Фіалочка

Розцвіла фіалочка на осонні,
Розтулила віченьки напівсонні.
Милувалась квітонька білим світом,
Квітла фіолетово-синім цвітом.
Ще й чудові пахощі розливала,
До весни голівоньку прихиляла.
Ліс казки нашіптував квітці-доні,
І цвіла фіалочка на осонні.

Україно рідная, квітко з квіту,
Розцвітай нам сонячно серед світу!

Наш Тарас

В нас імен багато славних
Видатних талантів вправних
Є художники, поети,
У яких високі злети.
Та один у нас Тарас,
Що не згасне, як не згас.
Хоч минули довгі роки,
Дух живе його високий.
Україну він любив –
Нею марив, нею снив.
За Вкраїну він страждав –
ушу їй свою віддав.
За Вкраїну він молився –
Всім до серця прихилився.

Хтось Артемчик, хтось Павлусь.
Я – Тарасиком зовусь.
Це Шевченкове ім’я.
Тож пишатимусь ним я.

Буду я свою Вкраїну,
Рідну мову солов’їну,
Синє небо, сяйво нив
Так любить, як він любив!

Вишиванка

Чом Тарасик так і сяє,
Йде поважно, не стрибає?
Чом навстріч йому весь світ
Простяга травневий цвіт?

У Тарасика вдяганка –
Сорочина-вишиванка!
Сорочина з візерунком,
Що злетів угору струнко.

З візерунком, що, на диво,
Комірцем побіг красиво.
На білесенькій обнові
Ваблять китички шовкові.

Унизу на рукавчатах
Мріє смужечка хрещата.
У матусі гарний смак!
Чим Тарасик не козак?

Калина

Розрослась вона нівроку,
Прикраша всі пори року.
Як весною зацвіте,
Всі дивуються на те!

Влітку пишно зеленіє,
На осонні листом мліє.
Восени горить, мов жар,
Кожний кетяг – Божий дар.

Взимку, в час, коли все голо,
Все засніжене навколо,
Гріють нас червоноброві
Намистинки калинові!

Вербичка

Посадили ми вербичку.
Хай прикрасить нам криничку.
Хай притінить в літню спеку
І водичку, і лелеку,
І старого, і малого,
І стежинку до порога.
– Ой красунечко-вербичко!
Хоч ти ще і невеличка,
Кущ твій нам як нагорода:
І краса, і прохолода.

Я – Тарасик. Ось – Тарас.
Що ви знаєте про нас?
Українці ми у світі!
Наче сонечко в зеніті
Для народу наш Кобзар.
Я лишень промінчик-жар.
А проте із часу плином
Підросту достойним сином.
Стану, може, я ученим –
Всі дізнаються про мене.
Може, лікарем, як тато.
Справ хороших так багато!
Чи поетом, як Шевченко.
Не біда, що я маленький.
Я – Тарасик, він – Тарас.
Стільки спільного у нас!

Українці

Де роздолля аж по вінці,
Живемо ми, українці.
Синь небес у нас шовкова,
Сонцесяйна, волошкова;
Хвиля нив золотопінна,
Розмаїта, дальньогінна;
Русла рік спокійні, плавні;
Височіють храми давні.
Пісня й праця – наша сила.
Земле люба, земле мила!
Будь до нас завжди привітна,
Як веселка семицвітна!

Як Шевченко

Хлоп’ятко босоноге
Худібку випасало,
У зошитку малому
Рядочки римувало.

Про що хлоп’ячі мрії?
Про що питань тривога?
– Куди тече ця річка?
Куди веде дорога?

Який світ розпростерся
За рідним тихим лугом?
Чи буде він до серця?
Чи стане вірним другом?

А сонечко то гріє,
То добре припікає.
І відповіді, хлопче,
Єдиної немає.

Одне лиш тільки знають
Одвіку мудрі люди:
Яким його намрієш,
Таким твій світ і буде!

Батьки

Барвистий цей прекрасний світ
Від них мені дістався,
І я з малих дитячих літ
Удячністю пройнявся.

Батьки зі мною кожну мить,
Як віддані лелеки.
Бува, в них серденько щемить,
Бо шлях не завжди легкий.

Проте вони, на зло вітрам,
Мою плекають долю.
В душі моїй піднявся храм
Із їхньою любов’ю.

Батьки мої! Щасливий я
У вашім сяйві жити.
Я буду вас усе життя,
Як ви мене, любити!

Вербові котики

Мене стежина привела
У гості до бабусі,
А там вербичка розцвіла:
Дивлюсь – не надивлюся.

Хоча іще лежать сніги,
Гуляють заметілі,
Іще сади сплять навкруги,
У сни пірнувши білі,

Вона аж сяє, ожила,
Розквітнувши красиво,
Мені і світу простягла
Своє вербове диво.

Отак до нас прийшла весна!
І кожний це помітить,
Бо гілка котиків рясна
У саму душу світить.

Струмок

Уранці сонечко з-під хмар
Так ясно розсміялось,
Мов срібло випліснув маляр,
І щось незвичне сталось:

Малий струмок проклюнув сніг
І вистрибнув на волю.
Він так завзято, радо біг
Униз по світлім полю.

А потім стриб на тротуар,
Побіг через дорогу.
Зустрів його малий школяр,
Підставив раптом ногу.

Проте струмок не зупинивсь –
Оббіг його і далі
Згори ще швидше покотивсь,
Натиснувши педалі.

Аж захлинавсь, співав струмок:
– Я сон і сум порушу!
Його веселий голосок
Усім проник у душу.

О, що він тільки наробив,
Пустун цей галасливий –
Він світ за день перетворив
З простого на щасливий!

Я Богу дякую

Веселих променів пучки
Сяйнули з високості -
Це любий березень дзвінкий
Прийшов до нас у гості.

Верба повсюди розцвіла,
Струмки не проминають
Уже ні міста, ні села -
Біжать, шумлять, співають!

Я довго березня чекав.
Купив мімоз букети -
Із 8 Березня вітав
Та ще заніс поету.

Я Богу дякую за те,
Що є в душі у мене
Ім’я Шевченкове святе,
Як ваші, тату й нене.

Що є дзвінка оця краса
І мова солов’їна,
Що мирні наші небеса
І вільна Україна!

Квіти Кобзареві

Дзвінко березень хлюпоче,
Сонечко сміється.
- Це тобі, Кобзарю, квіти
Від усього серця!

Я твої стежки-дороги
Нині пригадаю.
Ти живий для мене, рідний
Ти для всього краю.

Я на пам’ятник дивлюся -
Серденько тріпоче,
Бо мені Кобзар Великий
Зазирнув у очі.

Голосні пісні лунають.
Що людей, що квіту!
День народження Шевченка
Йде по всьому світу.

«Кобзар»

Так любим ми «Кобзар» читати,
Берем його в життєву путь.
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»

Про помилки дізнатись хочем -
Хто може істину відкрить?
«Минають дні, минають ночі...
Заснули думи, серце спить...»

- Отепер-то поспішайте,
Не проспіте, діти:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте ...»

Та й без долі полинної
Є шляхи до раю:
«Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..»

Отака вона, спасенна,
Кобзарева мова:
І стражденна, і натхненна
«Од слова до слова!..»