коні й самі запитально дивились на хлопця, чекали. І він узявся за віжки, під'їхав до батька. “Піднесу”, – вирішив, прицінюючись до його скуленого тіла.
   Присівши, Гриць підсунув праву руку під батькові коліна, ліву – під гарячу жилаву шию. Набрав повні груди повітря – і рвонув його на руках угору... Та на воза покласти не зумів, лиш зачепив ногами за люшню: ліва рука ослабла, і він опустив батькову голову на свої коліна. Батько лежав головою вниз, важкий і млявий, наче варений. Хоч би ноги не сковзнули – з острахом поглядав угору Гриць.
   Коні неспокійно тупали копитами, насторожено косували очима назад. Перепочивши, Гриць підліз під батька плечем. Ану ще раз!
   Підвівся на весь зріст і скинув важке тіло із себе на віз. Батько м'яко вгруз у конюшину горілиць.   о
   Та-а-а-ак... А що ж тепер? Так і везти його через село? Як мрець!” – майнула злісна думка.
   Уявив усі вулиці, якими доведеться проїхати, і йому стало гаряче, аж піт виступив на лоба. Як же йому їхати?
   Гриць підняв опалку і кашкета, кинув їх на батька. І це... І це підказало йому. Вкосив швиденько ще конюшини і накрив нею батька. Голову зверху лишити чи як? Все одно буде видно! Накрив і лице, правда, тільки злегка притрусив, щоб не задихнувся. А тепер – додому.
   Віз м'яко викотив стернею на дорогу і глухо задудонів по грудках колісьми. Але на конюшині не трясло, тільки погойдувало злегка. Гриць вдоволено озирався на замаскованого батька, всміхався: молодець же він, додумався – ніхто й не здогадається.
   Вйо, коники, вйо, воронії! Коні бігли радо, передчуваючи нічний відпочинок.
   Вже опускалося сонце за ліс, довгі тіні від коней та воза, що ковзали збоку, сягаючи аж бурякового лану, зникли, бурячиння потемніло. І тільки верхівки лип ген там на горбі яскраво зеленіли: їх ще освітлювало останнє сонячне проміння.
   Посмикуючи віжками, Гриць прислухався до сонного батькового дихання з-під конюшини. Так, напевно, у війну перевозили партизанів. Од цієї думки хлопцеві стало добре, він теж відчув себе партизаном – сміливим, безстрашним розвідником.
   Та це гріло недовго. Як же вони доберуться додому? Аби тільки батько не прокинувся, аби лишень спав... І – от біда – як минути хату Олени Вікторівни, їхньої вчительки? Як не мізкуй, а треба їхати коло неї. А раптом вона... Зупинить, запитає щось... І тоді... Від однієї тільки думки Грицеві хоч у землю влізь. Як же зробити, як? Треба проїхати потихеньку, щоб... Ні, так зупинить, обов'язково зупинить...
   Гриць притримував коней, щоб не спішили, гарячково думав. Ні, він зробить інакше: до самого її двору під'їде повільно, тихо, а там – коней батогом і... Додому звідти зовсім близько – ніхто не встигне й вгледіти. Тільки б ворота, ворота швидше відчинити, щоб у двір...
   Та Грицеві пощастило. Вздовж дороги не здибав нікого, хто б звернув на нього увагу – іде собі, то нехай їде, – а попереду вже, рукою подати, виднілись їхні ворота, яблуня-ренета коло них, а ближче до хати – груша височить.
   Сторожко роззираючись, він підхльоснув коней. І тут – “Гри-цю-у!” – гукнули його.
   Краєм ока угледів: просто на нього несло бабу Данилиху. Смикнув за віжки, підганяючи коней.
   –  Гри-и-цю-у!..
   От баба! Чого їй треба?
   –  Що вам, бабо? – припинив коней.
   Данилиха пришкорбала до воза, схопилася за полудрабок сухими руками з синіми жилами, як батогом посіченими.
   –  Ой, задихалась... А де батько, Грицю?
   Гриць перелякано озирнувся назад – ні, є, дихає батько під конюшиною.
   –  Та-а... Він десь... До дядька Михалка пішов, здається... Стій, чого крутишся! – гукнув на коней голосно – батько ж так сопе, от почує баба...
   –  Стій! – загорлав ще голосніше і потягнув за віжки. Коні смикнулися з місця, і Гриць зрадів.
   Але баба Данилиха трималася за воза і ледве не впала. “Ще біди нароблю”, – Гриць зупинив коней.
   –  Нема батька – пішов же!
   –  Ага, до Михалка пішов, кажеш, – чогось аж зраділа баба. – А я вже спереживалася, думаю, як він там бідолашний... Дрова ж він мені привозив... І того просила, і того... Хто бабу послухає? Аж насилу він о не трапився. Грошей давала, то не взяв. “На, кажу, на папіроси”. Чим же я йому віддячу? Правда, чарка в мене була, то поставила. І не багато ж випив – а так похитало ним, так повело, думаю, матінко, впився як... Аж ні, кажеш, до Михалка пішов. То добре, що оклигав..А я вже думаю, як він там... Добрий він чоловік, спасибі йому... їдь, сину, їдь, а то не переслухаєш бабу... Пішов, кажеш...
   Вона відпустила з рук полудрабок, почовгала далі.
   Коні самі рушили й стали під ворітьми, чекали, коли відчинять. Гриць зсунувся з воза, і в конюшині, де він сидів, лишилося кубельце. З нього виглядав ріжок опалки. Батька ж зовсім не видно, від воріт навіть не чулось його дихання. На мить Грицеві здалося, що його там і нема. От якби він справді був зараз у дядька Михалка!..