Відважні брати

Як то добре по тривозі,
Чварах, битвах і знемозі
Звідать тишу, спокій, мир!..
Дочекався Любомир
І брати його відважні,
Що скінчились дні звитяжні,
А прилинули чудові –
Не течуть потоки крові,
Не струмують рідних сльози,
Прошумлять натомість грози,
В небі птиць веселі зграї –
Благодать у ріднім краї.

В час такий, угодний Богу,
Браття рушили в дорогу:
Їм у світ широкий треба,
Бо нагальна є потреба
Обскакать поля і ріки –
Віднайти цілющі ліки.
Воювали мужньо браття,
Не шкодуючи завзяття,
Постраждали у борні,
Думи мучать їх сумні:
Як у світі жити далі?
Як позбутися печалі?..
В Любомира клятий шрам,
Він з лиця не зникне сам.
Хоч то мужності ознака,
Та гірка війни подяка,
Бо спотворює лице.
Та аби ж то тільки це...
Невидющі очі в Дана.
Призвела до того рана –
Невигойна, непроста,
А від неї – сліпота...
Ну, а це вже справжнє лихо,
Що в'ялить стражданням тихо,
Сушить душу молоду...
Зореокову біду
Чи можливо передати,
Бо не здужає ступати.
Юний ще, а мов без ніг...

І ніхто не допоміг...
Вже до кого не звертались,
Як і де не лікувались,
З трав, кори відвар пили,
І у знахарок були.
Ті братів приймали чемно –
Намагання всі даремно!..
Не поменшало біди.
Ще б податися куди?
Бо потрібно щось робити,
Щоб у світі білім жити...

Любомир братів збирає,
Верхи кожного саджає,
Сам сідає на коня –
Їдуть вдалеч навмання.
Як знайдуть для себе ліки,
То батькам добавлять віку,
У господі дійдуть ладу.

Ось домівка вже позаду,
Їдуть браття буйним лугом,
Низиною понад Бугом,
їдуть день, і два, і три –
Лише вслід шумлять вітри.
В лісі вогнище розклали,
На ночівлю першу стали.
Із грибів зварили юшки
І без ковдри, без подушки
Просто неба уляглись.
Мерехтить зірками вись,
Ясно, місячно кругом.
Все поснуло тихим сном.
Вітерець в бору дрімає.
Ось і північ наступає.

В лісі раптом зашуміло,
Листя наче закипіло,
Стрепенулася земля –
Тупіт чується здаля.
Дан прокинувся, гадає:
Чи не буря насуває?
Вже хотів будить братів,
Та зненацька занімів –
Чує голос сумовитий:
– Я з'явилася просити
Того, хто мене почує,
Хто у лісі цім ночує,
У хороми лісові...
– Я позаздрю і сові,
Що побачить, хто ти є.
Марне прагнення моє:
Я осліп від тяжких ран, –
Відповів незрячий Дан. –
Ти повідаєш – авжеж? –
Хто і чом мене зовеш?
– Я Русалка лісова,
Що весною ожива.
Зелен-царство в нас розкішне,
І життя спокійне, втішне,
Та Дракон тут силу має –
Здавна нас підстерігає.
А тепер вирішуй сам,
Чи в пригоді станеш нам.
Ніч ця, хлопче, незвичайна.
Цар потрібен нам негайно!
Як не знайдемо Царя,
То за гори, за моря
Забере в полон Дракон,
В ніч оцю його закон.
Не знайшли царя ми досі,
Ось тому тебе і просим.
Дан на те промовив тихо:
– Я б пішов, але, на лихо,
На заваді клятий зір,
Бо ні місяця, ні зір,
Ні дороги не побачу...
– Не зважай на те, юначе!
Ось твій кінь, мерщій сідай,
Повід впевнено тримай,
І забудь печаль-тривогу –
Кінь твій сам знайде дорогу.
Він за мною вслід помчиться,
Мов стрімка крилата птиця...
Що у мавок погостюєш,
Ти, повір, не пожалкуєш,
Бо таке ми знаєм зілля,
Що розвидниться довкілля!
А на ранок кінь примчить
До братів тебе умить.
Дан говорить: “Якщо так,
Не відмовлю аж ніяк.
В путь скоріше вирушаймо,
На розмову час не гаймо,
Раз довірились мені...”
І пропали в гущині.

А брати про те не знають,
Як у ніч глуху гуляють
Лісові красуні-мавки,
Царства буйного чорнявки.
Поміж ними Дан клопоче,
Бо відкрились в хлопця очі:
Випив зілля лісового –
І вернулися до нього
Ясний зір, краса довкілля.
Бал вирує, як весілля.
А Царівна – чарівна,
Щастям світиться сповна.
Мов голубка, коло Дана,
Смуглолиця і рум'яна,
В гарній сукні і короні.
Любо їм на пишнім троні.
Лине сміх Русалчин ніжний.
Перед ними стіл розкішний.
Раді мавки лісові.
Вже біда не в голові –
Не потраплять у полон,
Не дістане їх Дракон.
А в хвилину розставання
Дану Мавка на прощання
Так сказала: “Прийде час,
Ти іще згадаєш нас!..
Буде в тебе наречена
Схожа вродою на мене,
А на ній – такий вінок
Із дзвіночків та гілок.
То віночок – чарівний,
В добрій справі помічний.
День надходить – прощавай.
Зустріч нашу – забувай.”
Дан в ту ж мить назад вернувся,
Мов прокинувсь – потягнувся,
Повставали і брати:
– Та невже це, Дане, ти?
Що вночі з тобою стало?
Сліпоти, як не бувало.
Сяють очі, мов зірниці,
Як колись на вечорницях.
Ось так справді дивина!
– Дивина, та не одна.
Ще предивний снився сон:
Царство мавок, шепіт крон.
Зілля снилося від ран... –
У задумі каже Дан.
– Видно, ти щасливий зроду:
Зір вернувся, маєш вроду,
А про сон нічний – забудь...
Вирушаймо далі в путь.

Знову браття у дорозі.
В ясний час і в передгроззі
Уперед щодуху мчать –
Треба хлопцям поспішать.
Довго їхали чи ні –
Проминуло аж три дні.
Та і вершники стомились.
Біля озера спинились.
Попоїли з риби юшки
І без ковдри, без подушки
Просто неба уляглись,
Задивилися увись...
Сплять, наморені шляхами.
Брат із хворими ногами,
Зореок лише не спить.

Ось і північ. У ту ж мить
Шум неначе учинився,
Берег хвилею покрився.
Плине з озера Царівна –
То Русалонька чарівна.
Диво-вродою аж сяє.
В юнака притьмом питає,
Чи не став би у пригоді:
– Водяній усій породі
Є загроза незвичайна:
Як не знайдеться негайно
У воді озерній Цар,
Прийде інший господар –
Ненажерливий Дракон,
В ніч оцю – його закон...
– Жаль, – на те їй Зореок,
Якби міг ступити крок,
Я б вас виручив сьогодні.
Тільки ноги непригодні!..
Скалічів у битвах я –
Люта доленька моя !..
– Не тужи! – Русалка каже, –
Попід ноги хвиля ляже,
Віднесе тебе сама.
В світі цілому нема
Ліків тих, що є у нас –
Полікуєм в добрий час.
Будеш, парубче, ходити,
Тільки мусиш підсобити –
Від Дракона нас спасти.
Вчасно трапився нам ти! –
Що ж, – говорить їй юнак, –
Я вчиню, Царівно, так,
Як бажаєш. Від біди
Я і сам прибув сюди.
Як мені її не знати?
Не пущу до вас прокляту,
Злий не справдиться закон,
Краще лусне хай Дракон!

Хвиля з озера майнула,
Зореока обгорнула
І забрала в глибину.
Ось так диво! Ну і ну!
Там, на дні, народ озерний,
Дивовижний і химерний,
Як Царя його зустрів.
Зореок на троні сів,
І Царівна білолиця,
Як за звичаєм годиться,
Поряд з ним сидить на троні
У розцвіченій короні
З водяних лілей ясних.
Скільки тих квіток у них!
А навкруг шумить застілля,
Аж відлунює довкілля.
Ожили у хлопця ноги.
І тепер без допомоги
Ними рухає, танцює,
Бо велику радість чує.
Веселилися до ранку.
Розпрощались наостанку.
Як відхлинула вода,
То Русалка молода
Так сказала: “Прийде час –
Ти іще згадаєш нас.
Буде в тебе наречена
Схожа вродою на мене.
А на ній – вінок з лілей,
Ну точнісінько, як цей.
То віночок не простий,
В добрій справі помічний.
Тож на цьому – прощавай,
Зустріч нашу – забувай”.
Так сказала – і пропала,
Наче тут і не бувала.

До братів за кроком крок
Йде по суші Зореок.
Ті прокинулися, глядь –
Водяна синіє гладь,
Брат їх зцілений, здоровий,
В світ полинути готовий.
– Ось так, – кажуть, – дивина!
– Дивина, та не одна.
Сон іще предивний снився,
Що в русалок опинився
Я у озері на дні.
Любо там було мені!
Ліки пив з лілей-квіток... –
Браттям каже Зореок.
– Видно, ти щасливий зроду –
Ноги ходять, маєш вроду.
А про сон нічний – забудь.
Вирушаймо далі в путь.

Скачуть вершники полями,
Пшеницями і житами
По дорозі польовій.
Зупинились на постій,
Як проїхали три дні.
Серед жовтих піль одні
У долині відпочили,
Юшки свіжої зварили,
Підкріпилися – та й спать.
Тільки зорі миготять.
Сріблом нічка так і сяє...

Ось і північ наступає.
Жито буйне зашуміло,
В полі зовсім стало біло,
У долину вихор мчить.
Любомир лише не спить.
Відхилився раптом колос,
І почувся тихий голос –
То Русалка польова
Сумно мовила слова:
– Порятуй, юначе милий,
Від лихої, злої сили.
Нам Царя негайно треба,
Бо нещастя кане з неба –
Налетить страшний Дракон,
В ніч оцю – його закон...
Всі в неволі ми умрем,
Як не станеш нам Царем...
– Став би я !... Але ж не личить
Із спотвореним обличчям
Царювати, хоч і ніч, –
Любомир повів тут річ. –
Розбуди моїх братів –
Кожен з них би це зумів.
– Я твоє обличчя бачу.
Не зважай на шрам, юначе.
Що в русалок погостюєш,
Ти, повір, не пожалкуєш.
Вмиєм травами, росою – З
нов колишньою красою
Зарум'яниться твій вид,
І забудеш, як обрид
Клятий спомин про війну.

Дужий вітер тут війнув –
В дальню балку їх відніс,
Де комиш, як ліс, поріс.
А навколо житнє море –
Несходиме, неозоре.
Там Русалки вже чекали,
Любомира зустрічали
Як володаря, Царя.
Доки вранішня зоря
Не зійшла на небосхилі,
Аж котились житом хвилі –
Польовий гуляв народ.
Юнака зцілили. Й от
Надійшов прощання час:
– Ти іще згадаєш нас! –
Тихо мовила Русалка. –
Заведеться перепалка
З лютим ворогом, з таким,
Що боротись важко з ним,
Цей вінок вдягни скоріше –
Не помітить ворог більше,
Бо прозорим станеш вмить,
Що тоді йому робить?
Як невидиме бороти?
А тепер, якщо не проти,
То, юначе, прощавай,
Цей віночок відшукай
На дівчині молодій.
Квіти ці пасують їй –
Тут волошки і ромашки,
Є тут маки, жовта кашка,
Є і зіллячко зелене.
Схожа дівчина на мене.
Тож прощай і нас забудь.
Де б не жив, щасливим будь...

Любомир назад вернувся,
Мов прокинувсь, потягнувся,
Повставали і брати:
– Любомире, чи це ти?
Що вночі з тобою стало?
Шраму наче не бувало!
Чисті скроня і щока...
Звідки милість нам така?

Ось три брати і зцілились.
А в дорозі натомились –
Час вертатися назад,
У домівку, в рідний сад.
Любомир говорить: “Може,
Нам баритися не гоже,
Та вже ніч цю зачекаймо –
Славно, браття, погуляймо,
Щоб не сердився Купала.
Тож купальська ніч настала!
Звичай треба шанувать.
Та до кого б нам пристать?”
Глянув пильно Зореок
– Он село. Один куток,
Мов вода в ріці, вирує.
І моє серденько чує,
Що готуються там зрання
До Купали. Як смеркання
Обійме хати й сади,
То і ми ходім туди.

Так-то браття і зробили.
Коней пастися пустили,
А самі в село, за річку,
І гуляли цілу нічку.

От де ніч була чудова!
Там смаглявка чорноброва
Стрілась Данові. Вінок
Мала з дзвоників-квіток.
Назбирала, видко, в лісі.
Стрів її він на узліссі
Й закохався у ту ж мить.
Став за нею він ходить,
Мов якась штовхала сила.
І коли вінок пустила
По воді вона в'юнкій,
Дан дістав його мерщій.
І признався тій дівчині,
Що не житиме однині
Він без неї ані дня.
Загнуздав юнак коня –
І забрав ту бондарівну,
Гарну, пишну, мов Царівну.
Так знайшов він наречену –
Ніжну й лагідну Олену.
Дан віночок заховав,
Бо на те торбинку мав.

А за ним і Зореок,
Кращу квітку із квіток,
Вибрав теж собі Царівну,
Молоденьку титарівну
У віночку із лілей.
Із води віночок цей
Ледь його дістали пальці!..
І признався він Наталці
(Звалась дівчина отак),
Що без неї аж ніяк
В рідний край він не поїде.
Чи вона за нього піде?
І забрав він ту дівчину:
– Разом будем до загину!
А віночок заховав,
Бо на те торбинку мав.

Не повезло Любомиру –
Не дістав віночок з виру...
А вже трапилась дівчина,
Мов розцвічена калина.
Русокоса, жвава Настя.
Аж світився він від щастя.
Тільки що тепер робить?
Як без Насті в світі жить?
Цілий рік йому чекати,
Поки знову буде свято?..
Любомир засумував.
Дзвін зненацька пролунав.
Бив ранковий дзвін на сполох –
Об'явився лютий ворог,
Навісний, лихий Дракон,
Щоб завести свій закон.

Люд зібрався на майдані,
І старійшина в жупані
Запитав у односельців:
– Хто із, вас із чистим серцем
Вийде битися з Драконом?
Хоч усі зібрались дзвоном,
Юнаки стоять, мовчать...
Як з тим Лихом воювать?
В нього п'ять голів і кігті...
Незбориме то страхіття.

На плацу Дракон чекає,
Жертву хижо виглядає:
– Хай підступить хто-небудь –
З нього кості не зберуть!
І промовив Любомир:
В краї мусить бути мир,
Мають люди мирно жити,
Мирно жити – не тужити.
Я на бій з Драконом стану,
Може, волю вам дістану!..
Зореок за ним і Дан:
– Ми зцілилися від ран
І раділи, що здорові,
Та на бій іти готові.
Скалічієм чи умрем,
Вірте – ми не підведем!

З усіма вони прощались,
Перед боєм обнімались.
Наречені молоді
В стороні стоять одні.
Настя каже Любомиру:
– Не дістав віночок з виру –
То, юначе, не біда,
Хай несе його вода,
Десь до берега пристане,
Все одно він нашим стане!
Йдеш на битву ти священну,
Май мене за наречену!
Буду завжди я з тобою.
А загинеш, мій герою,
То й мені тоді не жить!..
– Що ж, пора, бо час біжить, –
Мужнім хлопцям старець каже.
– А що буде – бій покаже.

До Дракона вийшли браття.
Не жаліючи завзяття,
Довго бились. Річка крові
Розіллялась. Та на слові
Любомир впіймав те Чудо,
Що йому не зайвим буде
Відпочити, бо стомилось.
Чудо-Юдо зупинилось.

Впали хлопці і поснули.
Силу сни їм повернули.
Снились браттям наречені,
Древні вогнища священні,
Снились мавки і русалки,
І чорнявки, і білявки,
І пригоди всі нічні,
Та віночки помічні...
А прокинулись раненько,
Зореок і Дай швиденько
Із торбинок їх дістали,
Ними голови вінчали –
Зореок пропав і Дай,
Любомир немовби сам
Йде на плац з Драконом битись,
А народ увесь – дивитись.
Що за дивний був той бій! З
лий Дракон вже сам не свій
Б'ється люто, аж скрегоче,
Покінчити з хлопцем хоче,
Та якась незрима сила
Чуду голови косила.
Так на нього напосіла,
Що страхіття затремтіло,
Впало хлопцеві до ніг,
А навколо – регіт, сміх!
Луснув зляканий Дракон,
Разом з ним – його закон.
Вільно в далях доокружніх,
Всі братів вітають мужніх.

Як загоїлися рани,
То щасливо спозарана
Браття вирушили в путь –
Наречених в дім везуть.
Вся округа їх стрічала,
Молодих як слід вітала –
До душі вони громаді!
І батьки безмежно раді!

Увійшли гуртом до хати,
Стали жити-ноживати.
Знай працюють, не горюють
Славно всі господарюють.
У добрі живуть сини.
А вінки? Висять вони
На гвіздочку над дверима.
Не страшна біда із ними:
Може, дітки захворіють,
А чи дощ і град посміють
Попсувати урожай –
Гей, віночки, виручай!
Щастя лине на поріг,
Бо віночки – оберіг.
Подарунок то безцінний
Наречених і Царівен.

З того часу люди в краї,
І русалки в темнім гаї,
У озерах і у полі
Розкошують всі на волі.
Про драконів там не чуть:
В мирі-злагоді живуть.
Вороги їх обминають –
Про братів відважних знають.

Тут і казочці кінець.
Хто дослухав – молодець.
Хто не чув, то пожалкує,
У світи нехай мандрує,
Сам отвіт собі знайде,
Хто і як живе, і де.
А з небаченим стикнеться –
Швидше хай назад вернеться.
А вернеться з далей сам,
То розкаже казку нам.
Не таку, то, певно, іншу,
Може, меншу, може, більшу.
Оживуть його слова –
Вийде казочка нова!

Козак Ясюк

На чудовій Україні,
Там де ниви жовтопінні,
Там де синь небес шовкова,
Де левада волошкова,
Де струмки прозорі, чисті,
Буйні верби срібнолисті,
Де цибаті журавлі,
В мальовничому селі,
При в'юнкій-гінкій стежині,
У білесенькій хатині
Жив собі козак Ясюк.
Вішав шабельку на сук
Та й гуляв-блукав щоночі.
Ой, ті жарти парубочі!
Все він там, де вечорниці,
Де дівчата білолиці,
І танцює, і співає,
Ще й горілку попиває.
Був такий заводіяка –
Кожний знав його собака.
В золоті часи Петрівки
Не вертав і до домівки.
Де гуляв, там ночував,
Дибом світ перевертав.
У Свят-вечір він уволю
Щонайбільшу вносив долю
У переверт на селі.
Реготали і малі,
Як Ясюк замкнув криницю,
Як в квітки убрав телицю,
Як у ліс заніс ворота,
Як вчепив до клямки дрота,
Налякав стару Мокрину,
Бо зробив горба на спину
І прикинувсь нетутешнім,
Як приклав на руки клешні...
Словом, всім допік добряче.
– Де ти взявся, небораче?
Мов якась нечиста сила
Тут і там його носила.
Дорікали хлопцю строго.
Та йому усе нічого.
Захищала сина мати.
Не хотіла навіть знати,
Як синочок бешкетує,
Хто і чим його частує.
Бо для неї він найкращий.
А що, може, непутящий
В те не вірила стара.

А зізнатися пора,
Що вона в селі шептала,
Усілякі чари знала:
Тих єднає, тих розводить –
Завше кожному догодить.
От рішила чарівниця,
Щоб велося, як годиться,
Збути сина за Дунай
І пліткам покласти край.
А при тім ще оженити,
Бо самій нелегко жити.
Син поїде, а невістка,
Хоч чужа, нерідна кістка,
У господі допоможе –
Їй, старій, постелить ложе,
І щипаники, й куліш
Приготує яксмачніш.
На велику радість неньки,
Син погодився швиденько
Оженитися. Одначе
Слово дав своє юначе,
Що не вступиться нізащо,
Як не візьме щонайкращу.
Щоб була така дівчина,
Як розцвічена калина,
Щоб ніяких вад не мала,
Одного його кохала...
І знайшлась така красуня –
Кароока мила Груня.
Вздрів Ясюк її на возі,
Як весною по дорозі
Їхав з ярмарку додому.
Вмить одну забув про втому.
Та й, мабуть, про цілий світ.
А вже точно – про обід.
Бо вернувся в надвечір'ї.
Сів при зорях на подвір'ї –
Мрії врунились безхмарно:
Як би з нею жив він гарно!..

Шле до дівчини сватів,
Щоб збулося, як хотів,
Заповітне те бажання.
Ясюкове женихання,
Хоч кропила мати зіллям,
Не скінчилося весіллям...
Склала дівчина умову,
Що продовжить з ним розмову
Про заміжжя лиш тоді,
Як Ясюк у боротьбі
Із татарами стикнеться,
Переможцем в край вернеться.
Коли сила в нього є,
Сім татарів одіб'є,
Переправить їх до Груні.
Хай живуть собі у клуні.
Будуть Груні за прислугу.
– То розплата за наругу,
Що татари чинять скрізь.
Узяла тут неньку злість:
– Не пущу на битву сина,
Бо єдина він дитина.
Як загине на війні,
То не жити і мені.
За Дунаєм зараз тихо.
Не шукай для сина лиха.
З козаками хай гуляє,
А татарів не займає!

Груня тільки усміхнулась.
Далі мовить: “Заманулось,
Щоб привіз ще шабель сім –
То братам моїм усім.
Відбере їх у бою –
Руку матиме мою”.

Плаче матінка, ридає,
Та порадоньки немає,
Бо дівчина каже знов:
– Подарую і любов,
А з любов'ю – вірне серце.
Привезе нехай відерце
Із татарником-травою.
Вип'ють зболені настою
І здорові стануть вмить,
Аж забудуть, як болить.
Плаче ненька Ясюкова:
– Та ж громада вся здорова!
Недарма шептала я.
– Хвора матінка моя, –
Відмовляє сумно Груня. –
Цей настій і для татуня
У тяжкий недуги час
Знадобиться кожний раз.
Вам не вік на світі жити...
Стане всім трава служити.
Ви тим часом відпочиньте,
У думках до щастя линьте.
Як Ясюк себе покаже
Та розіб'є військо враже,
Всю мою уволить волю –
Поєднаю з ним я долю.

Ясюкова плаче мати:
– Краще б нам тебе не знати!
Що надумала для сина?
Пропаде моя дитина...

Сам Ясюк за першим разом
Втішивсь Груніним наказом.
Виїжджає за ворітця:
– Ну, татари, стережіться.
Назбирав собі дружину
І гайнув у хуртовину.

В Крим дістались козаченьки,
Веселенькі, молоденькі.
Славно, славно погуляли,
Вже сімох татар піймали,
Їх Ясюк до любки шле.
А тим часом лихо зле:
Оточили, наче хмари,
Козаків кругом татари.
Та сини Вкраїни-неньки,
Славно б'ються козаченьки,
Щоб ніхто не крав свободу,
Не топтав вітчизни вроду.
А іще за подарунки...
Тут відважний син чаклунки,
Молодий, меткий Ясюк,
Не згортав на хвильку рук:
Татарву лиху рубає,
З бою шаблі здобуває.
Шле до Груні цілих сім –
То братам її усім.
А тим часом, де не ходить,
Татар-зілля не знаходить.
Треба їхать за моря
До татарського Царя,
Купувати в нього зілля,
Бо не збудеться весілля!
Та до нього приступити –
Це себе занапастити.
Що Царю в заплату скласти,
Щоб самому не пропасти?
А татарський лютий Цар,
Свого краю господар,
На торгівлю не пристане,
Як потреба не настане.
Порубає та й усе,
Вітер кості занесе...

Думав день Ясюк, і два,
Аж тріщала голова.
І надумав так зробити:
У татар коня відбити,
Що Царевич полюбляє.
Ось татусь і обміняє
На коня трави відерце.
І тоді то Груні серце
І любов її гаряча
Вже навік його козача.

Як надумав – так зробив.
Сам-один коня відбив.
То була нелегка праця:
Кінь Гризло – велика цяця.
День і ніч при ньому варта.
Ще й така, що то не жарти.
От Ясюк все придивлявся,
У грозу вночі прокрався,
Обійшов розкішні стайні,
Побувать хотів у крайній,
Та схопились вартові.
Що то ночі грозові:
Раптом грім як загуркоче,
Спляча варта як підскочить,
Ну туди-сюди ширяти.
А Ясюк мерщій тікати.
В стан козацький вже за дня
Повернувся без коня...
Тож, звичайно, ясна річ,
Ще подавсь на другу ніч.
Ніч була спокійна. Зорі
Мерехтіли на просторі.
А одна вже так сіяла!..
Скрізь безпечно варта спала.
От Ясюк зайшов у стайню,
Непримітну з виду, крайню.
І знайшов коня таки.
Що то значить козаки!
Та коли упала тінь,
Заіржав той знатний кінь.
Підхопились вартові –
Треба дякувать траві!
Щоб не сиві полини,
Не вернувся б з далини.
Ну, а так в степу сховався,
Без коня назад вертався...

Нічка третя настає.
В Ясюка задумка є:
Їхать степом на кобилі.
Тож підкрався він і в милі
Прудко звідти поскакав.
Коник сам до них пристав,
Як відчув іржання поряд.
А Ясюк спішить до моря,
А відтак і до своїх.
Відпочить тепер не гріх,
Бо заплутав всі сліди -
Спробуй коника знайди!

Став чекать Ясюк, що Цар
Викуплятиме товар.
Цар татарський як дізнався
Що Гризло в полон попався
Ледь не луснув від досади.
Чималу послав засаду,
Щоб спіймати Ясюка.
В того ж вдача не така,
Щоб попастися, як миша.
Цар чекає. Мертва тиша.
Не вернулися вояки –
Перебіги, небораки.
Цар засаду друїд шле.
Знов йому виходить зле:
Запропалися і ці
І рубаки, і стрільці.
Як тепер Цареві бути,
Для синка коня добути?
Учинивши шум і гам,
Він із військом їде сам,

Козаки не утікали.
– Що то буде? – зачекали.
Йде навстріч Царю Ясюк,
Дав коня йому до рук.
Цар лихий, як лютий звір,
А проте віддав аїр –
Так у них татарник звався.
Мирно хлопець розпрощався
З ворогами у ту ж мить.
До своїх мерщій спішить.

Цар тихцем кивнув прислузі –
І навзнак на буйнім лузі
Неживим Ясюк упав,
Ні за що, бідак, пропав...
В мить оту, як лихо сталось,
Саме матері не спалось.
Все старенька зрозуміла...
Спершу навіть оніміла.
А знайшлась найменша сила –
Груню зіллям оросила:
Стала Чайкою дівчина.
– Ти лети мерщій до сина
І кигич над головою.
Довго марив він тобою...
Будеш Чайкою стогнати,
Це йому поможе встати,
Бо почує він тебе...

Тільки маєво рябе
За пташиною війнуло.
Ясюка мов стрепенуло:
Зовсім поряд Груня плаче...
Серце стислося козаче
І забилося мерщій.
Сів козак і сам не свій:
Біля ніг стоїть відерце,
Крапля крові коло серця,
Чайка носиться, кигиче,
За собою вдалеч кличе...

Встав Ясюк та й усміхнувся.
В рідний край назад вернувся
До матусі та до Груні,
Незрівнянної красуні.
Розсадив татарське зілля,
Звеселивши ним довкілля.
На Святки Зелені люди
Стелять зілля це повсюди,
Бо таке вже запахнюще,
Та розкішне, та цілюще.
Варять з нього гарні ліки –
Прибавляють долі-віку
Та шанують Ясюка –
Всім на заздрість козака!

Як вам казочка здалася?
Чи на славу удалася?
Чи сподобався козак?
А чи, може, щось не так?
Що на думці – те до слова.
Ось і вийде в нас розмова.
Поговорим, відпочинем,
Як годиться, чин по чину.
Про часи старі згадаєм,
Помилуємось розмаєм
Тихих ясних літніх днів.
А долине любий спів –
Це юнак в степу співає,
Що дівчину виглядає...
Ну, а нам – додому час.
Ще зустрінемось не раз!

Чарівна сопілка

В тридесятім славнім царстві,
В тридев'ятім господарстві,
На осяяних просторах,
У чудових Медоборах,
В місцині, де любо, тихо,
Де дріма до часу лихо,
Бо поїхав пан в столицю,
Лиш панянку білолицю
І прислугу залишив,
Всяк бідак, як міг, так жив.

В панни вдача не спесива,
І не зла, не вередлива.
От ледача – як пани,
Білоручки всі вони.
Знай, щодня про себе дбала,
Інших клопотів не мала.
У розкішному палаці
Вистачало слугам праці:
І прибрати, і помити,
Харч доставити, зварити,
І попрати, й змайструвати,
Про усяку живність дбати,
Обійти і двір, і сад –
І троянди, й виноград.
За палацом, у низині,
У білесенькій хатині
Проживала років два
Із донькою удова.
Хто були вони і звідки,
Не знаходилися свідки.
Як тужили, побивались,
То словечка виривались,
Що весь рід у них пропав,
Як татарський хан напав...

Попросилася вдовиця
За худобою дивиться.
У молочниці пішла.
До корівок, до тепла.
А Югина помагала.
(Так доньку вдова назвала).
На ногах аж до смеркання.
Де вже те їй дівування...

Правда, панна одинока
Повела на неї оком –
Чом би подруги не мати?
А в Югини поруч хата.
Зве її панянка в двір,
Щоб ходити разом в бір
По квітки та по суниці.
Що робить доньці вдовиці?
Бо таки панянку жаль.
І своя замре печаль,
Як самотність тій розрадить
Щось розкаже чи порадить.  
Є Югині чим ділиться.
Йшла тим краєм чарівниця.
Узяла з калини гілку –
Пробудила в ній сопілку.
Ллються ніжні звуки щемні.
І такі вони приємні!..

Так то серденько і крають,
Мов таємні чари знають.

Вийшли панна та Югина.
Каже дівчина вдовина:
– Зачекайте-но, бабусю,
Я хутенько повернуся —
Молочка вам принесу,
Бо корівок на росу
Повигонила ще з ночі.
– Молочка поп'ю охоче –
Натомилась, зголодніла... –
На ослін бабуся сіла.
Пригоща її Югина.
– Я шукаю свого сина, –
Пожалілася старенька. -
Загубився він маленьким,
Як сільську худобу пас.
Був тоді тривожний час...
Вороги на нас напали.
А бодай добра не мали!..
Зник в тім вирі мій Юхим,
Не натішилась я ним...
До сих пір блукаю краєм,
Сина милого шукаю.
Цю мелодію повсюди
Виграю, щоб чули люди,
Щоб синочок упізнав –
Він її частенько грав...

Кажуть люди, з рук ворожих
Син утік. То й гадка: може,
Між людей його б я стріла.
Бо домівка погоріла.
Погоріло все село,
Мов ніколи не було...
Де знайшов притулок син?
Оженився чи один?
Серце з горя завмирає –
Досі звістоньки немає...
Скоро двадцять літ мине,
Як печаль гризе мене.
Всі говорять: не ходи,
Дарма ноги не труди –
Вже нема на світі сина,
Не повернеться дитина...
Та у серці я надію
На щасливий день лелію.
Що порадите, дві кралі?

– Звісно що – шукайте далі.
Буде радість вам за працю,
Віднайдете сина, бабцю!
– Щиро дякую, дівчата.
На дарунки я багата.
Тим, хто душу добру має,
Як сопілка ця заграє,
Вмить з'являється дарунок.
Це не скринька, не пакунок,
А природний звичний дар
Із рясним припасом чар.
Для людей привітних, щирих,
Маю тих дарів чотири.

Всі дари ви взмозі мати,
Та зумійте їх прийняти.
Як зумієте – довіку
Щасним дням не буде ліку.
А на цьому – прощавайте.
Гру сопілки наслухайте.
Повернулась - і пропала,
Наче тут і не бувала.

А тим часом теплий квітень
Розпустив бруньки і квіти.
Сонцем в небі розливався,
У віконцях відбивався.
Раптом хмара налетіла
І дощем закрапотіла.
Всі урозтіч, по домівках.
Тут знайому гру сопілки
Чують панна та Югина.

Враз дівчина удовина
Під весняний дощ гайнула,
Краплям руки простягнула.
Дощик ллє усе сильніше,
Розшумівся голосніше,
Вже не дощ – весняна злива,
Прямовісна, плюскотлива,
Охопила все навкруг –
Двір, Югину, поле, луг.

А панянка в дім сховалась,
Зливи буйної злякалась –
Не насмілилась скупатись.
То-то мала здивуватись,
Як угледіла Югину:
Після купелю дівчина
Диво-вродою аж сяє –
Ось який дарунок мас!
Каже панна: “Я дощу
Вдруге ні, не пропущу.
За таку розкішну вроду
Ладна я в вогонь і воду”.

Наступило літо красне.
Сонце в небі світить ясне.
Все росте та зеленіє,
Чарівній порі радіє.
Раптом хмара налетіла
І дощем закрапотіла.
А тоді як вдарить град,
Всяк втекти від нього рад.
Вмить всі врозтіч, по домівках.
Знов знайому гру сопілки
Чують панна та Югина.

Враз дівчина удовина
Попід літній град майнула
І відерця простягнула.
Град у них застукотів –
З висоти небес летів.
Ніжні буси-намистини
Вбрали голову Югини,
Шию, постать тонкостанну.
Налякав добряче панну
Град холодний і слизький.
– Нащо дар мені такий?
У палац мерщій сховалась.
Але як же здивувалась,
Як угледіла Югину –
В перлах вся була дівчина,
У намисті, у короні,
Ще й перлин відерця повні.
Град, який її торкався,
На перлини обертався.
Інший – танув, як завжди.
– Ну, сопілонько, зажди!
Як утретє будеш грати,
Я не стану утікати, –
Каже панна. – Вміти треба
Все, що падатиме з неба,
Взять собі, як-от Югина?
Щож, нехай намокне спина
І голівонька моя –
Найбагатша стану я!
А Югина ті відерця
Від усього свого серця
Віддала на церкву Божу.
Лиш одежу з перлів гожу
І прикраси залишила –
Їх краса дівчині мила...

Надійшла жовтава осінь.
Волошкова неба просинь
Ясним сонечком сміється.
Літо бабине снується.
Лист спадає попід ноги,
На травицю, на дороги.

Раптом хмара налетіла
І дощем закрапотіла.
Впали краплі – вітер вмить
Як зірветься, зашумить,
Як засвище по дорозі!
Хто дарунок взяти взмозі,
Хай бере – сопілка грає.
Швидко вітра переймає
Спритна дівчина вдовина –
На коні сидить дівчина.
Вітер-кінь увись несеться.
Панна бачить, аж трясеться,
Зпересердя туп ногою.
Без нічого до покою
Повернулася панянка.
А в Югини забаганка:
В дар прийнявши вітра силу,
Облетіти землю милу,
Облетіти Медобори –
Надивитись на простори.
Там, куди не дійдуть ноги,
Чи не треба допомоги?
Кінь летючий лиш за мить
В місце бажане домчить.

От летить, летить Югина,
Глядь униз – село, долина,
Ворогів чимала зграя
Трощить, палить і рубає,
Що знайде перед собою.
А до яру стороною
Поспіша сільський народ,
Щоб сховатись від заброд.

Всі біжать в Совиний яр,
Поки там нема татар.
У печеру перебрались,
Від недолі заховались.
Землю сутінки накрили.
А Югина в Січ на крилах
Свого буйного коня
Долетіла ще до дня.
Козаків до бою кличе.
Зброя їм і мужність личать.
Тож не гаяли хвилини –
Всі послухались дівчини.
Мчать, аж іскри з-під підків,
На підступних ворогів.
Вороги тим часом всюди
Злісно нишпорять – де люди?
До печери підібрались,
Та зайти туди боялись.
Понаставили сторожу:
В схові вижити не зможуть
Без харчів та без води –
Не спасуться від біди.

Козакам сім днів потрібно,
Щоб з'явитись і побідно
Розгромить татарську зграю.

Люди в схові умлівають –
На вуста б води краплину...
А тим часом кінь дівчину
У село своє приніс.
Скік Югина під навіс –
Не поїла, не попила –
Дві корзини ухопила.
Перша з яблуками, в другій
Молоко у кухлі круглім.
Піднялася в небеса
Знов дівчинонька-краса.
Поспіша в Совиний яр.
Пролітає поміж хмар.
А між тим не зогляділась,
Як з корзини розлетілись
Славні яблучка налиті -
Петрівчанки соковиті...
Ось пригодонька яка!..
Швидше кухоль молока
Дістає вона з корзини –
Є задумка у дівчини:
Над печерою спинитись,
До шпарини нахилитись
Та й налляти молока.
Не схитнулася б рука,
Бо, не просто те зробити.
Але ж людям треба жити.

Знать, задумка Богу мила:
Прибула в печеру сила -
Просочилась цівка біла.
Як громадонька зраділа!
Молоко по черзі п'ють
Та Молочним камінь звуть,
По якім воно тече...
Вже їм голод не пече.
Звідки цівка узялася
З них ніхто не здогадався,
Бо не бачили Югини...
Всі сім днів так від дівчини
Діставалась їм пожива,
Що украй була важлива
Для життя і духу, й тіла.
Так громада і вціліла.

Дні минали, як роки.
Прискакали козаки,
Зразу кинулися в бій.
Злиться ворог-лиходій,
Відступати не бажає:
– Нас ніхто не подолає!

А проте козацька сила
Їх добряче покосила.
Тане зграя зла, ворожа.
Утекла уся сторожа.
Урятована громада
Підсобить козацтву рада.
З ціпом хто чи з кулаками –
Б'ються поруч з козаками.
Б'ються мужньо. Де час взяти,
Щоб хоч голову підняти?
А Юхим, хоробрий, бачить –
Поряд дівчина неначе,
На літучому коні
Докладає до борні
І свою тендітну силу.
Вже юнак тоді насилу
Одірвав од неї очі.
Ще її уздріти хоче.
Та дівчиноньки немає –
Ген за хмару одлітає.
Бо розбили дружно вмент,
Ворогів таки ущент.
Як загоїться руїна,
Знову пісня солов'їна
В ріднім краї задзвенить.

А Югина вдаль летить.
Вже аж ген під небокраєм.
І порадоньки немає,
Як ту дівчину догнати,
Де сліди її шукати.
Бо таку відвагу, вроду
 Не стрічав Юхим ще зроду.
Взяв юнак з калини гілку
Та й зробив собі сопілку,
На сопілці тій заграв,
Що колись в дитинстві знав.
Та дівчина не почула,
Поза хмари вдаль гайнула.
Для матусі то був знак,
Що живий синок-юнак!
Припустив коня Юхим –
Іскри вихором за ним.
Їхав та увись дивився.

Коло лісу зупинився:
Скрізь такі дуби здорові –
Не проїхать юнакові.
Збоку яблунька цвіте.
А суцвіття не просте:
Перламутром так і сяє.
І на осінь не зважає.
– Ось так дивна дивина!
Звідкіля отут вона?
Це ж багатство просто неба.
Та мені його не треба.
От би дівчину догнати,
З нею долю поєднати...

Каже яблуня до нього:
– Ще не бачила такого.
Хто б на перли не зважав,
До дівчини поспішав.
Все ж візьми собі у клунок
Гарне яблучко в дарунок.
У Юхима на очах
Зав'язались на гілках
Під чудовий спів гаївки
Славні яблука-петрівки.
І дозріли за хвилину.
Взяв юнак одне в торбину.
Інші він чіпать не став.
Ліс дрімучий враз розтав.

Хто не зміг би здогадатись,
Де те диво мало взятись?
Впали яблука в Югини,
Проросли з них насінини.
Де Югина їх губила,
Кожна яблунька вродила.
Та не кожна дивом стала.
То чаклунка помагала.
Бо змогла нарешті мати
Сина милого впізнати.
Сина милого впізнати
Та добром обдарувати.
Мати щастя хоче сину –
Мав догнати перш Югину.
Ждала мати, коли син
Буде поряд не один.
Отоді йому заграє –
Син матусю упізнає.

Уперед веде дорога.
Чи до милої порога?
Підганя Юхим коня,
Їде вдалеч навмання.
Їхав та увись дивився.
Коло річки зупинився:
Не стоять на ній мости,
Ну, а вбрід не перейти.
Бачить – яблунька цвіте.
А суцвіття не просте:
Ясним сріблом так і сяє
І на осінь не зважає.
– Ось так дивна дивина
На шляху іще одна!
Знов багатство просто неба.
Та мені його не треба.
От би дівчину догнати,
З нею долю поєднати.

Каже яблуня до нього:
– Ще не бачила такого,
Хто б на срібло не зважав,
До дівчини поспішав.
Все ж візьми собі у клунок
Срібне яблучко в дарунок!
У Юхима на очах
Зав'язались на гілках
Під веселий спів гаївки
Славні яблука-петрівки
І дозріли за хвилину.
Взяв юнак одне в торбину.
Щезла вмить велика річка,
Не лишилося й потічка.
Уперед веде дорога.
Чи до милої порога?
Знов пришпорив він коня,
Їде вдалеч навмання,
Їхав та увись дивився.
Під горою зупинився.
А гора крута, висока,
Кам'яниста та широка.
За горою ще гора
Постає, немов мара.
Бачить – яблунька цвіте,
А суцвіття золоте
На розкішних вітах сяє
І на осінь не зважає.
– Ось так дивна дивина!
Звідкіля отут вона?
Це ж багатство просто неба.
Та мені його не треба.
Маю, маю поспішати,
Щоб дівчину наздогнати!

Каже яблунька до нього:
– Ще не бачила такого,
Хто б на злото не зважав,
До дівчини поспішав.
Все ж візьми собі у клунок
Хоч би яблучко в дарунок!

У Юхима на очах
Зав'язались на гілках
Під веселий спів гаївки
Славні яблучка-петрівки
І дозріли за хвилину.
Взяв юнак одне в торбину –
Зникли гори. Перед ним
Біла хатка. З хатки дим.
В низині, в саду веселім
Та з'явилася оселя.
Вийшла дівчина із хати.
Тут сопілка стала грати
Щось таке знайоме, щемне,
І болюче, і приємне...
З неба сонце так і сяє,
Промінцями обливає.
То четвертий дар Югині,
Неабиякій дівчині,
То найкращий сину дар
З материнських щедрих чар.

В мить оту де не взялася
Раптом панна. Уп'ялася
У Югину. Кличе слуг –
Тільки кожний з них поглух.
То сама вона дівчину
Завернула у хатину.
Йде назустріч юнакові,
Жебонить слова шовкові:
– Буду я тобі жоною.
Обійдем лиш стороною
Прикру мазанку убогу.
На оцю звертай дорогу,
Що в палац нас приведе.
Та Юхим в хатину йде,
Що чомусь-то на запорі.
В перламутровім уборі
Він Югину застає
І відразу впізнає.

Юні критися не вміли –
Одне одному зраділи.
І сопілці заодно.
Наче зналися давно,
Привітались, обнялися
Та за рученьки взялися.
Йдуть на спів сопілки щирий.
– Ось де мій синочок милий! -
Каже матінка щаслива. –
Хай ясна проміння злива
Вас єднає, любі діти!

В промінцях сніжинки-квіти
На закоханих спадали,
Цвіт-завію затівали...
Тут панянка схаменулась,
Криво-косо посміхнулась.
То я, каже, жартувала,
Бо зайнятись чим не мала...  
–Пробачаєм, – мовить пара.
Зникла панна, як примара.
Тільки сніг, як цвіт, летить,
Аж завмерла світла мить...

Отаке бува на світі.
Навесні чи в буйнім літі,
Восени чи в час завії –
А здійсняться любі мрії.
Кожне яблучко в торбинці
Ще добавить по дитинці.
По дитинці-веселинці
З тихим раєм у хатинці.
І коли б все те не сталось,
Головне – комусь дісталось
Скуштувать добра та щастя.
Хай і вам таке удасться!

Дід Нечай, Ганка і козаки

На розкішному Поділлі,
Серед степу на привіллі,
Біля Смотрича-ріки,
Що тече собі віки,
У часи, коли татари
Насували, наче хмари,
Плюндрували рідний край,
Жив старенький дід Нечай.
Кожний день на скелі-вежі
Стежив він, чи є пожежі,
Бо звідтіль з'являлось лихо...
Не давав татарам тихо
До села підкрастись дід.
Залюбки йому обід
Доставляла внучка Ганка –
Чорнобрива подолянка.
Старизна собі чатує,
Ні хвилинки не змарнує:
Щоб село лишилось жити,
Треба вчасно сповістити,
Що набігли вороги.

Краю рідний, дорогий!
Скільки знав ти сліз і горя!..
Умістить їх – мало моря.
А таки усе здолав:
Руйнівний вогонь заграв,
І розруху, і сваволю –
Сподівавсь на кращу долю.
Це тому, що твій народ
Все ж міцніший від заброд.
І довів усьому світу,
Скільки сили в нього, цвіту,
Скільки мужності, відваги
Та козацької звитяги.

Дід Нечай з такого роду.
Був сміливим, мудрим зроду.
Скільки раз він остеріг,
Що готується набіг...
Подавав сигнал. По тому
Поспішав мерщій додому.
Дарма час не витрачав –
В різні криївки ховав
Діточок, жінок, скотину.
Сам вертався у долину,
Пастки ставив на татар,
Навісних, лихих примар.
Хоч загинути міг там,
Довіряв старий степам.
Підім'явши іван-чай,
У траві ховавсь Нечай.
За два кроки уже голо,
Вороги снують навколо.
Поміж них, на самотині,
Він висів на волосині.
Двічі навіть попадався,
Та щоразу відбивався
І зникав, немов під лід.
Отакий запеклий дід.

Чує раз – зловіщий клекіт.
Глядь – татари недалеко.
Без димів і без пожежі.
Затремтів старий на вежі,
Запалив умить багаття:
– Утікайте швидше, браття!
Ще й у ріг подув щосили.
Люди сіно в стіг носили.
Хто куди біжать щодуху,
Ледь донісся їм до слуху
Той Нечаєвий гудок.
Хто до хати, хто в садок.
А тоді в громаду збились,
В яр глибокий опустились,
Перебрались у капличку
Та в печеру невеличку,
Що була на висоті
В скелі гострій і крутій.
(Тільки криївки й спасали
Від татарської навали...)
Затаїлись непорушно.
Хоч у схові тісно й душно,
Хоч затерпли руки й ноги,
Мусять кілька днів тривоги
Тишком-нишком переждати.
Треба вміти виживати!..
А татар іще дістануть!
Поперек їм горла стануть.
Вишлють славних козаків,
Нездоланних вояків,
Ті намнуть вражині боки.
Буде так! Тим часом поки,
Зуби зціпивши до болю,
Перетерплять злу недолю...
Старики, жінки і діти
Вміли в ті часи терпіти.
Ганка лишень все зітхає:
– Що то сталося з Нечаєм?
Чи устиг втекти-сховатись,
А чи з світом розпрощатись
Довелося на цей раз?
Ніч надходила якраз.
Сонце в дим і попіл сіло.
Унизу село горіло.
Найвідважніші в лісах
Весь страшний татарський шлях
Оглядали. Ждали ночі,
Щоб направити в урочі,
В гиблі ворога місця.

Ні одного обійстя
Не лишилося в селі –
Всі потонули в золі...
Ганка – з скелі головою,
Перекинулась совою,
Полетіла у низину,
Дідусеву бачить спину –
Дід пов'язаний лежить,
А чоло й рука кровить.
Тут же зграя спить ворожа.
Не дріма лишень сторожа.

Ганка всякі чари знала.
Тож сторожу вмить приспала.
Знов людиною зробилась,
На коліна опустилась –
Розв'язала дідуся.
Як була вражина вся,
Так удвох всю пов'язали,
Всю на воза зброю склали,
Відігнали коней в яр,
Загасили пломінь-жар –
І гайнули геть відтіль
У туман, як в заметіль.
Аж як віз заторохтів,
То один татарин сів,
Вслід за ним схопились інші.
Що спроможні сонні й піші,
Хоч і злющі, вороги?
Оточивши, до ноги
Перебили ту навалу,
Що лишилась на поталу,
Молоді чоловіки –
Мужні, дужі козаки.

Ворог знов збирає сили,
На родючі суне схили.
Знову палить і руйнує,
Убиває і грабує.
Цього разу турків зграя
Хазяйнує в ріднім краї.
Дим повсюди від пожежі.
Бачить те Нечай на вежі.
Миттю вогнище розклав –
Односельцям звістку дав.

Люди саме жали жито.
Все лишили. Сумовито
У громаду щільно збились,
В яр глибокий опустились,
Перебралися в капличку
Та в печеру невеличку,
Що була на висоті
В скелі гострій і крутій.
Затаїлись непорушно.
Хоч в печері тісно й душно,
Хоч затерпли руки й ноги,
Мусять час страшний тривоги
Тишком-нишком переждати.
Треба людям виживати!
Ну, а турків ще дістануть!
Поперек їм горла стануть.
Вишлють справних козаків,
Нездоланних вояків,
Ті намнуть вражині боки.
Такі буде. Зараз поки,
Зуби зціпивши до болю,
Перетерплять злу недолю...
Старики, жінки і діти
Налаштовані терпіти.

Ганка лишень все зітхає –
Дідуся між них немає...
Чи устиг втекти-сховатись,
А чи з світом розпрощатись
Довелося на цей раз?

Ніч надходила якраз.
Сонце в дим і попіл сіло.
Унизу село горіло,
Що недавно піднялося –
Так усе і зайнялося...

Ганка – з скелі головою.
Перекинулась совою,
Полетіла у низину.
Бачить ту ж таки картину:
Дід пов'язаний лежить,
А ворожа зграя спить.
Танка добре чари знала.
Всю сторожу вмить приспала.
Знов людиною зробилась,
Над Нечаєм нахилилась –

Розв'язала дідуся.
Як була тут зграя вся,
Так удвох всю пов'язали,
А на воза зброю склали.
Відігнали коней в яр,
Загасили пломінь-жар
І гайнули геть відтіль
У туман, як в заметіль.

Третій раз чекать не стали
Ні татарської навали,
Ні турецьких хижих зграй,
Хто сильніший – за Дунай!
Обв'язавшись рушником,
Вбралась Ганка козаком.
Як її не відмовляли,
У ряди козацькі стала.
Коло неї дід Нечай –
Теж зібрався за Дунай!

Засвіт встали козаченьки,
Заспівали веселенько,
Заспівали, засвистали,
Вдалині, як сніг, розтали,
Їдуть-скачуть за Дунай
Захищати рідний край.

Довелось їм стріти річку.
Ганка ту блакитну стрічку,
Як хустиночку зібгала,
У рукав собі сховала.

Відпочивши, скачуть далі.
На шляху полки чималі
До загону пристають,
Бо у всіх єдина путь –
Дружно щасною порою
Стати з ворогом до бою,
Розгромить ворожу силу,
Не пустити в землю милу,
Не пустити в рідний край.

Відстає старий Нечай.
Голова схилилась біла...
Ганка зіллям напоїла:
– Може, вернешся, дідусю?
– Ні, з тобою я, Ганнусю!
Буду з вами до кінця,
Зійду ще за молодця!..
Я там знаю всі ходи –
Може, виручу з біди?
Ганка тільки засміялась,
Уперед хутчій помчалась:
Хай мандрує старизна.
Може, виручить, хто зна?
Чи дарма таки взяла я
Дідуся в похід, Нечая?..
Грів би кості на печі,
Їв би білі калачі!..

За Дунаєм щастя мали:
Славно, славно погуляли.
Туркам – ох! – нам'яли боки.
У часину ту нівроку
Проявив себе і дід –
Показав підземний хід.
(Він його з тих пір ще знав,
Як колись козакував).
Вдача справдилась козацька:
Об'явилися зненацька –
Ворогам притьмом кінець.
Цього й треба, хай їм грець!

Гайка швидше до в'язниці,
Відкриває всі темниці,
Випускає земляків,
Полонених козаків.

Як настала темна нічка,
Пригадалась Ганці річка.
Сповила пір'їнок зграйку –
Перекинулась на Чайку.
Полетіла за моря
До турецького Царя.
Там відважна птиця біла
На вікно відкрите сіла,
Упустила з дзьоба хустку –
У палаці царськім пустку
Річкова вода зробила:
І Царя, й прислугу змила.
А тоді стекла у яр.
Так пропав турецький Цар!

Засвіт встали козаченьки,
Заспівали веселенько,
Заспівали, засвистали,
В Крим далекий поскакали,
Їдуть ген за небокрай
Відплатить за рідний край.
Відплатити, налякати,
Татарві боки нам'яти.

Впереді – болото чорне.
Ганка все його проворно,
Як хустиночку, зібгала
У рукав собі сховала.

Козаки несуться далі.
На шляху полки чималі
Знов до війська пристають
Бо у всіх єдина путь:
Дружно щасною порою
Стати з ворогом до бою,
Розгромить ворожу силу,
Не пустити в землю милу,
Не пустити в рідний край.
Відстає старий Нечай.
Голова схилилась біла...
Ганка зіллям напоїла:
– Може, вернешся, дідусю?
– Ні, з тобою я, Ганнусю!
Буду з вами до кінця,
Зійду ще за молодця.
Знаю там усі я броди,
Може, виручу з пригоди.

Ганка тільки засміялась,
Уперед хутчій помчалась –
Хай мандрує старизна.
Може, виручить, хто зна.
Чи дарма в похід взяла я
Дідуся свого Нечая?
Грів би кості на печі,
Їв би білі калачі...

В Крим нарешті прискакали,
Славно, славно погуляли –
Татарві нам'яли боки.
У часину ту нівроку
Проявив себе і дід –
Показав таємний брід.
(Він його з тих пір ще знав,
Як колись козакував).
Вдача справдилась козацька:
Об'явилися зненацька –
Ворогам притьмом кінець.
Цього й треба, хай їм грець!
Ну, а Ганка до в'язниці,
Відкриває всі темниці
Випускає земляків,
Полонених козаків.
Як настала ніч-темнота,
Пригадалось їй болото.
Сповила пір'їнок зграйку –
Перекинулась на Чайку.
А летіть не за моря
До татарського царя –
В башту, що неподалік,
Він наляканий утік.
Полетіла птиця біла,
На вікно відкрите сіла
Та й зронила вниз хустину
У болото-трясовину
Цар ворожий запропався.
Річки, бачте, не боявся,
Бо вода тут зусібіч.
А болото – інша річ.

Засвіт встали козаченьки,
Заспівали веселенько,
Заспівали, засвистали
Та й додому поскакали
У квітучий милий край.
Зупинився дід Нечай.
А за ним усі спинились,
На два боки розступились,
Підстелили козаку
Степову траву м'яку.
Низько голови схилили.
А Нечай, зібравши сили,
Промовляє козакам!..
– Хай щастить вовіки вам
Згинув ворог – з пліч гора.
А тепер спочить пора...
Бережіть наш любий край
Так помер козак Нечай.
Ганка сплакала очиці...
А годі взяла землиці,
Козаки за нею слідом –
Ввись піднявсь курган над дідом.
Той курган стояти буде –
Україна не забуде
Нечаеву мужню вдачу,
Самовіддану, козачу.
Потужили, попрощались,
В путь-доріженьку зібрались.

Та доріженька вела
До найкращого села,
Що лишилось у низині
З соловейком на калині,
Із сріблястою росою,
Із цілющою водою,
Із родючими ланами,
Із садами і лугами,
Із усім, що наймиліше,
Наймиліше, найрідніше.

Ганка смаглою рукою
Понад Смотричем-рікою
Польових квіток зірвала,
У хустиночку зібгала.
Над селом в ясну годину
Розпустила ту хустину –
Розцвіла веселка вмить,
Сяє, аж палахкотить.
В ній волошки квітнуть, мак –
Односельцям добрий знак,
Що цвістиме Україна,
Синьонеба, солов'їна,
Що цвістиме рідний край,
Як веселковий розмай.

Радо люди стріли їх –
Всюди танці, співи, сміх,
Перегуки гомінливі,
Бо настали дні щасливі.
Нечаева внучка Ганка,
Чорнобрива подолянка,
Кароока, смуглолиця,
Заміж йде в цей день за Гриця.
Був найкращим він в поході.
При усім чеснім народі
Обвінчав їх піп Кирило.
Молодятам пощастило –
Майже все дзвінке Поділля
Святкувало їх весілля.
Я на ньому теж була.
Чарівний напій пила.
Милувалася на Гриця –
Погляд в нього аж іскриться,
На красуню мужню – Ганку
У весільному серпанку.

Повернулася під ранок.
А коли зійшла на ґанок,
Задивилась вдалину,
На притихлу сторону,
На ріку при темнім гаї,
На курган на небокраї,
На лани рясні-густі,
На хмаринки золоті.
Тут якраз із-за кургану
Сонце випливло з туману,
Над землею розіллялось,
Розіллялось-розсміялось.
Сонцю, світлу зусібіч
Відкривалось все навстріч.
Як його відчула ласку,
Я пішла писати казку.
Гарна казочка чи ні –
От дізнатися б мені...

Галина – калина

Це було в часи далекі,
Як затих ворожий клекіт,
Вгамувалися пожежі,
Сум розтанув у безмежжі.
Туркам так нам'яли боки,
Що дали нарешті спокій.
І татари повтікали.
Радо всі відпочивали.
Тут і там гуло весілля,
Аж здригалося довкілля.
Поженилось все козацтво.
Процвітало рясно ткацтво,
Землеробство, вишивання,
І гончарство, й будування.

У селі однім дівчина,
Гарна й пишна, як калина,
Чорнобрива статна Галя,
То була така вже ткаля!
А при тім ще й голос мала –
Дивне диво, як співала.
Кожний, чувши пісню Галі,
Не піде, бувало, далі –
Стане тихо й заніміє.
Соловей хіба зуміє
Так торкнутися до серця.
А вона візьме відерця –
Йде по воду до криниці.
Всі сусідки – молодиці.
Галя ж заміж не іде.
Слово в дівчини тверде:
“Ні” та й “ні” на женихання.
Знать, не стрілось їй кохання.

На подвір'ї у Галини
Розростався кущ калини.
Як калина зацвітала,
Галя серцем умлівала
Від чудовної краси.
Ніжні квіти для коси
Обривати не хотіла:
– Хай цвіте красуня біла!
А коли вгиналась крона
Від ягід, як жар, червона,
То не зводила й очей –
– Це землі краса, ачей!

В час, коли всі веселились,
Галя з братиком лишились
Без коханої матусі...
Чом настати день той мусів?..
Горе сиротам та й годі...
Як ведеться у народі,
Збіглись люди, поховали,
Хто чим міг допомагали.
Та щоб хліб щоденно мати,
Треба справно працювати.
А Галина – пташка рання.
Тче-працює від світання.
Від світання і до ночі,
А від ночі до півночі...
Тільки що робити має?
Небагато заробляє.
Килим треба довго ткати,
Покупців ще напитати.
Часом дні такі бували,
Що вони голодували...

Якось раз, як до обіда
Не було ні крихти хліба,
Вийшла Галя тихо з хати
І калину стала рвати:
– Ой ви кетяги калини!
Станьте хлібом для дитини,
Хай мій братик силу має,
Не бідує, не страждає...

Глядь вона – в руках хлібина.
– Чарівна моя калина! –
Галя думає. Тим часом
Напоїла брата квасом
З хлібом білим та пухкеньким.
Ось вже хлопчик веселенький.
Йдуть і дякують калині:
– Ти сестричка нам однині!

Зазирає вечір в хату –
Крайку килима строкату
Тче дівчина і співає.
На сопілці братик грає.

Проминула жовта осінь.
Затягнули хмари просинь.
Знову дні такі настали,
Що і крихтоньки не мали.
Вийшла в сутінках дівчина –
У снігу стоїть калина.
Навіть ягідки немає...
– Що тепер робити маю?..
Як сама здолаю лихо?
їй калина мовить тихо:
– Не сумуй, сестричко мила!
Буде в тебе й брата сила,
Гарний статок завжди буде.
Килими розкуплять люди
За ціну, що і не снилась.
Щоб недарма ти трудилась.
За твою хорошу душу
Геть недоленьку порушу.
Із моїх глибинних чар
Уділю такий я дар,
Що про бідність враз забудеш,
Бо тепер, сестричко, будеш
Чарівне уміння мати –
Килими чарівні ткати.
Що зітчеш – те оживе.
Почалось життя нове:
Звідусіль іде народ.
Галя тче: кому город
З гарним, щедрим урожаєм,
Кому хаточку з розмаєм,
Кому пасіку та квіти,
А кому – маленькі діти.
Килим тільки-но скінчить –
Оживе усе те вмить.
І нікому не відмовить:
Хто що хоче, те замовить.

Добре братику й Галині.
Лишень дякують калині:
Покупцям немає ліку,
Так би жити і довіку!

А проте взялося лихо.
Налетіло, наче вихор.
Наче вихор налетіло – З
акрутило, завертіло...

Якось раз біля хатини,
У якій жила Галина,
Зупинить велів ридван
Тих країв пихатий пан.
Кличе дівчину до себе,
Бач, негайно килим треба.
Та іще і не один:
Хоче пан високий чин,
Щоб знайшлись відомі предки,
Щоб помножились маєтки,
Хоче всі багатства світу,
Щоб йому лиш сонця світло,
Жінка щоб була царівна,
До простого люду гнівна.
Мусить Галя все лишати
І на пана працювати,
Забуваючи про втому.
У комірчині в хоромах.
Працюватиме завзято –
Пан дозволить брата взяти.
– День один даю на збори, –
Він до дівчини говорить.
А вона відповідає:
– Справедливості немає
В тім, щоб ткати вам одному.
Не піду я з свого дому.
– Як ти смієш так казати?!
Пан дає наказ в'язати,
Силоміць забрать її:
– Тут права усі мої.
Ти, селянко, підкоряйся
І зі мною не змагайся.

Щось хотів іще додати,
Та дівчина скік із хати,
До калини підбігає,
Щиро помочі благає:
– Ой калинонько, сестричко!
Заховай мій стан і личко!
Кущ калини розступився,
Вслід за Галею закрився.
Стала Галя, як в хатинці,
У кущі посередниці.
Заховалась, заніміла.
А калина біла-біла!
Вибігають слуги з хати.
Мусять ткалю відшукати.
Відшукати, щоб мерщій
Пан в палац забрав у свій.
Все вверх дном перевертають,
Де лиш хочуть, там шукають:
На горищі і в коморі,
І у клуні, і надворі.
Галя мов у воду впала.
Братик є, вона пропала...
Обшукали все село –
Тільки дарма те було.
Каже злющий пан хлопчині:
– Передай сестрі Галині,
Що вернусь через три дні.
Не впокориться мені,
То оселю вам спалю.
Бунту я не потерплю!
Цій задумці лютій рад,
Повертався пан назад.
Вийшла Галя із калини,
Поспішила до хатини,
Спати братика поклала.
Що сама робити мала?..
Нумо килим ткать барвистий:
Кущ калини сяє листом,
Сяє листом, сяє цвітом,
Наче дихає привітом.
В тім розмаї, в тому диві
Дві пташини щебетливі.
Та іще – Галина з братом
На причілку коло хати...

Як втекла травнева нічка,
Галя прати йде до річки.
Братик вдома залишився –
За гусятами дивився,
Їде тут козак Данило,
На хлопчину глянув мило.
Попросив води напитись
Та й на килим став дивитись.  
– Ось так килим! Що за ткаля
І красуня хто ця? – Галя!
Це моя сестричка рідна.
Нещаслива тільки, бідна...
Розповів про все хлопчина –
І про пана, й про калину.
І сказав козак Данило:
– Панство людям завинило.
Ну, а цей – вже через край.
За три дні мене чекай.

Поскакав у даль козак
Через поле і байрак.
Він скакав і дивувався,
Бо в дівчину закохався.
Лиш на килимі і бачив,
А жива в душі неначе.
– Видко, справді чарівниця
Ця красуня білолиця!..

Повернулася дівчина –
Ось що мовить їй калина:
– Я тобі сказати маю,
Що удруге не сховаю,
Бо знайде проклятий пан –
Не минути мук і ран.
Ось калиновий віночок
З цвіту, листя, ягідочок.
Як біді не стане меж,
На голівку одягнеш.
Спустиш долу карі очі –
І забудуться дівочі
І думки,  і почування:
Мною станеш до світання...
Каже Галя: “Брата ради
Жду від тебе я поради:
Як мені твій вид прийняти,
Та людиною знов стати?”
– Може чари ці здолати
Той, хто буде так кохати,
Що віддасть своє життя
За твоє без вороття...
Отоді на світ поглянеш,
Знов собою, сестро, станеш.

Усміхнулась сумно Галя:
– Я усім відома ткаля,
Та не стріла миленького.
То й не знайдеться нікого,
Хто віддасть своє життя
За моє без вороття...

Нічка темна відступає,
Галя досвітку чекає.
Чути, чути – їде пан,
Торохтить здаля ридван.
Вийшла швидко на подвір'я
Озирнула все довкілля
І калиновий віночок
З цвіту, листя, ягідочок
На голівоньку поклала –
Вмить кущем калини стала...
Як приїхав лютий пан,
Зупинить велів ридван.
Слуги вештаються всюди –
Обшукали всі споруди.
Заглядали в кущ калини –
Ні, нема ніде дівчини.
Ткаля мов у воду впала:
Братик є, вона пропала.

Став панище придивлятись,
Придивлятись-дивуватись:
Кущ один тут розростався,
Звідки інший ще узявся?
Мабуть, буйна ця калина –
Зачарована дівчина?
Пан зірвав листок один –
Кров покапала на тин.
А калина стрепенулась,
Від вельможі одсахнулась.
– Гей! – кричить бездушний пан,
Де турецький ятаган?
Я калину порубаю,
У багаття покидаю.

Тільки взяв у руки зброю –
Козака перед собою
Несподівано уздрів.
– Звідки біс тебе привів? –
Пан питає у Данила.–
Відступись, козацька сило.
– Хто привів – не в тому справа.
А калину на розправу
Не віддам, допоки жив,
Хоч би й голову зложив:
Порятують кущ цей друзі,
Будеш мати по заслузі!

Зав'язався смертний бій.
Пан від люті сам не свій.
Що то є козацька сила –
Не здолать йому Данила.
Він тоді гукає слуг.
Та козак їх, наче мух,
Розкидав умить навколо.
Хитрий пан промовив кволо:
– Відпусти, здаюся я,
Перемога, знать, твоя...

Зброю хлопець опустив –
Тут то пан його і вбив.
На обман Данила взяв,
Честі-совісті не мав.

Та коли козак упав,
Кущ калиноньки пропав,
А з'явилася дівчина
У віночку із калини.
Крикнув слугам пан: “В'яжіте
У ридван мерщій несіте.
Буде ткаля лиш мені
Слугувати по всі дні”.
Слуги нумо до дівчини,
А козацтво із-за тину,
Що поспіло на цей час,
Розкидало їх ураз.
Пан наляканий тікає,
А куди – і сам не знає.
З крутизни у річку впав,
Гулькнув, булькнув і пропав.

Галя бачить козаченька –
Розривається серденько,
Бо віддав юнак життя
За її без вороття...
Над Данилом нахилилась
Та на вроду задивилась.
Щось у серці спалахнуло,
Душу всю перевернуло.
Мов рожеве сонце зрання,
Розцвіло її кохання.
– Але ж я жива та ціла!
За верстат дівчина сіла.
Стала ткати козака,
Молодого юнака.
Як доткала килим той,
Враз ожив козак-герой.
Руку дівчині подав,
Нареченою назвав.
Як м'який ясний серпанок
Оповив росистий ранок,
У степу за вітряком
Розпрощалась з козаком
Урятована дівчина,
Гарна й пишна, як калина:
– Воріженьків стережися.
Будеш жив – назад вернися.
Я тебе чекати буду
І повіки не забуду...

Хлопець свиснув, погукав,
Кінь із лугу прискакав.
Сів на коника Данило:
– Прощавай, дівчино мила!
Перевірю всі кордони,
Передам рідні поклони.
Ворогів я не боюся.
Буду жив – назад вернуся.

А тим часом рідний край,
Мов веселковий розмай,
І цвіте, і зеленіє,
Урожай рясний леліє.
Люди жито жнуть веселі –
Пан не рветься у оселі.
Утопився клятий пан,
Де він жив, поріс бур'ян.
І Галина з рідним братом
У душі відчули свято.
А вернувся козаченько -
Привіталися любенько.
Раді всі за молодих.
Зрихтували вмить для них
Пишне сонячне весілля.
Веселилося довкілля
Аж три ночі і три дні.
Довелося і мені
На весіллі тім гуляти
І нагоду гарну мати
Милуватися на вроду,
На гостинність всього роду.
Український наш народ
Безліч має рис-чеснот:
Він привітний і вродливий,
Жартівливий і правдивий,
Чесний, щирий, працьовитий.
Щасний а чи сумовитий –
Пісня з вуст його злітає,
В світі кращої немає!
А коли піде розмова –
Дивне диво наша мова!
Наче річенька плюскоче.
Всяк сказать словечко хоче.
Ті словечка перев'ються –
У віночок заплетуться.

Так казалась й казка ця.
І таки дійшла кінця.
Тож на цьому – прощавайте!
Давнину не забувайте.
Хоч вона і з сумом чаша,
А таки рідненька, наша.

Сад зелений та хатина,
Та дівчинонька-калина
Переллються в пісню, в казку,
У душі залишать ласку.
Ну, а нам того і треба,
Україно синьонеба!
Синьонеба, жовтополя –
Наше щастя, наша доля.

Він був змалечку привітний,
Серед людності примітний
Мудрим розумом. А вроду
Хто таку чи й бачив зроду.
От козак то вже козак!
Ще й ім'я незвичне – Сак.

Довго Сак козакував.
А коли сімейним став,
Оселився коло гаю
Серед зелені-розмаю,
Коло Тетерівки-річки.
Полюбляв у літні нічки
Видивлятися на зорі,
Неба далі неозорі.
Добру пасіку тримав.
Часто медом частував
Перехожого й сусіда.
Всі любили Сака-діда.
Бо таки вже дідом став.
В час призахідних заграв,
В час ясного сонця сходу
Він збирав цілющу воду,
А в обідню пору – зілля.
В гаї зіллячку привілля.

Дід на травах добре знався.
Всяк у нього лікувався.
І німим, траплялось, знову
Повертав він голос, мову.
Хто із ложа не вставав,
Навіть тим життя вертав.
Слух відновлював. І вроду.
Скільки доброго народу
Безвідмовно кожний раз
Від напасті й горя спас!
Сак знання таємні відав...
Полюбляли внуки діда.
І бувало часто: діти,
Наче ті веселі квіти,
Щось старому щебетали,
Мило слухали, кивали,
Не спішили спати йти...
Співрозмовника знайти
Ще такого – марна справа!..

Якось раз, коли отава
Мліла в скошених лугах
У покосах і стогах,
Коли бджілки-трудівниці
Мед носили з медуниці,
Коли дітки коло річки
На піску плескали пічки,
Натрудившись, дід приліг.
Раптом чує – на поріг
Хтось невпевнено ступає,
Дивно так його гукає.
Сак виходить на подвір'я –
В довгих тінях надвечір'я
Перед ним стоїть грузинка,
У руках з лози корзинка.
Поряд ще грузинів двоє,
Як один з лиця обоє:
Зразу видко – близнюки.

Ближній кинувсь до руки,
Ухопив і щиро просить,
Плаче, мало не голосить.
А дівчина незворушно
Мовби вдаль дивилась скрушно.
Третій гість хустинку бгав,
Чи молився, чи благав
Щось по-своєму... І Сак
Зрозумів усе це так:
Із далека, із Кавказу,
Двоє родичів одразу
(І один з них, видко, батько,
Ну, а другий, мабуть, дядько)
Привезли сліпу дівчину...

Стала та побіля тину
І стоїть, не ворухнеться,
Тільки ледве усміхнеться
Та зітхне тихенько-тихо...
Що то, бідній, справжнє лихо...
Не говорить, не голосить,
Руку з квіткою підносить…
А сама така вродлива,
Та проста, не гордівлива.

Дядько знав заледве мову,
От і взявся за розмову,
Пояснив, що в їхній край
Завітав козак Грицай.
Він у Сака лікувався.
Всім, хто слухав, присягався,
Що лишень єдиний Сак
Урятує Портулак.
(Це ім'я грузинка мала
Й квітку цю в руках тримала).
Заміж дівчині пора,
Бо і так вона стара –
Їй уже шістнадцять років!..
Отака біда і клопіт.
Як врятуєте дівчину,
То багатства половину
(Знають всі, що ми багаті,
Рід наш чесний – серед знаті)
Віддамо, шановний, в дар...
– Тут вам, люди, не базар.
Не спішіть складати плату.
А зайдіть лишень у хату.
Відпочиньте, роздивіться,
Честь по честі пригостіться.
Перш, ніж братись лікувати,
Маю дещо розпитати,
Що украй мені важливо, –
Тут безсилий я, можливо...

Входять гості у світлицю,
Стали їсти киселицю,
Борщ, потайці, деруни,
Та ще з медом вергуни,
Запили узваром, квасом.
Портулак не їсть... Тим часом
Навстіж дід відкрив віконце –
Прямо в нього било сонце:
– Що ти бачиш, Портулак?
– Бачу ледь... червоний знак.

– Ну, тепер лягайте спати.
Маю ще я розпитати.
Як кричатимуть сичі,
Встаньте, гості, уночі...

Встали гості опівночі.
– Що, дівчино, бачать очі? –
(А в віконце місяченько
Лив проміннячко рівненько.)
Каже тихо Портулак:
– Бачу ледь... жовтавий знак.
Дід тоді закрив фіранку.
– Підніму вас на світанку.
Дещо маю ще спитати.
А тепер лягайте спати.
На світанку встали гості,
Вийшли з хати. З високості
Світло раннє розлилося.
Мовить дівчина: “Здалося,
Наче білий бачу знак”.
Отоді рішився Сак:
– Якщо так, то залишайся,
Із ріднею попрощайся.
Ви чекайте до пори,
Приїздіть за тижнів три.
Лікувати я візьмуся,
Але не заприсягнуся,
Що прозріє Портулак.
Дав надію кожний знак,
А проте таку слабку...
Треба працю кропітку,
Неабияку прикласти,
Щоб цей гай, це небо, айстри,
Цю в'юнку, гінку стежину
Стала бачити дівчина.
Може бути – не зумію...
Тільки й маємо – надію...

От зосталася грузинка,
Тонка й ніжна, мов лозинка.
Не жалів старий опіки.
Кожний день для неї ліки
Розтирав, варив старанно.
Підопічна бездоганно
Їх вживала кожний раз.
Так минав в напрузі час.
Перший тиждень промайнув.
Дід якраз надворі був –
Набирав для печі дрова.
Тут грузинка чорноброва
Обережно вийшла з хати,
Стала простір оглядати:
Подивилася на сонце,
Озирнулась на віконце,
Де сіяли промінці,
Блиснув погляд по ріці,
Що на сонці аж іскрилась,
Знов на небо подивилась.
Усміхнулась і пішла.

Стільки ніжності, тепла
Принесла вона в хатинку!
Мов онучку, мов кровинку
Доглядав її дідусь.
Сам старенький усміхнувсь
Цьому першому прозрінню.
Докладав усе уміння
Щоб поліпшити їй зір.

Золоте сіяння зір,
Повне коло місяченька
їй відкрились помаленьку.
І раділа Портулак,
Як ніколи, мабуть, так.
У хатинці й біля хати
Почала вона співати.
Так то любо, веселенько,
Голосніше чи тихенько.

Другий тиждень вже кінчався,
Дід надворі клопотався.
Навіть гадки він не мав,
Щоб грузинку хтось украв.
От надвір вона виходить –
Коло тину Зосим ходить.
Заспівав – а він мастак –
Аж завмерла Портулак.
– Це виводить мій сусід, –
пояснив грузинці дід.
А хлопчина як стрибнув,
Через тин перемахнув,
Ухопив її на плечі
І готовий вже до втечі...

Сак старий не розгубився,
Вмить поблизу опинився:
– Почекай-но, розбишако!
Ось тобі моя ломака!
Ноги хлопцеві підбив –
Той дівчину і пустив.
І хоча боліли ноги,
Не шукаючи дороги,
Утікав у світ за очі.
Що це – жарти парубочі?
Так-то Зосим жартував,
Наче совісті не мав?
А грузинка настрахалась,
У хатинку заховалась,
Щось по-своєму лопоче,
Вже і плакать, бідна, хоче.
Дід красуню заспокоїв:
– Це він з дурощів накоїв.
Не гнівись на нього, дочко.
Він давно утік з садочка.

Став Сак далі лікувати:
Волошковий цвіт збирати,
З бору темного – чорниці,
Із печерника – росиці,
Пожовтілі огірки,
Ще із ясена листки –
Це, що люди помічали.
Та всього вони не знали.
Що приносив на світанку,
Розтирав в горшку на ганку,
Чом палив сосонку й глицю
Все було за таємницю.
Рідні пильно придивлялись,
А й вони не здогадались,
Як старенький лікував –
Не показував, мовляв.
А грузинка молоденька
Знов співає. Веселенька.
Бачить світ, мов крізь серпанок,
З кожним днем ясніш їй ранок.
Впізнає уже і діда.
У садочку до обіда
Квіточки собі збирає,
У букет той цвіт складає.
Ось минає тиждень третій.
Заглянув у двір Мелетій:
– Діду, гості йдуть до вас!
– Хай ідуть, у добрий час!
Входять в хату батько й дядько,
Боязливо, ніби скрадьки.
– Як-то дівонька? – питають,
А самі аж завмирають. –
Що, невже не сталось дива,
Наша доля нещаслива?..

Їм назустріч із кімнати,
Стала діва виходжати,
Розглядаючи своїх.
Отоді і плач, і сміх –
Все змішалось воєдино!..

– Прощавай тепер, дитино, –
Бог тобі прозріння дав –
Сяйво сонця, цвіт заграв,
Їдь до матінки, додому, –
Рятівник сказав по тому, –
Заміж вийдеш на Покрову!
Нас колись відвідай знову...

Обняла грузинка діда:
– Якби ти, дідусю, відав,
Як я вдячна за усе...
Бог нехай тебе спасе.
Я ж колись іще вернуся.
Оглядалась на дідуся
Та хустинкою махала,
Поки з виду не пропала.

Ходить Зосим коло тину:
– Де знайти таку дівчину?..
Він за жарт себе картає.
Дідуся забуть благає
Прикрі миті злих подій,
Бо тоді був сам не свій:
В Портулак він закохався,
Та нікому не зізнався...
– Винний дуже я, дідусю...
І навік тепер, боюся,
Втратив я своє кохання.
Ось і маю розставання...

А дідусь відповідає:
– Жаль, та дівчини немає.
Трішки, хлопче, припізнився –
Перед нею б повинився.
А тепер терпи, козаче.
Працьовитий ти неначе?
Ось за працю і берись.
Стрінеш ще любов колись.
Визначайся лишень, хто ти.

Став хлопчина до роботи –
Що б ви думали? Змужнів!
Господарство гарно вів.
(Хоч таємно сумував,
Все грузинку виглядав...)
Сак також щодня працює.
То в саду господарює,
То новий ладнає ціп –
Змолотити треба хліб.
Знов біжать до нього діти
Щоб про світ погомоніти,
Їх частує дід медком.
Словом, йде життя ладком.
Проминула і Покрова.
Снігова вляглась обнова.
То хурделиця зірветься.
Час нестримно вдаль несеться.
І щедрівку, і колядку
Відспівали по порядку.
На Водохреща водицю
Освятили у криницях,
Освятили на ріці.
А струмочки – молодці:
Лютий не долютував,
Як найперший заспівав.
Заспівав, задзюркотів,
Пострибав у білий рів.
Не одній воді не спиться –
Пробудилася вербиця,
Поскидала сніжні шапки,
Простягнула срібні лапки:
– Ось вам живі і здорові
Мої котики вербові!

Дочекались в сонця ласки –
Випікали диво-паски.
Великоднє древнє свято
Береже народ наш свято.
На Святки Зелені зіллям
Прикрашали все довкілля.
Славну нічку молодь мала –
Веселилась на Купала.
Словом, рік минув по тому,
Як поїхала додому
Із ріднею Портулак.

Завітав в село козак,
Що вернувся із Кавказу.
Поспішив під гай одразу.
Йде у двір до діда Сака,
Простягає портулака –
Ніжну квіточку прив'ялу,
Стиха річ веде помалу:
– Бачив я грузинку вашу.
Довелось їй суму чашу
Повну випити до дна,
Бо лишилася одна...
Вийшла заміж на Покрову.
Взяв грузинку чорноброву
Гарний, приязний юнак –
Не повезло їй однак:
В час весілля в вир зірвався
І навіки запропався...
Плаче, тужить Портулак,
Вам од неї цей ось знак...

Глянув дід на в'ялий цвіт,
На виду увесь поблід.
Кличе Зосима до хати.
Щось тихенько став казати.
Зосим враз перемінився,
Через тин перехопився,
Став збиратися в дорогу.
Дід махнув йому з порогу,
А тоді перехрестив,
В світ далекий відпустив.

Перший тиждень проминає,
Звістки здалеку немає,
Тільки Сонце: на ніч тоне,
То чомусь таке червоне...

Другий тиждень проминає,
Звістки здалеку немає,
Тільки місяць молодий
Ну такий чомусь блідий...

Третій тиждень проминає,
Звістки здалеку немає,
Тільки небо потемніло
І дощем закрапотіло...
Рано-вранці, на світанку,
Бачать райдугу-панянку:
За селом висить, сіяє,
Кольори живі міняє.
Не пропала, не розтала -
Чарівним місточком стала.
А по нім, за руки взявшись,
Дивним сяйвом перейнявшись,
Йдуть дівчина і козак –
Зосим то і Портулак!
Сонце радісно сміялось,
Промінцями розливалось.
Вітер вдаль відносив хмару.
Все село стрічало пару.

Сак до сонця підморгнув,
Вишиванку одягнув
Ще й козацькі шаровари,
Йде з іконою до пари.
Молодих благословив.
А народ мед-пиво пив.
Всі навколо пригощались,
Славно, щедро частувались,
Танцювали і співали,
Бо хороший привід мали:
Поєднались молодята –
Це пора весілля-свята.

Видно того, хто кохає,
Бо не ходить, а літає.
Портулак, немов лебідка,
Мов тендітна диво-квітка,
Що прилинула здаля
Через ріки і поля.
З нею Зосим, серцю милий,
Мов орел ширококрилий,
Лине серцем в небеса.
Що то молодість – краса!

Довго люди веселились,
Поки геть не потомились.
Лишень тільки-но дід Сак –
Витриваліший козак:
Ще мед-пиво розливає
Та козацької співає.
Молоді пішли до хати.
Стали жити-поживати.
Стали жити-поживати,
Діток, статків наживати.

Тут і казочці кінець,
А хто слухав – молодець!

Тільки, може, це й не казка.
Вже зізнаюсь вам, будь ласка:
Це бувальщина правдива,
Хоч у ній чимало дива.
Сак – то мій далекий прадід,
Що не раз служив громаді
І лишив на згадку слід.
Бережім в душі свій рід!
Все минуле пам'ятаймо.
Про кохану землю дбаймо.
Мову, пісню та калину
Передаймо доні й сину.
А іще – любов і волю
їм на щастя та на долю,
Щоб могла Вкраїна-мати
Віки вічні процвітати!