ПЕРЕМОГА

   Колись у пралісі царював сірий Вовк. Все живе перед ним тремтіло. Десятою дорогою звірі обминали його палац. Вже поїв у своїх володіннях і зайців, і кіз, диких свиней і лосів та всяку дрібну звірину. Тому час­то голодний сидів, клацав зубами і ночами завивав на місяць.
   Та голод – не пан. Заходився снідати, обідати і вечеряти своїми ж братами і друзями – вовками. Але скоро й вовків мало зосталося, лише найближчі роди­чі – сини і дочки.
   Тоді вирішив Вовк скликати раду своїх побратимів, які царювали у навколишніх лісах.
   Сів худющий-прехудющий Вовк на широкий пеньок, а навколо полягали: руда, з хитрою мордочкою Лисиця, довга зелена Гадюка і старий смердючий Тхір.
   –  Що чувати у вас, мої друзі? – прохрипів Вовк. – Чи шанують вас усякі там лосі, кози, зайці та інша дрібнота?
   –  Хай би попробували не шанувати мене,  просичала Гадюка. – Навчені тобою мої вовчиська швид­ко дають їм раду. Сидять тихо, мов кроти у норах.
   –  І в моєму царстві благополучно, – пробелько­тіла Лисиця. – Пробували кози відгородитися у лісі, то подаровані тобою вовчиська таку дали їм автоно­мію, що дві кози і один цап – тільки й залишилося від них. Зате смирні, хоч до рани приклади.
   –  А у мене трохи мишва вовтузилася, та ми швид­ко з ними справилися, – похвалився Тхір. – Вони так знахабніли, що пробували навіть свої школи запрова­дити, мишачу мову вивчати. Я спочатку дозволив. Та з кожним днем вони сміливішали, вже й про окрему державу загомоніли. Ось тут я і показав їм державність! Дуже у пригоді стали твої вовчиська... Тепер школи є, а мишенят за партами нема. І маю спокій.
   –  А чого це їжак не прибув до мене? – запитав Вовк.
   Лисиця глянула на запалі боки царя і зразу відсунулася якнайдалі від нього. Вона добре знала звички голодних вовків. Щоб відвернути увагу від себе, пома­хала хвостом і улесливо промовила:
   –  Чула я, наш всесильний володарю, що їжаки бунтують, нікому не хочуть коритися, під дубом свою окрему державу заснували.
   –  Їжаки?! – здивовано закричав на весь ліс Вовк. –  Їжаки бунтують? їм захотілося своєї держави? Сюди, сюди, Лисице, приведи їх негайно! Я їм покажу і окрему державу, і як бунтувати!
   Лисиця швидко побігла у ліс, надибала великого дуба. їжаки всією громадою саме обідали.
   –  Добридень вам, любі їжаки! – солоденько привіталася хитра Лисиця.
   –  Сідай, сусідко, гостем будеш, – промовив ста­рий їжак.
   –  Дякую за хліб-сіль, добрі сусідоньки, – улес­ливо прогавкала Лисиця. – Великий цар Вовк запро­шує вас до себе на раду.
   –  Чого йому треба від нас? – запитав їжак.
   –  Не знаю, – збрехала руда.
   –  Скажи Вовкові, – поважно промовив їжак, – що ми не його піддані і на раду до нього не збираємось.
   Лисиця навіть не попрощалася з їжаками, а чим­дуж понесла новину Вовкові. Ще здалеку побачила, як Гадюка і Вовк шматують старого Тхора. Злякано озир­нулася, сховалася за кущем свербигузу і прошепотіла: “Це ж вони і мене з'їдять. Що для них двох старий і сухий Тхір. Ні, я близько до них не підійду”.
   Як тільки були обгризені Тхорові кістки, Лисиця вибігла з-за куща, низько вклонилася Вовкові і, тремтячи від страху, пробелькотіла:
   –  Була я, великий царю, у їжаків.
   –  Де ж вони? – гаркнув Вовк.
   –  Не хотять іти до тебе, великий володарю. Ка­жуть, що ти їм не... не цар...
   –  Що-о-о?! – заревів Вовк. – Ти чула, Гадюко, що роблять під дубом їжаки?
   –  Чую, чую, мій володарю, – просичала Гадю­ка. – Треба знищити тих клятих вільнодумців. Вони і мені, і моїм родичам погрожують, а синові навіть хвос­та відкусили, ледь живий утік.
   –  Збирайте свої війська, – репетував Вовк. – І я поведу армію на їжаків! Зітру їх з лиця землі! Знищу і того дуба, коло якого вони окопалися!
   Надвечір Лисиця привела своє військо, а Гадюка – своє. Назбирав і Вовк сухоребрих голодних родичів. І посунуло те військо на країну їжаків. Вже стемніло, як дібралися до дуба.
   –  Гей, їжаку! – закричав Вовк. – Вийди і по­клонися мені!
   –  А хто ти такий? – спокійно запитав їжак.
   –  Я цар Вовк!
   –  Не знаю такого.
   –  Що-о-о?! – заревів не своїм голосом Вовк, аж листя на дубі затремтіло. – Плюндруйте непокірних їжаків, нищіть їх державу, а полонених живими подавайте мені на вечерю!
   Гадюки першими кинулися у бій. Нишком пов­зли у високій траві до дуба. Та їжаки не дрімали. Зне­нацька напали на своїх ворогів і повідгризали їм голо­ви. Як побачив те Вовк, то ще лютішим став.
   –  Веди, Лисице, своє військо! – зарепетував, аж земля захиталася.
   –  Ой царю великий, – простогнала Лисиця. – Давай разом будемо наступати. Тоді й переможемо гор­дих їжаків.
   –  Мудро порадила! – гаркнув Вовк і повів своє сухоребре військо у наступ. Лисиця ж не поспішала.
   Їжаки, як побачили поблизу ворогів, зразу у клубочки поскручувалися. А голодні вовки накинулися на здобич і від страшного болю дико завили. Вони покололи свої чорні пащі об колючки і тікали щодуху додо­му. За ними, підібгавши облізлого хвоста, теліпався і цар Вовк. Десь коло дуба загубив і корону. А Лисиця з своїм військом ще раніше дременула.
   Так перемогли своїх ворогів хоробрі їжаки.