Перше місце

   Будильник задзвонив різко й деренчливо, і вона одразу прокинулась, натисла на кнопку, прислухалась: чи не розбудив усіх? Ні, в хаті тихо. Скоренько вдягнувшись, дівчина обережно, навшпиньки пройшла на кухню. Двері сонно зітхнули і м'яко притиснулись до одвірка.
   Дістала з холодильника масло, ковбасу.
   –  Лідю, ковбасу підсмаж на газі.
   На порозі стояла мама – в халаті наопашки, у м'яких домашніх тапках.
   –  Ой, мамо, чого ти встала? Тож вихідний – відпочинь. Я сама...
   –  І чаю випий, не забудь, – ніби й не чула її мама.
   –  Добре, іди вже, а то... Тато спить?
   –  Ага, спить, – озвався з кімнати й тато. Він сидів у смугастій піжамі на ліжку, опустивши ноги на підлогу. – 3 вами поспиш. Неділя, а їх тлумить у таку пору... Це тобі треба зараз їхати?
   –  Олімпіада ж, кращих вибирають, – відказала мама за Лідю. – Як же не поїхати?
   –  Кра-а-ащих...
   Тато з ліжка заглядав на кухню крізь відчинені двері. Від світла, що падало в кімнату, посередині його голови блищала лисина. Щoранку, вирушаючи на ферму зі своїм ветеринарським причандаллям, він завжди старанно начісував на неї рідке волосся. Це ти що, до Нюськи так чепуришся? – шпигала його мама. – Вона так молока більше надоїть?” – “А ти буклі оті до кого крутиш? До головбуха свого?” – посміхався й тато. Але криво якось, холодно посміхався.
   Ну, та сьогодні цей діалог не відбувся – батьки заклопотані доньчиною поїздкою. Та й неділя ж – мама вихідна, головбух її вдома під гарячою грубкою старі кості вигріває, а татові теж поспати можна – нічого з тими коровами не станеться.
   –  З історії теж краща їздила, – бубнів тато на ліжку. – З хімії... Знов краща, так?
   –  Аякже! – дратуючись, відказала мама.
   Лідя зняла з плити сковорідку, сіла снідати, поглядаючи на чайник, що вже почав сичати на вогні.
   –  З історії краща, з хімії краща, – не вмовкав тато, – з літератури краща... А що з того? Поїхала-приїхала, поїхала-приїха-ла...
   –  Ну то й що? – пересмикнула плечима уже розсерджена мама.
   –  Пуття з того їждження нема. – Тато з кімнати вдивлявся, що вони роблять, чи слухають його. Сидів на ліжку, потирав босими ногами одна одну. – Кращих... Митько он Миколин і вчиться, аби... і спить щонеділі аж запухне. Йому байдуже, кращий він чи гірший...
   –  Тату, спи вже й ти! – не витримала Лідя. Навіщо, для чого він це говорить? Тут самій уже набридло з цими поїздками. І все даремно.
   –  Я то буду спати, я то буду...
   Татова лисина і справді сховалася за одвірком, потім піднялись і зникли ноги, заворушилась ковдра на ліжку.
   –  Іду вже, – схопилася з-за столу Лідя, вдягла шубку, відгорнула рукав, щоб глянути на годинник. – А то ще на автобус не встигну – тоді буде...
   Тільки вийшла надвір, з-за хати одразу ж вихопився вітер, гнилий та їдкий, холодними космами війнув по щоках дівчини. З дерев зривалися краплини і шелепали у сірий в сутінках сніг, вибивали в ньому чорні ямки. Лідя підняла комір шубки, заховала в хутрі обличчя.
   До першого автобуса ще півгодини, але йти майже на другий край села, і вона поспішала.
   Хати зрідко ліниво, ще напівсонно блимали світлом у вікнах, знехотя видихали з коминів дим, що стелився донизу, густо кутаючи садки.
   Попереду з вулички випірнула жіноча постать. Лідя, приглянувшись, упізнала Антоніну Леонтіївну, котра мала їхати із учнями на олімпіаду.
   Лідя гукнула вчительку, й вона причекала дівчину.
   Під ногами мокро жвякав сніг, іти було грузько. Місцями по дорозі з-під снігу випиналось чорне груддя, і вони то пропускали одна одну поміж ним, то обходили з боків. Вітер налітав з городів і струшував з дерев раптовий дощ.
   –  От зима, – скрушно похитала головою Лідя.
   На зупинці вже зібралися школярі, що по одному чи по два з кожного класу їхали на районну олімпіаду. Молодші бігали на пагорб, виглядали автобуса, галасували.
   Автобус приїхав майже порожній – неділя, ранок, холод, – зате в ньому було затишно, тепло.
   Лідя сиділа поруч з Антоніною Леонтіївною. Місць було багато, але вчителька сама посадила її коло себе.
   –  Це ж ти зі мною вже востаннє їдеш на олімпіаду, – всміхнулась вона.
   –  Востаннє, – зітхнула дівчина. – Знаєте, я вам заздрю, Антоніно Леонтіївно. Ви завжди залишаєтесь у школі. А нам прийшов час – і все, і розлетілись.
   Вчителька знову всміхнулась.
   –  Нічого, в тебе ще багато чого буде дорогого й цікавого в житті.
   І Лідя одразу побачила те дороге, омріяне. Побачила, ніби насправді.
   Просторий цех, залитий сонячним світлом крізь широкі вікна. Стрекотять швейні машинки, в руках жінок і дівчат у гарних однакових косинках здіймаються хвилями тканинами. І ось це вже не просто сувої, а сукні, костюми, блузки... А ось проходить цехом вона, Лідя. Ні, вже Лідія Олександрівна... А ось і подіум. Вродливі, високі, довгоногі дівчата демонструють одяг... А тут магазин, ні, салон-магазин... І за всім цим – Лідія Олександрівна, вона, нинішня Лідя. Рекламні агенти: "Пропонуємо послуги саме нашого агентства – проведемо блискучу кампанію!” І всі довкола: “Лідія Олександрівна!.. Лідія Олександрівна!..”
   Від такої картини дівчині стає щемно в грудях, їй хочеться так і змалювати все це перед Антоніною Леонтіївною. Та ні, соромно якось. Свою ж мрію носить тайкома, поринаючи в неї на самоті. А вчителька, ніби вгадавши її думки, запитала:
   –  Ти ж після школи хочеш у технологічний?
   –  Еге ж, – аж зашарілася.
   І подивилася на вчительку вдячно: спитала вона її – і мрія тепер здалась іще принаднішою.
   –  Буду рада, якщо твоя мрія здійсниться, – сказала вчителька. – Хай тобі щастить!..
   У школі, куди вони прибули з автостанції, зібралось уже багато учнів з усього району. Перед тим, як розпустити своїх по класах, Антоніна Леонтіївна ще хотіла щось пояснити, нагадати, але, мабуть, передумала і лиш обвела всіх довірливим поглядом.
   –  Ви ж там постарайтесь.
   –  Постараємся, – запевнили всі.
   Лідя знайшла свій восьмий клас. Ще минулої неділі, на олімпіаді з історії, вона познайомилася з Танею – невеличкою повненькою щебетункою із Сковородецької школи. Тепер вони знову зустрілися й сіли за одну парту.
   Таня почала щось розказувати про хлопців з їхнього класу, але пролунав дзвінок, і всі позатихали за партами.
   До класу зайшло троє вчителів. Двоє – молода жінка в гарних окулярах і невеличкий метушливий чоловік – роздали всім аркуші паперу з штампами, а третій – високий, цибатий, одразу взявся писати на дошці.
   –  Мо-я май-бут-ня про-фе-е-сія... – зашепотів клас, стежачи за рукою вчителя. Це була тема твору. А крім цього ще три питання.
   “Моя майбутня...” Лідя знову побачила перед собою просторий цех з веселкою тканин, високих дівчат на подіумі, запобігливих рекламних агентів...
   –  А в тебе яка? А в тебе яка? – допитувалась Таня, налягаючи повнявими грудьми на парту, щоб заглянути їй у вічі. – А в мене – дизайнер одягу! Або лікар-кардіолог. Але краще – дизайнер.
   Дизайнер, лікар... Або ще манекенниця, перекладач, секретар-референт... Про це писатимуть усі!..
   І Ліда подумала, що вона не напише твору. Напише, звісно, чистих сторінок не здасть, але... Не буде він таким, якого б вона хотіла. Щоб він... Щоб не такий, як ото казав тато:Поіхала-приїхала. Скільки можна отак?!
   У класі стиха вовтузились, дехто шелестів зошитом під партою, дехто вже схилився над аркушами. Таня теж примірялася ручкою до першого слова, супила білясті брови, надувала пухкенькі щічки. Лідя мимоволі всміхнулася – от зараз буде себе дизайнером розмальовувати! Ну й нехай!
   Вона стріпнула головою, підсунула до себе аркуш і почала писати: В росяні ранки, сизі від туману, починається кожен трудовий день у сільських трударів. Стати фермером, вирощувати високі врожаї для рідної незалежної держави – моя мрія...
   Їй писалося легко і швидко. Слова приходили на думку, лягали на папір, наче осіннє листя спадало з дерев під подувом вітерцю. Спадало й кружляло у повітрі, а вона підбирала його і розкладала в гарні барвисті візерунки. Зупинялась на хвильку-другу, милувалася своїм витвором, і знову візерунки лягали з-під її рук...
   Таня все ще морщила чоло, коли Лідя закінчила писати і вже перевірила твір. На всі інші питання дала відповіді швидко – вони були неважкими. Поклала свої аркуші перед учителями на стіл і вийшла з класу.
   Через кілька днів на велику перерву Антоніна Леонтіївна зайшла до восьмого класу й, закликавши всіх до уваги, оповістила, що Ліда Березницька зайняла перше місце на районній олімпіаді з української літератури.
   У класі зчинився гамір, усі кинулись вітати Березницьку, а горластий Митько так закричав “ур-ра!”, що Лідя аж затулила вуха.
   –  Наша Ліда, – крізь гамір вигукувала вчителька, – дала відмінні відповіді на всі питання олімпіади. А головне – написала чудовий твір промовою майбутню професію. Тепер вона захищатиме честь нашого району на обласній олімпіаді.
   Коли Антоніна Леонтіївна вийшла з класу, всі обступили парту Березницькоі: “А як було? А розкажи...”.
   Лідя аж ніяковіла від загальної уваги. І водночас – так приємно. Справді, лише вона одна, з усього району одна виявилась найкращою! Ну, тепер татко не скаже: “Поїхала  – приїхала”. А мама, мама як зрадіє!..
   –  А які питання були? А твір про що ти писала? – допитувались дівчата. Хлопці мовчки стовбичили за їхніми плечима, але і їм, з усього видно, теж цікаво було послухати.
   І Лідя, вже заспокоївшись, вгамувавши зніяковіння, розказала про всі питання, про свої відповіді на них.
   –  Ну, а твір, твір... – допитувались дівчата. – Про що ти писала?      ~
   –  Та написала, що... Що хочу бути фермером!
   –  Фермером?! – аж вигукнув Митько десь поза дівчатами.
   –  Ну, фермером, – здвигнула плечем Лідя. – А тобі що?
   –  Мені то нічого, – хмикнув Митько. – Але щось не віриться, що ти хочеш стати фермером. – І він голосно, на весь клас, розсміявся. – Фермером, ха-ха!.. Уявляю!.. Щоб ти – та корів доїла, вирощувала свиней!..
   Гаряча хвиля залила Лідіне обличчя. Ну и мерзотник цей Митько, вона й не думала, що він такий! Двійочник нікчемний! Далі тракториста справді не піде, а іде чогось!..
   –  Нy чого тобі треба? – почали заступатися за Лідю дівчата – Іра і Валя. – Вічно ти лізеш!..
   –  Як це чого? – Митькові очі недобре зблиснули, він загрозливо наставив свого лоба. – А того, що фермером вона ніколи и не думала бути і не буде! А пише чорт знає що!.. І перше місце, перше місце!.. Там прочитали твір і подумали, що и справді... А вона…
   –  А що вона? – вигукнула Іра. – Це ж тільки твір, це ж не насправді!                 –   Не насправді! – передражнив Митько. – А питали ж її насправді: “Ким ти хочеш бути?”.
   –  Та не “Ким ти хочеш бути?”, а “Твоя майбутня професія”.
   –  Розголосила на весь район!.. – не здавався Митько. А тепер ще й на обласну!..
   –  А тобі що, заздрісно, заздрісно, так? – схопилася з місця Лідя.
   Митько зміряв її довгим пронизливим поглядом з-під насуплених брів. І враз зареготав:
   –  Заздрісно!.. Ха-ха!.. Заздрісно!..
   Його сміх обсипав Лідю дощем. Холодним-холодним. Вона пригнула голову, затулила вуха руками. Не чути, не чути цього противного, огидного сміху!..
І справді, вона вже не чула Митькового сміху. Коли підвела голову, витерла заплакані очі, хлопця в класі не було. Усі довкола займалися своїми справами. Хто списував з чужого зошита домашнє завдання, хто порпався в сумці, а хто сидів просто так, дивися у вікно.
   Лідя обвела очима весь клас. Та не стрілася поглядом ні з ким. Вона сиділа на своїй парті, мов серед лісу. Дерева гуділи високим верховіттям, щось шелестіло внизу, у траві, листя перешіптувалось на кущах... Але про що та мова – Лідя не могла збагнути. Наче вловлювала якусь суть, ось-ось, здавалося, в думках н все проясниться, все стане зрозумілим, але в цей час звідкілясь налітав порив вітру, дерева озивалися гучніше, їхні міцні стовбури бриніли від напруження, і Лідя знову губила ту благеньку ниточку розуміння їхньої мови, їхнього життя...
   Пролунав дзвінок. Усі почали збиратися до класу, розсідалися за парти.
   У дверях з явився Митько. Глянув на Лідю – вона аж зіщулилась. Чекала на його болючий сміх. Але Митько мовчки, мовби нічого и не сталося, пішов до своєї задньої парти.
   І Ліді здалося, що вона впіймала оту нитку, що так не давалася їй в руки. Вона, та нитка, тонесенька-тонесенька, ледве відчутна. Але п треба утримати, хоч яким зусиллям чи яким дотиком, а утримати, і збагнути усе, що так уникало її щойно в тому зеленому гомінкому лісі.