Тихо, дуже тихо

   Він сидить верхи на бочці з-під пива, – спорожніла тем­на глибина її ще зберігає свої прокислі густі запахи, що проціджуються крізь отвір у днищі, в якому стримів колись дубовий чіп, – сидить, звісивши ноги в затрасканих жомом кирзових чоботях, продмухує на розкішній піні скісну лунку й зрідка посьорбує з гранчастого кухля. То його щовечірня, ска­зати б, норма, то щовечірнє Максимове ласування, котре він намагається розтягти якнайдовше – аж до тої миті, коли їдальня спорожніє і жінки на кухні заходяться мити посуд і заведуть буцімто ненавмисне тягучі співи, безконечні й чисті, як сніги в полі, а потім до того співу долучиться ще й голос Федора, старшого повара; і не загубиться той голос, не роз­чиниться у жіночому сумі, а житиме в ньому темнішою, густішою барвою: десь далеко, серед предковічного поля, поміж білих снігів, засиніє льодом річка, очерет зашурхотить всохлими стеблами...
   Дядько Максим і сам підхопив би стиха, та не наважуєть­ся, боїться зруйнувати оцю дивовижну пісенну картину, хис­тку й тремтливу, наче вправлене в лунку раму, віддзеркалене на дні криниці обличчя, коли нахилишся над цямриною.
   Максимова жінка прибирає їдальню, згортає забруднену сотнями чобіт, перемішану з недокурками тирсу – в таку по­году тільки й рятунку, що ота тирса: підмете Настя, почов­гає по підлозі вогкою мішковиною – і гарно всюди, чисто.
   Хустина збилася їй на потилицю, сиве пасмо впало на щоку, Настя гримить стільцями, зсуває їх то в один кут, то в другий.
   “Брикає іще моя баба”, – думає собі Максим, спостерігаючи скоса за Настею, і начеб аж сердиться на неї за отой грюкіт, який розтинає тихоплинну жіночу тугу, що снується під стелею разом із сизими хмарками полишеного робочим людом цигаркового диму.
   – Дав корові? – питає Настя.
   – Еге.
   – Як там вона, нічого?
   Максим відсьорбує з кухля, нащось мружить чи від пива, чи від пісні зволожені сірі очі й, подумавши трохи, повільно, проте твердо каже:
   – Сьогодні буде. Вночі.
   І знову обгортає Максима пісня, не заважає думати про сина, що вчиться в далекому й великому місті, про те, що надворі вже й березень, що дошки, якими обгородив ще во­сени вугілля на подвір'ї, в полудень уже сухі, теплі, і тінь на них од приланцюженого Сірка теж тепла й тремтяча, бо ж земля парує, підсихає вже земля...
   Зараз жінки вимиють содою свої масні, збабчені руки, поскидають халати, одягнуться, і всі вони – Настя, жінки, Федір і Максим з ними – розійдуться до домівках, вишукую­чи стежину серед грузької дороги, освітленої лампочками на стовпах. Так розходяться вони чи не щодня, ідуть тихим нічним селищем, озвученим хіба що рівним гудінням і теп­лим пихканням цукрозаводу; ідуть попід тополями, що, мов скелі, гостро височать обабіч вулиць. Біля самого дому Федір каже “добраніч”, звертає у хвіртку, а Максим з Настею ідуть правобіч, до своєї вистиглої за день хати. Настя розпалює грубку, а Максим умикає телевізора, вмощується на дивані під грубкою і дивиться на екран. Дивиться і дивується: чого тільки не робиться на тому білому світі – і війни точаться, і люди до Місяця летять, і хтось умирає наразі, а хтось на­роджується... Надто до вподоби Максимові бесіди коментаторів за круглим столом. Слухає їх Максим і чудується: як-то можна так розумно говорити, не заглядаючи в папірець? Он, приміром, директор відгодівельного пункту, де Максим їздовим, коли виступає на зборах, то й двох слів докупи не зліпить без папірця. А ті коментатори балакають з півгодини, а мо', й більше, і могли б, либонь, говорити ще й ще.
   – Знову ти витріщився на той телевізор, – озивається Настя, вовтузячись коло грубки. – Піди-но до корови поди­вись. Може, вже й отелилася.
   Максим устає, довго запалює закіптявілого ліхтаря, ви­ходить надвір. Лампочку вмикати в хліві не схотів. Незрушно вірив, що подія, котрої вони з Настею так довго чекали, станеться саме сьогодні. А воно якось незручно – таке таї­нство при електриці. Чорна з білою плямою на лобі, корова зустріла Максима стривожено-дикуватим поглядом, їй, вид­но, не дуже сподобалися оці нічні відвідини, оцей пучок тьмя­ного світла, принесеного сюди Максимом.
   – Ну от і почалося, – врочисто каже Максим, піднявши обома руками “летючу мишу”, зімкнувши над головою таку собі маленьку, сяючу в мороці арку, а вже потім підвішує ліхтаря на цвях у стіні й, захопивши оберемок соломи, ру­шає до хати.
   – А йди-но, бабо! Почалося вже! – гукає до Насті, зас­тилаючи долівку соломою. – Візьмемо на ніч до хати, а зав­тра клітку в хліві поставлю.
   – Авжеж, візьмемо, – погоджується Настя і з відром води чимдуж біжить до хліва. За нею виходить і Максим.
   Довкруг нього крутиться Сірко, радісно скавучить, видз­вонює ланцюгом, намагається підстрибнути так, аби лизну­ти Максимові підборіддя.
   – Тю на тебе, дурню слинявий! Сказився чи що, йолопе пелехатий? Марш мені до буди!
   Та не вірить Сірко в Максимове роздратування, не йде до буди, проте й не підстрибує вже, лиш радісно скавчить, наче не бачилися вони з господарем із давніх-давен.
   Максим ще довго ходить подвір'ям, викурює цигарку, дос­лухається до того, як гуркоче заводська газова піч, заванта­жуючись каменем, як той гуркіт ніби повисає в небі невиди­мою хмаркою, а потім знову заходить до хліва.
   Корова лежить так само, як і в перший Максимів прихід, але то вже інша корова. Максим наче й не впізнає її – так гостро випинають клуби, так підупав живіт. А біля задніх ніг її лежить собі маленьке створіння – чорне, світлочоле теля.
   – Бичок, – з якимсь жалем каже Настя.
   Максим гладить корові запалі боки, а вона неспокійно ко­сить великим оком, вправленим у білясті вії, повертає до Максима голову.
   – Ну, чого обглядаєшся? – буцімто сердито питає Мак­сим. – Не чорт же з'явився – теля. А чи тобі то перший раз?
   – Старий вже, а таке мелеш, – каже Настя. – Перев'яжи-но її ближче, хай уже лиже...
   Тихо. Лише теля ворушиться за дверима, шелестить підстилкою й озивається часом непевним, кволим муканням – кличе маму.
   Коли до хати вносили на вереті теля, коли воно лежало темною грудкою на соломі, як на повному ранньому місяцеві, Максим пошкодував, що не виглядають з-під ковдри, як ото колись, цікаві дитячі очі, і подумав, що їхня з Настею втіха од того якась неповна, якась однобока. Бо дитяча радість завше більша від радості дорослих...
   Повиростали діти, роз'їхалися по білому світі. Наймолод­ший – Василь – хоч на канікули приїжджає, а старші то вже й не здумати, коли були вдома. Прийде вряди-годи звістка від одного, від другого – ото й усе. А Василь, шибеник, не пише ось уже третій тиждень. “Ну то й що, – думає собі Мак­сим. – Не пише – значить, часу нема, науки багато. Та й до дівчат уже, певне, бігає, дарма, що худий та блідий зро­бився в тому університеті”.
   Минулої осені Максим їздив до сина. Тоді в місто вже за­ходила вкрадливо зима — вранці трималися приморозки, вдень летіло з дерев листя, двірники згортали його докупи, підпалювали, і над старими дахами, поміж древніми темни­ми стінами сиво снувався пахучий осінній дим.
   Назавжди закарбувалося в Максимовій пам'яті велелюдне вечірнє місто, пам'ятник серед площі. Довкола пам'ятника в усіх напрямках тече строката людська ріка, весела в неоно­вому сяйві й водночас якась таємничо-чужа, і сидить той ка­м'яний чоловік у кам'яному кріслі й тримає перед себе роз­горнуту, кам'яну ж, книгу. І такий він самотній, що аж пожалів його тоді Максим, – зупинився перед постаментом, задер голову, розглядаючи знизу величезні постоли, застиглі бган­ки чудернацького каптана, важку брилу бороди...
   Або оті, бачені в місті, коропи на бруківці...
   Якийсь чолов'яга стоїть на машині, занурює в цистерну сак, а потім стріпує ним над оцинкованим коритом, аж про­гинається держак, і летить додолу риба, мокро виблискує на сонці, ляскає, вдаряючись об дзвінке корито. Часом коропи вислизають просто на тротуар. Парує ледь-ледь забризкана бруківка, ворушать зябрами, мляво стріпуються в тій парі затихаючі рибини. Хтозна, може осяяна передвечірнім сон­цем довга вулиця видається коропам рікою, а кожен камінь – хвилькою? Тільки чому ж тоді вони тверді, ці хвильки, чому не можна, вильнувши пругко хвостом, утекти в холодну й тем­ ну глибочінь?
   Василь водив батька і в оперу, і в цирк, і в музеї. Та найбільше чомусь запам'ятався Максимові отой пам'ятник серед людського потоку й задимлена риба на мокрій, осяяній сонцем бруківці.
   ...Лежить Максим під теплою ковдрою, дослухається до шелесту ячмінної підстилки під телятком, до тихого дихання Насті, і сон тікає од нього геть, і натомість приходить до Мак­сима минуле, бо не може відійти щось одне, аби на його місце не прийшло друге.
   ...Василько приніс додому двійку. Настя мало не плаче:
   – Позавчора двійка, вчора двійка, сьогодні знову. То нащо ж я маю тебе годувати та вдягати, лобуряко ти ота­кий?
   Василько стоїть схиливши голову, шморгає носом.
   – Бо то батько найперше винен, – не вгаває Настя. – Якби був добрий батько, та взяв ременя, та вперезав кілька разів – не бійсь, не приносив би отаких гостинців. Не дурів би, на уроках як шовковий сидів би.
   – Ну от що, Василю, – хрипко каже Максим і не впізнає свого голосу. – Ще одна двійка – буду бити. Запам'ятай. А зараз – гайда до книжки.
   Через кілька днів по тій розмові Василько знову прино­сить двійку. Та ще каже, що без батька йому не можна з'яв­лятися до школи.
   – Роздягайся, – наказує Максим. – Зніми костюм, а вдяг­ни спортивні штанці... Кому кажу?
   У хаті на якусь хвилю запала гнітюча тиша.
   – Будеш бити? – питає тихо Василько, дивлячись на батька знизу догори своїми нестерпно синіми зволоженими очима.
   – Буду, – твердо каже Максим. – Досить цяцькатися з тобою.
   Василько не впирається, не плаче (і що то за дитина така?), лиш поволі йде до сусідньої кімнати, тягне по підлозі пальто, а Максим знімає зі стіни старого порепаного реме­ня, складає його вдвоє.
   – Може, не треба, Максиме? – питає несміло Настя.
   – А ти помовч! – гримає чоловік. – Треба!
   Василько щось довго переодягається, сопе за дверима, нарешті з'являється в кімнаті.
   – Лягай на лаву, – каже Максим.
   І Василько слухняно бреде до лави, лягає животом на смугасту верету.
   Настя стоїть біля вікна, не звертає на Василька жодної уваги, так ніби його й нема в кімнаті, втупилася в шибу і на­чебто сякається в хусточку, а Максим довго дивиться на ху­деньку синову спину, на гострі лопатки, на його тонку трем­тячу шию...
   Поволі обертається, опускає руку із затиснутим в долоні ременем.
   – Візьми хустку та запнися, – каже Максим до Василь­ка. – Заріс, як вовк. Підстрижу трохи.
   Настя, затуливши обличчя хусточкою, рвучко схоплюєть­ся, біжить до дверей, перекидає стільця.
   А через тиждень Василько заробив першу в житті п'ятірку, першу за чотири роки навчання. Прибіг додому збуджений, гарячий, ніби за ним собаки гналися, а очі сяють, блищать.
   – Ось дивіться! – вигукнув, простягнувши татові й мамі розгорнутого щоденника.
   І знову одвернулася до вікна Настя, знову з'явився в неї отой проклятущий нежить. А Максим сказав:
   – Ти... це саме... Не дуже хвалися. Бо що то є одна п'ятьорка? От якби всі...
   ...Лежить Максим під теплою ковдрою прислухається до шурхоту соломи за дверима, думає про своїх синів. І хочеться йому, аби Василь був такий розумний, аби так само складно вмів говорити, як оті коментатори за круглим столом.
   Уранці Максим виходить з хати – й очам своїм не вірить: земля, дерева, дахи – усе засніжене, а сніг той сипле та сипле.
   “От тобі й маєш, – думає Максим. – Зима вертається чи що?”.
   Іде на подвір'я, дістає з ями відро жому, перемішує його з січеним кукурудзинням і відносить корові. Корова реве май­же безперестанку. Вхопить трохи того їдла і, обдаючи Мак­сима кислим духом жому, знову реве.
   – Тю, дурна! Сказилася чи що? Та живий він, живий, твій синочок, – заспокійливо каже Максим. – Ось відгороджу, абись не дістала до нього, і приведу. Тішся.
   – Давай-но, Максиме, посилку зберемо Василькові, – каже Настя, коли Максим повертається до хати. – Хай не забуває нас.
   – А чого ж? Неділя, робити нічого. Одразу ж і на пошту віднесу.
   І Максим заносить до кухні фанерну скриньку, вдвох із Настею упаковують посилку – кладуть обгорнуте в целофан масло, сало, цибулю, кілька яблук.
   Обладнає Максим клітку для теляти й вирушить на по­шту. Він ітиме під засніженими тополями, зігнувшись трохи під вагою посилки, перехопленої геть потрісканим старезним ременем, перекинутим через плече. Комірець куфайки з'їде під ременем вниз, і сніжинки падатимуть на потемнілий від сонця й зимових вітрів зморшкуватий Максимів карк, і супро­воджуватиме Максима ледь вловимий запах пролежалих зиму пізніх осінніх яблук.
   Максим сидить на бочці, як і кілька тижнів тому, відсьорбує пиво з гранчастого кухля. Допоміг Насті згорнути й підмести забруднену сіру тирсу (сніг давно вже розтав, про­те дороги ще не просохли, і в жінки он скільки роботи) і тепер от сидить, чекає, поки Настя домиє підлогу, щоб разом піти додому. І знову на кухні лине жіночий спів, підведений густою барвою Федорового голосу.
   І хочеться Максимові, аби той голос належав не Федорові, а комусь іншому.
   Їхав Максим якоїсь ночі біля цвинтаря і зустрів раптом на дорозі Федора. Сусід волік на собі чималу деревину.
   – То ти, Максиме? – спитав захекано, коли підвода порівнялася з ним. – Виручай. Сім потів стекло, поки спиляв і дійшов сюди.
   Поминули цвинтар.
   – Хренове діло чиниш, Федоре.
   – А то ж чому? Що таке? – буцім байдуже спитав Федір.
   – А таке. Там і дід твій, і батько... лежать.
   – Я ж не на цвинтарі – за цвинтарем спиляв.
   – Так-то воно так... – ухильно пробурмотів Максим, за­курюючи цигарку й спльовуючи в дощову темінь.
   Немає серця у Федора.
   Як попросила його Настя зарізати бичка, погодився од­разу: могорич вірний та й закуска не кепська, свіжина ж. Аж руки потер, аж прицмокнув.
   Випустили бичка на подвір'я. Вибіг він із хліва й зупинив­ся за порогом, дикувато озираючись на вперше побачений білий світ. Нараз підстрибнув і гайда вибриком по подвір'ю. І раптом зупинився перед Сірком як укопаний... Що воно таке? Схилив голову, понюхав. А Сірко аж наче засоромився, не знає, бідний, що його робити, – чи дременути до буди, чи вкусити бичка за мокрий ніс,— ліг на землю, зіщулився, по­зираючи спідлоба на тремкі теляткові коліна, всміхнувся по- собачому. Та бичок недовго цікавився отим пелехатим створінням. Гучно дмухнув крізь розширені ніздрі, підстрибнув на місці, хвицьнув задніми ногами – й погнав попри хлів.
   Стоїть Федір – руки в боки – регоче:
   – Бігай, бицю, бігай. Більше не побігаєш.
   Отакий він, Федір... А коли співає, горбоносе обличчя його бліднішає, гарнішає, очі більшають, стають глибокими й чи­стими. І, либонь, забуває Федір у такі хвилини про сосну, яку він спиляв біля цвинтаря. А може, навпаки, – згадується йому та сосна?
   Дивно Максимові: як-то може жити в чоловікові пісня і коло пісні – оте все...
   ...Сидить Максим і про що тільки не думає. А найперше – про дітей. Поїхати б подивитися, як там вони живуть. Дав­но ж запрошують Максима з Настею в гості. Та як поїдеш, на кого хату, худобу залишиш?
   Од Василя щось довго нема ніяких звісток. Та то нічого, втішає себе Максим. Не пише – значить, збирається навідатись. А коли має приїхати – навіщо писати?
   Пробігають повз Максима заклопотані, метушливі жінки, проходить неквапом Федір – час уже пізній. Сидить Максим і сам собі на якусь мить здається самотнім пам'ятником на велелюдді. Але то тільки на мить. Бо який же він, Максим, самотній? Прийде з Настею додому, погладить патлатого веселого Сірка. А потому увімкне телевізор, сяде на дивані під грубкою і буде втішатися затишком та спокоєм. А ще пізніше – ляже під теплу ковдру й, зітхнувши полегшено, скаже Насті:
   – От і минув день. Нічого... Аби на світі все було супокійно. Нічого...
   І стане в хаті тихо. Дуже тихо.

1975 р.