НА ГОРИНІ рвали лід.
  Весь день над річкою у вологому березневому повітрі лунали оті потужні вибухи, що шматували загрозливу тисняву, яка загрожува­ла, здавалось, зруйнувати всілякі перешкоди на своєму невтримному шляху.
  Міст похитувався і дрижав. А внизу під ним бурунилось і пінявилось невситиме пекельне шумовиння сатаніючої повені.
  А льодові гори грізно і невтримно насувались на, здавалося, при­речений міст. Тому їх старались іще на далеких підступах хоч трохи розшматувати амонітом, щоб зменшити силу ударів об бетонні сто­яки мосту.
  Розколені, розпанахані вибухами крижини повільно, ніби знехотя, наближалися до шлюзів. Чорна могутня течія ріки підхоплювала тих остужених пришельців і востаннє гойднувши, ставила сторча і ковтала роззявленою пащею шлюзів. Десь звідтіль, з тієї страшної круговерті, вчувався важкий многотонний стугін, що ледве вирізняв­ся зі страхітливого шумовиння та вировища.
  А з півдня над містом летіли дикі гуси. Весна наступала владно і невідворотно. Вона розкрилювала серця і наливала їх снагою чекан­ня чогось, нового, свіжого, звабливого.
  Аня іще з самісінького ранку прибігла сюди на міст. Бо то лише весною та й то не кожною побачиш отаке диво, відчуєш всесильність стихії, проймешся повагою і страхом до тієї правічної могуті природи і вчитись у неї, і поважати її.
  То тільки влітку здається, що річка спокійна. Та й то не скрізь, бо тут у шлюзах вода завжди показує свій грізний норов, А нині так здається, що її ніщо не зупинить.
  Тримаючись за поручні і дивлячись униз на вируючу стихію, Аня за грізним шумом води ледве вловила, що її гукають. Глянула – Зіна Коваленко, її однокласниця. Теж прибігла подивитися на повінь.
  Підійшла ближче.

  – Ходімо вже додому, – тягне за рукав Аню. – Голова крутить­ся. Оглохнути можна від цього реву.

  – То й іди, як крутиться. А я ще хочу подивитися. Он глянь, які здоровенні криги пливуть до мосту. Зараз за ними тільки загримить.

  Дівчатка знову стали спостерігати, як стихія перемелювала вели­чезні шматки льоду. А вода все прибувала, кидаючи нові і нові бага­тотонні брили у чорний вир.
  На плече Ані лягла широка міцна долоня.
  Оглянулась. Поруч стояв вчитель фізкультури Михайло Павло­вич Машерук.

  – Не страшно?

  – Та, – знітилась Аня. – Трохи страшно. Але ж цікаво.

  – Ну добре, – усміхнувсь Михайло Павлович. – Спостерігай. Це зміцнює нерви, привчає долати страх.

  І він пішов на старе місто.
  Дівчата глянули вслід учителю і згадали, як він вчив їх плавати позаминулого літа.   

  – Не треба боятися води, – казав їм Михайло Павлович. – Для вмілих і сміливих вона завжди стане другом. А лінтюхи та боягузи найчастіше топляться.

  То ж Михайло Павлович поставив завдання, щоб кожен учень його школи вмів плавати.
  З учнів старших класів він сформував гурток радіолюбителів. І хлопці годинами майстрували детекторні приймачі, вчились корис­туватись передавачами, вміли розібрати і скласти батарейний прий­мач.
  Ніхто з них і не подумав у той час, як воно, оте навчання, знадо­биться їм через кілька років.
  Десь там на заході вже палахкотіла війна. Її грізне дихання вчува­лось і в газетних повідомленнях, і по радіо, і в розмовах, хоч в той час люди боялись ділитись якимись новинами, щоб їх не запідозрили у зв'язках з шпигунами чи диверсантами. Адже місто було майже при­кордонним.
  А ще було страшно, бо час від часу забирали людей ночами, на­звавши їх ворогами народу.
  По сусідству від Сошенських якоїсь ночі забрали дядька Кирила. Аня знала цього доброго чоловіка. Він працював на електростанції, і руки його завжди були в мастилі.
  Бувало, що дядько Кирило вгощав її цукерками. І від них теж тро­хи пахло керосином.

  – Ну що, красуне, – усміхався бувало дядько Кирило. – Коли вже заміж будемо віддавати тебе. Іч яка вже, виросла! – куйовдив їй русяву косу.

  І ось вже дядька Кирила забрали як ворога народу. І як це дій так зумів придобрюватись, думалось. А може то якась помилка. Побуде трохи та й прийде додому.
  Але дядько Кирило не повертавсь.
  Зате якогось дня, коли Аня прийшла до школи, побачила запла­кану Оленку Мірошниченко. Минулої ночі забрали її батька. І дівчин­ка сиділа за партою, злякано щулячись і насторожено оглядаючись на клас та чекаючи, що від неї вимагатимуть відрікатися від батька, як це чинилось в деяких школах у той час.
  Проте і вчителі, і учні, хоч всі знали про арешт батька Оленки, не задали їй жодних запитань. Всім думалось, що то якесь непорозумін­ня. Адже батько Оленки був звичайним теслею на бондарні. Навіть не вельми грамотним був. Який вже з нього ворог народу?
  Але ж чомусь забрали. Там, в НКВД розберуться. Може й не те десь чоловік сказав. Міг же десь ляпнути якусь зайвину навіть про товариша Сталіна.
  А це вже означало наклепи на вождя, що каралось як ворожа про­паганда. Он Павлик Морозов не побоявся і на рідного батька сказа­ти куди слід, що той ворог народу. І всі газети підносили це як справжній героїзм, як обов'язок піонера.
  Шукати ворогів і знаходити їх! Так вчив Сталін. Так вчила партія. В газетах рясніли повідомлення про процеси над замаскованими і викритими ворогами, закликалось до пильності і відданості велико­му вождю. 
  Але в отих, дядькові Кирилові, що його знала Аня та батькові Оленки Мірошниченко чомусь ніяк вони, оті вороги, не вгадувались. Але хтозна. Мабуть десь щось і зробили таке, що шкодить радянській владі.
  Такі думки не раз обсідали Аню. Та вона про те нікому не говори­ла і не розпитувала про те.

* * *

  В родині Бондаренка Якима з діда прадіда дітей привчали прога­няти ліньки з малих років.
  Два сини і дочку подарувала Якимові дружина. І дітки росли пра­цьовитими, мов мурашки.
  Ось і зараз Яким, мірошникуючи та весь день проводячи у млині, спостерігає за старшеньким Анатолієм.
  Хлопець крутиться як в'юн. Тому мішка піддасть, тому притри­має, щоб всипати на ківш. Там, дивись, перев'язує готового мішка з мукою.

  – Молодець, – міркує про себе Яким, але не каже про це хлоп­цеві, бо ж не завжди похвальба годиться для старань.

  – Іч – підсідає до Якима вусатий Денис Морозюк, – скоро бу­деш мати заміну. А ще б коли йому шкваркою помастив сідало щод­ня, то він би ще не так крутився.

  – Ге-е, – хитро зморщив носа Яким. – А ти своїм часто при­шкварюєш? Ось намелемо товчі та підгодуємо кабанців, той буде шкварка.

  І вони вдвох розсміялися з тієї неблизької перспективи на власну свіжину.

  – Мені, бачиш, Толик чимала допомога. Він і зважити допома­гає, і квитанцію випише, і допоможе на ківш висадити. А я зі своєю, ногою поки повернусь, то тільки час забирає.

  І він постукав долонею по лівій нозі, яка ніяк не хотіла згинатись після фронтів, що йому довелось пройти. Адже Яким мав два Георгія за хоробрість, але тепер не вельми виходило ними хвалитись, бо то, мовляв, царські нагороди, хоч друге своє поранення отримав Яким на фронті громадянської війни в боротьбі за радянську владу.
  То ж заховав ті Георгії аж на самісіньке дно скрині та й мало кому казав про них.
  Та довелось пояснювати, що то за медалі аж у зловісному трид­цять сьомому році.
  Якась підлота настрочила на Якима в НКВД і однієї ночі під хату підкотив “чорний ворон”. Забрали його і відразу ж потрапив на кон­вейєр.
  Почались допити.

  – Ти антирадянщик! – сказав йому в підвалі лисуватий слідчий. В тебе онде царські нагороди. Та й тепер хочеш, щоб було по-старо­му. На товариша Сталіна говорив, що він, мовляв допускає переги- би? Говорив? Признавайся, сволото! З ким ти ще зв'язаний? Викла­дай, бо ми тут витягнемо з тебе язика.

  При цьому слідчий вхопив за груди Якима і став його трясти зі всієї сили.
  І тоді колишній гренадер не витримав злої наруги. Схопивши мо­гутньою лівою рукою лютого чиновника в портупеї за сорочку на грудях, так завантажив йому в щелепу, що той, ойкнувши, полетів аж до столу. Відразу ж на Якима навалились два дужих охоронники. Скрутили йому руки. А слідчий, що встиг зволоктись, з обох долонь відпускав йому ляпаси по обличчю. Зрештою, захекавшись від злості та биття, прохрипів:

  – Відведіть його в карцер. Нехай дам прочумається.

  Кілька днів і ночей приходив до тями Яким у холодній вологій тиші карцера. Боліло тіло. Та ще більше душа. Завіщо? Чому? Це ж його, людину, яка ходила в атаки за радянську владу, ця ж радянська влада має тепер за ворога?
  І все ж, незважаючи на бридкі доноси, на звинувачення Бондарен­ка у ворожій діяльності, кати з НКВД не змогли підкріпити їх хоч будь-якими доказами. Яким Іванович вистояв, не підписав фальши­вих фабрикацій. До того ж при обшуку у нього дома замість компромату було знайдено в паперах лист-подяку самого Будьонного за ге­роїчну участь в боях з білополяками в складі 1 кінної Армії. Випусти­ли Бондаренка на волю. Але попередили:

  – Будеш багатослівним – повернешся знову до нас. Тоді вже не вийдеш.

  Тому й не любив згадувати Яким Іванович про своє перебування у лапах НКВД. А коли хтось запитував його про те, старався перевес­ти розмову на інше. Навіть дома для дітей та дружини не переповідав того, що пережив. Адже в душі вірив тій владі, за яку боровся. А що хапають безневинних людей, то винні вороги, які пробралися в НКВД. Так собі уявляв цей літній уже чоловік і впевнений був у тому, що коли б товариш Сталін знав, що отут на місцях викомарюють оті облудники, то він би їх швидко порозганяв. Бо ж то не жарти – скільки забрано людей, і вони як у воду впали. І ніхто з них ніби й не вбивав і не збирався когось порішити. Або хіба ж вони шпигуни? Теж ніби­то не в'язалось. Але Яким Іванович пам'ятав настанову. Менше зна­тимеш – довше житимеш. То ж треба було й дотримуватись її. Під вечір черга в млині стала зменшуватись. Іще якийсь хирлявий чоловік висипав у ківш торбину збіжжя, змолов його і через півгодини Яким з сином, замкнувши млина, почимчикували додому.
  Сонце, забагрянивши чималий кусень неба на заході, якось ніби неохоче сідало на гострі шпилі ялини за недалекими окраїнами ста­ровинного Ізяслава. На якусь мить його червона куля зависла над тими зеленими порогами, мовби боячись поколотись об списи ялин та оглядаючись на пройдений день. Але ось той диск торкнувся обрік» і ніби загруз у нього. А проводжала сонце на нічний спокій зграя комашні, що рухливими стовпцями кружляла у вечірньому повітрі. Анатолій торкнув за руку батька.

  – Ви, тату, йдіть додому. А я зайду до Володі Сошенського, та ще посидимо трохи з вудочками на Горині.

  – Так там же мати чекає з вечерею, – озвався на те батько.

  – Я довго не буду. Може піймаємо пару окунців.

  Яким махнув рукою.

  – Та йди вже. Але не сиди до півночі.

  Анатолій надав ходу. Зараз вони з Сошенським подадуться аж за місто, під Бабину гору. Там Володя іще вчора підсипав приманку на вирвах. І як пощастить, то можна такого корописька витягти, що вистачить на цілий гурт їдаків. Головне піймати його, витягти, щоб не зірвавсь. Але Володя на це мастак неабиякий. У нього й підхватка є. Всі ті рибальські обладунки залишились у Володимира іще від бать­ка.
  Анатолій пам'ятає як хоронили старого Сошенського, батька Во­лоді. Його знайшли вбитим у лісі. Хто і за що звів зі світу чоловіка, ніхто так і не дізнався. Казали тільки, що нібито якісь бандити напа­ли на нього. Хотіли пограбувати. А поскільки Сошенський був не з боягузів, мав міцні кулаки і вмів постояти за себе, то бандити пусти­ли в хід ножі... Так Володя і Аня Сошенські залишились сиротами іще в дитячому віці. 
  Анатолій ішов за труною недалеко від Володі Сошенського. І йому хотілось сказати товаришу щось втішне, чимось зарадити, допомог­ти. Але що він міг? Мати і Аня Сошенські гірко плакали. А Володя йшов з похиленою головою і заніміло мовчав, стискаючи малі свої кулаченята. Коли б він знав тих бандитів, які вкоротили віку його батькові, він би колись помстився їм. А так лише зціплював зуби і жалісно сьорбав носом, гасячи в собі плач, що рвався з грудей.
  Відтоді минуло чимало років і сьогодні Володя Сошенський вже справжній юнак. А з Анатолієм Бондаренком вони подружились іще з молодших класів, коли ганяли пасти корови до Бабиної гори. А потім у школі були в одній футбольній команді. А тренував хлопців Михай­ло Машерук, їхній вчитель фізкультури. Вони двічі перемагали ко­манду ровесників з Білогородки, зі Старого міста та з Клембівки. Володі погано давалась математика і Анатолій частенько допомагав йому розв'язувати задачі з алгебри, яку Сошенський ненавидів, як найлютішого ворога. Зате в рибальських справах Володя не мав собі рівних. Він раз навіть упіймав біля містка сома. Та такого здоровен­ного, що сам би й не витягнув його, коли б старий рибалка Яковчук не допоміг.
  Ото ж і сьогодні Анатолій поспішає до Сошенського. Щось таки та й піймають.

  – Що не міг раніше? – сердито зустрів його Володя. – Я тут вже черв'яків накопав, во, підготував. А його нема та й нема.

  – Та ми ж оце з батьком лише млина зачинили. Людей багато було, – виправдовувався Анатолій. – Завтра раненько підемо та­кож.

  З другої кімнати вийшла Аня Сошенська.

  – Хлопці, – благально глянула вона на Володю, а потім на Ана­толія. – Візьміть мене з собою на рибалку.

  – Гм, подивись, яка компаньйонка, – сердито глянув на неї Во­лодя. – Може ще захочеш і на сомів з нами піти? Ми прийдемо пізно. Мама буде хвилюватись. Сиди вже дома. А в неділю візьмемо тебе на Старе місто у підземелля, бо де вже від тебе дінешся.

  І він, скуйовдивши Ані косу, направився до виходу.
  Аня з заздрістю дивилась, як хлопці попрямували дорогою до річки. І коли б Володя не пообіцяв їй взяти з собою в неділю до старовинно­го костьолу, то вона б від них не відстала б. Вже не раз сиділа з вудоч­кою біля річки і приносила додому і лящів, і верховодок, і пічкурів. Але так і бути. Сьогодні вже вона почекає дома. Подивиться, що то Володя принесе. Добре, що в неї є на сьогодні цікава книжка, яку їй дала вчителька Марія Пилипівна. І дівчина, забувши про все на світі, заглибилась у читання повісті “Дорогою ціною” Михайла Коцю­бинського.  
  В неділю вранці до Сошенських знову прийшов Анатолій Бонда­ренко.

  – Ну що йдемо? – звернувся до Володимира.

  Той згідно кивнув головою. Але Аня вже знала, куди збираються хлопці.

  – І я з вами, – рішуче почала одягатися дівчина.

  Старовинний костьол цілився високою дзвіницею в небо і навівав якийсь смуток і печаль. Він стояв на високому пагорбі старого міста і з його дзвіниці видно було далеко навколишні села, гаї, поля та річеч­ки. Ото ж хлопцям будь-що захотілось видертись на ту найвищу спо­руду в місті та й роздивитися звідти наокіл.

  – Кажуть, з-під нього є підземний хід аж на нове місто, – висловив здогад Анатолій. – А там, кажуть, і скарби є заховані у тих підзе­меллях.         

  На всяк випадок хлопці запаслися сірниками, захопили кілька метрів тонкої, але міцної мотузки. Бо ж все може бути. То треба буде, може й рятувати один одного. Щось їм розповідали, десь вони щось чули, але дуже вже самим хотілось заглянути в оте невідоме. А чи й справді є підземний хід, що веде аж попід річкою...
  Масивні двері, оббиті залізом, що взялися вже давно іржею, при­крашував собою величезний ще більш поржавілий замок. Хлопці пошарпали його – не подолаєш. Заглянули в щілину дверей. Зсередини на них війнуло пусткою і напівтемрявою. Про вхід крізь двері годі було й думати.

  – Не біда, – рішуче стріпнув білявим чубом Володя, – пробере­мось крізь підвал. Давайте за мною.

  Утрьох вони заглибились в чагарі, що оточували старовинну спо­руду зі всіх боків. Тут щедро буяли зарослі кропиви, височіли чималі кущі бузини. Бадиляччя лободи наче змагалось у вмінні вижити з бу­дяками та лопухами. Справжні джунглі. Саме тут, у цих химерних зарослях, Володя віднайшов вікно, що колись було загратовано. А нині ті грати були зірвані. І крізь те вузеньке вікно можна було попа­сти до підвалу костьолу. Хлопці, дружно крекчучи, відсунули чималий камінь, що ним було заставлене вікно і вирішили по черзі спуска­лись в темноту підвалу.

  – А ти, Аню, мабуть, хитайся додому, – звернувся Володя до сестри. – Це не для дівчат екскурсія. Бачиш, крізь двері сюди не доберешся.

  – Еге. Бачиш який? – образилась Аня. – Виходить, як я дівчина, то ні на що не здатна. Ось, хочеш, полізу перша.

  – Ну добре, – махнув на те рукою Володя. – Полізеш. Але не перша. Спочатку я там побуваю.

  І він зник у темному проломі стіни. Анатолій дістав з-за пазухи мотузку.

  – На ось. Обв'яжись. А то ще гепнеш аж на той світ.

  Та Володимир вже стояв унизу. Тер сірники і роздивлявся навколо себе. Незабаром у підвал спустилися Анатолій та Аня. Анатолій на сяк випадок прив'язав вірьовку до уцілілої грати на вікні, щоб легше було вибратись назад. Аня злякано притихла, роззираючись у незвичній тиші і темноті. Хлопці терли сірники. Але вони швидко гасли у тому незвичному похмурому вологому мороці, що обступав їх звідусіль. Тремтливі язички полум'я від сірників вихоплювали ряди домовин, у яких лежали священнослужителі, що їх тут колись похова­ли. Тут уже хтось побував, бо кожна труна була розкрита і кістяки мерців виднілися із напівзотлілих домовин, мов страшні привиди. І коли б Аня попала сюди одна, вона здавалось їй, могла б зомліти зі страху.

  – Ходімо звідси. Мені страшно, – звернулась вона до хлопців.

  Але хлопці, пройшовши з кінця в кінець по великому підземеллю, заглядали на кожну стіну, чи немає там потайних дверей, що ведуть до підземного ходу. Аня замерзла. І цокотіла зубами чи то від холоду, чи то від страху від цього підземелля. їй здавалось, що вони звідси не вийдуть, так і залишаться тут разом з мерцями...
  Зрештою Володя Покликав їх у протилежний куток підземелля.

  – Гей! Ідіть-но сюди. Тут є якісь сходи.

  Приглянулись до тих сходів. Але вони вели не вниз, як гадали дос­лідники цього сховища, а вгору і закінчувались входом у запліснявілі, напівпорохняві двері. Хлопці натиснули на них і двері відхилились і шукачі пригод потрапили у невелику келію, що була над входом до підземелля. А вже звідти можна було пробратись і в костьол. І ось хлопці, а з ними й Аня, ходять під величезними арками в самому кос­тьолі. Лунко віддаються їхні кроки у цій застійній тиші. Всі втрьох аж присіли від страху та несподіванки, коли щось над їхніми головами залопотіло, зашуміло і випорхнуло крізь високі вікна аж там під зво­дами.
  Першою отямилась Аня.

  – Так то ж голуби. Онде, бачите, іще двоє вмостились на вікні.

  Хлопці задерли голови і глянули на вікна, в яких майже не зали­шилось скла. Але зате ті кілька кольорових вітражів зберегли сліди колишньої урочистості і краси.

  – Давайте поліземо іще на дзвіницю, – запропонував Анатолій.

  – Треба ще знайти, кудою до неї добратись, – шморгнув носом Сошенський.

  І заклопотано став озиратись, шукаючи входу. Сходи на дзвіни­цю починались у правій боковій келії. І хлопці їх швидко знайшли. Поки вилізли аж на верх дзвіниці, всі троє захекались, зате, коли виг­лянули звідти наокіл, дух захопило від захвату від навколишньої кра­си.
  У сонячному мареві виднілись далекі села, виблискували срібляс­тими полотнами закучерявлені вербами ставки, розбігались навсібіч стежки та дороги. І Михновецький ліс здавався таким близьким – рукою подати. Горинь голубою смужкою петляла поміж смарагдови­ми берегами і десь губилась аж за обрієм.
  Аня роздивилась на ту красу і їй здавалось, що то хтось розгорнув перед нею барвисту карту рідного краю. З такої висоти вона вперше оглянула своє місто і його околиці. І від цього їй було і радісно, і гордісно. Адже ніхто іще з її подруг не бачив міста з такої висоти як вона.     

  – Це ж колись тут дзвони були, – розглядався Володя.

  – Та їх же скинули вже кілька років тому, як закрили цей кость­ол, – сказав Анатолій. – Це ж дзвонареві теж треба було вилазити сюди, щоб скликати людей на молитву.          

  – А тепер ось ми – які богомольці, – похитав Володя головою. – Ну все. Спускаємось і додому. Підземного ходу все одно не знайш­ли.

  І вони знову тим же шляхом вибрались з костьолу, маючи твердий намір якогось дня відвідати старовинну фортецю, що похмуро виви­щувалась над берегом Горині, бо казали, що ніби-то з неї попід Го­ринню колись був підземний хід аж до палацу князя Сангушка, руїни якого підступали до річки з південного боку.

  – Все одно ми знайдемо той підземний хід, – запевнював Воло­димир Анатолія. – А ти, Аню, про наші ці такі походи нікому. А то на другий раз не візьмемо з собою.

  Аня, хоч і чимало настрахалась під час тієї екскурсії, все ж була вдячна братові^ що взяв її з собою та й навчив її переборювати страх і нерішучість.
  Вона глянула на Володю і Анатолія і, серйозно підкресливши кож­не слово, дала обіцянку:

  – Я нікому! Навіть Зіні! Можете вірити мені.

  – Ну й добре, – поплескав її по плечу Володя. – А на сьогодні похід закінчено. Мамі теж не кажи, бо буде обох нас висварювати за такі походи.

  Жителі міста кожної неділі збирались у міському сквері. Тут влітку грав духовий оркестр військової частини. Дівчата з радістю танцю­вали з стрункими кавалеристами, які приходили на танці. А хлопці потай мріяли після закінчення школи і собі вчитися на командирів .Червоної Армії.
  Школа, в якій навчались обоє Сошенські і Бондаренко, завжди славилась спортивними досягненнями. Вчитель фізкультури Михай­ло Машерук не раз говорив своїм вихованцям:

  – Хлопець, який боїться турніка і не здав норми ГТО, – не муж­чина, і солдат з нього буде нікудишній. Все те, що візьмеш у школі, що здобудеш своєю працею, потім стане тобі в пригоді.

  І він при цьому стискував кулаки, піднімаючи їх угору, ніби по­грожуючи невидимому ворогу.

  – Дивіться, хлопці, бо мабуть іще доведеться і нашому брату взя­ти до рук гвинтівку. Фашисти гострять на нас зуби. То ж треба бути готовими до всього.

  Проте не думали хлопці, що оті слова вчителя так швидко справ­дяться, що чорний подих воєнної грози впаде на їхню землю полу­м'ям і стражданнями в найближчий час.
  На ту неділю футбольна команда їхньої школи повинна була їха­ти на обласні змагання. Хлопці іще в суботу отримали футбольну форму. Збір було призначено на восьму годину ранку біля школи. Володя прибіг одним з перших. Школа зачинена була. Неділя. Сонце, натужно відриваючись від верхівок верб, що оточили старовинне кла­довище на Колишівці, нарешті випливло на голубу галявину неба і діловито заглянуло на шкільне подвір'я. І в цей час із тієї глибокої високості, із блакитних безкраїв почувся натужний, важкий далекий рев.
  Прибіг Анатолій Бондаренко. Хлопці поздоровались. І відразу ж почали вдивлятися в небо. Вуха вловлювали якісь незвичайні коли­вання повітря. Той рев не був схожим на звичайний гуркіт літаків, які часто пропливали, над їхнім містом. Він був якимось переривчастим, зловісним, і його чомусь було моторошно слухати. Нарешті Микола Петрук, що стояв неподалік від Володі Сошенського щось запримі­тив у небі.

  – Он вони! Літаки! Гляньте, хлопці! Ох і багато ж.

  – Оце так да! – цмакнув язиком Петро Онищук, високий білявий хлопець з 9 “Б”. – Маневри у них видно якісь.

  – А я теж колись піду вчитись на льотчика, – встряв у розмову вихрястий Юрко Зінчук з 9 “А" класу.

  – Ух і льотчик знайшовся! – висміяв його Анатолій Бондаренко. – В тебе онде трійки по математиці. А льотчик знаєш як має все роз­раховувати? Це тобі не підводою правити.

  І хлопці дружно реготнули з претендента на льотчика. Тим часом літаки, пропливши високо вгорі над містом, поволі зникли за гребе­нем далекого лісу. І гуркіт, що так схвилював хлопців, також розтав у синяві неба. І тут до хлопців швидким рішучим кроком підійшов їх учитель фізкультури Михайло Павлович Машерук. Він був чимось дуже стур­бований і в його завжди спокійних сірих очах горів незвичний рішу­чий вогник.

  – От що, хлопці, – відразу ж суворо розпочав він. – Змагання відміняються. І зараз ви всі йдете по домах. А мені йти до військко­мату. Війна! Сьогодні вранці німецькі фашисти напали на наші кор­дони. І там, – він показав рукою на захід, – вже гинуть наші з вами співвітчизники, червоноармійці, які стримують озброєних до зубів фашистів. І моє місце теж у тому строю.

  Хлопці заніміло слухали свого вчителя. Виходить, що ото ті літа­ки, які так незвично гуділи над їхніми головами, могли бути і не наші.
  Всі вони були впевнені, що наша непереможна Червона Армія швидко розіб'є ворога на його території, але ж не можуть бути осто­ронь і вони молоді, енергійні, відважні юнаки, які вміють стріляти і мають силу в руках та гнів до ворога носять у своїх неспокійних сер­цях.

  – А як же нам бути, – порушив важку паузу Анатолій Бонда­ренко. – Ми теж хочемо битися з ворогом.

  Михайло Павлович підвів очі на хлопця.

  – Не спішіть, друзі мої. Якщо нам, старшим, буде важко, прийде­те на допомогу. Але зараз вас всеодно не візьмуть. Роки не підходять. Молоді ви ще. Зелені. Будете допомагати батькам та й самі трудіться як слід. Кожен з вас знайде для себе місце, бо ж війна це не тільки битви на фронті. Та все те, що я вас вчив, завжди пригодиться вам скрізь і у всьому.

  Він підняв руку, стиснувши її в кулак, привітно посміхнувся роз­губленим своїм вихованцям і швидким рішучим кроком пішов з шкільного подвір'я.
  Хлопці деяку мить стояли розгублені. Мовчали. Кожен думав щось своє. Над їхніми головами шуміли високі липи. І навіть у тому споло­ханому шелесті листя здавалось щось зловісно тривожне. Війна! Як же це так несподівано? Всі знали, відчували, що вона буде, що фаши­сти, проковтнувши Польщу та багато інших держав Європи, на цьо­му не зупиняться. Але ж у нас з ними був же пакт про ненапад. І ось Гітлер все порушив. І десь там на кордоні наші бійці стримують його криваві полчища. Там гримкочуть бої.      

  – От що, хлопці! – порушив тривалу мовчанку десятикласник Микола Кальчук. – Ви як хочете. А я завтра йду до військкомату, нехай мене беруть в армію. І я буду також битися з ворогом. Стріляю я добре.

  – З рогатки... – насмішкувато додав Павло Опанасюк, який навіть Тут у цей момент не упустив можливості покепкувати з одно­класника.

  – А ось що, по-твоєму? – Микола тицьнув пальцем на лацкан піджака, на якому красувався значок “Ворошилівський стрілець”. – Я по-твоєму, з рогатки стріляв, як дали мені його? Ні. Завтра я у військкоматі. І все тут.

  Хлопці понуро розійшлись, обдумуючи що їм чинити, як поступи­ти в цей грозовий час.  
  Коли Сошенський повернувся додому, мати зустріла його сльоза­ми:       

  – Ой, господи мій, що ж то воно буде? Як же мені бути з вами обома? І так було важко. А це ж війна. Будемо голі й босі.

  Аня сиділа поряд з мамою і гладила своєю юною рукою зашка­рублу долоню матері. її хотілось чимось втішити матінку; щось ска­зати їй тепле, чимось підтримати. Але тут втрутився Володя.

  – Чого ви, мамо, так журитесь? Як люди, так і ми. Фашистів ро­зіб'ють скоро. А на шматок хліба заробимо. Я піду десь працювати. Ось тільки жаль, що мене ще в армію не візьмуть. Малий ще. А то б я теж...

  І він гнівно стис кулаки, скрипнувши зубами. Крізь вікно долинав у хату гуркіт і скрегіт заліза. На території військового містечка гуді­ли танки, машини, лунали команди. На залізничній станції погуку­вав паровоз. У вагони вантажились військові зі зброєю, маскували платформи. Схоже було і раніше. Але тоді це були маневри. А тепер війна. І всі знали, що цим бійцям попереду передбачається смертель­на зустріч з ворогом.

* * *

  Якима Івановича Бондаренка викликали в райком партії. Тут ме­тушилось багато людей. Всі були зуджені і заклопотані. Кожному щось потрібно було вирішувати термінове і невідкладне. І коли Яким Іва­нович прийшов у приймальню, там чекала вже велика черга на прийом до першого секретаря. “Довгенько доведеться висидіти тут”, – по­думав про себе Бондаренко. Але поки він розглядав тих, що чекали черги, з дверей кабінету виглянув сам перший секретар Михайло Талимонович. Помітив Якова і відразу ж запросив його в кабінет, застережливо піднявши руку до тих, що підвелись, щоб теж увійти. – Спокійно, товариші. Всіх прийму. Але ж цей чоловік найстаріший. Йому й перевага.
  Коли Яків Іванович зайшов до першого секретаря, то помітив там голову райвиконкому і начальника НКВД.
  “А цей чому тут?” – подумалось. Проте на роздуми часу не було. Секретар райкому відразу ж перейшов до діла.                                             

  – Ми до вас ось в якій справі, Якове Івановичу. Ви мабуть знаєте, що на фронті справи не вельми втішні. Нашій армії доводиться тимчасово відступати. І не виключена можливість того, що німці будуть і в нашій області, в нашому місті.

  Помітивши на обличчі Бондаренка гримасу здивування і недовіру, він застережливо знову підняв руку, як перед цим до тих, що чекали своєї черги у приймальні і продовжив:

  – Знаю, що це гірко слухати. Але це реальність. Тяжко нам нині. У фашистів у кілька разів більші сили і зупинити їх поки що дуже важко. Тому й ми звертаємось до вас.

  Він пильно і суворо глянув Якиму Івановичу просто у вічі.

  – Ми знаємо і впевнені в тому, що ви – патріот своєї землі і від вас вимагається послужити своєму народу. Ми знаємо, що ви, шановний Якиме Івановичу, несправедливо постраждали у свій час, – він глянув у бік начальника НКВД, – але вам повернуто Ваше добре ім'я. Зате саме цей факт, що ви були заарештовані радянською вла­дою і допоможе вам у тому, про що ми вас просимо. У місті має бути  підпільна організація. Тут залишаться люди, які працюватимуть у тилу ворога. У свій час вони прийдуть до вас і ваше завдання надати і їм допомогу, і, якщо потрібно буде, на певний нас і притулок. Ми віримо у вашу порядність і мужність. Вважайте, що на цьому все.

  І він, потиснувши руку, Якиму Івановичу, ще раз пильно, вивчаюче глянув йому в очі.

  – Чого викликали? – запитала дружина, коли Яким Іванович, поставивши палицю в кутку кімнати, крекчучи став роздягатися.

  – Та всяке там питали... – неохоче відмахнувся Яким. – Сама знаєш який час.

  – Добре, що хоч не мають тебе за ворога, – зітхнула дружина. – А онде Анатолій десь іще зранку пошвендяв і до цього часу немає.

  Про щось шепочуться з хлопцями. Кудись ходять. Поговори-но ти з ним. А то ще візьме та втече з дому. Йому розуму вистачить.
  І вона, зітхнувши, пішла на город, бо ж то з нього треба було жити. То була їхня надія в такий непевний час.
  А місто здригалось від новин одна одної страшніших. Казали, що у плужнянських лісах висадився десант німців і що вони вже захопи­ли місто Рівне. Біля військкомату товпились сотні людей, яких при­звали в армію. У спішному порядку створювались загони по ліквідації ворожих десантів. З установ та організацій вивозились документація та майно. А на залізничній станції щоденно вантажились і відправля­лись у глибину країни ешелони з військовими та цивільними ванта­жами.
  Місто якось відразу ніби перемінилось, спохмурніло, зіщулилось, чекаючи чогось грізного, невідворотного... Все частіше над ним про­літали важкі німецькі бомбовози, прямуючи на схід. Десь там вони бомбили вокзали і переправи. Часто налітали на Шепетівку. Адже там, на вузловій станції скупчувались сотні ешелонів, які поспішали на схід, а зустрічні везли війська і воєнну техніку на захід. Щодня невпинною валкою тяглись на схід довгі валки підвід. Евакуйовува­лись сім'ями, вивозили з собою, що можна було взяти. Вечорами місто завмирало в сторожкому очікуванні. Вікна в будинках наглухо заві­шували. Та й світили мало. Хоч міська електростанція працювала, але вулиці міста не освітлювались, бо фашистські літаки, маючи мішен­ню Шепетівку, одного дня скинули кілька бомб і на військове містеч­ко в Ізяславі, хоч більшість казарм його вже була порожньою.
  Якось ранком Аня вийшла на вулицю. Дорогою йшли зморені червоноармійці. Кілька з них зупинились біля криниці, що неподалік хати Сошенських. Дістали води. Напились та набрали в казанки і рушили далі. Аня дивилась на них і їй було дуже невесело. Як ці бійці не були схожі на тих, що приходили у міський парк в довоєнні дні. Ті були стрункі, начищені, горді, усміхнені. А ці, що оточили криницю, у вицвілих гімнастерках, з вимученими обличчями, запилені і втомлені. В одного з червоноармійців була перебинтована голова і на не вельми білому бинті проступала коричнева пляма.

  – Поранений, – подумалось Ані. – Мабуть, десь недалеко був бій і тепер наші солдати відступають.

  Вона довго стояла на вулиці і дивилась вслід бійцям. Раптом над головою дівчини громохнуло небо і зашуміло, заревло, нахабно роз­поровши спокій блакитного безмежжя. На невеликій висоті, та так, що аж Аня встигла побачити на крилах чорні хрести, з шаленим ре­вом і свистом пронеслись кілька літаків в тому напрямку, куди щойно пішли червоноармійці. І тут же до слуху увірвались кулеметні черги і важкі вибухи. Та страшна веремія чинилась десь відразу ж за містом, бо свист бомб, які скидали фашистські льотчики на наших бійців, зда­валось пронизував всю душу. І дівчина втягувала голову в плечі, че­каючи, що та бомба вибухне поряд з нею і вб'є її.
  З пополотнілим лицем, зі страхом і розпачем вбігла у хату:

  – Мамо! Там німці. Стріляють по наших, – схлипнула, – з літаків. Бомби кидають!

  Мати пригасла голову дочки до грудей:

  – Не плач, Аню, не плач, дитино моя! Ще хтозна, що чекає на нас. Але будуть ще наші їх бита. Прийде на них погибель, гітлеряків клятих.

  Вже сутеніло, коли в хату прийшов Володя.

  – І де тебе носить? — накинулась на нього мати. — Тут пережи­ваєш, що воно завтра буде, а він вже сьогодні кудись зникає.

  Замість відповіді хлопець жбурнув кашкетом на ліжко і сердито шморгнув носом:      

  – І доки ото будуть на мене дивитися, як на цуцика? Мілітон не­щасний! Толика взяли, а мене нє-є! Бачиш, він аж на два роки стар­ший. А я ж стріляю не гірше від нього. Михайло Павлович завжди мене в приклад ставив. А як до діла, то ще підрости? їх взяли у вини­щувальний загін, дали справжні гвинтівки. А той міліціонер мене і Петьку Климчука відіслав. “Ви, – каже, – хлопці, ще не маєте права брата зброю”. Ну нічого. Я ще собі й сам знайду зброю і буду бита фашистів.

  З тим і ліг увечорі, навіть не захотівши вечеряти.
  А хлопці там часом, отримавши гвинтівки і набої, приєднавшись до старших по віку, їхали до Плужного, в лісах якого за деякими відо­мостями вже з'явились ворожі десантники. Під'їхали до окраїни села. Назустріч вийшов літній міліціонер.

  – Ось там, у тому лісі, – показав праворуч на темніюче громаддя ялин, – появились непрошені гості. Ще поки що невідомо скільки їх. Але вже є. А в Острозі іще з ранку йде бій.

По команді старшого лейтенанта міліції, що приїхав з ними, хлопці швидко вискочили з машини і стали в стрій. Тут же розділились на дві групи, направились до лісу і залягли по обидва боки дороги. Ра­зом з ними був і той міліціонер, що зустрів їх на окраїні села.
  Анатолію Бондаренку випало лежати поряд з Олександром Королюком. Брав страх, гидкувато заповзаючи в їхні ще юні серця. Як-не-як а хлопцям лише по сімнадцять років. І ось чекають справжнього бою.

  – Володя Сошенський так і не попав до загону, – зашепотів Толик до Сашка. – Сказали ще малий.

  – Тихше! – нервово перебив його Королюк. – Щось ніби гурко­че.

  Із-за вигону лісової дороги раптом появились ворожі мотоциклі­сти.

  – Вогонь! – скомандував командир загону.

  І хлопці дружним залпом полоснули по рухомих цілях. Мабуть та команда прозвучала передчасно, а може тому, що хлопці були іще не обстріляні, проте очевидної шкоди мотоциклістам вони не заподіяли.
  Все ж німці не ризикнули їхати назустріч своїй погибелі і відразу ж повернули назад. Коли в долині завмер гуркіт моторів мотоциклів, хлопці підвелись із засідки і незабаром повернулись в Ізяслав.
  Це було їх перше бойове завдання. І здавалось юним бійцям, що й надалі вони так успішно зможуть воювати з ворогом. Ніхто з них не міг уявити того, що чекало попереду. На цей раз вони допомогли ко­лоні, що евакуювалась з Плужного, уникнути зустрічі з ворогом, не допустивши в село ворожих мотоциклістів, і повернулись у місто ра­зом з цією колоною.
  Та фронт наближався невтримно до старовинного міста на Го­рині. Його грізний подих відчувався в метушливій поспішності еваку­ації, в розгублених обличчях людей, що поспішали на схід, захопив­ши з собою лише необхідне. Але найбільш вагомо нагадувало про наближення фронту невпинне переміщення військ. Вечорами на за­ході спалахували зірниці передгроззя і долинав глухий гуркіт далекої канонади. Той насторожений, непевний настрій, що панував у місті, передавався від дорослих і дітям, і вони, здавалось, дорослішали на очах. .
  Коли Аня встала ранком з постелі, Володі вже не було в хаті. Мама з сапою подалась на город обгортати картоплю, і Ані треба було йти їй допомагати.
  Але де ж Володя?
  А хлопець тим часом дістався аж на залізничну станцію і спосте­рігав, як вантажаться червоноармійці у вагони. Йому теж хотілось поїхати з ними. Він би пригодився їм, але і бійці, і командири були страшенно збуджені, заклопотані. Всі поспішали, і паровоз на рейках нетерпеливо почахкував, ніби віддуваючись від перевтоми. Лунали різкі команди. Командири час від часу поглядали в небо, звідки у будь-яку мить могли появитись ворожі літаки і розшматувати вдрузки оці вагони і все, що в них. Якийсь червоноармієць, на мить зупинившись біля Володі, торкнув його за плече.

  – Ти чого тут стовбичиш, хлопче? Он, – показав на небо, – при­летять дракони і разом з нами відправишся у їхнє царство. Марш додому, поки цілий. Це тобі не маневри. Це, голубе, війна.

  Володя ображено стенув плечем, похмуро поглянувши на бійця. Він, бачиш, вважає його шмаркачем. А коли б прийшло до діла, то він би показав цьому пораднику хто краще стріляє.

  – По вагонах! – пролунало над пероном. І боєць, миттю забув­ши про Володю, побіг, поправляючи гвинтівку за плечем. Протяжно і печально заголосив паровоз. І поїзд, немилосердно заляскотівши буферами, поволі рушив назустріч небезпекам і смертям, які очікува­ли його на чорних дорогах війни. А десь із-за лісу глухо і важко нако­чувалась грімкотнява, хоч небо було чисте. І Володя знав – там гуде фронт, і не сьогодні-завтра він буде тут, у його місті.

  Другого дня вранці у місті зависла якась незвична зачаєна тиша. Навіть не чулось далекої канонади. Здавалось, що навіть будинки причаїлись у передчутті чогось страшного, невідомого, невідворот­ного. Люди зачаєно тулились у домівках, виглядаючи із-за фіранок та завіс на вулицю і боячись там побачити щось незвичне, страхітли­ве. Ось по вулиці Горинській поквапливо пройшли кілька перехожих. Кожен кудись спішив, оглядався, ніби чогось боявся.
  Володя взявся за клямку дверей.

  – Куди? – злякано перепинила його мати.

  – Та вийду. Гляну, що воно там робиться.

  – Не смій! – потягла його за одежу мати. – Онде в Плужному вже, кажуть, німці. Ти вже чималий дрингаль. Побачить, стрелить і поїде далі. Сиди в хаті, кажу тобі!

   І мати рішуче відсторонила хлопця від дверей. Володя хотів спере­чатися і доводити мамі, що сидіти в хаті весь день він не збирається. Але в цей час десь поряд струсонуло землею, жалібно задзеленчали вікна. Вибух могутньої сили оглушливо покотився над містом, мов передвісник навали ворога. Всі троє на мить заніміли, втягнувши го­лову в плечі і чекають чогось іще страшнішого. Але знову запала гнітюча тиша, яка була натягнута, мов струна і могла в будь-яку мить знову обірватися.
  Володя, піднявши фіранку, знову виглянув на вулицю. Ніде ніко­го. Пустинно і тихо. Тільки вітер, мов зайшлий бродяга, нишпорить, перегортаючи якісь папірці та сміття. Та ось знову шибки у вікнах почали дрібно тремтіти. Задвигтіла земля, мов при землетрусі і до вух долетіло грізне, важке гуркотіння потужних моторів. Той потужний гуркіт долинав з боку старого міста. Сошенські знали – то наступа­ють вороги. У місто вступали фашисти...
  І ось уже вулицею на невеликій швидкості попрямували танки з чорними хрестами, за ними їхали машини, на яких сиділи автоматни­ки із закачаними по лікоть рукавами. Поміж тими колонами снували мотоциклісти. Важкий гуркіт танків і бронетранспортерів, здавалось, заповнив до краю вулицю. Але чулись і вигуки, чужа мова, лунали короткі автоматні черги.
  Ворог прийшов у місто.
  Так цього дня ніхто і не виходив з хати. Страшно, незвично і мо­торошно. Як же бути? Як жити під чужинцем? Але знайшлися і такі, що раділи приходу фашистів і зустрічали їх хлібом-сіллю.
  Якось Аня з братом вийшли в місто. На вулицях було вже менше машин і мотоциклів з чужими солдатами, але вона, ота присутність ворогів відчувалась повсюдно.
  На кількох будинках, де колись стояли червоні прапори, нині тріпо­тіли на вітрі прапори з чорними свастиками.
  Аня з ненавистю дивилась на ті ворожі символи і їй здавалось, що то не свастика, а великий чорний павук-людоїд ворушить лапищами. Думалось, що вони, ті павуки, живі і страшенно хижі. Ось зараз зістрибне з даху будівлі і вчепиться жахними своїми пазурями, і роз­терзає її, розчавить. Від того ставало лячно і боляче.
  Раптом, коли Аня і Володя проходили повз будинку жандармерії, звідти вийшов їхній колишній сусіда Петро Ковба. На рукаві у нього була біла пов'язка. А на плечі теліпався німецький карабін. Сошенські остовпіли з несподіванки. Адже знали, що Ковба перед війною був засуджений за п'яне вбивство і висланий з міста. Це був злодюга і бандит, хамло, яких мало. І ось на тобі! Ходить на свободі. Ще й, озброєний. Сошенські хотіли звернути вбік і пройти непоміченими. Але поліцай помітив їх.

  – Ей ви! А почекайте-но. А ну-но сюди, – рішуче махнув рукою до себе. – Слухай-но, хлопче. Тебе здається Володимиром звуть. Іч, як підріс. Давненько я тебе бачив. Сусідами ж були. Чи не захотів би ти заробити гроші?

  – А ви що вже заробляєте? – ущипливо запитав Сошенський, вказавши на рушницю на плечі у поліцая.

  На якусь мить очі Ковби звузилися і метнули хижі блискавиці, але він тут же опанував себе, зважуючи на те, що зустрів таки свого ко­лишнього сусіда.

  – Так. Я служу новій владі. І тобі раджу. Німці будуватимуть у нас возовий завод. Там можна стати на роботу. Я тобі дам рекомен­дацію і тебе візьмуть.          .

  Володя зітхнув і з погано прихованою зненавистю глянув на по­ліцая.

  – Ні. Не піду. Який з мене майстер возових справ, та ще й німець­ких.

  – Ну дивись. Як знаєш. Задаремно ніхто ж не годуватиме, — по­вчальним тоном прогугнявив Ковба і, скрививши презирливу по­смішку і зміривши хлопця з голови до ніг зверхнім поглядом, пішов вулицею у напрямку Старого міста.

  Володя люто сплюнув услід зрадникові:

  – У-у, гад! Почекай, повернуться наші. Все тобі запишеться до­купи – і колишнє і нинішнє. Запам'ятай, Аню, – звернувся він до сестри, – його наші вкокошать. А ні то я сам йому каменюкою голо­ву рознесу.

  Ще кілька днів зі сходу чулась далека канонада. Але вона доноси­лась все слабіше і, зрештою, її зовсім не стало чути. Гірко і боляче було змиритись з тим, що наші відступили і фашисти все далі й далі просуваються на нашу землю. Але людям треба було жити і вони по­чали потроху призвичаюватись до підневільного того існування.
  Якогось дня Аня і Володя Сошенські пішли до лісу. Потрібно було нарізати жердин для тичкової квасолі. А Володя ще й вудилищами хотів запастись. Пройшли знайомими стежками понад річкою і заг­либились у лісову гущавину. Тут, у цьому зеленому царстві, здава­лось, що ніде на світі ніякої війни немає. Десь там, у верховіттях висо­ких дерев, перегукувались птахи. Над лісом зависло високе, голубе і спокійне небо. Навколо стояла зелена тиша. Аня з братом направи­лись до густих зарослів ліщини. І раптом Володя застережливо підняв руку. Потім озирнувся і приклав палець до уст. Тихше, мовляв!

  – Аню, – шепотів він. – Онде здається, хтось лежить.

  Дівчина злякалась і хотіла повернути назад, але Володя, стиснув­ши їй руку, обережно ступив кілька кроків уперед. Хруснула гілка під ногами. А їм здалось, що то пролунав постріл. Знову боязко зупини­лись. Приглянулись. Але те, що здавалось людиною, було лише оде­жею. Та чия ж вона та одежа? Що за загадка? Підійшли ближче і зди­вовано переглянулись. Перед ними лежала каска, шинель, сумка з протигазом і ще якісь ганчірки. А поряд закривавлений бинт.

  – Когось було поранено, – зітхнула Аня. Може й тепер мучить­ся десь без допомоги.

  – Треба шукати, – сказав Володя. І вони, вмить забувши, за чим прийшли, вирушили далі у мовчазну глибінь лісу.

  Незабаром набрели на узлісся. Тут було видно сліди від підвід, валялися головешки від погаслого вогнища. Обабіч лежали розбиті ящики хтозна від чого, під ногами попадались обойми від патронів. А згодом Володя надибав під кущем чималий ящик, у якому лежали справжнісінькі снаряди.

  – Ну це ти, як хочеш, – звернувся він до сестри, – а я мушу заховати такі гостинці.

  – А навіщо вони тобі? – злякано запитала Аня.

  – Пригодяться! Ой як ще й пригодяться, – загадково промовив Володя, відтягуючи ящик у темну гущавину чагарника, подалі від уз­лісся. – Оце б мені лопату сюди! Я б їх прикопав.

  І він, знайшовши якусь залізяку, почав рити виямку поміж куща­ми, Заволік туди ящик. Присипав торішнім листям, замаскував гілляччям.
  А сам, вийшовши знову на галявину, задер голову, шукаючи оріє­нтири, по яких він віднайде колись цей ящик. Знайшов сосну і від неї пішов аж до ящика, відраховуючи кроки.

  – А як нас тут помітять? Що тоді? – завагалась Аня.

  – Не бійся. Німцям сюди нема часу заглядати. А поліцаї бояти­муться, щоб хто-небудь з наших не приголубив кулею, або й дрюком сволоту. А знаєш, – змовницька глянув він на Аню. – Тут, якщо добре понишпорити, той гвинтівку можна знайти або й пістолета.

  Відтоді не раз іще ходив Володя до лісу. Але іншої зброї, саме тієї, якої йому хотілося, не знайшов.
  Зате одного разу, коли повертався з лісу, на його околиці зустрів­ся з поліцаями, серед яких був і Ковба.

  – Ти чого тут вештаєшся? – вишкірився до Сошенського один з шуцманів.      

  – Вудилище хочу знайти, буркнув Володя.

  – А-а! Сошенський!? Чи не в лісі роботи шукаєш? – зі злорадною усмішкою підступався до нього Ковба. – А може ти тут партизанів шукаєш? Ану признавайся, чого лазив до лісу?

  Обличчя Ковби стало хижим і зловісним: Володю обшукали. Але, не знайшовши нічого підозрілого, відпустили.

  – Гляди ж мені! – пригрозив Ковба. – Ще раз зустріну отут в лісі – стрілятиму як партизана.

  – Ну, падлюка! – подумав Володя, – ти ще долазишся. Мабуть же таки партизани й досі є в лісі, коли він так бризкає слиною. Оце б зв'язатися з ними. Він би все розвідав, допоміг би їм. Та й показав би, де заховано снаряди, що він їх знайшов.

  – Не йди, сину, більше до лісу, – просила мати, коли Володя роз­повів про свою зустріч з поліцаями. – Вони що хочеш можуть вчини­ти. Бачиш, нишпорять по дворах, якихось полонених шукають.

  – Ну й не сидітиму я дома. Коли б знав, що вони є там, давно б пішов у партизани.

  Мати сумно зітхнула, але нічого не сказала, натрудженими рука­ми латаючи якусь одежину.
  А на другий день Аня принесла в хату приголомшуючу звістку:

  – Там за містом у лісі на Побої німці постріляли багато людей!

  – Порядкують, – скрипнув зубами Володя. – Це ж у них новим порядком називається.

  – Ой горе ж яке, – похитала головою мати. – І за що ж їх?

  – То євреїв вони постріляли. Казали дівчата, що і в інших містах отак знищують євреїв. Гітлер наказа такого дав.

  В хаті зависла сумовитість. Чулось, як за вікном вітер прасує гілля старого ясена, що сторбучився непокірними листочками, налітав рвуч­кими поривами, нагинав гілляки і знову відступав.
  Володя глянув у вікно і згадав, що треба йти нарвати зілля для кролів. Вхопив старе рядно і вибіг на вулицю.
  По голубій емалі неба, мов рибки в акваріумі, знехотя пропливали білі хмаринки. Сонце не скупилося на теплі усмішки і щедро розсипало золоті бризки на місто, на поля, на луки. Як і сотні років тому, лились у небо дзвіницями старовинні собори та костьоли міста.
  І якось не вірилось, що господарем цього тисячолітнього древнього поселення сьогодні є ворог. Гірко і бридко від того було на душі, що поробиш. Нехай-но наші зберуться з силами. Вони все одно женуть фашистів з наших сіл і міст. Буде й на нашій вулиці свято, згадував він народну приказку.
  Роздумуючи отак, він і не зчувся, як вийшов на знайомий пустир, яким розпочинався колишній військовий полігон. Тут було чимало і кропиви, і лободи, росли кульбаби, будяки, реп'яхи та всілякі інші бур'яни. А трохи далі виднілась стіна, за якою було розташоване військове містечко.
  Коли місто зайняли німці, бажаючи показати, що вони, мовляв, прийшли як не завойовники, а визволителі, на території військового містечка було відчинено склади з майном, яке не встигли забрати відступаючі частини Червоної армії. І люди ринулись на ті склади, забираючи кожухи, куфайки, спідню білизну, якої там, у тих складах, було чимало. А потім раптом фашисти схаменулись, що оті кожухи знадобляться і їм. Тож за допомогою старост у селах та поліцаїв у місті вишукували пізніше і відбирали в населення ті трофеї.
  Але нині склади вже було обчищено. І Володя вирішив зайти на територію, де він вже не раз був. Але на цей раз шлях йому перепинив похмурий гітлерівець, що взявся невідь звідки.

  – Век! – скомандував хлопцеві. – Пуф-пуф, – показав на зброю.

  – Я б тебе, гада пуфнув би, коли б у мене була зброя, – подумав Володя. Але слухняно повернувся і пішов подалі від німця. Іч, схаме­нулися. Охороняють склади. Стій, стій, дурню, звідти вже все забра­но, що можна було забрати. Але, коли хлопець пройшов у другий бік, де закінчувалась казарми, він помітив таке, що мимоволі затерпло тіло і задерев'яніли ноги.

  У дворі однієї з казарм стояло чимало червоноармійців. Спочатку він не повірив своїм очам. Здалось чи що? Та коли роздививсь уваж­ніше, той побачив, що двір той густо обснований колючим дротом. А в кутках стоять вишки і на них німці в касках.

  – Це вони їх охороняють, наших бійців! Полонені! – гостро різо­нула думка. Наші військовополонені...Ось тобі і непереможна Черво­на армія. Та як же це так сталось? – болісно роздумував хлопець.

  Від тих думок він скривджено морщив лоба і навіть забувся, чого він прийшов сюди. Хотів підійти ближче та німець з вишки люто по­сварився пальцем і махнув рукою, щоб ішов геть. Згадавши нарешті за зілля, Володя нарвав у торбину тієї зелені, закинув за плечі свою неважку ношу і похмуро доплівся додому.
  Шкребло за душу пазурями гірке безсилля і безнадія. Скрипів зу­бами від болю та образи. Невже судилось бути під ворогом? І хіба він мусить отак спокійно спостерігати, як тримають у загоні наших лю­дей? Ці думки не виходили з голови, і він після обіду вирішив піти до Бондаренка, та поговорити з ним.

* * *

  – Мій батько знову у млині працює, – повідомив Володю мо­лодший Бондаренко, коли той зайшов у хату друга.

  – А ти знаєш, що у нас є табір військовополонених у місті, і в ньому наші червоноармійці, – оглянувшись, чи немає в хаті когось стороннього, сповістив друга Володя.

  То що ми можемо зробити, – розвів руками Анатолій. – Не нападеш же на німців з голими руками та й не звільниш полонених. От коли б у нас були партизани та з ними зв'язатись!
  В хату зайшов батько Анатолія. І хлопці принишкли.

  – Про що ви там домовляєтесь? – поцікавився старший Бонда­ренко.

  – Та то ми так розповідаємо один одному новини, – уникнувши прямої відповіді, сказав Анатолій.

  Батько пильно подивися на сина та на Володю.

  – Ви от що, хлопці, – не зводячи очей з обох, суворо сказав їм. – Не здумайте щось таке викинути, щоб потім Не накликати біди на свої голови. І не вважайте німців дурнями. Вони онде почали виловлювати комуністів і комсомольців. Євреїв шукають, активістів ко­лишніх. Є в них своя жандармерія, шпики всілякі. А ще ж бо поліцаї. Ці собаки краще аніж будь-який німчура можуть загубити людину.

  – То що нам спокійно спостерігати, як вони тут хазяйнують, оті заброди, та мучать наших полонених? – зблиснув очима Анатолій.

  – Кажу вам. Не треба... поки що, – з притиском сказав Яким Іванович. – Загубите і себе і інших. Поживемо, побачимо. І на цьому Боцдаренко-старший закінчив розмову. Не сказав він ні синові, ні дру­жині, що його перед тим, як він мав влаштуватись на роботу, викли­кали в жандармерію. І Яків Іванович ще й зараз, здавалось, відчував і собі вивчаючий погляд німецького чиновника, перед яким лежали папери, що в них значилось ім'я Бондаренка.

  Скидалось на те, що німці обживаються в місті надійно і надовго. Почав працювати маслозавод, відкрились майстерні побутового при­пинення, а на території колишнього господарства Сангушків оку­панти налагодили випуск возів для потреб німецької армії. Робочу ну було набрано з міста та навколишніх сіл. Десь із фатерлянду було привезено верстати. Встановлено їх у пристосованих для цього цехах. І вже в кінці 41 року розпочався випуск продукції.
  Володя Сошенський разом з іншими ровесниками влаштувався на цей завод, в цех заготовки деревини, і господар заводу, високий худий німець з суворим зосередженим поглядом, щоденно ходив по цехах, перевіряючи, як працюють робітники.
  З суто німецькою точністю і педантичністю слідкував за всіма виробничими процесами і за якістю продукції. Адже йшла ота продук­ція на потреби армії. І він відповідав за неї перед найвищим началь­ством. Тому й дивився аби все було надійне і міцне. Під його пильним поглядом відбувались всі оті чаклування над деревом та залізом, з яких мали виходити міцні ковані чотириколіски, здатні для будь-яких перевезень. Отже Герберт Функе сумлінно працював на перемогу його армії у війні з совітами.
  А щоб виключити будь-які ворожі дії з боку тих, хто виконував військове замовлення і працював на його заводі, він особисто пере­віряв і матеріали, і готову продукцію. Слідкував, аби на заводі був твердий розпорядок. Налагодив навіть харчування робітників, аби продуктивніше працювали та не витрачали часу на інші справи.
  З нелегким серцем йшов на роботу Володя Сошенський. Але ж треба було на щось жити. І він щодня приходив у цех заготовки деревини для потреб заводу. Робітники, що працювали поряд з ним, були неба­гатослівні. І на їхніх похмурих обличчях годі було вгадати, про що вони думають, працюючи на підневільній їм роботі та заробляючи на шматок хліба для сім'ї. Але якось Володя зайшов грітися в коче­гарку. Високий широкоплечий чоловік саме завантажував пащу печі, жбурляючи в ненаситну пельку великою шухлею вугілля. На його високому чолі сріблились крапельки поту. Забачивши відвідувача, він витер рукавом лоба, відкинув убік лопату і запитав:

  – Ну що, козаче, в кочегари хочеш записатися? А з тебе вже й солдат міг би бути.

  Сошенський ще раз окинув могутню постать кочегара.

  – А з вас теж міг би бути командир.

  Обидва усміхнулись один одному. І в тій усмішці Володя помітив щось співзвучне своїм думкам. Робітник кочегар враз посуворішав і перепитав Сошенського:

  – Ти тутешній?

  – Так, – сказав Володя. – А яке це має значення?

  – А як ти гадаєш, – замість відповіді на запитання перепитав кочегар,– багато ми випустимо цих возів для німців, щоб ними підво­зити снаряди на фронт та й стріляти ними по наших?

  – А що ми можемо зробити? – з викликом зітхнув Володя. – Треба ж десь працювати, бо ж у мене ще є сестра та мама. Жити ж треба.

  – Гм-м, – ще раз пильно подивився кочегар на хлопця. – Бачу ти не з великим ентузіазмом працюєш на “Визволителів”. Думаю, що вони тут довго не затримаються і наші вози їм не допоможуть. А ось такі, як ти змогли б допомогти, щоб швидше повернулись наші.

  І він знову пильно глянув прямо в очі Володі.

  – А що я можу зробити для цього? – запитав Володя і відразу злякався такого запитання. Адже перед ним міг бути провокатор, який повідомить про нього куди слід. Але кочегар лише усміхнувся. Поплескав хлопця по плечу і сказав на прощання:

  – Ми ще поговоримо з тобою на цю тему. А зараз іди, бо мати­меш накачку, що задовго грієшся тут у мене та огинаєшся від роботи. Та розмова довго не давала спокою Сошенському. І він внутрішньо готувався, що в майбутньому матиме якесь завдання, що його треба буде виконувати на шкоду ворогу, на користь своїм.

  Якось прямо на вулиці зустрівся з Машеруком, обидва аж здриг­нись від несподіванки.

  – Ви?! – злякано протяг Володя. – Так як же це?

  – Я, – зітхнув Машерук. – Я, Володю. Повернувся, як бачиш додому. В полоні вже встиг побувати. Контуженого мене взяли. А тепер я вже навіть на роботу влаштувався. На маслозаводі працюю.

  – Для німців масельце робите? – з гіркою іронією перепитав Володя. – А нам казали, що будемо боротися. То як це зрозуміти. Та їх же треба бити! – і він люто стис кулаки, метнувши гнівливим поглядом на вчителя.

  – Та тихше ти, – стиснув руку вище ліктя Володимиру вчитель. Так поки що треба. Адже ти теж працюєш і в них же?

  Потім, оглянувшись довкола, сказав:

  – Ти от що. Знаєш, де я живу?

  Володя кивнув згідно головою.

  – Скоро зустрінемось, я скажу. Тоді поговоримо. А зараз розходьмося. Бо онде хтось наближається. Бувай! До зустрічі!

  Хлопцеві хотілося бігти з підстрибом, як колись у школярські роки. Він був у передчутті чогось незвичного, хвилюючого але й острашаючого. А та жорстока дійсність повертала його до розважливості. І коли прийшов додому, то на обличчі його крім втоми нічого не можна було прочитати. Легенько смикнув за косичку Аню, піднявши у привітанні руку.

  – Мамо, – гукнув у другу кімнату. – Може щось там знайдеться вкинути за драбини? Їсти хочеться.

  Поки мати бряжчала посудом, готуючи вечерю, Аня змовницьки махала у Володі перед носом якимось папірцем:

  – А в мене щось є.

  І в її очах хлопець помітив відсвіт захоплення і гордості.

  – Ну, що там у тебе? – поцікавився.

  – Ти поїж, а я тоді дам почитати, бо їсти не захочеш, – заінтри­гувала Аня.

  – Давай зараз.

  – Ні, мамі не треба того читати, – похитала головою Аня, – повечеряй, а тоді дізнаєшся.    

  Нашвидкоруч повечерявши, Володя пішов у другу кімнату і там прочитав аркуш паперу, який йому подала сестра.
  На ньому друкарським способом було викарбувано: “Смерть німецьким окупантам!
  Слухайте всі, хто здатний носити зброю! На фронтах Вітчизняної війни точаться генеральні битви, в тилу кровожадливого звіра все сильніше і сильніше розгоряється полум'я народного повстання.
  Німці хочуть тебе зробити зрадником Батьківщини, дати зброю і послати проти своїх же співвітчизників, з якими ти колись вчився, працював, будував радісне і щасливе Життя. Вони сьогодні обдурю­ють тебе брехливими перемогами на фронтах, а завтра примусять вбивати батька і матір, вішати сусіда, гнати до Німеччини на катор­жну працю рідну сестру. Чи задумувався ти над цим? Глянь навколо себе. Десятки тисяч юнаків, таких самих, як ти, героїчно борються на фронтах Вітчизняної війни, в армії народних месників.
  Червона Армія почала наступ на півдні і на центральному фронті. Гнилі фашистські полчища неспроможні відбити удари славних чер­воних воїнів. Фашисти в паніці відкочуються на захід. Тільки з 19 листопада по 4 грудня наші частини просунулися вперед на 130-150 км, і зайняли багато міст і населених пунктів. Народні месники в тилу допомагають Червоній Армії, громлять ворога, не даючи йому ні хви­лини спокою.
  Не забудь, товаришу! Недалекий той час, коли на твоїй землі не ступатиме нога вошивого німця. Що скажеш ти у своє виправдання? Тобі доведеться дати відповідь Батьківщині. Де ти був у суворі дні Вітчизняної війни, що зробив ти для перемоги над ворогом?
  Молодий патріоте!
  Від тебе Батьківщина чекає бойових подвигів. Іди в Армію народ­них месників, берись за зброю, громи прокляту німчуру та її холопів. Вичікування ганебніше за смерть.
  До зброї – на розгром ворога, дорогий товаришу!
  Народні месники”.
  Володя кілька разів підряд прочитав листівку і звів нарешті погляд на сестру.

  – Де взяла?

  – А тобі не все одно?

  – Не все одно. Ти що не знаєш, що за такі штуки німці відразу кокошать?

  – Вона на паркані була приклеєна.

  – Ну й дурна, – похитав головою Володя. – Навіщо ж зірвала? Нехай би більше людей прочитало. Тепер я знаю куди її приклеїти.

  – Гм-м, – пересмикнула плечима Аня. – А мені казав боятися. А тебе злапають?

  – Ти ось що, – замість відповіді суворо глянув на сестру, – проковтни язика і нікому ані писку! Пойняла?

  Аня глянула на посуворіле лице брата і ствердно хитнула голою.
  А Володя, взявши листівку, на другий день ранком наклеїв її на колишньої вулиці Петровського і Шевченка, де вдень снувала людська круговерть. І жителі міста того ж дня переказували одне одному зміст листівки.
  А увечері в жандармерії лютував червоний, мов столовий буряк, Нікке Графт:

  – Дармоїди! Ледацюги! Свинота! Паразити! – бризкав слиною, захлинаючись від гніву, і потрясав зірваними листівками. – Ось , тіштеся з вашої бездіяльності. Скоро вам на лобах будуть при- клеювати такі папірці. Зриваються поставки продукції для армії, по­рушено строки відправки робочої сили до рейху. А ви тільки пиячите спите по дванадцять годин на добу. Негідники! Попереджую кож- ного з вас, щоб добре подумав, що його чекає, якщо таке повториться.

  Після такої прочуханки поліцаї почали прискіпливіше придивлятися до людей. Вечорами патрулювали по місту, влаштовували засідки, придивлятися до тих, хто на їх думку, міг бути потенціальним дивеерсантом чи виявляв непослух новій владі. Заарештовували всіх підозрілих.
Якось ранком, коли Володя йшов з нічної зміни, на розі вулиці ом знову зустрівся з Михайлом Павловичем Машеруком.

  – Ви? – аж здригнувся хлопець. – Та як же це?

  Машерук коротким поглядом окинув вулицю і замість відповіді, о стиснувши руку Володі вище ліктя, наказав йому:

  – В суботу, як стемніє, зайди до мене. Ти знаєш, де я живу, Тільки, сам, розумієш. Подивляйся, щоб за тобою іще хтось не пішов по сліду.

  І, кивнувши Володі на прощання, зник за поворотом вулиці. Кілька днів хлопець ходив під враженням зустрічі, і чекав, не міг дочекатись на нову.
  В суботу день тягнувся ліниво, і Володя тинявся без діла, час від часу поглядаючи на стінні ходики. Йому здавалось, що маятник при­тримує якась невидима нитка, аби він затримував свої монотонні хи­тання та й сповільнював час. Аня помітила, що брат так часто погля­дає на годинник і, глянувши в очі, з хитринкою запитала:

  – А куди це ви, молодий чоловіче, збираєтесь? Чи не на побачен­ня бува?

  – А хоч би й на побачення. Тобі то що?

  Увійшла мати. Кинула дрова, щоб розпалювати в плиті. Володя якраз зібрався виходити з хати.

  – Ти ж там не ходи допізна, – глянула на хлопця. – Вечеряти ось щось буду готувати.

  – Добре, мамо. Я скоро прийду.

  І вийшов у сіріюче надвечір'я.
  Хата Машерука стояла недалеко від школи, в якій до війни вчився Володя. І він з хлопцями, бувало, прибігав сюди. Вчитель знайомив хлопців з новинками радіосправи, читав їм журнали, які колись пе­редплачував, слухали нові пластинки. Адже вчитель був лише на кілька років старший своїх Вихованців. Тож і сьогодні Володя, наближаю­чись до будинку вчителя, згадав про ті щасливі роки, про ті розмови, про їхні мрії. І ось прийшов чужинець, потоптав ті мрії, став господа­рем на їхній землі і мусиш остерігатися ходити по ній. Брешете, гади, думав Володя. Ми тут господарі були і залишимось: Вам треба боя­тися нас. А не нам. Високі ясени, що оточували хату Машерука, роз­гойдувались і перешіптувались з вітрами. Сполохано шелестіли кущі жасмину в палісаднику.
  У хаті було темно. І Володя думав, Що там зачиненої його не впу­стять. Але на стук відразу ж відізвались. І він ступив у сіни.

  – Заходь сюди, – легенько підштовхнув його вчитель.

  Коли Володя зайшов до кімнати, очам своїм не повірив. Тут його зустрів Анатолій Бондаренко.

  – Ти? – здивовано перепитав, друга.

  – Я. А що тут дивного. Мені теж сказав Михайло Павлович прийти до нього.

  – Нічого, хлопці, – втрутився Машерук. – Так і надалі має бути. Про те, що ми тут зустрічаємось, не повинен ніхто знати. Ви друзі. Я те знав і знаю. А далі ви більше нікого не знаєте окрім тих, кого потрібно буде для справи. А зараз, Толю, виглянь іще на вулицю, переконайсь, чи ніде нікого. А ми тим часом налаштуємось.

  І він вніс у кімнату радіоприймач.
  Незабаром крізь тріск і посвисти та завивання ефіру з радіоприймача почувся металевий голос Левітана. Повідомлялось про наступ Червоної Армії, про звільнені села і міста. Всі ті жадані новини запам'ятовувались, записувались і хлопці жадібними серцями старалися прикипіти до радіоприймача. Нарешті передачу було закінчено і хлопці з прояснілими обличчями поглянули один на одного. Вчитель вимкнув радіоприймача. Накинув на нього якусь шматину і виніс у іншу кімнату.

  – За цю штуку, – сказав ніби сам до себе, – можна заплатити тепер тільки власного головою. Ото ж бо те, що ви почули і записали, мають знати наші люди.

  З хати Машерука виходили поодинці, перед тим придивившись та послухавши, чи немає чогось підозрілого. Перед виходом встигли перемовитись кількома словами.

  – Завтра в обід прибіжи до мене, – стиснув за руку Сошенського Бондаренко. – Текст записаного я заховав V черевик. А сьогодні бувай.

  І він шуснув у вологу пітьму вулиці. Володя знав, що Бондаренко влаштувався на роботу в друкарню і ті листівки, які появлялися в місті, мабуть, були надруковані не без його участі. Та про це між хлопцями мовилось ні слова. Проте сьогодні Володя все зрозумів і готовий був упрягтися в небезпечну колісницю боротьби з окупантами. Старшому Бондаренкові, Якиму Івановичу, німці довіряли. Знали ж бо, що сидів у тюрмі. Це підтвердили і сусіди, яких було опитано Яким Іванович зовні старався бути лояльним до нової влади, хоч внутрішньо був готовий до найсуворіших випробувань у боротьбі з фашистськими зайдами.
  Одного вечора, коли втомлений за довгий день, Яким збирався при­гір хтось постукав у вікно. Обережно так, таємниче. Виглянув на вулицю. Під вікном щулилась біля стіни чиясь постать. Підійшов до дверей.

  – Хто там у такий час? – перепитав.

  – Пусти Якиме Івановичу, – почувся знайомий голос. Але Бондаренко іще не міг пригадати, кому ж належить той голос. Та все ж відчинив двері.

  На порозі виріс товариш, з яким колись дружили і росли, Вільчинський Дмитро. Перед війною Дмитро працював учителем в сусідньому районі. І вони іноді зустрічались. І сьогодні Дмитро показавсь йому зовсім іншою людиною. Він був суворий, обвітрений, заклопотаний.

  – Де б тут ми з тобою поговорили, – стрепенувши руку, запитав Якима.

  – Та ти-но заходь, та й розповіси, звідки взявся, чи не з лісу бува, – вивчаючи, глянув на нього Яків.

  – Саме звідти. Ти вгадав, – ствердив Вільчинський, коли вони всілись за столом у невеличкій кімнатці, яка виходила вікнами на го­род. В Якима знайшлась на такий випадок пляшка самогону, шма­ток сала та цибуля.

  – Ось що друже, – почав розмову Вільчинський. – Настав час і тобі подумати, чим зможеш допомогти. Я тепер в партизанському загоні. Знаю, що й ти пішов би. Але ж куди тобі з твоєю ногою? Нам треба, щоб ти допоміг у забезпеченні партизанів хлібом. Нам треба муки і вона мусить бути змелена в твоєму млині. Це небезпечно. Я знаю. Але на тебе хлопці надіються. Зв'язок через мене і Ярошука. Ти його знаєш. Зерно тобі привезуть у млин хлопці з Лютарки. То ж як звернуться до тебе зі словами: “Дядьку Якиме, привіт від кума”, – то ти вже їм поза чергою. А ще може, коли потрібно буде, декого з на­ших приютити, то, гадаю, знайдеш куточок на день-два. Незабаром ми німцям почнемо псувати нерви.

  Іще випили по чарчині і Вільчинський почав збиратися. Бо ж не можна було ризикувати, аби хтось помітив нічного гостя. Але з того часу будинок Бондаренків став явочною квартирою партизанів та підпільників. А Яким Іванович вже кілька разів приймав зерно і за­безпечував народних месників мукою.
  Тим часом на квартирі Машерука збирались підпільники. В пере­важній більшості це були учні Михайла Павловича, яких він знав і в яких вірив та ще декілька колишніх військовополонених, яким вда­лось втекти з фашистських таборів і які не встигли ще влитися в парти­занські загони, що лише почали народжуватись в навколишніх лісах.
  Володя Сошенський разом з своїм однокласником Миколою Коліс­ником розклеювали листівки, які виготовляв у місцевій друкарні Ана­толій Бондаренко і Павло Маглюк. Аня запідозрила брата у розпов­сюдженні листівок і хотіла йому допомогти. Та Володя заборонив їй навіть і думати про це.

  – І щоб про це не знала мама, бо вона, знаєш, як переживатиме. Не жіноче це діло. Давай домовимось. Ти про це не знаєш і не чула, колись може й допоможеш нам. А тепер ще не час.

  І він застережливо помахав, пальцем перед обличчям дівчини.
  Про те, що на станцію Ізяслав прибуває ешелон з військовополоненими червоноармійцями, першим дізнався Іван Ярошук. Він пра­цював на залізничній станції, бував у Шепетівці по службі і там довідався, що цей ешелон буде відправлено вночі. А полоненик буде роз­міщено в казармах та загорожі колишнього військового містечка.
  Підпільники зібрались на квартирі Машерука. Тут було вирішено зустріти поїзд на перегоні від Шепетівки до Припутень і звільнити полонених. На перше своє бойове завдання підпільники виходили після опівночі. Володя попередив матір і сестру, що прийде під ранок, щоб вони не хвилювались. Сьогодні у них нічна зміна. І він має працюва­ти до ранку.
  Була темна, непривітна осіння ніч. Закошлачені хмари затягай небо від обрію до обрію. Йти доводилось майже навпомацки. Та всі вони добре знали тутешні місця. І врешті дістались до знайомого переїзду. Тут і вирішено було зупинити поїзд. Керував операцією Микола Василенко. Він був командиром Червоної Армії, але, попавши в полон під Білою Церквою, разом з Машеруком втекли і прибули в Ізяслав.
  Миколі вдалось влаштуватись в поліцію, і він знав про все, що планується проти населення і міг вчасно попередити про ті чи інші дії фашистів. Микола мав зброю. Окрім нього в підпільників іще було кілька гвинтівок та гранат. Проте зупиняти поїзд було вирішено без зайвої стрілянини. Хлопці за кільканадцять метрів до переїзду зібрали залізничне полотно і стали терпеливо чекати. У придорожніх густих заростях сяк-так старались захиститись від пронизливого вітру, який не стихав навіть у цей пізній час. Курити не дозволя­всь. А холод допікав все більше. Поїзда все не було. А ще хлопці боялись, щоб перед ним не послали якийсь другий. І тоді все зірветься.
  Десь там, далеко на станції, чулись короткі погуки паровоза. То чекав зустрічного ешелон, який мав пройти на Шепетівку. Нарешті десь далеко зі сходу ледве донеслось до вух легке перестукування коліс, і наближався очікуваний потяг.

  – Підготуватися! – упівголоса подав команду Василенко. – Конвойних знімати безшумно. Стрілянини не піднімати!

  Машиніст поїзда іще здалеку помітив розібрані колії і став гальмувати. Тієї ж миті хлопці кинулися до вагонів. Німці, що супроводжували поїзд, не встигли й отямитись, як біля них опинились озб­роєні люди. Проте без стрілянини не обійшлось. Кілька солдатів охо­рони, зіскочивши з поїзда, залягли під вагонами і відкрили вогонь у всі кінці. Але чомусь зарадити це вже не могло. Сотні бранців, відчув­ши себе на порозі волі, розбили двері. І цей людський комашник швид­ко зім'яв всілякі перешкоди. І відразу ж втікачі направились у бік не­далекого лісу. Поки німці в місті встигли второпати що і до чого, поки організували виїзд озброєного загону, на місці пригоди стояв лише опустілий товарняк і пошкоджений паровоз. Люди зникли.
  Василенко встиг лише забігти на якусь мить на квартиру, щоб пе­реодягтись і бігом побіг у поліцію.

  – Тебе вже шукали, – повідомив йому пикатий Барнов. – Знаєш, що під Припутнями бандити зупинили поїзда і з нього втекло чимало москалів. А нам зараз треба їхати на полювання. Може десь підстре­лимо з одного.

  І він криво посміхнувся, показавши щербаті хижі зуби. Василенко знав цього кадра. Це був підступний, злющий перевертень, якому було байдуже кому служити. Аби добре платили. Ті пошуки, які провели німці та поліція, нічого не дали, бо заглиблюватися в ліси окупанти не наважувалися. Для цього треба було опоряджувати чималий загін. А на поліцаїв у них не було надії. Вони їм не завше й довіряли. Проте в жандармерії допускали, що чимало втікачів зупинилися в навко­лишніх селах та в місті, бо ж серед полонених було чимало таких, що не змогли б далеко зайти.
  В ту ніч Анатолій Бондаренко привів додому виснаженого колиш­нього червоноармійця татарина Халіда Шамієва. Той би все одно не дістався б до лісу, і ранком його піймали б німці чи поліцаї. Тому полоненого спочатку помістили в кімнаті Анатолія, а другого дня, коли по місту почалися посилені пошуки, довелось хлопцеві пересе­литися в погріб.

  – Мені б хоч трохи оклигати, – винувато усміхався Халід, коли Анатолій чи батько приносили йому трохи харчів чи якесь лахміття для рятування від холоду.

  Через деякий час Халід зміцнів і старший Бондаренко запропону­вав йому перебратися в Лютарку. А звідти хлопець незабаром пере­брався до лісу і влився в партизанський загін.
  Підпільники міста вирішили тим пасом переходити до більш рішу­чих дій проти окупантів. На зборах підпільного комітету, які відбу­лись на квартирі Машерука, було вирішено висадити в повітря міський гебітскомісаріат.
  Підкласти міну під ненависну будівлю, в якій возсідав і тут же жив другому крилі будинку головний фашист району, доручено було підпільнику Миколі Василенку та Петрові Хлусу, оскільки обидва вони служили в поліції і зробити це їм було ніби простіше.
  Чи ж міг подумати Микола Василенко, коли на нічному чергуванні підклав смертоносний подарунок гебітскомісару, що то він виконує останнє бойове завдання підпільної організації. Не міг він подумати того, що Петро Хлус виявиться боягузом і зрадником, і в останню дину повідомить німців про міну, і вони її знешкодять за якийсь десяток хвилин до запланованого вибуху. Даремно в призначений час кола нетерпляче поглядав на годинник. Ніщо не порушило тиші сонного міста. І під ранок він зрозумів, що сталось щось непередбачене і загрозливе. Тому вирішив будь-що повідомити Машерука та інших членів групи, щоб вони були насторожі.
  Перед тим, як вийти на вулицю, виглянув у вікно. Неподалік по вулиці проїхала машина і зупинилась навпроти будинку, в якому він жив. З неї зіскочило кілька постатей, які направились до будинку Василенка.

  – Все ясно, – подумав Микола. – Їм потрібно взяти мене на постелі. Хтось видав, гад якийсь.

  І, схопивши револьвер та кілька запасних обойм до нього, швидко накинувши на себе піджак, він вискочив у протилежному напрямку крізь вікно, що виходило на задвірки, в той час, коли у двері вже стукали.
  До світанку було ще далеко і Микола гадав, що йому вдасться вирватися в напрямку до річки. А там перебереться на протилежний бік. І недалеко й до лісу.
  Однак він не врахував того, що його переслідувачі подбали про аби перерізати йому цей рятівний шлях.

  – Стій! – залунало майже поряд.

  І в тому вигуку він впізнав голос вчорашнього свого колеги по службі “Хлус!.. Так це він. Ось чому не вибухнула міна. Падлюка! Це продав його і друзів фашистам”. І Микола вистрілив у перевертня. Та видно не влучив. Зате у відповідь кількома пострілами той пік йому груди. Востаннє гойднулися перед його поглядом високі береести і стали сторчма. А в згасаючій його свідомості майнуло німе запитання:      – А як же там хлопці? Що з ними?
  І він звалився у вічний морок.
  По місту прокотилася хвиля арештів. А через кілька днів взяли і Машерука. Кілька ночей він переховувався на горищі шкільного скла­ду. Але боявся за сім'ю. А що буде, як заберуть дружину? Донечку?
  Хлус виявився зрадником. І чимало тих, хто входив в організацію, опинилися за гратами.
  Михайло знав, що, якщо він залишиться в місті, то його відразу ж заарештують. В хату пару разів навідувався лише вночі. Дружина і дочка жили в сестри на Старому місті. Але так довго продовжува­тись не могло. Михайло вирішив поговорити, аби дружина виїхала з міста до далеких родичів, А він піде в партизани. Однак якогось пізньо­го вечора, коли він наблизився до свого двору, з двох боків вулиці метнулись до нього дві чорні тіні. Тут же виринув третій поліцай. Вмить схопили, скрутили руки за спиною і через деякий час Машерук вже стояв перед слідчим жандармерії.

  – Ех, жаль, – зітхнув, подумавши Михайло, – мало встигли зро­бити. А вийти звідси живим вже, видно, не доведеться.

  Зрадник встиг повідомити ворогам імена тих, кого він знав особи­сто. Але Машерук усвідомлював, що перевертневі не все було відомо. І чимало тих, кого чекав арешт, залишилися на волі. І він їх не ви­дасть. Йдучи на допит, зустрівся з Дмитром Ткачуком, якого вели в сусідню камеру. Переглянулись. І Михайло поглядом наказав: “Мов­чати! Мовчати! Мовчати до кінця!”.
  Перший допит для Михайла минув спокійно. Слідчий задав йому кілька незначних питань, на які Михайло дав ствердну відповідь. Вони, ті запитання, стосувались його самого. Чи правда, що Михай­ло був командиром Червоної Армії, чи правда, що він попав у полон і що втік з нього. І чи правда, що він вирішив боротися з німецькою владою, для чого організував підпільну групу.

  – Так – сказав Михайло. – Я був командиром Червоної Армії, боровся зі зброєю в руках проти тих, хто прийшов на мою землю як окупант. І мені було б принизливо спостерігати, як тут хазяйнують чужинці. Тому я й перешкоджав, як міг у цьому.

  – Ми вам можемо простити ваші провини перед новою владою. Але для цього вам треба назвати імена тих людей, яких ви обдурили своєю пропагандою.

  – Ні,– твердо сказав Михайло. – Цього я вам не скажу. І не чекайте.

Слідчий скептично глянув на Машерука.

  – Я б вам не радив запиратися. Ми вміємо розв'язувати язики. Вони або розповідають те, що нам потрібно, або перестають існува­ти. Ми їх відрізаємо, як непотрібну річ... Отже даю вам добу на обду­мування. І завтра тут знову зустрінемось. Назвете своїх спільників, відправимо вас разом з ними на перевиховання. А інакше... – слідчий крутнув пальцем, зображуючи петлю. – Ідіть і думайте там у камері.

  А на другий день почались катування. Били нещадно, немилосер­дно. Втрачав свідомість. Відливали і знову били. А запитання одне і теж, мов долотом у тім'я:

  – Хто спільники? Адреси? Явки?

  У відповідь – мовчання. Нікого не видав Машерук, навіть тоді, коли йому повідрубували пальці на руках, відрізали вуха, понівечили все тіло.
  Кати звіріли з кожним часом все більше, бо переконувались, що керівник не видасть підпілля. І здобиччю їх стали лише ті, на кого вказав зрадник Хлус. Та всі підпільники тримались мужньо, хоч зна­ли, що вороги їх не пожаліють. І ніхто їх не визволить з в'язниці, яка оточена майже десятиметровим муром, обснована колючим дротом. А на вишках день і ніч чатують озброєні гітлерівці.
  ...Їх виводили на розстріл рано-вранці. Коли загриміли засуви та замки в камері смертників, Михайло знав, що то за ним ідуть вос­таннє. Знав, що сонця йому більше не побачити, не вийти з вудочкою на тиху Горинь. І оця холодна пітьма, яка звисла над простудженим, принишклим містом –то його останнє оточення, що зміниться вічною темінню і безгомінням. Він іде з життя. Нині для нього це позбавлен­ня мук. Але вірилось, що зерна, посіяні ним у молоді серця його ко­лишніх учнів, проростуть полум'ям гніву і помсти. Він не видав тих підпільників, яких знав. Він прийняв пекельні муки, аби вони жили і боролись. І те відчуття виконаного перед ними обов'язку зігрівало його серце в останні хвилини існування на цій згорьованій, рідній його багатостраждальній землі.
  Холодний, липкий туман звисав над тюремним подвір'ям, мов сил­куючись заховати від стороннього ока злочин, що чинився тут. І пост­ріли вбивць пролунали якось приглушено і відразу ж розчинились у темносірій мряці. І могила навічно поглинула Михайла Павловича Машерука та його бойових друзів, справжніх патріотів старовинно­го подільського міста...
  Першою про загибель улюбленого вчителя дізналась Аня. В неве­ликому місті жодна таємниця довго не тримається. Тож пішло поміж людьми оте страшне повідомлення про розстріл підпільників. І Аня прибігла додому з плачем. Уткнулась лицем в подушку. їй було страш­но, боляче і жаль, бо перед очима стояло обличчя вчителя, бачила погляд його добрих сірих очей. І навіть здавалось, що чує його голос, як багато разів на уроках фізкультури. А ті, що вбили його, ходять спокійно по вулицях міста, топчуть його брудними німецькими підош­вами.
  Скрипнули двері. В хату зайшла мати. Помітила Аню на ліжку.

  – Ти чого лежиш? Не захворіла бува часом?

  Аня рвучко схопилася з ліжка:

  – Мамо! Вони вбили його! Вчителя Машерука вбили, розстріля­ли.

  – Знаю, дочко, – зітхнула мати. Не тільки його, а й ще багатьох. То звірі, а не люди. Мучителі. Прийшли вони на нашу землю. Та прий­де і на них погибель.

  Довго сиділи удвох у глибокій невеселій задумі. Жодна робота не йшла до рук.
  В хаті поволі заповзав сумовитий натомлений вечір, наповнюючи мороком та задумою убогу оселю Сошенських, здригнулися обидві, коли прийшов Володя. Він мовчки вислухав ту страхітливу звістку. Підійшов до вікна і довго про щось зосередже­но думав. Потім, не доторкнувшись до їжі, роздягся і ліг. І знову в хаті стало тихо, як в домовині.
  А Володя думав про те, що вчитель їхній не видав своїх однодумців. Інакше б вони з Анатолієм Бондаренком, Владиславом Бурковським та Миколою Кальчуком не ходили б сьогодні по волі.

  – Може б ти все-таки повечеряв, – сказала мати.

  – Ні, мамо. Не хочеться. Не треба.

  А що, як вороги слідкують за ним та за іншими хлопцями, щоб всіх заарештувати і розправитися з підпіллям? Хлопці вирішили че­рез деякий час іти в ліс, але Микола Кужеляк, який тримав зв'язок з партизанами, просив хлопців аби почекали, бо в місті потрібно було також мати зв'язкових. На маслозаводі, де перед тим працював Машерук, встановили посилене патрулювання поліцаїв. В маслоробно­му цеху за всіма процесами наглядав німець Мольтке. Зате на складі заготзерно працювала своя людина. Це був Григорій Сташинський. Він переважував зерно, приймав його і видавав квитанції про здачу. Однак для тих, кому потрібно було, бракував його і відправляв додо­му, як неякісне, забезпечивши папірцем, що вони таки його здали на заготзерно. Так зерно потрапляло у млин до Бондаренка Якова. А вже він, перемоловши його, переправляв у ліс партизанам.
  Після розстрілів, які провели карателі у тюрмі, місто на деякий час причаїлось, ніби завмерло. Та ненадовго.
  Недалеко від возового заводу стояла обгороджена будова, біля якої день і ніч вартували німці. Підпільники дізналися, що в цьому будин­ку був склад боєприпасів. І ось на світанку одного дня місто стрепенув могутній вибух, аж у ближчих будинках повилітало скло з вікон. Вартового було вбито. А склад злетів у повітря. Так партизани і підпільники відомстили фашистам за смерть керівників підпілля Ми­хайла Машерука.
  Німці оскаженіли. Розпочались повальні обшуки, арешти підозрі­лих.
  Якось на квартиру Сошенських увалився поліцай Ковба. Його давно не було видно. І Володя думав, що цього прихвостня десь пере­вели чи вкокошили партизани.
  Нахабно грюкнувши сінешніми дверима, широко відчинивши хатні, Ковба грізно випростався на порозі.
  Володя і Аня саме снідали.

  – Добридень, хазяї! – криво усміхнувся поліцай. – Що не чека­ли? А я, як бачите, без запрошення.

  Він ступив крок до лавки, де стояло відро з водою, зачерпнув з нього і смачно витяг без передиху. І аж тоді звів очі на Володю.

  – То що працюєш, значить? – І не дочекавшись відповіді, пока­зав рукою на двері другої кімнати. – А там товаришочків немає?

  – Не знаю, про яких товаришочків ти говориш, – підвівся Воло­дя, відклавши набік ложку.

  – Знаєш ти добре, кого ми шукаємо, – прогугнявив Ковба. – Отих, що втекли з поїзда, отих, що стріляють та бомби підкладають. Може й ти з ними заодно? Га? Дивись мені. Від нас не втечеш.

  З цими словами Ковба заглянув у другу кімнату. Хижим погля­дом обмацав убогі речі, і, не помітивши нічого підозрілого, вийшов у сіни, гримнувши дверима.
  За ним ніхто не вийшов. Тільки Володя сплюнув спересердя услід запроданцеві.

  – Собака шолудивий. Шукай, Шукай. Так тобі партизан і дався б коли б навіть сидів там за стіною.

  І він, стиснувши кулак, потряс услід поліцаєві.
  Тим часом хтось доніс у жандармерію, що Яким Бондаренко переховує партизанів. Вечером приїхали з жандармерії. Перекидали все в будинку, у хліві, навіть у льох заглядали. Але нічого не знайшли. Якова забрали в поліцію, але випустили.

  – Я працюю на німецьку владу, – сказав Яків. – То совіти мене заарештували. А хтось, якась падлюка, наклепи на мене зводить.

  Проте начальник поліції пригрозив:

  –Ти дивись, бо якщо в чому попадешся, то у нас, дам знаєш, роз­мови короткі.

  Через день нагрянула комісія в друкарню, де працював Анатолій Бондаренко. Принесли листівки і почали звіряти шрифти. Однак хлопці встигли забрати ті шрифти і передати їх у сусідній район. Ними користувались для виготовлення партизанських листівок. А шрифт, який залишився в друкарні, відрізнявся від того, яким було надруко­вано листівки, що були розклеєні по місту. Проте підпільники відчу­ли, що коло стискується. Тому на черговій зустрічі хлопці домови­лись іти в партизани.
  Одного вечора в хату Сошенських зайшло кілька хлопців... Вони про щось сперечались, радились. Аню випровадили в другу кімнату. Потім Володя зайшов до неї і легенько взяв за косу.

  – Все, Аня. Я йду. Допомагай мамі, питатимуться де я – не знає­те. А так нікому ні слова. Ти про нас іще почуєш. А зараз будь сильна і мужня. Ну-ну. Не плач і не лякайся, так буде краще, бо у нас на заводі вже стали нюшкувати. Дізнаються про все, тоді буде пізно. Мамі скажеш, що я колись загляну.

  Він потис руку дівчині і ступив у чорну пітьму дощової ночі.
  Через кілька днів Аня дізналась, що німецького прихвостня по­ліцая Ковбу вбито пострілом через вікно.
  Тепер поліцаї стали побоюватись влаштовувати вечірки з пиятикою. Кожному з них здавалось, що черга тепер за ним. Партизанська куля не мине зрадника.
  Німці посилили охорону мосту через Горинь. Сошенський знав, що за його хатою могли слідкувати. Тому він не з'являвся кілька тижнів. Але в місто хлопці навідувались, Толя Бондаренко та Гриша Королюк були в загоні заготівельниками і розвідниками. Вони не раз приходили до батька Анатолія, Якима Бондаренка, і той допомагав їм продуктами, а також повідомляв їм цінні відомості, які йому вда­лось добути. Дякуючи старанням Бондаренка-старшого, партизани отримували хліб.
  Тієї ночі хлопці вирушили у місто втрьох. Вони проникли на склад, де зберігалась зброя, і, знаючи іще з довоєнних часів відому їм лазів­ку, викрали чимало боєприпасів. Найкращою здобиччю для них були гранати. Здійснивши за ніч три вилазки, вони перенесли чимало гра­нат і заховали у хліві Сошенських. Володя, який знав тут на своїй вулиці кожну стежину і щілину в парканах, проводив своїх товаришів з боку городів по межі. Потім, сторожко оглянувши подвір'я, виглянувши на вулицю, тихенько відчиняв хліва і в кутку за дровами хлопці складали свій смертельний вантаж.
  Аня з матір'ю вже спали, коли у вікні почувся обережний стукіт. Мати виглянула в темінь. Та крізь шибку впізнала сина. Швиденько відчинила двері в сіни. Разом з Володею зайшли його друзі Анатолій і Гриша.

  – Не світіть, мамо, – попросив Володя. – А коли є що перекуси­ти, дайте. Нам залишатись не можна. Через півгодини йдемо назад.

  Мати заметушилась по хаті, шукаючи щось вечеряти. А Володя тим часом підійшов до Ані, що вже не спала і сказав напівпошепки:

  – А тепер і до тебе діло є! Про це маємо знати лише ти і я. Там у кутку хліва, за дровами лежать заховані гранати. Завтра тобі треба перенести їх на Старе місто на квартиру Саші Мигалюка. Знаєш де це?

  – Так, знаю, але...

  – Що але? Тебе ніхто ні в чому не запідозрить. Адже ти ще мала. А нам не можна їх забрати тепер всіх. Незабаром світатиме. І нам потрібно через годину бути далеко звідси. їх заберуть там потрібні люди. Зрозуміла? Тільки мамі – ані-ні. Покладеш у кошик, накриєш ганчіркою і через міст гайда.

  Щось незнане до того гойднулось у душі дівчини. Їй було і лячно, і гордісно. Вона виконуватиме справжнє партизанське доручення.
  Незабаром хлопці, поївши холодного борщу та взявши з собою окраєць хліба і пару цибулин, пішли у ніч.
  А мати з Анею так і не могли заснути аж до ранку. Все думали, думали. І ті думки гнітили кожну з них та не давали забутись у сні.
  Другого дня вранці, коли мама пішла на товкучку, щоб придбати о в тій метушні та послухати новини від людей, Аня знайшла ста­рого кошика і швиденько майнула до хліва. Вона ще й не бачила, які вони з себе ті гранати. І боялася їх. Хоч Володя казав, що вони самі не ухнуть. Їх можна нести, не боячись. Аби ніхто не побачив. Відгорнула солому, старе лахміття і в напівтемряві хліва намацала металеві холодні тіла гранат. Здригнулась від того дотику, наче від гадюки. А що як рвоне? Та так, що й хліва цього не залишиться?
  Але опанувала себе і поклала в кошик кілька тих залізних гос­тинців. “Важкі! – подумала, – всіх не забереш. Треба кілька разів вертати. Бо як буду нести таку вагу, то й німець може поцікавитись. Зупинить. Тоді край...”.
  При думці про вартових на мосту Ані знову стало страшно. Але вона погасила в собі ту миттєву слабість. Адже вона допомагає парти­занам, які битимуть окупантів. І їй теж потрібна сміливість.
  Гранати прикрила ганчіркою. Зверху поклала кілька яєць, що знай­шла тут же у хліві, бо вже кури починали нестись. І вирушила з двору.
  Хоч була неділя, але людей на вулицях було мало. Рідкі перехожі майже не звертали уваги на дівчину з кошиком.
  Раптом назустріч Ані з бокової вулиці вигулькнули два поліцаї. Терпкий холодок підкотився до горла дівчини. А що як зупинять? Що, як заглянуть до кошика. Ноги стали раптово неслухняними, наче зів'я­ли. По тілу побігли мурашки страху. І Аня ледве не видала себе та не кинулась навтьоки. Проте все обійшлось добре. Поліцаї про щось розмовляли між собою і навіть не глянули на Аню. Пронесло... І Аня, полегшено зітхнувши, направилась до мосту. Вона вже давно була на Старому місті. Колись, бувало, майже щодня бігала до подруг, люби­ла постояти на високому мосту, поспостерігати за могутньою течією, послухати грізне шумовиння білявої піняви, що билась ген там унизу.
  Сьогодні так же, як і колись, гуде, здригається міст від могутнього напору Горині, шумить, вирує під ним бурхлива студена вода. Але не це лякало дівчину. Он там у кінці мосту бовваніє похмура постать гітлерівця, який обмацує кожного, хто проходить повз нього, холод­ним, непривітним поглядом.
  Аня ступила на міст, і їй здалось, що фашист своїм хижим погля­дом уже вп'явся в неї, що він вже помітив, що вона несе. Він тільки й чекає, поки вона підійде і тоді... А може вернутись, поки не пізно. Але що тоді вона скаже Володі, Коли той прийде і запитає. А ще ж у неї є обов'язок перед своєю совістю. І вона його виконає.
  З цими думками дівчина рішуче ступила на міст. Будь що буде. Старалась бутті байдужою, аби не виказати свого внутрішнього стра­ху. Йшла швидко і серце її здавалось заповнило все єство. Воно було таке велике, що відчувала, як б'ється ота жива пташина аж під гор­лом.
  Коли пройшла повз гітлерівця, мато не кинулась бігом. Лише в останню мить схаменулась – він же може вистрілити.
  Хата Мигалюка стояла в тихому провулку. Аня не оглядаючись, пройшла прямо у двір. Назустріч їй вийшов старенький дідусь Панас Юхимович.

  – Заходь, дочко, – прокашлявшись, запросив він Аню. – Я знав що ти прийдеш. Чекав тебе, мабуть налякалась? Еге ж? То ж поліцайня блукає. А на мосту німчурака стоїть. Але то так треба. Іноді й страшно. А мусиш робити. Для своїх стараєшся. Ну давай твої гостинці. І старий, взявши з рук Ані важкий кошик, відніс його кудись в Іншу кімнату. А за кілька хвилин приніс назад значно полегшалого.

  – Ну ось і все. Спасибі тобі! Тепер ти справжня юна партизанка, і це ось пригощайся.

  І дідусь дав Ані два великих жовтих, влежаних яблука, що зберегли іще пахощі осіннього саду. Назад Аня йшла, мов на крилах летіла. Вона виконала партизанське доручення. І не злякалася ні німців, ні поліцаїв. Вона перемогла, перехитрила ворогів. І серце співало, і в рудах: йому тепер було тісно від щастя, як годину тому від страху. Коли йшла мимо німця, зухвало глянула на нього. Тепер їй не страшно. Їй аж кортіло показати язик клятому фашисту.
  Однак завтра їй знову доведеться виконувати таке ж завдання, бо ж там у схованці залишалися іще стільки гранат. Але це буде завтра, про те сьогодні не хотілося думати. Її радувало те, що вона викона­ла сьогодні.
  А увечері того ж дня на Шепетівку було здійснено наліт радянсь­ких літаків. Адже фронт котився на захід. Небо на сході краяли ножі прожекторів, і глухі потужні вибухи долинали сюди в причаєне місто вад Горинню.
  Не дрімали і партизани в Славутських лісах. Злітали у повітря ешелони ворога, перетворювались у купи залізяччя його танки, гармати, автомашини, різна бойова техніка.
  Ті вибухи нагадували Ані, що скоро повернуться наші, і їй хотілось, щоб більше бомб та снарядів упало на голови окупантів. Може гранати, які вона перенесла вчора, занесе завтра, теж пригодяться партизанам у боях з ворогами. Аня заздрила своєму братові. Він став справжнім народним месником і зі зброєю в руках бореться з окупантами Але й вона не стоїть осторонь від тієї боротьби. Хоч і страшно, але вона завтра доставить гранати туди, куди їй вказав Володя.
  Другого дня Ані довго довелось чекати, поки мама піде до родичів, у цей час виконати своє завдання. їй не хотілося б, щоб мати вживала за неї. Досить того, що вона не має спокою від того, що Володя десь там у лісах, і його кожен раз могли убити.
  Знову, як і минулий раз, відгребла лахміття та сіно і завантажила кошика. На цей раз він був іще важчий, аніж вчора, бо Аня вирішила забрати всі гранати. А їх виявилось більше, аніж минулий раз. При­чинила двері в хаті, закинула на клямку, поки прийде мама, окинула зором двір і виглянула на дорогу. Вона була пустинною. І Аня виру­шила в напрямку на Старе місто.
  У тому нервовому напруженні, яке вона відчувала, кошик їй не видався надто важким, бо ж думка працювала лише в одному напрям­ку – як пройди поряд з німцем отам на містку.
  У міському сквері на високих ясенах та кленах гойдались на мок­рих вітрах зіщулені круки. Вони втягували голови у свої чорні шуби, байдуже спостерігаючи за рідкими прохожими, що снували туди-сюди. Аня глянула на тих похмурих птахів. їй стало сумно і страшно ще більше. Хоч би сьогодні пройти біля вартового. Він же може зупини­ти кожного і заглянути, що він несе.
  Відразу ж за сквером дорога впиралась у міст. До вух Ані долинув монотонний байдужий шум води. Який же він довгий і високий цей міст через Горинь. Як важко ниці подолати оті довгі метри. Вона відчу­ла знайомий холодок під серцем, коли ступила назустріч найгрізнішій небезпеці.
  З протилежного боку, як і минулого разу, на неї чекала похмура постать гітлерівця. Ось він поправив на плечі автомат, ліниво позіхнув і поглянув кудись вбік. Аня порівнялась з ним. Ковзнув байдужим поглядом по худенькій постаті дівчини і раптом, мабуть, щось запі­дозривши, вказав на кошик:

  – Вас? Що там?

  – От і все... пропала... – шпигонула болюча думка Аню.

  Але дівчина вдала, ніби не почула, не зрозуміла, чого хоче від неї фашист, а тому пришвидшила кроки аби чим скоріше поминути його. Це насторожило німця ще більше і він вирішив-таки зупинити її.

  – Хальт! – різонуло вуха дівчини. Серце несамовито застугоніло в грудях, затріпотіло сполоханою пташкою, і вона, забувши про все і пам'ятаючи лише про те, що у неї в кошику гранати, вихопила одну з них і жбурнула в ноги гітлерівцю. Та не встигла та граната ні доле­тіти, ні розірватись, бо ж і не знала Аня, що для цього треба було вирвати з неї кільце. А жбурнула гранату, мов каміння. А у відповідь пролунала коротка автоматна черга. Безжальні гарячі шматки мета­лу вп'ялися їй в тіло, і вона не встигла навіть відчути болю. Хитну­лось похмуре, заплакане небо і впало разом з нею у вічну темінь. А в згасаючій свідомості дівчини застигло німе запитання: “А як же там мама? Що ж вона подумає?”.

  Два дні лежало тіло юної партизанки на містку. Німці чекали, що хтось прийде за дівчинкою. І тоді вони змогли б вхопитися за ту ни­точку, яка допоможе їм розправитися з підпіллям.
  Проходили люди. Втирали сльози жінки, поглянувши на нещасне тіло юної землячки. Та ніхто не схилився близько над нею. Бо ж за тим слідкувало недремне око ворога.
  А мати... Мати чула той постріл серцем своїм. Поранив німець його тяжко, невиліковно. Їй ще вчора сказали сусіди, що на мосту лежить її Аня. Але й сказали про те, що німці слідкують за кожною людиною, хто йде біля неї. То ж і радили не йти, бо ж нічого вже не допоможеш. А як схоплять та мучитимуть, дізнавшись, чия то дівчин­ка, то постраждає не лише вона, мати Ані, але й сусідів та близьких тягатимуть. Але не могла мати не попрощатись з донечкою. Вона йшла через міст, на якому лежала її кровиночка і шепотіли губи ма­тері: “Тільки б не впасти, тільки б серце витримало...”. Побачити її востаннє, сказати “Прощай!”.
  Не за себе боялась мати. Знала – схоплять її, і постраждають су­сіди і рідні. А в них же теж є діти. Та й на Володю чатуватимуть. Влаштують засідку. Вб'ють і його.
  Ішла разом з іншими жінками. Неслухняні ноги ледве втримали її, коли проходила мимо мертвої дочки.

  – Прощай, дитино моя, – шепотіла пошерхлими устами. – Не вберегла я тебе. Забрали тебе ворожі круки. Відомстить за тебе Воло­дя. А мені залишається навіки-вічні невиплакане горе.

  На третій день фашисти, так і не запідозривши нікого, щоб за­арештувати за зв'язок з партизанами, кинули тіло Ані Сошенської в Горинь. І прийняла річка у своє шумовиння колишню юну мрійницю і понесла її туди аж на ті місця, де колись купалась дівчинка, де ловив рибу Володя. І огорнули хвилі дівчинку, обагрянившись її кров'ю. А десь на сході і на півночі лунали громовиці, і небо розпанахували грізні блискавки, що віщували дихання грози очищення.
  ...В партизанському загоні про загибель Ані дізналися того ж дня. І Володя Сошенський разом з Анатолієм Бондаренком попросились у командира аби відвідати матір та втішити її хоч трохи у тяжкому горі.
  Командир відпустив хлопців, хоч загін готувавсь до важкої операції. Потрібно було остаточно вивести з ладу залізничну магістраль Тернопіль-Шепетівка. І партизанам передбачався важкий бій за станцію Ямпіль.
  Та не дрімали й німці. У місто все більше прибувало каральних частин. Провокатор доніс у жандармерію, що Яким Бондаренко по­стачає партизанів продовольством, що в нього на квартирі часто бу­вають чужі люди. І служби таємної поліції встановили нагляд за бу­динком Бондаренка.
  А тут ще заарештували селянина з Лютарки, який віз муку в ліс.
  Кільце стискувалось. Проте Бондаренко гадав, що вдасться хоч трохи виграти часу, поки випаде нагода непомітно зникнули з міста. На всякий випадок мав заховану зброю і живим фашистам не здався б.
  Того вечора, коли Володя та Анатолій вирішити побувати у ма­тері Володі, вони зайшли і до Бондаренка.
  Не знали того молоді партизани, що для них тут готувалась паст­ка. Не встигли вони зайти у хату, як почули на вулиці гуркіт мотора.
  Старший Бондаренко виглянув на вулицю і пополотнів.

  – Негайно! Вискакуйте крізь оте вікно, – показав у другу кімна­ту. – І до лісу! Вони вже йдуть сюди. Зараз оточать хату. Всі загине­мо!

  – А ви? – вигукнув Сошенський.

  – Що я? Куди мені ось з цією ногою? Мені все тут... Прощавайте хлопці. Я так просто їм не дамся.

  Він нашвидку обняв Анатолія, припав до щоки і підштовхнув обох хлопців до вікна. Вискакуючи у вікно, Володя встиг помітити, що Яким Іванович витяг з-під подушки, що лежала на ліжку, автомат і пішов з ним до вікна, яке виходило на дорогу.
  У двері вже грюкали, коли з хати почулась приглушена автомат­на черга. Одночасно з вулиці обізвалось кілька таких черг. Пролуна­ла команда. Помітили і хлопців. Однак, поки німці встигли оббігти навколо хати, вони вже вискочили за пліт саду і згинцем та перебіжка­ми, відстрілюючись, побігли у бік вапельні, яка стояла на окраїні лісу.
  Тим часом стрілянина біля хати Бондаренка не вщухала. До неї додались два могутні вибухи. І враз у небо шугнуло полум'я. Ана­толій оглянувся і на очах його зблиснула сльоза.
  То горіла його хата. А в ній. залишалась найдорожча йому люди­на – його батько Яким Іванович Бондаренко.

  – Ходімо, – торкнув його за лікоть Сошенський. Анатолій здриг­нувся. Ще раз довгим поглядом глянув на рідну оселю, охоплену полум'ям і, скрипнувши зубами, промовив ніби сам до себе:

  – Ну почекайте, гади. Згорите і ви у тому полум'ї! Прощай, бать­ку мій! Дістане моя куля твоїх катів.

  І вони пішли у глибину лісу.
  І ще довго полум'я пожежі, у якій згоріло дитинство Анатолія, ос­вітлювало їм шлях.
  А попереду на хлопців чекали партизанські нелегкі дороги, попе­реду в димах і пожарищах вився шлях війни за визволення рідної, стражденної землі над Дніпром та Горинню.