ДОБРА ДІВЧИНКА
У нашому селі хтозна відколи жив дід. Старий-престарий, сивий-пресивий. Узимку на печі вилежувався, а влітку на сонці вигрівався. Ніколи не скидав древні валянки, латаний-перелатаний кожух і вилинялу шапку. На господарстві були в нього: біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.
Якось почвалав дід на город і забрів у капусту. Коли чує дитячий голосочок:
– Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою.
Оглянувся – нема нікого. Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повертати до хати, коли знову:
– Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою.
Зиркнув на капусту – аж там на найбільшій головці сидить маленька дівчинка. У рожевому платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки голубі-голубі, носик маленький, личко біленьке, а губки – наче стиглі вишеньки.
– Де ти тут узялася? – прошамкав беззубим ротом старий.
– Лелеки загубили, – відповіла дівчинка.
– Як тебе звати?
– А ніяк...
– То будеш Лесею.
– Добре, дідусю.
Дід узяв дівчинку на руки, приніс до хати, посадив на припічок і дав їй склянку козячого молока та окраєць черствого житнього хліба.
Леся попоїла, подякувала і почала поратися у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватися, як маленька господиня, запнувшись рушником, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев'яне ліжко, підмела долівку.
– Дідусю, а де ваше відро? – запитала дівчинка.
– Нема, доню, у мене відра.
– А чим воду носите?
– Горнятком, дитино моя.
– Я піду по воду.
– Ти ж маленька ще.
– Нічого, дідусю, якось принесу.
Взяла глиняне горнятко, вибігла з хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки, що темніла під бережком. Тільки зачерпнула води, як у горнятку заметушилася невелика зелена жаба. Вона хотіла виплигнути, але не змогла. Тоді заплакала і звернулася до дівчинки:
– Ква-ква, Лесю, пусти мене у копанку.
– Не плач, жабко, я не хотіла зробити тобі зле, – прошепотіла дівчинка. – Плавай собі, плавай.
Леся вилила воду з горнятка, набрала свіжої і побігла стежкою через сад до хати. А коло стежки цвіли синьоокі Петрові батоги. Лиш нагнулася, щоб зірвати кілька квіток на букет, аж чує:
– Не рви нас, Лесю, не зривай! Глянь, як з нами гарно у саду. А зірвеш і пусто стане на цьому місці. Не зривай нас, дівчинко.
– Не зірву, бо й справді з вами тут дуже затишно, – сказала дівчинка і побігла стежкою.
Аж шлях їй перегородило густе срібне павутиння. Тільки хотіла махнути рукою, щоб прокласти собі дорогу, як здоровенний павук вибіг на середину свого царства, злякано глянув на дівчинку і густим басом загув:
– Шу-у-у, Лесю! Не губи моєї домівки. Бачиш, скільки я наловив мух і комарів-кровопивців? Не будуть вони ні тебе, ні діда, ані козу кусати.
– Живи собі, павученьку, не буду твого срібного царства руйнувати.
– Шу-у-у, дякую тобі, добра дівчинко. Ми цього не забудемо.
Вибрикує Леся стежкою, коли бачить: силкуються, надриваються мурашки, а не можуть до своєї хатки затягти велике біле яєчко. Нагнулася, соломиною продовбала більшу дірочку, і затягли комахи свою ношу. Вже хотіла йти, коли почула:
– Дякуємо тобі, добра дівчинко.
Іде, поспішає Леся стежкою, несе у горнятку воду, а назустріч синичка:
– Цінь-цінь, цінь-цінь, дівчинко! Порятуй моїх діток від кота-злодія!
Кинулась мала до яблуні і бачить: коло дупла сидить великий чорний котище і лапою з гострими кігтями хоче залізти до пташиного гнізда. Схопила суху гілку і пригрозила забіяці. Той злякано нявкнув і дременув хтозна-куди.
– Дякую тобі, добра дівчинко, дякую! - радісно проспівала пташка.
Вже Леся взялася за клямку дверей, як де не візьметься бджілка. Літає
над головою і молить-благає:
– Дз-з-з-з, дз-з-з-з, Лесю! У наше гніздо миша залізла і гризе стільники. Взимку ми з голоду помремо. Допоможи напасниці позбутися.
Недовго роздумувала. Поставила горнятко на поріг, схопила віник і бігом за бджілкою у садок. А там, у вулику, миша господарює. Вигнала непрошену гостю, а бджілка:
– Дякуємо, дуже дякуємо тобі, добра дівчинко.
Нарешті прийшла до хати. А дід лежить сумний-пресумний, на білий світ не дивиться.
– Що з вами, дідусю? Може, болить що?
– Ой, болять мені всі кісточки, дитино, кожна жилочка, – простогнав старий. – Доки ти ходила по воду, то прийшли царські слуги за податком та били мене, останній кожух забрали, півнику голову скрутили, кізочку на заріз повели. Лишень курочка заховалася від них. Ще й жменю борошна витрусили, шкуринку хліба поцупили. Доведеться нам з голоду помирати.
Вийшла Леся надвір, сіла на призьбу та й зажурилася. Підперла кулачком голівку, а з очей сльози: кап, кап, кап...
Десь тут узялася синичка, сіла на бузкову гілку і до дівчинки:
– Цінь-цінь, цінь-цінь, Лесю! Ти чого плачеш?
– Як же мені не плакати, коли царські слуги все у дідуся забрали, нас на голодну смерть лишили.
Вислухала те пташка, злетіла високо у небо і на весь білий світ голосно проспівала:
– Цінь-цінь-цінь! У нашої Лесі велике горе! Царські слуги у дідуся все забрали, на голодну смерть обох лишили. Допоможіть їм! Допоможіть чим можете, дорогі друзі нашої Лесі!
Першою це почула зозуляста курка. Вибігла із схованки – і до дівчинки:
– Йди, Лесю, до хліва, заглянь у темний куток: там знайдеш гніздо повне яєць. Їжте на здоров'я!
Ще не встигла дівчинка викласти з фартушечка курячі яйця, як через відчинені двері до хати влетів рій бджіл. Вони кинулися до великої чорної макітри і скоро наповнили її по вінця запашним медом.
Тільки бджоли покинули хату, як через поріг поповзли до кімнати маленькі моторні мурашки. І кожна несла на спині пшеничне зеренце. Комашки так завзято працювали, що через якусь годину наповнили мішок золотистим зерном.
Дід з Лесею не могли надякуватися за такі гостинці.
Вже дівчинка хотіла зачинити двері, аж побачила великого павука. Він повз попереду, а за ним - його родичі, які жили по садах і лісах. Павук чемно привітався і сказав:
– Шу-у-у, Лесю! Ми прийшли, щоб сплести тобі і дідусеві таке вбрання, у якому взимку було б тепло; а влітку – прохолодно.
До вечора павуки сплели два срібні кожушки, костюм дідусеві, а Лесі – платтячко і шапочку. Ніхто на білому світі ще не мав такого одягу.
Вже сонечко лягло спати, коли синичка дзьобом постукала у вікно і повідомила, що птахи пригнали козу, принесли все забране дідове майно.
А ще птаха розповіла, як орли і яструби на прохання синички гострими дзьобами клювали царських слуг. Ті з переляку кинулися тікати за моря-океани.
Щасливо зажили дід з Лесею, бо шанують усе живе на землі.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Де знайшов дід дівчинку?
Чому птахи і комахи допомагали Лесі і дідові?
Що забрали царські слуги у діда?
Чи допомогли Лесі її друзі?
Чому щасливо зажили Леся і дід?
Як ви ставитесь до природи?