– А сказився б ти!.. Дарка аж сапилно впустила з рук, і воно впало їй на ноги в старих кімнатних тапцях, з великим пальцем у дірці на правому. – Трасця твоїй матері, ледве “Добрий день” не сказала! Дарка щойно вийшла на город і, опустивши очі під ноги, що приємно потопали в теплій пухкій землі, шукала місце, де вона вчора ввечері кінчила шарувати бараболю, знайшла, та перед тим, як зігнутись із сапою, за звичкою глянула на сусідський город, баби Теклі. Бо ж зовсім недавно, цієї ж весни, враз померла баба Текля, а то ж усе чимпіла на своєму городі, зігнута вдвоє не так від сапи, як від літ. Зиркнула – аж там Сянько стовбичить, як міг він стовбичити над бабою, канючити-вимагати грошей “на пляшку” з бабиної пенсії. Нема баби Теклі, більш ніколи не вийде на свій плеканий город, Сянько ж виперся чогось на саму його середину... – Га-га-га! – зареготав раптом. І то зовсім не з того місця, де вона щойно його вглянула, а від хліва, – на краю двориська стояв, де вже розростались кущі кропиви й чистотілу. – Що, тітко Дарко, злякалися Сянька? – А щоб тобі добро було, як же я злякалася! З тим ледь не поздоровкалась, а тут... – Другий Сянько!.. Справжній. Га-га-га!.. Я й сам, як ранком вийшов, то злякався: себе на городі побачив. І не п’яний же, в роті грамини ще не мав!.. А бачу – я на городі стою!.. Га-га-га!.. Дарка й собі розсміялася, зігнулася й підняла сапилно: – І треба ж так додуматись... Посеред городу стояло опудало: палиця-нога у землі, на перекладині Сяньків піджак з надірваним від плеча рукавом – весь в засохлому болоті, видно, ще напровесні валявся в ньому по дорозі. Стояк вивершував Сяньків же ж кашкет, з отих військових, круглий, з вухами нагору й козирком довгим. Точнісінько другий Сянько: він частенько так стояв посеред стежки чи дороги, руки опустивши в цьому піджаку, не в силах дибнути ногою. – Нащо ж ти поставив себе на городі? – Га-га-га! – знов зареготав Сянько. – Щоб усі бачили, що на городі роблю, а я тим часом горілку п’ю... Га- га-га!.. Та ні, тітко Дарко, то я так, щоб кури боялися, в город не лізли. А то капусту клюють. Все мати гонила їх, а тепер... Я буду страхати, га-га-га!...
2.
Впомку Дарці, впомку... І як баба Текля курей гонила, і як сапкою махала, вдвоє зігнута над нею. Й сльозами землю кропила: день бо який гарний, гожий, тільки роби, а він, бицюра п’яний, спить, розкинувшись на ліжку, як уночі принесли – лишень туфлі вона скинула з нього. А прокинеться: “Дайте, мамо, на пляшку! Дайте. Дайте!!!”. А город не підгорнутий. А води не принесено. “Дайте на пляшку! Дайте! Дайте!..”. А хліба не куплено. А дров не врубано. “Дайте на пляшку! Дайте! Дайте!..”. І викандичить, і вигризе, і вирве... Тепер не випросить. Не вирве. Нема в кого. Мати так і впала на городі з сапкою в руках...
3.
Двоє на городі: Сянько й опудало. Повіяв з поля вітрець, ворухнув рукавом піджака, мовби опудало на грядки вказало: шарувати. Зігнувся Сянько із сапкою – не вдвоє, як мати недавно ще – в попереку ледь-ледь надломився й карк зігнув. Шелестіла суха земля під сапкою, хрупали бур’яни під лезом. Сонце припікало. Піт зросив лоба, зібрався на бровах, потік ручаями в очі. Тернув Сянько пальцями очі – й здригнувся. Хто це?! А, ч-чорт!.. Опудало! Не просто опудало – він сам стоїть перед собою. Вітер війнув з поля знов, остудив Сянькові гарячого лоба, опудалу ж хитнув кашкетом і з шелестом затріпотів чорним пакетом коло поли: Сянько вчепив пакета порожнього, щоб ворушився, курей відлякував. Кури аж ген де, а він сам злякався. Опудала злякався. Самого себе. – Треба сапати, Сяню, треба – гукнула зі свого городу сусідка Дарка. – Не пошаруєш – нічого не вродить. Що їсти зимою? А мами ж нема... – Треба... – пробурчав Сянько. – Треба... Колись мати казала, просила не раз, плакала: “Треба ж Сяньку, треба...”. А він: “Як вам треба, то й робіть! А мені Дайте на пляшку! На пляшку дайте! Дайте!”. Тепер не дасть. А сапати, шарувати бараболю треба. Замахав сапою – туди, сюди... туди, сюди... Глянь – морозом по спині. Хто це? Опудало! Він сам – проти себе. Його піджак, його ж кашкет... А щоб тобі!.. А сапати – треба, треба, треба!..
4.
О, вже на городі Сянько, хоч сонце тільки зійшло. Та ні, не Сянько ж то – опудало. Похилилось трохи, бо вітер все з поля віє, рукави вперед попустились наче над лопатою схилився Сянько: бараболю копає. Ні, опудало не копає. Копати треба Сянькові. Дарка накопала вже кілька відер, як вийшов з-за хліва з лопатою, з відрами старими в руці, докупи дужками стуленими. Зиркнув городом – а це хто там? Опудало! Опудало... А хотілося б – мати. З лопатою своєю, під маленький ріст якраз – із держалном коротким. Вийшла картоплю копати... Ні, немає матері. Тільки опудало на городі. З нього ж, із Сянька, опудало. Треба копати. Сусідка Дарка вже он яку латку зчорнила. – Нема кому помогти – мусиш, Сяню, сам копати, – гукнула через межу. – Нема кому? Га-га-га, – реготнув Сянько. – То це як нема кому? А гонде ж хто? – Опудало – хто ж, – засміялась і тітка. – Не приймаєш ти його, а я за літо й не звикла до нього, до опудала цього. Як гляну – так і злякаюсь. – То не опудало, тітко – то я! Сянько підбіг ближче поміж гребінням, ним же плужком нагорнутим на корчі, відра під ноги впустив, держак лопати стиснув двома руками перед собою. – Дивіться, дивіться, тітко, на нього – то ж я! – махнув рукою перед собою й знов за держака вхопився. – То я... га-га-га! Піджак – мій. В болоті й досі, бо падав я в ньому не раз. І кашкет мій! І навіть торба моя – з нею за горілкою ходив. То я, тітко! Я! Я – опудало! – Та ж так, - не зовсім певно кинула Дарка. – Та ні, тітко, опудало – це не він, отой! Опудало – це я, тітко! Я! вдарив кулаком себе в груди. – Дивіться на мене, тітко. Я – опудало! Га-га-га!.. Опудало! Опудало – це я! Це я – опудало!!!