СИНИЧКА

   Коло веранди, у затишку, розкошує стара крис­лата яблуня. Кожної весни, наче снігом, вкривається вона білим цвітом. У таку пору бабуся відчиняє вікна, і медяні пахощі наповнюють кімнати.
   А влітку на довгих гілках, що сягають землі, ви­сять великі зелені яблука. Кислі-прекислі. Зате взим­ку, коли вони полежать і порожевіють у них боки, смачніших яблук не знайдеш. Візьмеш рожевощоке в руку, а з нього наче липневе сонце бризкає, духмянить ніжним ароматом.
   Одного разу, коли земля вже давно спала під сні­гом, бабуся ввійшла до кімнати і тихо до мене:
   –  Ходи, щось покажу. Тільки не грюкай двери­ма і не розмовляй.
   Навшпиньки пробралися на веранду. Стали. Ба­буся ледь помітно кивнула на яблуню. Я – туди очи­ма. А там – матусенько рідна! Дятел, живісінький дятел на стовбурі дерева. Махає головою, як коваль молотом, і тільки чути: тук-тук, тук-тук.
   Бабуся приклала палець до губ:
   –  Тихо, бо сполохаєш.
   Я ще ніколи не бачив так близько цього працьо­витого птаха-красеня. На голову він одягнув червоний беретик, шию обмотав білим шарфом, на животик на­тягнув рудувату сорочечку з червоними стрічечками, а на спину накинув чорно-білу накидку.
   Своїм гострим дзьобом дятел безперестанку дов­бав на одному місці, саме там, де торішньої весни бать­ко відрізав суху гілку. Птах так ретельно працював, що під яблунею лежала купа спорохнявілої деревини.
   Коли дятел на мить зупинився, щоб перепочити, я побачив у стовбурі невелике кругле дупло.
   –  Так швидко видовбав собі хатинку?
   –  Та ні, він давненько тут забавляється, ще з осені, – ледь чутно промовила старенька. – Там, здаєть­ся, вже синиця облюбувала оселю. Позавчора вранці звідти вилетіла.
   Я так захопився дятлом, що й не помітив синич­ку. Жовтувато-зелена красуня з білою плямою на по­тилиці перескакувала з гілки на гілку і співала: ”Цінь- цінь, цінь-цінь!”.
   Скоро дятел знявся і сів на грушу. Синичка ж оглянулась навколо маленькими чорними оченятами, по-своєму щось крикнула і шугнула в дупло.
   Ще не встигла пташка вмоститися у новій хатці, як віти навколо дупла обліпили горобці. Вони так га­ласували, ніби побачили кота, що нахабно добуваєть­ся до їхнього гнізда. Але синичка не зважала на той гармидер.
   Довго лементували горобці. Потім трохи приниш­кли, ніби радились, що їм робити з безстрашною сини­цею.
   Несподівано один горобець, мабуть, найхоробріший серед них, вчепився лапками за край дупла. Щой­но хотів заглянути всередину, як звідти висунулась синиця, погрозливо заверещала  – і горобця наче віт­ром здуло.
   Горобці знову зчинили такий галас, що бабуся не витримала, взяла віник і вже хотіла йти на допомогу пташці. Але та вилетіла з дупла і з криком почала від­чайдушно кидатись на своїх недругів. Жевжики зля­калися її бойового наступу і чкурнули на високий кущ бузку. Тоді синичка сіла на гілку коло відвойованої хатки і заспівала переможну пісню. Я глянув на бабу­сю і тихо спитав:
   –  Синичка буде жити в дуплі?
   –  Авжеж. Чуєш, яка вона щаслива? Така ма­ленька, а відважна.
   –  Що ж вона буде їсти?
   –  Ти годуватимеш, а там і весна незабаром.
   Поки ми розмовляли, пташка знову шугнула в дупло...
   Наступного дня я виготовив годівницю і почепив її на яблуневу гілку. Тепер щодня у нас снідають і вече­ряють і синички, і щиглики, і горобці. Це я їх годую.
   А в дуплі живе лише одна пташка – синичка.