І. Село і місто – два різні світи
 

Настав час пізнати сільське життя

    Заясніло літечко сонячними днями, огортало все навкруги лагі­дним і мерехтливим леготом. Діти нудились від асфальтової спе­ки, їх душі підсвідомо прагли живої природи – лісу, лугу, річки, озе­ра. Це помітили й батьки чотирирічного Антончика чи, як він себе називав, “Тончика”. Вирішили відправити на літо до своїх батьків, що проживали в одному з подільських сіл. Ще б пак: свіже молоч­ко, вмивання росою, чисте, аж дзвінке повітря, цілісінький день у дворі або в саду під деревами, походи до лісу чи річки...
   Щоб малому було чим гратися, завантажили машину всілякими його іграшками: велосипед, самокат, ракетки бадмінтону, пінпонгу, м'ячі, машини, пістолети, ракети, автомати, човники, робо­ти, іграшкові воїни.
    – Самі розумієте, – зауважив син, – дитина зростала на асфаль­ті, біля телевізора та іграшкового комп'ютера. Настав час пізнати інше – сільське життя. Ми розуміємо, що на перших порах домашні тварини, птахи, городні рослини – це для малого екзотика. Та й з сільськими дітьми йому потрібно вчитися спілкуватися: у місті ним опікувалася вдень російськомовна нянька, вечорами він спілкував­ся лише з нами. Вірю у вашу життєву мудрість. Думаю, що допо­можете Тончику тут освоїтись. Та й суржикову мову його вичисти­те.

Хвіртка

    Доки син з невісткою вели бесіду з батьком та матір'ю, Тончик вискочив у двір і давай розгойдуватися на хвіртці. Коли до малого вийшов дідусь з хати, Тончик захоплено вигукнув:
    – А я знайшов собі качелю!
    – Не “качелю”, а гойдалку. Зрештою, це і не гойдалка...
    – А ворота, – поспішив доповнити дідуся онук.
    – Ворота ось де, – дідусь показав на широкі двійчаті ворота.
    – А це маленькі ворота, – знову демонстрував свою обізнаність малюк.
    – Це – хвіртка, – поправив онука дідусь. – Ось послухай примов­ку:

Стоїть тітка на сторожі,
Розглядає перехожих.
З ким за руку привіталась,
В двір пустила, не вагалась.

    – А де ж у хвіртки руки? – здивувався Тончик.
    – Кожен, хто йде до нас, рукою торкається хвіртки – ручкається.

Гойдалка

    – Знаєш, Тончику, що хвіртка слугує запорою у двір: щоб не за­йшла чужа худобина, не забіг чужий пес. Вона має бути зачинена. А якщо ти хочеш гойдатися, ми зараз удвох змайструємо тобі гой­далку.
    – Як це? – здивовано задивився Тончик на дідуся, зупинившись розгойдуватися на хвіртці.
    – Ось на цьому горісі, що росте у дворі. Он на тій товстелезній гілляці.
    – Ти хочеш, щоб я на тій гілляці розкачувався? Я ж упаду!
    – Ти мене не зрозумів, Антоне. Ходімо зі мною і пошукаємо в коморі мотузку. Дід Микола взяв малого за руку і повів у комору.
    – Он бачиш мотузку, –  і вказав на кінець її, що вигулькував з-під діжки. Тягни її.
    – Малий сіпнув раз, вдруге. Зупинився і розчаровано додав:
    – Не виходить у мене, дідусю. Поможи!
    – Ти щось сказав, онучку?
    – А ти що, глухий? – питанням на питання відповів онук.
    – Мабуть, ти хотів сказати “будь ласка”?
    Малий швидко зрозумів, що від нього хочуть:
    – Будь ласка, дідусю, допоможи мені витягнути.
    Удвох витягли мотузку, пішли в дідусеву майстерню і знайшли потрібну дощечку для сидіння. Дідусь приставив драбинку до горі­ха і перекинув через товсту гілляку мотузку, прив'язав. Прилашту­вав      Тончика на сидіння, показав, як триматися за вервечки, щоб не впасти, і розгойдав онука. Двір наповнився радісними вигуками Тончика:
     – Ой, дідусю, не розгойдуй мене так сильно, а то полечу!
     – Куди ти полетиш? – вдав здивування дідусь.
     – На небо!
     – А як же ми без тебе, Тончику? Бабуся плакатиме за тобою.
     – Не хвилюйтесь: я повернусь!
    Онук з дідусем так захопилися гойдалкою, що й не помітили, як за ними спостерігають його батьки. А коли Тончик зауважив прису­тність своїх батьків, то радісно вигукнув:
     – Татусю й мамусю! Бачите, яку ми качелю, – ой, гойдалку, – змайстрували з дідусем.
     Тончиків батько іронічно кинув:
     – Мы пахали?..
     – Ну чого ж ти так, сину?... – осудливо глянув дідусь. – Ми спра­вді удвох все робили. А малий набурмосено додав:
     – Ну чому ти мені не віриш?
     – Вже вірю, сину, вірю, – з усмішкою лагідно сказав Тарас.

Твій зоряний час, батьку

    Ввечері, коли Антончика невістка з бабусею вклали спати, і сі­мейство зібралося за вечерею, син продовжував:
   – Пам'ятаю, ти спілкувався зі мною і Петром не у формі ментор­ських повчань та моралізаторських сентенцій, а шляхом безпосе­реднього обміну думками у формі діалогу. Навіть іноді питав нашої думки, хоча ми здогадувались дитячим розумом: ти знав і сам, як то його робити.
    Лише згодом я зрозумів, що ти намагався виховати у нас сильну волю, витримку та впертість у досягненні задуманого. На першому плані – свідоме ставлення до всього, що нас оточувало. Вчив логі­чно мислити, знаходити відповіді на різні питання, які безперервно виникали в процесі якоїсь роботи. Вміло розвивав допитливість і гостроту розуму, і все, що ви з матусею дали нам, стократ згоди­лось у дорослому житті: щось змайструвати, рубати дрова, косити, молотити.
    І знову настав твій зоряний час, батьку: ліпити з Антончика спра­вжнього мужчину. Думаю, що практичні навички і риси характеру, які колись ти виховував у нас, передаси й нашому синові. Я вірю у вашу сільську педагогіку, дорогі мої батьки!

Нові друзі

    Донедавна тихе подвір'я стареньких віднині наповнилось гамо­ром, шумом, дитячим сміхом. Перехожі зупинялися біля двору й, з усміхом вітаючись з господарями, кидали:
    – Ожив ваш двір дитячим сміхом.
    – Та оце ж син підкинув на літо своє чадо, – ніби виправдовую­чись, відповідав дід Микола.
   А малий Тончик не вгавав ні на хвилину: то з криком-гиком мчить на велосипеді, то пристає до дідуся пограти в бадмінтон чи “футбол” – пасуватися м'ячем. До того заганяє старого, що дід просить бабусю зайняти чим-небудь онука.
   І вже на воротях повисли сільські хлопчачки – ровесники Тончика.
   – Заходьте, хлопці, до двору. Гратиметесь разом з Тончиком.
   Два братики Максимко та Ілько, мов горобчики, спурхнули з во­ріт і вмить опинилися у дворі. Антончик кинувся до хати і виніс до­брячий целофановий мішок з іграшками. Витягуючи по одній з мі­шка, Тончик пояснював:
   – Це спортивна машина, а оця – пожежна, оця – міліцейська, оця – баґґі...
   Сільські хлопчики роздивлялися іграшки з великим захоплен­ням. Зізналися: “Таких іграшок батьки нам не купували”.
   Тут же випробовували їх на прокат.
  Дід Микола пішов до своєї майстерні і виніс звідтіля оберемок маленьких дощечок-обрізків:Оце вам, хлопці, будівельний матеріал на гаражі. Кожний для своєї машини збудуйте гараж. А я подивлюсь, що у кого вийшло. Добре?
   Хлопці погодилися і охоче взялися вибудовувати гаражі, підби­раючи потрібні дощечки на стіни, на стелю, на ворота. У Максимка, старшого на три роки від Тончика (закінчив уже перший клас), все виходило ладно й швидко. Навіть Ілько, молодший на рік від Тончика, досить вправно вибудував свою споруду. А от у Тончика все вийшло наперекіс і розвалювалось. Дідусь, який здалеку спо­стерігав за роботою малечі, легенько закинув: 
   – Ти, Тончику, подивись, як хлопці обдумано добирають рівні дощечки на стіни, відповідні – на покрівлю. А ти без розбору все ліпиш...
   Тончик насупився, сприйнявши дідусеве зауваження як образу та ще в присутності хлопців-селюків, перед якими декілька хвилин хизувався своєю “міською” обізнаністю в типах машин.
   – А давайте гратися у “футбол”, – запропонував він своїм но­вим друзям.
   Максимко промовчав, продовжуючи гратися машинками. А наїв­ний Ілько кинув:
   – Я ще не награвся машинками. Не хочу у “футбол”.
   – Тоді не гратиметеся й машинками: вони мої! – злісно вигукнув Антончик і почав збирати “своє добро” в мішок. Розбурив їх гара­жі. Ілько з Максимком постояли розгублено, про щось перешіптую­чись, і пішли з двору, пославшись на те, що їм потрібно додому.
   Коли хлопці пішли, Тончик сидів набурмосений, наче півник на дощ:
   – Ну чому, дідусю, вони не захотіли зі мною гратися?
   – А ти що, не здогадуєшся?
   – Але ж іграшки мої! – вигукнув Тончик.
   – Тому й пішли Максимко з Ільком, що ти повідбирав у них ма­шинки, бо вони “твої”.
   – Ну, дідусю, вони ж справді мої! – вперто твердив малий.
  – Коли ви граєтесь гуртом, то не повинно бути “моє – твоє”. По­трібно гратися на рівних, і не принижувати гідність іншого. Будеш рахуватися з їхніми бажаннями й думками, вони з повагою стави­тимуться й до тебе. Треба, Тончику, намагатися бути добрим, ді­литися з іншими усім, тоді й вони будуть до тебе прихильними.
   Але дідусеві здалося, що він не переконав малого: сидів Тончик надутий, навіть на пропозицію дідуся погратися з ним у бадмінтон не відреагував. Пішов до хати і ввімкнув телевізор.

Через деякий час, коли дідусь займався своїми справами, піді­йшов до нього Тончик, пом'явся, потерся трохи збоку і тихенько видушив з себе:
   – Дідусю! Піди поклич Максимка та Ілька.
   – Ні, внучку. Ти їх образив, тобі й вибачатися потрібно перед ними.
   – А я не знаю, де вони живуть.
   – Я тобі покажу.
   – А як я їм маю сказати?
   – Дуже просто: пробачте, хлопці, що я ненароком вас образив. Для припинення між нами ворожнечі дарую кожному з вас по ма­шинці.
   – Але ж то мої машинки!
   –  Ти знову за своє: моє – твоє. Не будь такий жадібний, а то ні­коли в житті не матимеш друзів.
   – А що, я маю віддати їм свої машинки?
   – У тебе їх он скільки – цілий мішок. Якщо подаруєш дві, то не збіднієш. Он розмовлятимеш по телефону з татком, то попрохаєш, щоб він тобі у Києві купив дві таких, які подаруєш друзям.
   – Ну добре, – зрештою погодився Тончик. Ходімо до Максимка та Ілька.

От ті кляті черевики!

   Хлопці помирилися й гарно грались у дворі в різні ігри. Дідусь намагався не втручатися в їхні “розбирки”, якщо це відбувалося в рамках пристойності і без крику. Іноді дипломатично пропонував гуртом з його участю погратися в нову гру, чим знімав міжособистісну напругу.
   Через декілька днів задощило, і сільські хлопці не приходили до Тончика. Дідусь з бабусею намагалися зайняти малого грою в шашки, читали йому казки, просто бесідували, розказуючи про ди­тинство його батька Тараса та дядька Петра, про різні придибенції, які з ними траплялися. І все ж однаково малий з ними нудився: йому хотілося товариства ровесників.
   – А можна, я піду до Максимка та Ілька?
   – Ти глянь, Тончику, який дощ періщить надворі, куди вже йти?
   – А я візьму парасольку, – не здавався у своїх намірах малюк.
   – Ну добре, – зрештою здалися старі, – йди, та тільки там довго не барися, бо вже скоро й обід.
   Дідусь провів малого до хати Максимка та Ілька. Хлопці дійсно зраділи його появі і покликали до хати. Вони були вдома самі: ба­тьки на роботі.
   – Ти, Тончику, зніми взуття, бо наша матуся нас сварить, коли ми знадвору несемо на взутті болото. Тончик тут же миттю скинув свої черевички і пішов з хлопцями до кімнати гратися.
   Коли підоспів час обіду і дідусь вже збирався йти за внуком, як прибіг Максимко:
   – Там ваш Тончик чогось плаче, – якось ніяково промовив Мак­симко.
   – Він що, вдарився, чи покалічився? Чи ви, не дай Боже, вже поцапались між собою? – злякано запитала бабуся.
   –  Ні, – заперечив Максимко. – Він так собі чогось плаче.
   – А ти не спитав, чого він рюмсає?
   – Каже, що хоче додому.
   Коли дідусь з Максимком прийшли туди, Тончик сидів на підлозі у веранді, натягував на ноги свої черевики і рюмсав:
   – От ці кляті черевики! Не можу їх натягнути і зав'язати.
   – Ну й пішов би з незашнурованими, – заспокоював онука ді­дусь. – Знайшов проблему, заради якої сльози проливаєш.
   – Ати сам спробуй, як вони такі неслухняні: не лізуть на ноги.
   – Вони, Тончику, мають твою вдачу: такі ж непослухи, як і ти. Ось і нам з бабусею з тобою тяжко, коли ти не слухаєшся, – за­уважив дідусь, взуваючи онука.
   В наступні дні дідусь з бабусею зайнялися школою взування: вчили, як зав'язувати шнурки, де потрібно ставити взуття, а не ки­дати його під ноги майже на порозі.
   Коли зателефонував син, малий похвалився, що він уже навчи­вся сам взуватися без плачу. Тарас в розмові з дідусем зауважив:
   – Ось скоро приїдемо і привеземо йому гумачки на дощ та че­ревички з липучками.

Самокат

   Через декілька днів ви погодилось і Тончик захотів вийти на ас­фальтову дорогу покататися на самокаті: там гарна гірка. Ясна річ, дідусь пішов з ним, щоб малий ненароком не потрапив десь під колеса проїжджої машини, хоча автомобільний транспорт тут рід­кість. Але... береженого Бог береже.
   Дідусь сидів на лавочці біля сусідського двору, а малий, беручи розгін від воріт, що були на гірці, котив донизу. Щоб заохотити ма­люка подовше втримуватись на самокаті без доторку однією ногою до асфальту, дідусь почав рахувати секунди, які Тончик тримався без підтримки ногою:
    Раз-два-три... – рахував дідусь.
    Спочатку дідусь дораховував до 15-20-ти. І тут Тончик виявив упертість: за кожним разом намагався проїхати все більшу від­стань. Доходило вже й до 50-ти, іноді – до 60-ти.
   З'явилися і друзі: Максимко та Ілько. Почали по черзі всі троє кататися - хто далі! Для сільських хлопчаків самокат був новин­кою, тому у них спочатку не все ладилось. І Тончик виявився “фа­воритом” – їхав найдалі. Всі троє ввійшли в такий азарт змагання, що ніяк було їх відправити на обід.
    Після обіду знову продовжувались змагання. А на другий день до них долучилися ще п'ятеро чи шестеро дітлахів. Дитячий гамір стояв коромислом над селом. Брали на кпини всякого невдаху, хто борознив землю носом або передчасно сходив з дистанції: опира­вся ногою. Тоді дід Микола совістив недоброзичливців і підказував новачкові, як потрібно управляти цим самохідним транспортом, давав поради щодо уникнення травм.
    А через декілька днів у самоката відпали колеса: зносилися пластмасові втулки.

Бабусенько, будь ласочка, розкажи казочку!

    Таким проханням починалося кожне надвечір'я, коли бабуся Маруся вкладала Тончика спати. До цього його привчила матуся, яка читала малому казочки перед сном. Коли бабуся спробувала з'ясувати, які саме казки він запам'ятав, то серед них не було жод­ної української: “Царевна-лягушка”, “Конек-горбунок”, “Марья-краса, длинная коса” тощо. Якого не назвав би “мультика” – всі російськомовні.
    – Расскажи сказку! – вимагав Антончик.
    – Ти щось хотів, Тончику? – перепитувала бабуся.
    – Прочитай сказку, – уточнював онук.
    – Не чую, – відповідала бабуся.
    – Пожалуйста, почитай сказку, – з притиском видушував з себе оте “пожалуйста” Антончик.
    – А де “будь ласка”? – вперто домагалась свого бабуся. – Я думала, що мій внучок -українець, а він, виявляється, кацапура: нехтує рідною мовою.
    – Я – украинец, – мляво видушував Тончик.
    – Це потрібно говорити гордо, – поправляла вона онука. – Я є українець!
    – Я українець, – відступив Тончик. – Почитай казочку.
    – Ні! Не так це говориться. Потрібно з гордо піднесеною головою і твердо: Я – українець! Ану повтори.
    Малий повторював за бабусею доти, доки ствердний тон не по­явився у мові внука.
    – А де чарівне слово “будь ласка”?
    – Ну, бабусенько, будь ласочка, прочитай казочку.
    – При умові, що ти її вранці мені перекажеш. Згода?
    – Згода! – радісно вигукнув малюк, бачачи, що бабуся погоди­лась читати.
    – Я краще тобі, внучку, розкажу про Гарбуза та його велику ро­дину:

Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
Ой чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?
Обізвались огірочки,
Гарбузові сини й дочки:
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
Ми всі живі і здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвалась морквиця,
Гарбузовая сестриця:
Іще живі, ще здорові
Й ми, родичі гарбузові.
Обізвались буряки,
Гарбузові свояки:
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвалась бараболя,
А за нею і квасоля:
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвався старий біб:
Я піддержав увесь рід.
Тому живі і здорові
Всі родичі гарбузові!
Ой гарбузе ти перистий,
Із чим тебе будем їсти?
Миска пшона, шматок сала
От до мене вся приправа.

    – А я думав, що це одне і те ж, – здивувався малюк.
    – Ось завтра підемо до мене на город, я покажу тобі і гарбуза, і бараболю, і квасолю...
    – А “бараболя” – ато что?
    – Ти хотів сказати: “це що таке”? – непомітно підправила онука. – Це картопля.
    – Картошка?
    – Ні, картопля! Вчись правильно розмовляти рідною мовою!
    – Ну добре, хай буде “картопля”. А чому її ще називають “бараболею”?
    – Коли її викопують і кидають у відро, вона барабанить гучно.
    – Понял.
    – Не “понял”, а зрозумів. Повтори правильно, – наполягала на своєму бабуся.
    – Зрозумів. Розкажи ще якусь казочку, – не вгавав Тончик.
    – Що-що ти хочеш?
    – Ну будь ласочка, бабусю, розкажи ще одну казочку.
    – Ти ба: коли чогось дуже хочеш, то й слова потрібні знаходиш!
    І бабуся Маруся розповіла про сміливого київського кушніра, який був таким силачем, що не тільки добре м'яв шкіри і їх оброб­ляв на кожухи, але й здолав змія, який поселився у Дніпрі і поїдав людей.
    А щоранку до сніданку Тончик, поки бабуся готувала йому їжу, переказував почуту вчора казочку. По ходу оповіді внука вона йо­му підказувала призабуте. Такий своєрідний “діалог” пожвавлю­вав їх спілкування. А після сніданку бабуся, дотримуючись вчора­шньої обіцянки, повела внука на город і почала показувати ті городні рослини, про які йшлося вчора в казочці “Ходить Гарбуз по городу”.

II. ХОДИТЬ ТОНЧИК ПО ГОРОДУ

Сонях

    Не встиг Тончик ступити на городню стежку, як зупинився від по­диву:
    Оце кві-і-тка! Здоровенна, як сонце.
    – Це сонях. Саме від сонця й дали йому ймення.
    – А я їв колись соняшникове насіння, – похвалився перед бабу­сею внук.
    – Поки що цвіт. Відцвіте, тоді на його окрузі з'являться чорні насінинки.
    – Бабуся дещо облущила жовтенького суцвіття, і з під нього за­виднілися біленькі зубці насінинок.
    – Ось бачиш, Тончику, вони ще біленькі, а під осінь стануть чор­ні.
    – І оці жовті листочки навкруг відпадуть?
    – Це пелюстки суцвіття. А листочки он внизу.
    – О! Які здоровенні! Під ними можна сховатись від дощу.
    І присів під величезним листком.
    – А можна мені одного такого листка?
    – Будь-ласка, – відповіла бабуся і відламала один листок. Дала Тончику.
    – Тримай над головою, щоб сонце не пекло тобі в голівку. А за­раз підемо до гороху. Мабуть там вже з'явилися стручки.

Горох

    – Я навесні навмисне насіяла гороху для тебе. Ти любиш зеле­ний горошок?
    – Люблю.
    – Ну то ось тобі, – і бабуся, зірвавши декілька стручків протягну­ла онукові. – Бери в жменьку.
    – А як їх їсти?
    Бабуся натиском пальців розтрощила дві дольки-стулки і подала на долоні горошини малому. Зі смаком з'ївши, Тончик сказав:
    – Я й сам так вмію! – і почав розлуплювати інший стручок. Рвав нігтиками, аж кректав. Горошини посипались на землю.
    – У мене так не виходить, бабусю, – з прикрістю зізнався малюк.
    – Ось дивись, як це робиться, – і бабуся поволеньки почала вчи­ти внучка простій науці розщеплення стручка.

Огірки

    – Доки малий поїдав зелені горошини, бабуся, ніби ненароком, згадала вчорашню казочку про Гарбуза:
    – Ану пригадай, Тончику, кого зустрічав спочатку Гарбуз, ходячи по городу? Хто до нього першим обізвався?..
    – Тончик перестав жувати, видув губки в задумі. Згадавши, вигук­нув:
    – Огірки!
    – Правильно, моя люба дитинко! – радісно додала бабуся і процитувала:

– Обізвались огірочки,
Гарбузові...

    – Сини й дочки! – вигукнув Антончик.
    О, мій розумничку! Правильно запам'ятав. Ось ці зелені рядоч­ки і є огірочки.
    Малий подивився і здивовано вигукнув:
    – Я не бачу огірків!
    – Зачекай, Тончику, тиждень-два: зараз жовтенькі квіточки, а під ними малюсінькі-мацюпусінькі огірочки. Он бачиш? – і показала па­льцем. – А за тиждень вони виростуть величенькі.
    – А тиждень – це скільки?
    – Сім днів, – пояснила бабуся. – На одній руці у тебе скільки пальчиків?
    – П'ять, – впевнено відповів малюк і, розчепіривши пальчики, простягнув бабусі ручку.
    – Ну от додай ще два з іншої руки і буде сім.
    – І через сім днів я їстиму огірочки?
    – Їстимеш, їстимеш, – підбадьорила його бабуся.
    – А зараз я покажу тобі Гарбузовую сестрицю...

Морква

    – Морквину? – здогадався Тончик.
    – Ось на цій грядці росте морква, – показала рукою бабуся.
    Малюк зробив великі очі, піднявши вгору здивовані брівки:
    – А де ж морквочка?
    –  В землі, а зверху – гичка. Пам'ятаєш, Тончику, я загадувала тобі загадку:

Сидить пані у коморі,
А коса її надворі.

    – А комора – то земля, – пояснила бабуся.
    – Вирви мені, бабусю, одненьку. Я хочу спробувати, – заволав Тончик.
    – Ти хотів сказати “будь ласка”? – нагадала бабуся.
    Малий скорчив благальну міну на своєму личку. Бабуся... посту­пилася і висмикнула морквину з грядки.
    – Така маленька? – здивувався внучок.
    – Вона ще не встигла вирости, – пояснила бабуся. – А через мі­сяць, до твого від'їзду вона виросте.
    Бабуся підійшла до відра з чистою водою, обмила морквинку, обтерла кінцем підіп'ятого хвартуха і подала внукові. Той відразу захрумтів.
    – Смачно?
    – Угу, – промугикав Тончик.
    – Дякую тобі, внучку, що з'їв.
    – Дякую тобі, бабусю, за морквинку.
    – На здоров'ячко тобі!

Буряки

    А тепер відгадай загадку:

Я кругленький хлопчик,
Як у мишки – хвостик,
Червоненький я на вроду,
Хочу в борщик із городу.

    Малюк на мить замислився, а потім вигукнув:
    – Картошка!
    – Українською мовою – “картопля” або бульба, бараболя.

– Обізвалась бараболя,
А за нею і квасоля, –

    – Процитував малюк вчорашню казочку.
    – А де у тебе квасоля?
    – Покажу, якщо відгадаєш мою загадку, – усміхнувшись, відпові­ла бабуся. – То що ж то кругленьке з хвостиком, як у мишки?
    – Морква!
    – От і не вгадав! – з усміхом продовжувала бесіду бабуся. – А що то за “свояки” були у Гарбуза?
    – Буряки! – аж підскочив вгору Тончик.
    – То ж то! Який то борщик без бурячка?
    – А ти звариш мені борщику з бурячком?
    – Обов'язково! – запевнила бабуся внука. – “У новенькім горщи­ку”. Знаєш пісеньку – “Іди, іди, дощику, зварим тобі борщику у но­венькім горщику”?
    І малюк застрибав по доріжці на одній ніжці, примовляючи: іди, іди, дощику...

Картопля

    – А відгадай-но, внучку, таку загадку:

Під землею птиця
Кубло звила
І яєць нанесла.

    – Не знаю! – вигукнув Тончик, далі стрибаючи по доріжці.
    – А ти подивись ось сюди, – бабуся вказала на посадку картоплі,
    – і відгадай ще ось таку загадку:

І печуть, і варять мене,
І хвалять, і їдять мене,
Бо я добра.

    Тончик глянув на картоплиння в цвіту і, пхикнувши сказав:
    – Якийсь бур'ян.
    – Це, Тончику, і є картопля.
    – Де вона? Я не бачу.
    – В землі, – пояснила бабуся. – А зверху – гичка.
    – А давай розкопаємо і подивимось.
    – Ну що ж, неси он того заступа. Подивимось, чи вже виросла.
    Коли бабуся розкопала один копець, то вигребла декілька мале­ньких картоплинок – на супчик внукові.
    Так з примовками й загадками бабуся з внуком обійшла весь го­род, знайомлячи Тончика з усім, що насіяне, посаджене, а коли ви­росте – піде в горщик:

Морква, біб і цибулина,
Бурячок і капустина,
Ще й картопля –  шусть у горщик.
Ну й смачний ми зварим...

    – Що, Тончику?
    – Борщик! – радісно вигукнув Тончик і аж підстрибнув.

ІІІ. ТОНЧИКОВІ СЛОВОТВОРИ

Хочу “щось”!

    Якось на обійстя зайшла сусідка і побачила Тончика:
    – А я й не знала, що внучок гостює у вас. І як же тебе звати?
    – Тончик, – відповів знехотя малюк, продовжуючи гратися машикою.
    – Дякую. А мене зватимеш баба Ганя, – відрекомендувалась су­сідка. – І, звертаючись до господарів, вибачливим тоном додала:
    – Якби знала, що у вас такий гість, то щось би принесла...
    Іншого разу, зайшовши до сусідів у якийсь справі, баба Ганя по­дала Тончику декілька горішків. Малий глянув, пхикнув і додав:
    – Не хочу горішків. Я хочу “щось”.
    Сусідка здивовано глянула на бабусю Марусю: може, вона пояс­нить, чого малому забаглося?..
    – Що ти хочеш, Тончику? – перепитала бабуся Маруся.
    – Того разу, коли баба Ганя приходила, вона сказала, що принесе мені “щось”, – резонно заявив малюк, відсуваючи рукою горішки.

А для мене – “яка”!

    Пішов з Тончиком дідусь до магазину дещо купити з харчів. По­бачивши магазин іграшок, Тончик заклянчив:
    – Ну дідусю, купи мені он того трансформера. У мене ніколи та­кого не було...
    – Дуже хочеться? – перепитав дідусь.
    – Дуже-дуже!
    – Ну якщо так, то знай мою доброту: куплю!
    І купив.
    Коли прийшли додому, бабуся накинулась на старого:
    – І ти туди ж: пестуєш дитину іграшками. Мало їх у нього?..
    – Мало, – відповів за дідуся Тончик.
    Не слухаючи заперечень малого, бабуся обурювалась далі:Хоч би щось путнє купив, а то оце... Це ж ніяка не іграшка!
    – А для мене – “яка”! – вигукнув сердито Тончик.

А я не кисляюсь

    Нарвала бабуся вишень в саду і пригощає ними внука з дідусем. Тончик спокійно їсть ягідки, спльовуючи у мисочку кісточки, а дідусь весь час кривляється:
    – Ще кислі... Ну й кислятина...
    Малий підозріло дивився на діда, дивився, а далі й видав:
    – А я не кисляюсь.

А де у стола голова?

    Тончик своїми неординарними запитаннями іноді заганяв дідуся і бабусю в глухий кут. Сидить за столом, снідає. І раптом:
    – А де у стола голова?
    Бабуся здивовано перепитує:
    – А чому ти так запитав?
    – Ну у мене є голова, у тебе – теж.
    – Голови є у живих істот, а в предметів голів нема.
    – А в ліжка є ніжки і голова: ти ж сама казала “Подушка кладеть­ся не у ногах, а в головах”.
    Бабуся розсміялася і додала:
    – Правильно. Там, куди ти кладеш вночі голову, – голова ліжка, а куди ноги – ноги ліжка.
    – А ти ж казала, що речі не мають ніг і голів, а тільки істоти.

Слава Богу

    Якщо дідусю чи бабусі при Божій благодаті щось вдавалося зро­бити, вони примовляли: “Слава Богу!”. Тончик “впіймав” цю при­мовку і собі: “Слаха Богу”.
    Бабуся зварила смачний борщ. Дідусь хвалить бабусю за це. А малий собі:
    – Слаха Богу!
    Дідусь повернувся з міста в село і ще з воріт усміхнено кинув:
    – Якраз встиг до обіду.
    А Тончик своєї:
    – Слаха Богу!
    – А чому ти так кажеш, Тончику? – поцікавилась бабуся.
    – А ви теж так кажете.

Вивільга винувата

    Йдучи в сад назбирати малини, бабуся запрошує й Тончика до­помогти їй:
    – Пішли зі мною, Тончику, допоможеш збирати малину. Ось я тобі й горнятко для цього приготувала.
    – Давай допоможу, – охоче погоджується малюк.
    Бабуся пояснила, які ягідки вже достигли, а які – ще зелені. По­казала, як потрібно збирати, щоб ягідки не падали додолу. Тончик буркнув:
    – Сам знаю.
    Спочатку Тончик взявся з завзяттям до роботи. Але через декі­лька хвилин вже почав нудитись. Назбирав пів горнятка і несе по­казувати:
    – Бачиш, скільки у мене?
    – Це ще дуже мало. Назбирай повне горнятко. Та ставай скрає­чку, не лізь всередину куща.
    Пішов і стоїть біля куща.
    – І чого ж ти не збираєш малину?
    – Мені муха заважає.
    – Прожени її.
    – А чим? У мене нема палиці!
    – Рукою махни, вона й полетить.
    Не встигла бабуся й жменю набрати ягідок, глянь – а малий зник кудись.
    – Тончику! Де ти є?
    Навкруги – ні шелесть. Тихо-тихо. Тільки чути спів птахів. Пішла бабуся шукати внука. А він під кущик заліз, сів і їсть зібрану мали­ну.
    – Ти чого тут сидиш?
    – Сховався від вивільги. Чуєш, вона запитує мене: “А де ти схо­вався, Тончику”?
    – Де ж ти ту вивільгу бачиш?
    – А он на горісі. Ти що, бабусю, глуха? Не чуєш її голосу?
    – Та чую. І собі думаю, що у мене внучок лінивий: не хоче зби­рати малину.
    – Я вже стомився, бабусю. Трошки посиджу і збиратиму.
    – Ну добре, посидь. Але не довго, щоб не застудивсь.

Щоб кріт не задихнувся

    Не встигла бабуся добрати слоїк малини, глянь під кущ – мало­го й слід простиг.
    – Тончику! Де ти є? Відгукнись!
    Мовчання в саду. Побігла бабуся шукати внука...
    А він знайшов паличку й розгортає нею пірамідку свіжої, наритої кротом землі.
    – Ти що тут робиш?
    – Ось, бабусю, хтось риє землю. Бачиш?
    – Це кріт нарив, – пояснила бабуся.
    – А ти що, вирощуєш у саду кротів?
    – Ні, Тончику. Це він сам звідкись перебрався до нас у сад.
    – А він що, у землі живе?
    – Як бачиш?
    – А він там не задихнеться без повітря?
    – Та, мабуть, ні.
    – Краще я йому зроблю дірочку, щоб він там не задихнувся.
    – Ну роби, роби. А зробиш, то приходь до хати. Я тобі прочитаю казочку про маленьке кротенятко, яке збирало трави до чаю своєму дідусеві і заблукало. А Гусак-Розумак його врятував: всадовив собі на спину, змахнув крильми і заніс блукальця до нірки.
    – То пішли вже. Прочитаєш мені казочку.
    – Послуга за послугу, Тончику: ти мені допоможеш назбирати малинки на компот, після чого я тобі прочитаю казочку.
    – А давай навпаки: спочатку казочку, а потім – збиратимемо ма­линку.
    – Тоді не буде на обід компоту.
    – Я пообідаю і без компоту.
    – А дідусеві що ми дамо на десерт?.. А поки варитиметься ком­пот, я читатиму тобі казочку.
    Бабуся почекала, доки внучок осмислить сказане. Той трохи помовчав.
    – Ну добре. Пішли збирати малину, – неохоче погодився Тончик.
    Коли почали обоє збирати малину, бабуся й розказала казку про дбайливе кротенятко, наголосивши, яке у нього добре серце: дбає про свого дідуся.

І що ви собі думаєте?..

    Звикнувши до присутності внука, при розмовах дідусь з бабусею часто запитували один в одного думку про ту чи іншу подію або явище.
    Повернувшись з міста, дідусь розповів невеличку пригоду, що трапилась з ним у дорозі. А потім запитав у бабусі:
    – І що ти про це думаєш?...
    Бабуся, забувши, що “піч у хаті” (присутній Тончик), відверто висловила свою думку.
    А через день-другий і Тончик собі після своєї чергової витівки кидав:
    – І що ви собі думаєте?..

Спасибі

    У теплий сонячний день дідусь Микола відкрив льох, щоб про­сихав. Тончик підійшов до отвору, заглянув крадькома в переши­йок, що вів східцями вниз і крикнув. Звідти відлунило його голосом. Він ще раз гукнув, потім ще й ще... Йому сподобалось таке голо­сне відлуння. І Тончик, піднісши до вуст кулачок, ніби мікрофон, почав наспівувати:

.. Антошка, Антошка!
Пойдем копать картошку...

    Закінчивши пісню, голосно вигукнув:
    – Спасибі!!!
    Бабуся підійшла і запитала:
    – Сам собі співаєш і сам собі дякуєш?
    – Ну, бабусю, як ти не розумієш... Ти що, не бачила, як співаки зі сцени кричать “спасибі”!?...
    – Зрозуміла, – усміхнулася бабуся. – Це ти уявляєш себе на сцені з мікрофоном.
    – Угу, – ствердно мугикнув онук.

Довгоногий хитрунець

    Десь у закутку Тончик надибав на павукову павутину. Взяв па­личку й давай її розривати. Погравшись, залишив у спокої павучка.
    Коли він підійшов наступного дня до того ж місця, то побачив нове плетиво, що сріблилось від сонячного проміння.
    – Поглянь, бабусю: вчора я знищив павутину. А сьогодні вона зно­ву є.
    Бабуся на слова внучка процитувала віршик:

Довгоногий хитрунець
Сплів тоненький ятівець.
Ятівець легкий, як пух,
Не для рибок, а для мух.

    – Бачиш, Тончику, тебе я погодую. А павучку доводиться само­му себе якось прогодувати. От і ловить мушок у свій ятівець.
    – А мухи хіба не хочуть жити? – обурено вигукнув Тончик.
    – Що вдієш, внучку, такий закон Природи: більші поїдають мен­ших. Того ж павучка склює горобець чи синичка. їм також щось по­трібно їсти.

Ого, скільки лампочок!

    Коли смерклось і вже всі збиралися спати, Тончик попросився в туалет. Коли бабуся вивела внука у двір, то порадила стати біля тину і зробити свою справу...
    Малий глянув на зоряне небо й вигукнув:
    – Ого! Скільки лампочок засвітилося на небі!
    – То не лампочки, а зорі, – пояснила бабуся внукові.
    – А чого їх так багато?
    – Ними заповнена вся Галактика.
    – А що таке “галактика”? – допитувався Тончик.
    – Це космічна система, що складається із зірок і зоряних скуп­чень.
    – А вони далеко від нас?
    – Дуже далеко: за мільйони світлових років.  
    – А мільйон – це багато?
    – Дуже багато. Підеш до школи – зрозумієш. А он бачиш зоряну доріжку з півночі на південь? – взявши малюка за плечі, бабуся спрямувала його погляд на Молочний шлях. – То називається Чу­мацький шлях.
    – А що, по ньому їхали чумаки?
    – По Молочному шляху чумаки орієнтувались, коли їздили в Крим по сіль.
    – А коли вони туди їздили?
    – Коли ще не було поїздів.
    – І літаків? – допитувався Тончик.
    – І літаків.
    – А чим же вони у Крим їздили?
    – Волами.
    – А які ті воли?
    – Такі, як корови, тільки чоловічої статі.
    – А чого тих людей, які возили сіль, прозивали чумаками?
    – Тому, що вони, проїжджаючи по селах, де вирувала страшна хвороба чума, самі починали хворіти і таким чином перевозили цю хворобу в наступне село навіть не підозрюючи, що вони вже хворі.
    – А тепер такої хвороби вже нема?
    – Нема, Тончику. Бо і чумаків уже нема.

IV. А ЧИТАТИ – ЦЕ ОБОВ'ЯЗКОВО?

    Коли батьки привезли Тончика, невістка похвалилася:
    – Цієї зими ми з Тончиком вивчили всю абетку. От тільки скла­дати букви у склади, тим паче в слова, Тончику не вдається. Мож­ливо, у вас щось вийде?...
    Тож граючись з малюком, йдучи по селу чи по лугу, дідусь або бабуся між іншим кидали:
    – Б – А – разом як?
    – Ба, – відповідав Тончик.
    – А двічі скажи “БА”, – наполягали старенькі.
    – Баба, – вигукував Тончик.
    – Т – А? – допитувались у нього.
    – Та! – вигукував хлопчик.
    – Т – О, – підкидав хтось “дрівець” у бесіду.
    – То! – випалював, не задумуючись, внук.
    – А разом?
    – Тато!
    – А скільки в слові “та – то” букв?
    – На хвильку зупинившись, Тончик настовбурчував два пальчики на одній руці, потім – два на іншій і вигукував:
    – Чотири!
    – Молодець! Вмієш рахувати.
    – А я вмію вже рахувати до ста! – хвалькувато задер носика.
    І починалось...
    – Рахуй кроки!
    – Раз, два, три...
    Добре назвав “двадцять”, а от цифру “тридцять” забув. Дідусь підказав. Так було й з цифрою “сорок” та іншими десятками. Го­ловне – малий вперто намагався рахувати до сотні!
    Коли приходили додому, то хвилин 10-15 складали кубики з бу­квами та малюнками на них у склади. Далі дідусь або бабуся скла­дали двоскладові слова на відстані складів і малий, прочитавши по черзі склади, намагався вгадати все слово. Але на довго його не вистачало.
    Гра в абетку продовжувалась ціле літо, доки малюка батьки не забрали до Києва.
    А через рік, коли Тончику виповнилось п'ять рочків, абеткову науку дідусь з бабусею продовжили вже за букварем. Якщо рік то­му це була гра, то читання відразу після сніданку, коли Тончикові сільські друзі ще спали, і бабуся або дідусь сідали з малюком тро­хи почитати, було йому не до шмиги.
    – А читати – це обов'язково? – допитувався Антончик.
    – В сучасному світі неграмотному дуже тяжко. Ось тобі у місті захочеться піти в туалет, а ти не вмієш прочитати це слово. Як по­ступиш?
    – Запитаю в когось.
    – А навіщо питати, коли можеш сам прочитати: каса, кінотеатр, вокзал?..
    – Трохи помовчавши, малий додав: 
    – Я ще ж маленький. Ось трохи підросту – і навчуся читати.
    – А он твої друзі Максимко та Ілько вже читають.
    – Максим вже перейшов у третій клас! – виплеснув свою обізна­ність Антончик.
    – І хто б його перевів у третій клас, якби він не вмів читати?
    – Не хвилюйся, бабусю! Я навчусь читати, тільки мені ниньки не хочеться.
    – Ну добре. Піди пограйся, а почитаємо дещо пізніше. Згода?
    – Згода! – радісно вигукнув горе-читачик і побіг гратися.
    Але бабуся не з тих, що йдуть на поступки: підсіла до Тончика, що грався машинкою й докинула:
    – А скажи мені, Антошка, ми читали про Котигорошка?..
    – Так, читали.
    – То скажи, будь ласка, що це – приказка чи...
    І бабуся запнулася на слові...
    – Ка-з-ка!!! – вигукнув сердито внук, так, щоб бабуся відчепила­ся від нього.
    – Ну добре, добре, не злись, – примирливо сказала бабуся. – Не чіпатиму більше тебе. Грайся своєю машинкою. Але як захо­чеш їсти, то прийдеш і прочитаєш мені декілька слів.
    – А я...– не захочу! – заперечив Тончик.
    – Це ти щойно після сніданку такий мудрий. Побачу перед обі­дом, як прибіжиш до мене на кухню.
    – Не прибіжу! – продовжував впиратися малюк.
    – Ну грайся, грайся, та не забувайся, – примирливо кинула ба­буся.
    А коли Тончикові друзі пішли додому обідати, малий і собі при­йшов до бабусі на кухню:
    – Хочу так їсти, що вмираю, – і впав на стілець біля столу.
    – Зачекай, внучку, не вмирай! Книжечку мені прочитай, – кинула бабуся.
    – Потім, як поїм, – згадав Тончик бабусину умову.
    – А ти не відкладай. Доки я розігріватиму, на стіл накриватиму, ти мені й почитаєш.
    Довелось малому поступитись, бо вже дуже їстоньки йому захо­тілося.

V. БАБУСИНЕ ГОСПОДАРСТВО

Свійські та дикі птахи.

    Ще рік тому чотирирічний Тончик зацікавився тими, хто квокче, кукурікає, ґелґоче, кряче, рохкає, хрюкає, мукає. Запитання сипа­лись з нього, як горох з лантуха:
    – А це хто збудував гніздечко біля віконечка?
    – Ластівка, – пояснила бабуся. – Знаєш таку приказку-загадку:

Швидко скрізь цей птах літає,
Безліч мушок поїдає,
За вікном гніздо будує,
Тільки в нас він не зимує.

    – А чому ластівка у нас не зимує?
    – Бо взимку нема комах: їй нічим харчуватись. А прислухайся-но, внучку, що там пищить у гніздечку?
    Доки Тончик дослухався, бабуся процитувала:

Мов вербові котики,
Жовті у них ротики.
У кубелечку сидять,
То дрімають, то пищать.

    – Ластів'ята! – здогадався Тончик.
    Побачив курей і запитує:
    – А кури – це птахи?
    – Птахи, тільки домашні.
    – А ще які домашні?
    – Качки, гуси, індики.
    – А чому ти їх називаєш домашніми?
    – Бо вони живуть при людських домівках і не літають у вирій.
    – А вирій – це далеко?
    – Далеко-далеко на півдні, де цілий рік тепло і нема зими.
    – А де це?
    – В Африці, в Індії та інших південних краях.

Бичок чи теличка?

    Бабуся з трубчатої ніжки квітки кульбаби, стиснувши пальцями кінець зробила Тончику пищик. Малий деякий час посвистав, доки стулки не позадиралися. А коли пищик замовк, кинув беззвучну трубочку. Дідусь побачив розчарування внука і втішив:
    – Бери-но, хлопче, ніж, підемо на луг, де ростуть верболози і зробимо тобі справжній свисток.
    Коли дід з внуком спустилися з горбика у Вакулину долину, то малий здивовано вигукнув:
    – Ого, скільки корів тут пасеться!
    – Це не корови, – поправив дідусь, – а телята. Коров'ячі дітки.
    – І серед них є хлопчики і дівчатка? – запитав Антончик.
    – Вони називаються “бички” та “телички”.
    – А як ти їх, дідусю, розрізняєш?
    – У телички піська під хвостом, а в бичка – по середині животи­ка.
    – Он бачиш у цього бичка пісюнчик посеред животика.
    – Бачу, – ствердно кивнув Тончик.
    І щоб з'ясувати, як внучок засвоїв його науку, дідусь попросив:
    – Ану, Тончику, порахуй: скільки тут пасеться бичків, а скільки теличок.
    Малий зупинився і почав:
    – Раз, два, три – три телички. Раз, два – два бички.
    – Молодець! Правильно порахував.
    – Дідусю! А як вони виростуть, то даватимуть молоко?
    – Телички тільки через три роки стануть коровами.
    – А бички?
    – Їх здадуть на м'ясо або заріжуть.
    – А навіщо ж вони народжуються?
    – Такі закони Природи: всяка істота є двох статей – чоловічої і жіночої. А який бичок виросте, то стане бугаєм.
    – А бугай – це хто?
    – Той, що запліднює корів. Як півень курочок.
    – Зрозумів: бугай – це коров'ячий жених! – зробив свої висновки внук.
    – Колись, Тончику, як коней не вистачало, а тракторів і машин ще не було, то бугайцям робили нескладну операцію, і вони ста­вали волами. А воли були сильніші за коней, тільки рухались дуже повільно. Ними орали, возили сіно, збіжжя, їздили у Крим по сіль.
    – Мені бабуся розповідала про чумаків, які їздили волами у Крим по сіль.
    Малий на хвилинку зупинився, про щось роздумуючи.
    – Ти чого зупинився? Пішли до струмка, де ростуть верби і робитимемо тобі свисток.
    – Мені шкода бичків, – тримаючись за руку дідуся з жалем гово­рив Тончик. – Вони теж хочуть жити.
    – Все живе хоче жити, Тончику. Навіть он той коник-стрибунець зелененький, якого впіймає жабка і з'їсть. А жабку впіймає лелека і теж з'їсть. Он бачиш довгоногого бузька з довгим дзьобом. То він полює на жабок. Його ще – називають чорногуз.
    – А чому його так називають?
    – Бо у нього чорний хвіст.

VI. ГОРОДНЯ НАУКА.

Овочі та бур'яни

    Заглянувши на город, де бабуся сапала й виполювала бур'ян на грядках, Тончик запитав:
    – А що ти тут робиш?
    – Просапую грядки, виполюю бур'ян.
    – А навіщо треба виполювати бур'ян?
    – Щоб вільно росли овочі.
    – А як ти знаєш, де овочі, а де бур'ян?
    – Те, що я посіяла навесні – то овочі, а те, що саме зійшло – то бур'ян.
    – А покажи мені бур'ян.
    – Оце з широкими сизими листочками – капуста. А все, що ви­росло між розсадою капусти – то бур'ян.
    – А як він називається?
    – Оце – лобода, а оце – пирій, а ось – плескуша, ось – мокрець, а ось – молочай.
    – Він, що, молоко дає? – здивувався Тончик.
    – Його так назвали через те, що коли зірвеш, то виділяється на кінці зриву біленький сік, подібний до молока.
    І бабуся, обірвавши трубочку молочаю, показала той сік.
    – А його можна пити?
    – Ні. Він гіркий.
    – А ти куштувала його?
    – Можеш і ти скуштувати. Візьми крапельку на язик.
    – Не хочу.
    – Ти не бійся. Шкоди від того не буде.
    Малий лизнув кінчик рослини й скривився:
    – Гірке!
    Підійшов до іншої грядки й запитав:
    – А тут що росте?
    – Помідори.
    – Помідори? Я їх не бачу.
    – Зачекай, Тончику. Це ще гудиння. А ось з цих жовтеньких кві­точок появиться зав'язь – малюсінькі кулечки.
    І бабуся, десь уздрівши першу зав'язь, показала внукові. 
    – А чому вони не червоні?
    – Почервоніють під осінь, коли виростуть і достигнуть.
    – І тоді їх можна буде їсти?
    – Так.
    – А тут що ти посіяла?
    – Моркву.
    – Моркву? – здивувався Тончик. – А де ж вона?
    – В землі. Пам'ятаєш віршик про моркву, який ми вчили?..
    І щоб малюк пригадав, бабуся процитувала його початок:

Сидить панна у світлиці...

    Далі продовжував Тончик:

– Молода, червонолиця.
Хто до неї завітає –
Вітамінами вгощає.

    – А світлиця – то земля?
    – Вгадав, мій розумничку! – зраділа бабуся.
    – Я хочу спробувати морквинку.
    – Будь ласка. Бери за гичку і тягни її з землі.
    Малий сіпав, сіпав за гичку, доки не обірвав всі листочки.
    – Не виривається, – з прикрістю в голосі зізнався Тончик.
    – Зараз ми її виколупаємо! – заспокоїла бабуся. Взяла сапку і викопала корінець морквини. Обмила у чистій воді, обшкрябала шкірку і дала внучкові. Той зі смаком захрумтів.
    – А цей бур'ян ти навіщо відкладаєш окремо?
    – Бо він помічний. Це чистотіл.
    – Його що... їдять, щоб тіло було чисте?
    – Ти майже вгадав. Але не їдять, а видушують сік і п'ють по де­кілька крапельок.
    Бабуся відірвала листочок і на місці обриву виступив жовтий сік.
    – Ось цей сік змішують зі спиртом або горілкою, закривають у скляній посудині. А коли на тілі вискочить чиряк, тоді чистотілом його припікають.
    – А оце що?.. Ой, воно печеться! – скрикнув Тончик і кинув гілку.
    – То, синочку, кропива. Вона теж буває помічною від радикуліту.
    – Таж попече вона спину! – скрикнув Тончик.
    – Зате допоможе вилікуватись. А коли болить серце, використо­вують відвар з кропиви як заспокійливий і протизапальний засіб.
    – А звідки ти все це знаєш, бабусю?
    – З книг! Ось для цього і потрібно вчитися читати.

Кульбаба

    – А це – кульбабка! – радісно вигукнув малюк. – Я її впізнав. Ми колись з мамусею і татусем навесні їздили до річки, то мамуся сплела з квітів кульбабки мені вінок. І я носив його на голові!
    – Ця рослинка теж помічна. Колись, у 1947 році, був голодомор. І ми в дитячому будинку, рятуючись від голоду, збирали квіточки кульбаби, молоденькі листочки кропиви і готували салат. У них ба­гато вітамінів.
    – А мамуся казала, що моє прізвище від кульбабки – Кульбовський.
    – Можливо. Бо твого татка в шкільні роки однокласники теж зва­ли кульбабкою. Можливо, за те, що був білявенький.
    – Татко не білявий! Він чорнявий! – заперечив бабусі внук.
    – Волосся у твого татка потемніло, коли він став дорослим. А коли був маленький, то нагадував кульбабову білу кругленьку кульку.
    – Такий, як я нині?
    – Такий, – ствердно кивнула головою бабуся.
    – І я потемнію, коли виросту?
    – Достеменно.

Метелики у сачку

    Тончик помітив, як над грядкою капусти кружляють метелики, і кинувся їх ловити своєю шапчиною. Побігав, побігав і повернувся до бабусі захеканий:
    – А метелики хитрі! Тільки я до них, а вони тікають.
    – То їх захисна реакція на твоє наближення. Вони теж хочуть жити.
    – Я їх не вбивав би, лише погрався б та й відпустив.
    – Вони, як побувають у людських руках, помирають. Бо на кри­льцях у них є дрібнесенькі ворсиночки. А пальцями ти їх облама­єш.
    Але малюк не вгавав:
    – Ну спіймай, будь ласка, мені хоча одненького, – молив у бабу­сі внук.
    – Ти краще піди до дідуся, нехай він тобі зробить сачок. Сачком і впіймаєш.
    Кинувся Тончик до дідуся. Довелось старому відкласти свої справи і взятися виготовляти сачок. Пішли вдвох до куща ліщини, що ріс у саду, зрізали пряменький прутик, до нього прикріпили ко­лом зігнутий дротик.
    А бабуся знайшла шмат тюлі, зшила сачок і пришила до дротя­ного круга.
    Коли сачок був готовий, дідусь взяв скляний слоїк з кришкою і повів Тончика на город, щоб показати, як потрібно ловити метеликів-капустяників.
    – А чого їх називають капустяниками? Тому, що літають над капустою?
    – Якби ж то вони тільки літали, – пояснив дідусь. – А то ще й відкладають під листям свої жовті личинки, з яких згодом виплодить­ся зелена гусінь і попроїдає листя капусти.
    – А ось в цьому листочку вже дірочки, – зауважив Тончик.
    – Зараз поглянемо під листочок, – сказав дідусь і заглянув туди. Там повзали вже гусениці і жовтим клубочком виднілися личинки.
    – А як ти їх позбавишся, дідусю?
    – Покроплю бордоською сумішшю: вони й зникнуть.
    І дідусь процитував віршик:

 – Що то є за гість:
Ніжок в нього шість,
Аж чотири крильця має,
По капусті він літає.
Не бджола, не джмелик,
Зветься він...

    – Метелик! – вигукнув Тончик.
    Після дідусевої науки Тончик впіймав декілька метеликів. Прибіг до бабусі похвалитися, який він вдалий ловець-молодець.

VII. БАБУСИН КВІТКОВИЙ РАЙ.

    На осонні біля хати квітне квітничок багатий. Бабуся Маруся на­зиває його: “Мій Рай”.
    – Бабусю, а що таке Рай?
    – Це коли людина все своє життя проживе чесно, не робитиме зла нікому, не грішитиме, то як помре – попаде в Рай Божий. А там гарно, затишно, комфортно, всього вдосталь і море квітів.
    – І ти помреш?
    – І я колись помру, як прийде мій смертний час.
    – А коли він прийде?
    – Цього ніхто не знає. Лише Бог.
    – А ти запитай у Бога.
    – Це неможливо: Бог там, на небесах, – і показала пальцем вго­ру. Давай краще я розповім тобі про свій земний квітковий Рай.

Весняний розмай

    – Ось під вишнею росте барвінок. Він цвіте якими квіточками?
    – Голубими, – відповідає Тончик.
    – А це колір неба. Це очі праведних душ тих, що попали в Рай.
    – Бабуся зірвала одну квіточку і запропонувала Тончику пораху­вати пелюстки.
    – Їх аж п'ять, – порахувавши, відповів малюк.
    І бабуся Маруся процитувала з “Абетки квітів” Василя Кравчука:

Барвіє барвінок у нас біля хати.
Синіє над стежкою – ніжний, хрещатий.
І каже барвінок: “Є квіти у мене,
І листячко те, що й зимою зелене”.

    – Оці довгенькі листочки – це трава чи квіти? – запитав Тончик.
    – Це нарциси. Вони ще напровесні відцвіли білим цвітом.

Нарциси тендітні, ласкаві нарциси
Сьогодні на святі в руках у Лариси.
Вона їх ростила, вона поливала
І нині їх вчительці подарувала.

    – А ось ще якісь сивенькі листочки без цвіту.
    – Це, Тончику, тюльпани. Теж весняні квіти, – пояснила бабуся. Навесні відцвіли й конвалії. Оце – листочки конвалії.
    – Майже такі, як у тюльпанів. А моя мамуся конвалії дуже лю­бить. У конвалії квіточки нагадують малюсінькі біленькі дзвіночки, опущені донизу.
    – Спостережливий ти, внучку! Це добра риса в твоєму характе­рі.
    – А оці кругленькі листочки з дрібнюсінькими квіточками як називаються? – запитав онук.
    – Фіалки, Тончику. Ти зірви одну квіточку і понюхай.
    Малий зірвав і приклав до носика.
    – Гарно пахнуть!
    –  Аромат у фіалок чарівний. Про них кажуть: “Фіолетові малята весну люблять зустрічати”. А друг твого дідуся – дід Василь про них написав так:

Фіолетові фіранки
Юний ранок відгорнув.
І фіалка на світанку
Пробудилася від сну.

    – А що таке аромат, бабусю?
    – Це генетичний код квітів, які потребують бджолиного запи­лення. Щоб квіти плодоносили.
    – А бджоли летять тільки до тих квітів, що пахнуть?
    – Саме так, внучку.
    Бабуся підвела внука до куща зі стрілчатими довгими листо­чками і фіолетово візерунчатими квітами.
    – Ці квіти, Тончику, називаються півники.
    – Це тому, що їх люблять їсти півні?
    – Не зовсім так, онучку. Листочки дуже схожі на півнячий барви­стий хвіст, а квіти чимось нагадують півнячий гребінець.
    – А ще моя мама любить підсніжники, – похвалився Тончик.
    – Правильно українською мовою потрібно казати – проліски.

Перші квіти проростають
З цибулиночок малих,
Кожну весну зустрічають,
Розпізнай, Антончик, їх...

    І показала на кущик листочків, вузеньких, довгеньких.
    – А вони цвітуть напровесні, – виявив свою обізнаність малюк.
    – Правильно, Тончику, напровесні. Вони справжні провісники весни. Проростають прямо з-під снігу. Десь на лісових галявинах. “Зі снігу білу квітку вивільняють і в ноги березню схиляють”, – про­  декламувала бабуся.
    Підвела внука до куща з зазубреними листочками, зірвала один листочок і протягнула Тончику:
    – Ану пожмакай цей листочок і понюхай та відгадай, що це?

    Тончик пом'яв листочок, нюхнув і скривився.
    – Тобі, Тончику, не сподобався аромат цього листочка?
    – Не сподобався.
    – А як ці квіти називаються? – запитала у нього бабуся.
    – Не знаю.
    – Ось я тобі процитую віршик, і ти, можливо, догадаєшся:

Дуже скромна і тендітна,
Серед квітів непримітна.
Та якщо в руці пом'яти,
То умить впізнаєш...

    – Що, Тончику?
    – М'яту!
    – А м'ята використовується ще й як лікувальний засіб, – дода­ла бабуся.
    – А он ті квіти я знаю. То ромашки – вигукнув Тончик.
    – Але то вже літні квіти, – пояснила бабуся. – Підемо далі, і я познайомлю тебе з літніми сортами квітів.

Теплі дні – барвисті квіти...

    – ...Нам дарує щедре літо, – почала віршем свій екскурс бабу­ся Маруся. – Ось ці пишні та розкішні, мов весільна сукня нарече­ної, називаються півонії.
    – І їх дарують нареченим?
    – Якщо в період цвітіння півоній відбувається весілля.
    – А ще нареченим дарують розы, –похвалився своєю обізна­ністю малюк.
    – Українською мовою, Тончику, треба казати –троянди.
    – А Басков співає: “Алые розы, алыерозы...”– не здавався малюк.
    – Микола Басков – російський співак і тому співає російською мовою. Ану відгадай загадку:

Що за квіточка пахуча:
І червона, і колюча...

    – Роза! Ой, ні, троянда, – поправив себе Антончик. – Але троян­ди бувають не тільки червоні.
    – Правильно, внучку. Вони бувають різних кольорів: білі, бордо­ві, трояндові, чайні...
    – А чому їх назвали чайними? Їх що, кидають в чай?
    – Чай з трояндовими пелюстками дуже смачний і пахучий. Але назву таку отримав цей сорт троянд за забарвлення пелюсток, схоже на заварку чаю.
    – А ось це – маки, – попередив бабусю Тончик, демонструючи свої знання про квіти.
    – А звідки ти знаєш, що це маки? – поцікавилась бабуся.
    – Коли ми з татусем і мамусею їздили до якогось озера відпочи­вати, то мамуся попросила татуся запинити машину, вискочила і по полю назбирала цілий букет макового цвіту.
    – На полі, десь в пшениці, росте мак-самосійка. А у мене – це декоративний мак.
    – А що таке “декоративний”? – запитав Тончик.
    – Декоративний – це вирощений штучно для прикраси, спеціа­льно виведений сорт для палісадників. Ось і я собі посадила ку­щик декоративного маку.
    – А ось ці великі ромашки та волошки – вони також декоратив­ні?
    – Вгадав, Тончику! Вони теж декоративні.
    – А моя мамуся теж любить плести віночки з польових волошок та ромашок.
    – Бачиш, Тончику, яка романтична натура у твоєї мамусі, – по­хвалила бабуся свою невістку.
    – А як називаються ось ці квіти, що на одному стеблі їх аж... п'ять ?
    – Це коруна.
    – А чому їх так назвали?
    –  Бо нагадують корону, яку колись носили королі або королеви.
    – А ось ці сині і голубенькі кущі як називаються? – не вгавав Тончик.
    – Дельфіній, – пояснила бабуся.
    – Вони ж не схожі на дельфінів, – сумовито зауважив малюк.
    – Ну чомусь їх так назвали.

Жовті шати одягає осінь

– А що це, бабусю, так медом пахне? – зупинився у здивуванні Тончик.
– Це так пахне резеда, – пояснила бабуся. – Ось понюхай, – і зірвала одну стеблинку.
– Отакі малюсінькі квіточки, а так сильно пахнуть! – з подивом вигукнув малюк.
– А он гарні та пишні гладіолуси зовсім не пахнуть, – підвела бабуся внука до висаджених рядочком вже осінніх квітів і процитувала:

Під віконцем гладіолус
У багряному цвіту
Подає нам ніжний голос:

– Я на радість всім росту.
– А он ті, що в'ються по огорожі та по стінці будинку, називають­ся клематіс. А ось ці – просто жовті квіти - провісники осені.

У садах, гаях блукає,
Жовті шати одягає,
Золотисту стелить постіль –
Жде сестрицю білу в гості...

– Хто це, Тончику?
– Осінь! – знаюче вигукнув внучок. – Але ще літо, правда, бабу­сю?..
– Саме осінні квіти й жовті листочки на деревах нагадують нам, що наближається осінь.
– А які ще осінні квіти у тебе ростуть?
– Ось скоро зацвітуть флокси, жоржини, – сказала бабуся і при­гадала віршик Василя Кравчука:

Жоржини, жоржини рожеві і білі,
Червоні і жовті в саду розцвіли.
Коли б не морозяні дні посивілі,
Вони б і зимою нам радість несли.

– А оце у тебе, бабусю, чорнобривці. Я вгадав?
– Мій розумничку! Все то ти знаєш! – похвалила внука бабуся, погладила по голівці, і додала:
– Чорнобривці чорноброві

 Квітнуть в тиші вечоровій.
Чорнобривці чарівні
Так і просяться в пісні.

– А в мою юність, внучку, була дуже популярною пісня про чорнобривці, – мрійливо прорекла бабуся і тихенько заспівала:

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю...

– А оце – теж квіти? – підійшовши до пишного куща, запитав Тончик.
– Це хризантеми – пізні осінні квіти. Вони зацвітуть вже тоді, ко­ли ти поїдеш до Києва, – і знову процитувала:

Хризантеми, хризантеми
Шепчуть тихо восени:
Хоч і холод, ми цвітемо
І весняні бачим сни.

Їде в санях цариця

    – Ану, Тончику, відгадай загадку:

Їде у санях цариця –
Білокоса, білолиця.
Рукавом махає –
Сріблом все вкриває...

    – Знаю! Це зима! – вигукнув хвастливо хлопчик.
    – Вгадав. А от скажи мені, внучку, які ти знаєш зимові квіти?
    – Взимку квіти не ростуть! – твердо мовив внук. – Бо скрізь зи­ма.
    – А у горщиках, – підказала бабуся.
    – То ж хатні, – всезнаюче закопилив губку внучок.
    – А які у вас хатні квіти ростуть? – поцікавилась бабуся.
    – Я й не знаю, як вони називаються, – скривив прикру міну Тончик.
    – Я бачила у вас герань, що цвіте рожевими квіточками.
    – А-а-а! Згадав: у нас є вазон гортензії! І мамуся нікому не до­зволяє його поливати. Вона обприскує пульверизатором листочки спеціальним розчином. Ось так... – і показав рукою, як це робить його мамуся.
    – А я ще бачила у вас в горщику квіти, які і в нашому саду рос­туть. Тільки у нас вони – дрібненькі, дикі. А у вас – штучно виведе­ні: з великими пелюстками і великими листками.
    – Які це? – зчудувався внучок, зробивши подив на личку.
    – А ось такі, – і бабуся підвела внучка до квіточок-зірочок, що проглядали з трави у саду.
    – Я згадав! – аж підскочив Тончик і заплескав у долоні. – Фіалки!
    – Вони ще, Тончику, називаються альпійськими фіалками, бо їх завезли до нас з Альп. Є такі гори в Західній Європі.
    – А це далеко?
    – Не дуже. Як виростеш, то, можливо, там і побуваєш. Твій та­тусь там не раз бував.
    Завершуючи квіткову екскурсію, бабуся резюмувала:
    – Багато хатніх квітів завезено в Україну з теплих, тропічних кра­їн, як от: фікуси, кактуси... Вони теплолюбні і не витримують нашо­го морозу. А ось це у мене осінні квіти – айстри, – вказала рукою бабуся на кущ.
    І процитувала з “Квіткової абетки” Василя Кравчука:

Айстри ранком сумували,
Що дощі на них не впали.
Тож я айстри поливала,
Щоб вони не сумували.

    – А мені можна поливати твої квіти?
    – Чому би й ні? Он бери оту маленьку поливалочку, набери у відрі води і за роботу, мій помічнику. Я тобі, Тончику, буду тільки вдячна!

VIII. МАЙСТРУВАТИ – ЦЕ КЛЬОВО!

Свердлування дірочок

    Коли дідусь ще робив сачок Тончику, щоб той ловив метеликів, малий помітив на стіні два коловороти.
    – Дідусю, що це за інструмент у тебе?
    – Коловорот. Ним свердлять дірочки.
    – А оце маленький коловорот для чого?
    – Теж свердлити дірочки в дощечці. Ще коли твій татко був ма­леньким, то я купив йому цілий набір столярських інструментів, – і дідусь, діставши з шафи дерев'яну коробочку, подав внукові. – Ось бачиш, тут і маленька пилочка, і рашпіль, і маленький молоточок, і косинець, і ватерпас...
    – А для чого цей... ну, як ти сказав...?
    – Ватерпас?
    – Еге ж, ватерпас.
    – Щоб визначати правильність горизонтального або вертикаль­ного положення дощечки, чи якогось дерев'яного шпичака, коли потрібно ставити на зробленому вітрильнику мачту.
    – А ми зробимо вітрильник?
    – Це буде трохи пізніше, як ти навчишся користуватись ось ци­ми інструментами.
    – А мені можна татковими інструментами щось зробити?
    – Спочатку ми з тобою навчимося свердлити дірочки у дошці, забивати цвяхи, розпилювати дощечки. А вже згодом – і щось змайструємо.
    – Я хочу вже щось майструвати.
    – Це добре, Тончику, що ти хочеш майструвати. Але спочатку навчись тримати молоток та забивати цвяшки. Ось як про молоток сказав поет Петро Ребро:

Молоток – це твій дружок,
З ним легка робота:
Можеш ним забить гвіздок,
Змайструвать санчата,
А захочеш – чобіток
Можеш підкувати.

    – Колись твій татко, як був малим, гарно читав цей віршик.
    – І я хочу вивчити цей віршик! – запалився малий.
    – Навчу, тільки ввечері перед сном. А зараз ось тримай доще­чку, бери той маленький коловорот і вчися свердлити дірочки. 
    Малий спробував, крекчучи, просвердлити дірочку, але в нього нічого не виходило.
    – Дідусю! Поможи!
    – А де чарівне слово?
    – Ну будь ласочка, поможи трішечки! – заволав хлопчик.
    Дідусь відклав свою роботу, підійшов до внука і почав показу­вати і розказувати, як потрібно тримати інструмент, в яку сторону крутити, як утримувати рівновагу, щоб не зламати свердло. І про­свердлив одну дірочку.
    Почав і Тончик крутити, як показував дідусь. А дідусь легенько підтримував коловорот, щоб не дуже хилитався в різні боки. Зреш­тою, Тончик просвердлив дірочку. Аж упрів, бідолаха.
    – Ух, важко!
    – Всіляка робота дається важко. Легко тільки спати та відпочи­вати.
    – Давай і ми трохи, дідусю, відпочинемо, – запропонував ма­люк.
    Доки відпочивали, дідусь розтлумачував внукові, як краще управляти інструментом. Перепочивши, Тончик знову взявся за роботу...
    – Скільки вже дірочок просвердлив, Тончику?
    – Три!
    – Ну тоді трохи відпочинь від цієї роботи, а я тобі покажу, як забивати цвяшки у дошку.

Забивання цвяшків

    Дідусь взяв малюсінький молоточок з дитячого набору, взяв ма­люсінькі цвяшки і, пояснюючи, якою рукою тримати молоток, як тримати цвяшок, щоб не вдарити по пальцях, продемонстрував весь процес. Але спочатку дав внукові маленькі щипці, якими він утримував би цвяшок, щоб не вдарити по пальцях.
    – Але ж ти, дідусю, не брав цвяшок щипцями, – зауважив внук.
    – Бо у мене вже великий досвід. Думаєш, не набив собі пальці молотком, доки навчився? Ще й не раз! Але мені шкода твоїх па­льчиків: плакатимеш, як стукнеш по пальцю, бо то боляче. А бабу­ся мене сваритиме.
    – Добре, я буду обережно, – і взявся за роботу.
    Так тривало декілька днів. Коли дідусь заходив у свою майстер­ню, тут же з'являвся і Тончик, брався за “свою роботу”.

Ґемблювання дощечок

    Дідусь навчив онука ґембелем обстругувати дощечку, збивати докупи дві дощечки, випилювати нескладні конфігурації за малюн­ком, нанесеним олівцем. Дещо і “підправляв”, коли у внука не все виходило, так як це потрібно.

Вітрильник

    Через деякий час, коли було заготовлено всі деталі, внук з ді­дусем склеїли з маленьких дощечок вітрильник і пішли випробову­вати його до озера.
    – А майструвати, дідусю – це кльово! – вигукнув Тончик.
    – Краще ти кажи: “здорово”! Навіщо тобі цей неукраїнський жаргон?
    Ніби й не відреагував внук на дідусеве зауваження, але більше це слово-сленг не вживав.

Козацька зброя

    Якось ввечері Тончик подивився мультфільм “Царівна-жаба”, а вранці попросив дідуся:
    – Дідусю! Зроби, будь ласка, мені лук, як у Івана-царевича.
    – Добре. Але робитимемо його удвох, згода?
    – Згода, – весело погодився Тончик. – А з чого ми його робити­мемо?
    – Йди в майстерню і візьми пилочку та ніж.
    Малий кинувся в майстерню і через хвилину вже був біля дідуся з інструментами. Пішли вони в сад, де росла ліщина, спиляли рів­ненький пагін. Дідусь обрізав дрібненькі гілочки, зробив надріз по кінцях прутика, дістав з кишені припасений завчасно міцний шпа­гат і з допомогою Тончика натягнув на зігнений прутик тятиву. Весь час нагадував малому:
    – Ти добре придивляйся, як я це роблю, бо через рік, коли при­їдеш, робитимеш сам.
    – Я вже знаю, як це робити! – самовпевнено відповів Тончик.
    – Скажеш “Гоп!”, як перескочиш, – невизначено додав дідусь.
    – Через що перескочу? – не зрозумів дідусевої іронії внук.
    – Це така народна приказка. Вона означає: спочатку зроби, а тоді хвались.
    – Зрозумів, – засміявся Тончик.
    З тонких прутиків Тончик з дідусем наробили стріл і дідусь почав навчати малого вправності стріляти з лука. Спочатку Тончик дуже хвилювався і затискав пальчиками стрілу, яка мала б летіти, але падала біля його ніг. То не так брав лука, невміло натягував тяти­ву. Але з часом при дідусевих настановах здолав немудре діло і пускав стріли вміло.
    – Тепер ти справжній запорізький козак! – похвалив дід внука. – Іди і покажи бабусі, як ти влучно стріляєш.
    Але бабуся всі ці дні мовчки спостерігала за стрілецькою нау­кою внука. Ниньки лише зробила вигляд, що вперше бачить такого “стрільця-молодця”! Малий на цьому не заспокоївся: пішов де­монструвати і своїм сільським друзям свою стрілецьку майстер­ність. А через деякий час між ними закипіло справжнє змагання: хто краще влучить у стовбур дерева.
    Коли Тончик від'їжджав до Києва, то попросив дідуся сховати лук і стріли до наступного року:
    – Я приїду через рік і гратимусь цим луком, – запевнив онук.

Гелікоптер

    Тончик зі своїми сільськими друзями довгенько гралися пласт­масовим гелікоптером, доки не обламали йому крила.
    – Дудусю, будь ласка, зроби йому крила – прийшов у майстерню засмучений Тончик.
    – Давай помаленьку зробимо тобі дерев'яний гелікоптер, а кри­ла йому я виріжу бляшані.
    – А я не вмію робити вертоліт, – зізнався Тончик.
    – По-перше, не вертоліт, а українською – гелікоптер. По-друге, робитимемо вдвох. Згода?
    – Згода, – якось невпевнено погодився Антончик.
    Дідусь дістав маленькі обрізки дощок, намалював олівцем фю­зеляж і подав внукові:
    – Обрізай, що зайве.
    – Тут різати?
    – Тут.
    І закипіла робота... Незабаром зладнали гвинтокрилого красеня, з яким Тончик не розлучався аж до від'їзду до Києва. Навіть забрав із собою.

Сопілочка

    Коли Тончик з дідусем ходили до ковбані пускати на воду зроб­лений вітрильник, малий зупинився раптом, принюхуючись:
    – Дідусю, а що це смердить?
    – Ось цей кущ бузини.
    – Смердючий! – скривився Тончик.
    – Зате корисний: взимку висушеним цвітом бузини люди ліку­ють нежить.
    – А що то є – нежить?
    – Запалення, коли застудишся і починаєш чхати, а з носа те­чуть соплі. А з однорічних пагонів можна вирізати сопілку.
    – Ати мені виріжеш сопілку?
   – Чом би й ні?! Ось зріжемо цей пагінець, обдеремо кору і за­лишимо її лише на кінцях, щоб дерево не розкололося, коли сохнутиме. А ось цю ватоподібну масу всередині виколупаємо, щоб був отвір. Вдома загорнемо в газету, щоб поволеньки висихало і покладемо на шафу. А як підсохне, розігріємо товстенький цвяшок і пропечемо дірочки та голосничок. Біля голосничка вставимо пробочку або денце, як кажуть люди. Тому й сопілка денцівкою нази­вається.
    – І потім на ній можна буде грати?
    – Саме так, Тончику. А ось тобі й загадка:

Ще недавно бузиною
Я росла попід горою.
Відрізали гілочку,
Зробили... (Що?...)

    Сопілочку, – здогадався Тончик.
    Непомітно збіг час перебування Тончика у дідуся й бабусі. На зробленій дідусем сопілочці Тончик навчався на двох звуках ви­гравати простеньку пісеньку:

Іди, іди, дощику.
Зварим тобі борщику
У новенькім горщику...

IX. Польові враження

Жито чи пшеничка?

    Якось, читаючи Тончику казочку замість колисаночки, де йшло­ся про дерева, дідусь виявив, що малий окрім берези та сосни, не знає більше лісових дерев.
    – Завтра ж поїдемо велосипедами у лісову школу – рішуче ска­зав дідусь.
    Аж по обіді вони зуміли виїхати за село в напрямку лісу. Дове­лося їхати польовою дорогою, обабіч якої шуміли золотом житні й пшеничні лани. Ця стихія природи охопила дідусеву душу і він про­декламував:

То не море, не ріка,
Ходить хвиля гомінка.
Вітерець по ній гуляє,
Колос долу нагинає.

    – Як таке море називається, Тончику?
    – Чорне! – випалив малюк.
    – Бачу, ти не зрозумів, про що я читав вірш. Я про ось це море, що навкруги нас. Зупинися й послухай, про що воно співає...
    Взяв Тончика на плечі і притримав на хвильку.
    – Чуєш?
    – Чую.
    – Що чуєш?
    – Шумить, –  відповів Тончик.
    – А про що шумить?
    – Не знаю.
    – Шумить стиглими хлібами. Ось з цього боку половіє жито, а он з того – пшениця.
    – А як ти знаєш, де жито, а де – пшениця?
    Дідусь зірвав по колоску справа і зліва від дороги і показав Антончику.
    – Ось цей колосок вусатий з двома рядками зерен – це житній. А ось цей з чотирма рядками зерен – це пшеничний колосок.
    Потім дідусь пом'яв у жмені один колосок, здув полову і показав зерна.
    – Оці блідо-жовті і продовгуваті – це житні зерна. А ось ці, – він розтер пшеничний колосок, – жовто-гарячі й округлі – це пшеничні зерна. Ти можеш скуштувати одну і другу зернинку, щоб розрізня­ти їх на смак.
    І сам, взявши по зернині, поклав собі до рота й почав жувати.
    – Це хліб, Тончику, – і процитував:

Взимку спала,
Влітку встала,
В полі одпочила,
В млині танцювала –
Всіх нагодувала.

    – Це про пшеничку, яка всіх нас годує, – зауважив дідусь.
    – А що то за млин, де пшеничка танцює? – запитав Тончик.
    – Це будівля, де перемелюють сухе зерно на борошно, з якого потім на пекарні випікають буханці. А ось тобі й загадка:

Народився у землі,
Зарум'янивсь на вогні
І з'явився на столі.
До борщу тобі й мені...

    – Про кого мова, внучку?
    – Про хліб! – весело вигукнув малюк.

Вітряк

    – А колись, Тончику, я був малим, то зерно мололи у вітряках.
    – Яких вітряках?
    – Були такі дерев'яні споруди, досить височенні з чотирма кри­льми, в які дув вітер. Крила крутились. А за допомогою дерев'яних пристроїв і коліщаток крутилися жорна.
    – А що таке жорна?
    – Це два плескаті круглі камені, притиснуті один до другого. Ни­жній нерухомий, а верхній крутився і перетирав зернинки на боро­шно. Навіть я загадку таку знаю:

Що у тиші завмирає,
А на вітрі оживає?
Як махає він крилами,
Йдуть до нього з клумаками.

    Ой, внучку, колись людям важко хліб давався: скільки-то по­трібно було напрацюватись, щоб виростити і переробити збіжжя. Виорати поле кіньми чи волами, запряженими у плуг, руками роз­сіяти по полю зерно, заволочити, а потім вручну серпами та коса­ми зжати чи скосити, пов'язати у снопи, поскладати в копи, в скир­ти. А молотили ті снопи ціпами теж вручну. Вручну перевіювали, сушили на печі і аж тоді везли до млина чи вітряка. А дехто ніс на плечах, бо не було ні коней, ні волів. Це ниньки трактори, комбай­ни, машини за декілька днів урожай з усього поля зберуть, зве­зуть. А селяни тільки спостерігають, як декілька трактористів і комбайнерів працюють на ниві.

Женчичок-бренчичок

    – О-хо-хо! Скільки ж то часу збігло з тих пір, коли я маленьким допомагав батькам на жнивах. Коли чую пісеньку “Женчичок- бренчичок”, то згадую своє дитинство.
    – Ану, заспівай цю пісеньку, – попрохав Антончик.
    І дідусь заспівав:

Женчичок-бренчичок вилітає,
Високо ніженьку підіймає...
Якби-то набито,
Ніженьку пробито,
В зеленім лугу
Бери собі другу...

    – А женчичок – то хлопчик?
    – Який допомагає батькам жати жито, – додав дідусь.
    – А чого він ніженьку пробив?
    – Босий по стерні бігав: кому води принести, кому серпа подати, колоски збирати у торбинку. У пісні є такі слова:

Хоч стерня колеться, ніжка болить,
Спати не хочеться – гулять кортить.

    – А він що, босий по стерні бігав?
    – Босий, Тончику, бо колись влітку всі люди ходили босі: не було взуття, як от тепер. Декому, щоб до школи піти, не було в що взу­тися. Та ну їх, цих сумних спогадів. Давай Тончику, удвох утнемо веселої, козацької...

Ой на горі та женці жнуть...

    І дідусь затягнув:

– Ой на горі та женці жнуть...
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть.

    А дідусеві вторив дитячим голосочком Антончик:

– Попереду Дорошенко
Веде своє військо, військо запорізьке,
Хорошенько...

    Ось так з піснею старий і малий дійшли до поля, засіяного греч­кою:
    – Дідусю, дідусю! Ти чуєш, як медом пахне?!
    – Це цвіте гречка, – урочисто виголосив дідусь і зупинився у за­хваті. – Ти поглянь, голубе, на це білопінне море, що дурманить голову нектаром:

І комасі, і дитинці
Припаса вона гостинці:
І нектар, і кашу,
Ще й корівці пашу.

    – А цей запах, дідусю, – то генетичний код гречки. Так вона при­ваблює до себе бджілок. А вони її запилюють, щоб був урожай.
    – Ти диви! – зупинився від здивування дідусь. – А звідки ти про це знаєш?..
    – Мені бабуся розповідала.
    – Бачу, хорошу пам'ять маєш! – захоплено вигукнув дідусь. – А якщо ти такий розумак, то загадаю тобі ще одну загадку:

Для збирання урожаю
На поля я виїжджаю.
І за декілька машин
Там працюю я один.

    – Та це ж комбайн! – вигукнув Тончик.
    Дідусь глянув на вівсяне поле, що синіло волошками і прорік:
    – Ану відгадай, розумнику, ось цю загадку:

Із зеленого вівса
Цілі дні і ночі
Дивляться у небеса
Темно-сині очі.

    – У вівса – очі! – здивувався Тончик. – Не бачив такого.
    – Так ось подивись, – і дідусь підхопив внука, посадив собі на плече. – Ну що бачиш там серед поля?
    – Волошки! Можна, я їх назбираю і сплетемо бабусі віночок? – Давай, спробуй. Тільки не дуже витолочи овес.
    Малий кинувся збирати волошки. Дід Микола присів край дороги і для себе прорік:

Синьоока ця заброда
Водить й в житі хороводи.
Де вона вінки спліта –
Там рідкі ростуть жита.

    – Така вже природна й життєва філософія, – завершив свої роз­думи старий. – Завжди непотріб випинається вперед...

X. ЕПІЦЕНТР ДИТИНИ

    Непомітно збігло літечко. Подалися у вирій лелеки. А за Тончиком приїхали батьки: у дитячий садочок треба відряджати малюка.
    Не встигли вони переступити поріг, як малий взявся демонстру­вати набуті за літо знання: потягнув обох на город.
    – Пішли, мамусю і татусю, зі мною на город і нарвемо суничок, – взяв за руку і тягне.
    – А хіба ж в таку пізню пору ще є ягідки? – здивувалась невіст­ка.
    – Є! Ось пішли і побачиш сама.
    Коли Тончик з мамою вийшли, Тарас подякував батькам за тур­боту про сина і додав:
    – Доки малий був у вас, ми після роботи мали вільний час. На дозвіллі Віта вишила хрестиком квітковий натюрморт, а я сконст­руював трищоглий вітрильник.
    Почувши останню фразу батька, Антончик, який щойно вбіг до кімнати, й собі похвалився перед батьком:
    – Пішли, татку, я тобі покажу, яку ми з дідусем змайстрували ях­ту.
    – Мабуть, дідусь майстрував, а ти лише дивився, – висловив сумнів батько.
    – І неправда! – обурився малюк. – Я теж помагав: все робив, що дідусь казав!
    – Не ображай сина, Тарасе, – заступився дідусь. – Він робив усю посильну йому роботу.
    – Ми удвох з дідусем робили і сачок, щоб ловити метеликів, і верто... гелікоптер, і все, все...
    – Повір, сину, що так воно й було, – додав дідусь.
    – Та він же й молоток не вміє тримати у руках, – засміявся Та­рас.
    – А пішли в дідусеву майстерню, і я покажу, як я забиваю цвяхи, – схопив батька за руку і потяг до майстерні.
    – А він хоч трохи навчився читати? – поцікавилась невістка, коли батько з сином вийшли з хати.
    – Ось прийдуть з майстерні, тоді й запропонуємо Тончику почи­тати букваря.
    Коли Тончик з батьком повернулися до хати, Тарас, щиро подя­кувавши за науку, сказав:
    – Бачу, ви не сиділи тут без діла! За це вам наша шана!
    – Ти знаєш, сину, що найчастіше ідею подавав Тончик: давай зробимо це, давай змайструємо отак. Ну я, звісно, допомагав йому здійснити задумане. Мене радувало його бажання зробити щось своїми руками. І знаєте, мої любі діти, оте майстрування допомог­ло йому долати надмірну рухливість, непосидливість, нетерпля­чість. За роботою він ставав спокійним, наполегливим, навіть впе­ртим!
    – Що-що, а ці риси ви вміли виховувати і у нас, – додав Тарас. – Почав мити підлогу – домий до кінця, миєш посуд – перемий усе, почав майструвати клітку для підібраного пташеняти, що не вміло літати, – то заверши роботу. А коли не виходило у нас з Петром, тоді допомагали й ви обоє. А скільки було радості, коли нам вда­валося щось змайструвати!
    – Ти маєш рацію, Тарасе. Все це ми робили свідомо, хоча вам і не пояснювали. В дитинстві така життєва школа потрібна не мен­ше, ніж мамине молоко, повітря чи вода... Я дозволю собі малень­ке міркування:
    Людина нагадує собою цибулину: від маленької до дорослої во­на, торуючи свій шлях, обмотує своє осердя досвідом. Закладене в дитинстві, як в тій цибулині, залишається в епіцентрі її сутності. З роками, завдяки зовнішнім нашаруванням, стороннім впливам, людина віддаляється від свого епіцентру. Це немов щорічні кільця на стовбурі сосни. Але час від часу той епіцентр, те осердя нага­дує про себе: прокидається закладене в дитинстві. І людина крізь роки дивиться на себе батьківськими очима: ким я став?
    Тож питання: що ми сіємо в те осердя?.. Як вибити звідти усе нанесене, нашароване, як викинути той непотріб, щоб очистити душу?..
    Хай Бог простить, як дещо по своєму недомислу зробили не так. Але він бачив наше щире бажання прищепити внукові основні ри­си українця: м'якість, співучість душі, людяність і доброзичливість до всіх. Бо хотілось зберегти в епіцентрі людину, а не варвара. Намагалися врятувати ще одного українця від цієї духовної вере­мії, що нині вирує в Україні.

Село Давидківці на
 Хмельниччині, 2007рік