І НАРЕКЛИ УСТИМОМ
Страх метався білими вулицями села. Час від часу зупи¬нявсь, озираючись на всі боки, – тонка шия витягувалася, великі очі, чорні до блиску, лякливо крутилися в орбітах, а худе тіло цієї миті завмирало. Страх прислуховувався і, вловивши якийсь шерхіт, скоцюрблено пригинався до землі. Так було і біля халупки Якима Кармалюка. Блякле світло від лампади ковзало по замерзлій шибі віконця. Завмер Страх, нашорошив уші: з хати долинав тоскний жіночий стогін. “І треба ж в отакій тяжкій порі...”, – почув журний голос господаря. “Не гнівіть себе і Бога, – спови¬туха в одвіт. – Ось народить вам, Якиме, синочка на сла-ву...”.
Не розчув далі Страх бабиних слів. Чкурнув з переляку. “На славу...” – неслося поряд і ще більше підстьобувало втікача. Може, до перших півнів так би й гасав, якби не втрапив на Костомаху Смерть, яка дрімала під зваленим деревом на узліссі.
– С-спить с-собі с-солодко, – зло просичав Страх, однак не насмілився голосно виявити невдоволення. Обережно приклав дрижачу руку до кістлявого плеча. – Просніться, наша рятівнице, біда.
Смерть підвелася.
– Звиняйте, це слуга ваш покірний, Страх. З новиною примчав: у кріпака Якима породілля.
– Ну і хай. Хіба не знаєш? Народитися – значить померти. Так було одвіку, так і довіку буде.
– Не на добро народить Якимова жона.
– Не лякайся наперед, обійдеться.
– А якщо ні? – Страх підняв косу, що лежала коло Смерті. – Беріть, не прогадаєте. І чим скоріше, тим ліпше, а то, гляньте, притупилася від спокою.
– Притупилась? – засміялася, дихнувши могилою, Смерть. – Ех, кажуть-бо, очі великі...
– Я ж чув своїми вухами: “Народиться на славу!”. Так що смійтесь, та не дуже. Бо згодом пошкодуєте...
– Таки правда, – зітхнула після роздумів Кощава, – не зашкодить піти.
Страх простягнув косу.
...А за третім деревом від змовників стояв місяць Лютий, наймолодший син матері Зими, стояв і слухав цю розмову. Потрапив сюди випадково, – саме обходив свої володіння в передостанню ніч, бо після завтра треба буде передати ключі охорони весняному брату Березню. За прадавньою традицією присядуть на прощання, погомонять про земні справи й розійдуться. Тож хіба не осоромиться, що наприкінці чесної служби допустив непоправний промах? Насурмонився Лютий: стукнув об землю кришталевим посохом – Вітер знявся, задув небесні світила й повнолиць¬ого місяця. Вдруге вдарив – Метелиця піднялася, снігом нічку почала вибілювати. А за третім помахом і сам неви¬димим став – назирці пішов за розбійниками.
– Фу-у, розгулявся Лютий, світа божого не видати, – невдоволено пробурмотіла стара Костомаха. - Агей, Страше, де ти?
– Тута, попереду, рятувальнице! Дивлюся за дорогою. Наче й село вже мало бути.
– Дивись, вдивляйся, щоб не проминути.
Скільки не йшли-поспішали, а втрапити в Головчинці ніяк не змогли.
– Бо-бо-юся, що заблу-блукали, – мерзлякувато процо-котів Страх. – Хо-хо-холодно...
– То я загрію зараз! – розлихілася Кощава. – Щоб за-пам'ятав, як ні з сього-того непокоїти мене сонну!
Замахнулася косою, але Страх прудкіший коси – зник у сніговій хурделиці.
Зареготав Лютий і подався до Якимової халупки. Ось тихо підійшов до обкладеного клоччям віконця, зазирнув... На убогій постелі лежала породілля. Сягнистий промінь лампади ковзав по її блідому обличчі, а змучений погляд припав до колиски, над якою схилився муж Яким із зер¬нятком в руках.
– Кладу тобі, синочку, зеренце. Аби воно берегло тебе від злих духів. Аби тілу силу давало. Аби добрим хліборобом ріс.
Баба-сповитуха тримала чистий рушник, лагідно всміхалася:
– Казала-м, Якиме, сина славного пошле тобі Господь...
А ранком понад кучугурами снігу, від хати до хати,
передавалася новина, що в Кармалюків народився хлоп¬чик. Нарекли його Устимом.
ПОСЛАННИЦЯ
Чи снилося? Чи марив? А чи так було?
Скрипнули двері – й на порозі стала Сива Горлиця. Об-дивилася житло і цибнула на бильце ліжка. Темінь стре¬пенулася – відповзла у закутки. Яким мовчки спостерігав за птахою. “То за мною прийшла”, – і пройняв недужого страх.
І – о диво! Сива Горлиця людським голосом заговорила:
– Не по душу я прийшла, добрий чоловіче. Завітала як посланниця.
– Від кого? – ледь прошепотів Яким.
– Край подільський відправив, аби чолом тобі вклони¬тись, прохання сповістити.
– Кажи, Сива Горлице. Буду радий, якщо правді прислу¬жусь.
– Тоді слухайте таїну нашу... Птаство назбирало зерня¬ток із найтугіших колосків. Вітри вивіяли з них полову, Старий Млин змлинкував на борошно, а русалки опівночі, до благословіння світу, розчинили тісто, винесли заміс на Стрімку Гору співаючи. Цілий день випікався на сонячно¬му промінні сірий коровай. У ньому – болі і страждання простолюду. В ньому – пекуча ненависть до зла і палка любов до правди. В ньому – сила землі-матінки... Чи дозво¬лиш віддати хліб твоєму синові?
Яким закрив повіки. Уявляв диво-хлібину, що достанеть¬ся Устимові, якщо дасть згоду. Але чому саме йому довірена така честь – жити турботами заради всього люду? Це нелегко. Вдвічі, чи навіть у сотню разів тяжче буде, ніж йому, Якиму. Чи зможе нести довірену ношу? Не роз¬кається? Не зречеться? Не осоромить рід?
І, як кожен батько, водночас проймався гордістю за сина. Син його стане сином народу. Чого ще можна бажати?
– Якщо ні... будемо плекати надію на іншого.
“Горлиця сказала іншого? Навіщо? Ах, прости, птахо, я
надто довго мовчав. І ти засумнівалась. Ні-ні, я згоден. Нехай чесно несе, яко хрест на грудях християнин, ношу таких бідаків, як я. Благословляю його...”.
– Благословляю вдруге... І втретє благословляю.
Птаха радісно змахнула крильми, на душі стало враз
ясно й легко. Яким припідняв голову, простягнув руку до нічної гості, але почув лиш, як скрипнули двері хатні, потім сінешні, – й Сивої Горлиці не стало. На груди, очі почала давко навалюватись темрява...
Устимко протер рученятами солодкі від сну очі. В хаті розвиднилося – можна вставати. Зліз прудко з печі і... закляк.
– Татусю!
У головах незворушного тіла стояв хрест і горіла свічка. Заплакала мама. Голосили церковні дзвони, сповіщаючи село й небеса про смерть раба божого Кармалюка Якима.
ВІДІБРАНІ КЛЮЧІ
Зморене Літо прилягло на моріжку. Мимо полівки, зби-ваючи сипкі порохи, бігло підстрибом русяве хлопченя й приговорювало: “Бусел-колода, коли буде погода: чи в неділю, чи в четвер - піде бусол на концерт. Бо в вівторок і в суботу йтиме бусел на роботу”.
Заусміхалося ласкаве Літо. Навіть вічно сумні лелеки, зачувши дивну примовку, полишали цибаті виміри мо: чарів і стернищ, зводили зацікавлено догори худі шиї. І помічало тоді Літо, як у хлопчика ясніли очі й пильно придивлялися до птахи... Ні, тут безтурботність вдавана. Щось має на умі маленький вивідник.
Може, і не знало б, що саме, якби не присів він за пагор¬бом.
– Приглядаюся, приглядаюся, – зажуривсь, – а всі одна¬кові. Скоріше збиралися б у вирій, тоді буде примітнішим...
– Хто-о-о? - шелеснуло Літо.
– Хто, хто, – передражнив Устимко (це був саме він) чийсь голос над собою. – Бусел-поводир!
– Нащо тобі здався?
– Питаєш таке... – і навсебіч заозиравсь. – А ти хто будеш?
– Я Літо.
– Літо? – спохмурнів. – Забирайся хутко!
– Дивно. Діти люблять мене найбільше серед пір року. Чим завинило перед тобою, що хмуришся?
– Нічим. Але я чекаю Осені. Допомогти мамі позбутися недуги.
– Дарма так говориш. Сира й сльотлива Осінь ще більш надірве здоров'я матері.
Устимко схопився:
– Не встигне! Я спіймаю провідника буслів і заставлю його віддати ключі щастя. Так що йди собі куди знаєш!
Літо не озвалося. Через поле до лісу побрело... І настав день, коли птахи, прощально покружлявши над селом, зібралися в долині. Устимко терпеливо спостерігав за ними з-під куща шипшини. Котрий, котрий з них? Здається, он той, всередині. Бач, як повагом походжає.
І уявилося: схопить поводиря, притисне до грудей. Птах пручатиметься, та він сильний – утримає (не один же день загибав з мамою і сестрою на панських ланах). Сполошені бусли піднімуть тривожний галас: “Відпусти нашого во¬жака, хлопче! Без нього не долетіти в теплі краї”. А він на те: “Лелеченьки милі! Ви загинете без провідника, як моя сестричка без мами. Подаруйте ключ щастя, і я відпущу його на волю”. “Хай буде так! Згодні! Бери!”.
У пригинці вийшов із-за куща й пустився стрімголов на примічену птаху. Бусли закафкали, розбіглися. Змахнув крильми і поводир (а чи він?), відлетів убік. Устимко мет¬нувсь услід, але птах знову не дався в руки.
Ловлення затягнулося. Лелека насміхався над безсиллям ловця. Зрозумівши, що намір не вдасться, Устим почав принаджувати птаха ласкавими словами й обіцянкою спіймати йому до відльоту сто жаб. Поводир знехтував просьбу – відірвався від землі (знялася і зграя за ним), дихнув небом, заширяв легко та гордо, мовби не існувало внизу прохача.
– Не відлітайте-е-е! Киньте ключ щастя, чуєте? – Устимко біг, знявши руки до гори, й прохав тремтячо-розпачливим голосом: – Мама можуть померти через зиму. Де нам тоді з сестрою подітися? Згляньтесь!
Лелеки, байдужі до вмовлянь, холодно описували про¬щальні кола, піднімаючись вище в голубе небо. Так почу¬ваються лише на волі.
Устим упав на землю, гірко заплакав.
– Пропала надія... Остання...
Чиясь долоня, велика й тепла, лягла на плече.
– Не винні бусли.
Підняв голову, оглянувсь. Навпочіпках – дід Микита.
– Не винні, Устимку. Мали б ключ щастя, подарували б. Неодмінно, – розраював хлопця. – Та біда в тому, що не мають. Давно, ой давненько відібрали ключі пани. Відтоді бусли, як сам бачиш, сумні-пресумні.
Дитя обтерло сльози, довірливо глянуло на дідуся.
– А якщо зібратися громадою та й одібрати від пана, га?
Зітхнув чоловік тяжко.
– Відберемо, – промовив твердо й упевнено. – Не навіки каліки.
Дід Микита обняв замурзане хлопченя за плечі.
ВОРОЖБА
Страх нишком гасав лісами і таки натрапив на табір “чорних хлопців”. Вони сиділи довкруг багаття й слухали побратима-оповідача.
– ...Жаби квакали врізнобій і хто що вмів. От і каже одна: “Треба царя обрати, щоб хором нашим керував”. Приста¬ли на пораду й подалися до Бога. “Царем призначаю Пенька”, – сказав Господь. Зраділи лупоокі. Повели пісню – не виходить, щось не те. Озираються на Пенька, а Пень¬ок мовчить. “Що за цар! Не треба нам такого царя!” – вибухнули гнівом. І знову – до Бога. Той вислухав, спох¬мурнів. “Добре, йдіть, – відповів скаржникам. – Я пришлю царя”. Повернулися до свого затхлого болота, радість й гординя їм аж груди розпирає, поглядають зневажливо на Пенька, пересміюються: “Сказано ж Пеньок...”. І ось не¬вдовзі прилетів бусел, та й заходився порядкувати-хороводити: клюк – і жаба в роті. Клюк – і нема. Ось вам цар новий.
Гурт вибухнув реготом.
– Таки правда. Коли добре, то шукаєш біди на свою голову, – обізвався вусань. – Але краще, Любомире, вповіш нам щось рідніше. Приміром, про землю...
– Ількові коби земля.
Далі Страх не розчув слів, закляк: до ватри підійшов Кармалюк.
– Пора спати, хлопці, завтра чекає нас нелегкий день.
Табір улігся, затих. Страх вичікував: хай сон насолодить
розбійницькі голови, а то, боронь Боже, хто-небудь не склепив повік – не минути біди.
Коли упевнився, що все гаразд, описав коло, неначе накинув зашморг сплячим, тоді поповзом підліз до отама¬на. “Запоможи, благоугоднику небесний, узри молитву мою”. Страх поклав тремтячу руку на чоло Кармалюкове, зашепотів:
– А ти сило, ти сміливосте поганая, вам у цьому тілі не бути і не жити, бо я вас заступом копаю, сокирою рубаю, огнем печу і мечем січу. Тьху, тьху, тьху, слизни-пропади.
Повторив ворожбу тричі і порадів. “Тепер душа, козаче, мов осиковий листок: тремтітиме від найслабшого подиху. Тепер, небого, тіло немічне, як у старця на передсмертно¬му ложі”. А далі підстрибом переходив від одного до іншого сплячого, торкався їх гарячих чіл, роззявлював широкого писка й дмухав. “Цього стачить, щоб опустилися руки від зброї, лиходії; щоб упали духом до волі; щоб не підводились очі до сонця. Рабам – рабство”.
Молитвенне замовляння проте не подіяло на славного Кармалюка. Вранці, з загоном, отаман сяде на коня і по¬мчить карати пана.
– Моя сила ніщо супроти його сили, – скаже Страх.
КАРА
– Кари панам! Кари-и-и!
Відгомін докотився до Ворона й сполошив його. (На узлісся залетів у пообідню пору від душного поля й не зчувсь, як здрімнув під дашком прохолоди). Одноокий Ворон розпізнав відразу, чий це голос. І зраділо клацнув дзьобом, мовби підхопив страшну розкотисту луну, й змахнув крильми.
– Карри-ри! Карри-ри!
Полетів через поле. До села.
“А я гадаю, чого ж дідові Овсію теліпатися в таку да¬лечінь? Тепер ясно: Кармалюк каратиме пана Вовковинського. Кха, кха, подивимось, як заспіваєш...”.
Одноокий Ворон глянув униз. Під насурмоненим тяга¬рем сутінок кріпацькі халупки зіщулилися, повтягували в себе сніпкові шапки, лякливо перезираючись хисткими жевриками від лампад.
Ворон жально каркнув і повернув на похмурий панський дім. Примостився на верховітті яблуні, навпроти освітлених вікон.
... У спальні пан Вовковинський поклав під подушку пістоль, перехрестився, глянувши на ікону, й прошепотів:
– Не допусти диявола Кармалюка – злим оком спопелить мій свєнтий палац. Амінь.
Захмелілий пан Вовковинський заспокоював себе до опівночі, поки не заснув.
Спали і в дворі. Спали навіть два вірних челядники, котрі вдень відсипалися за наказом господаря, а вночі пантру¬вали спокій дому. Чи вірили, що Кармалюк не насмілиться брати фортецю (таки фортецю – не палац), чи набридло ніч у ніч даремно снувати з кутка в куток? Невідомо. Обачний був нині лише Ворон.
Ось стрепенувся він, напружив видюще око – по той бік стіни і рову почулися скрадливі кроки.
Перелетів на чубок яблуні – й запримітив: три дебелі постаті перекинули довгу драбину через рів, перебігли. Потім приставили її до кам'яної огорожі й один за одним переплигнули в сад. Прислухались.
На радощах Ворон чуть не зірвався. “Він, щоб здохнути мені. Кха-кха, буде сповідь, пане, за твої безчинства. І за око теж”.
І старий птах згадав той літній надсмерковий день, коли паничі скакали на конях кушпелистою полівкою з пол¬ювання. А він летів зморено й тихо, як і двісті літ підряд, добуваючи собі на харч усіляку падалицю... Коли перети¬нав їм шлях (хіба в цьому є щось грішного?), почув: “Оно чорна твар, живучіша всіх нас”. “Але не від мене”, – гордо¬вито заперечив вусатому передній вершник (“То був ти, пане Вовковинський!”), скинув з-за сідла рушницю і під розкотистий регіт пальнув у небо... Гарячі горошини зре¬шетили крило, вп'ялися в око... Більше року не міг злетіти. Голо дав і мерзнув, проклинав тебе й біди на тебе напрошував.
Бо коли б знав, жорстокий забавнику, як немило живеться каліці. Будь-то людина чи птиця”.
Похопивсь. А чи не прогавив святу мить? Кліпнув роз¬гублено оком.
“Так і є. Не видно хлопців... А, он де, на даху. Деруться скрадливо, поволі. Біля комина верхній кармалюковець легко вийняв кілька дахівок і вліз на горище”.
Аби ліпше було спостерігати розправу, одноокий Ворон опустився з дерева на поручень веранди.
Заглянув. Кармалюк саме зірвав з постелі ковдру.
– Хіба не воліли, пане Вовковинський, стрічі? Киваєте, ні. І я не хотів. Але бачить Бог – цього жадала правда народу. А веління його – святе для мене.
– Усе віддам: гроші, золото... Тільки помилуй.
– Не можу. Не за себе мстити прийшов, хоч і пам'ятаю, як у Кам'янці кат висік гарапником спину, затаврував чоло розпеченим залізом, а ти вдоволено сичав: “Добре дай! Щоб, здихаючи в холодному Сибіру, гріло б тепло наше”. Гадав, не повернусь? Отож не тільки за себе – від усіх скривджених караю.
“Мудро кажеш, отамане. З-поміж скривджених і я”.
– Кари, кар-р-ри. – не стримав себе Ворон.
Ніч стрепенулась.
Надщерблений місяць вирвався за хмари й освітив мертве тіло пана.
.jpg)
(1).jpg)
На початок
Версія для друку
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
