* * *

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, –
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло прірви і призьби, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота – є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, –
Нехай політає у снах і по снах політа.

* * *

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п'єш,

Коли такий на світі сам –
Хоч небо городи –
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб'є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

* * *

Зоре моя полохлива, багаття святе,
Мово посмертна, яка буде ще мовчазніша,
От і спливає відлуння твоє золоте,
Наче купальські вінки у незайманій тиші.

От хіба гук напропаще зужитого дня.
От хіба знов перекати і свічі над ними.
Сіється з неба пісок, що сичить навмання, –
Той, що віками ховає хрести і руїни.

Краяний хліб мій твоїм знахабнілим ножем.
Виссана міць, оббіловано душу кленову.
І не хитнеться розпрокляте слово чуже,
Вбите по саму колодочку в зранену мову.

Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться
                           душі і вірші.

* * *

Добрий вечір, господарю, добрий вечір!
Добрий вечір, господине, та дай Боже!
Дай і першим, і останнім, дай малечі,
Дай тому, який не знає, що він кожен.

Ти не перший, не останній – схаменувся.
Коли йти, то випадатиме снігами.
Вибачайте, що я все-таки відбувся
І тому отак нестерпно був із вами.

Бо не сам я – у своїй землі по плечі,
В тій землі, яка тобі не допоможе –
Полетіти – А сьогодні щедрий вечір,
Роздавай себе до решти – і дай Боже!

* * *

                                     Присвята Землінхану Єндербієву

Були у мене мої гори,
були у мене мої річки,
і отари, і вогонь, і рід.
Прийшли чужинці –
і забрали землю,
вивезли камінь,
загатили річки,
погрівшись коло вогню,
який я їм розіклав, бо їм було зимно.
Тепер у горах моїх
гніздяться сови, а не орли,
отарами харчуються вовки,
змії п'ють з моїх джерел,
а вогонь кинутий напризволяще.
Хай би вони самі пішли,
бо в мене ще є діти, а
вони їх хочуть забрати до свого війська.
Але все одно я, живий,
маю своє небо, яке навіть вони
не годні взяти,
маю кров свою, яку щодня бачу,
бо вони, інші, тільки вимагають,
а я їм ще й винен.
Ще трохи – і відкопаю зброю,
яка і мене, і їх поховає.
І прийду з гір на їхні ниви,
зі своїм звичаєм у їхні сім'ї,
і віддам їм усе, що маю,
яке їх знищить...

* * *

Хай би все, що бува й не бува,
Пам'яталося дивом.
Хай би доля, як добрі слова,
Відбулася щасливо.

Хай би небо, яке у тобі,
Не лягало на груди.
Хай би легко велося в журбі,
І не заздрили люди.

Хай би вірив тобі хоч один,
Хай тобою він зветься,
Хай би менше товклося орди
Коло слова і серця.

Хай би тих, кого любиш, минув
Шал сліпої гордині.
Хай би пішки пройшов чужину,
А помер на Вкраїні.

Хай би теплу колиску гойдав
Бог своєю рукою.
Хай би все, що ти злого надбав,
Перетліло з тобою.

* * *

Зозуленько моя, над тихою водою
Уже не ти, а тінь, уже не тінь, а зойк.
Текла оця ріка, мабуть з палеозою
І знову потече собі в палеозой.

Підуть за нею в світ тополя і калина,
Піде вода з криниць, сади і спориші.
Питатимеш тоді хіба що тільки в глини,
Чи треба Україні інакшої душі.

Тече свята ріка – і вже не буде з нами,
Вдивляється вогонь у небо не своє.
З останніх рушників забутими словами
І мертвим, і живим зозуля прокує.

* * *

Посміхнися, брате мій. Світає.
Поміж нас і протягу нема.
Тільки пекло, що здавалось раєм.
Тільки кров, подушена й німа.

Там, де вже немає і не буде,
Там, де мати вже й не вигляда,
Слово ляже грудкою на груди.
Нами стануть небо і вода.

Бог нас не розсудить, а спитає.
Мати й не спитає – пригорне.
Посміхнися, брате мій, – світає.
Все минає, брате. Все мине.

* * *

Маю папір і печаль.
Маю дорогу і небо.
Більше нічого не треба.
Більше нічого не жаль.

Словом тебе не торкну
І не проситиму Бога –
Коло мого полину
Вже не ростиме нічого.

Навіть сльозу молоду
Я посилаю за димом,
Бо озирнусь – пропаду.
Не озирнуся – загину.

Вічне відлуння ходи
Чують високі могили.
З неба, вогню і води
Тут народилася сила –

Сила здолати себе
І відпустити на волю,
Бо відрізняється степ
Від здичавілого поля.

* * *

...І западаються могили,
І червоніють спориші.
Кому казати, Боже милий,
Про те, що діється в душі?

Ти сам карав себе за волю
І сам шукав собі ножа,
Ти душу спитував до болю,
Чого вона тобі чужа;

Чого ти нудишся на світі,
Чого тремтить твоя рука,
Коли гортає заповіти
Чи обіймає румака;

Чого ти знов долаєш простір,
Якому не буває меж,
Щоб наразитися на постріл,
Який очима відведеш?

...Усе відтято і забуто –
Пороги, чайки і чуби,
А кров твоя шукає люто
Якоїсь пам'яті в собі –

Тієї дикої сваволі
Яка водила до межі,
Де тільки небо, Дике поле
І неосвячені ножі.

* * *

Перемовляються громи –
Вуста терпкі, слова холодні,
Пощо так тужиш за крильми
І заглядаєш у безодні?

Чи ти забув, що є світи,
Де всі побачимося, брате, –
І буде син, і буде мати,
І буду я, і будеш ти.

Не ошукай самотніх душ,
А озирнися і побачиш,
Що наше небо завжди навстіж –
І прийде раб, і прийде муж.

Що є забави неземні,
І слово коло твого серця –
Яке болить, але сміється
І не тобі, і не мені.

* * *

Може й так минеться – наче в літі
Проминають сни і голоси.
Як минають, подихом зігріті,
Твої очі в сутінках коси,

Як минає зірка понад нами.
Як туман удосвіта мина...
Там де вже нема й не буде мами,
Довго свічка дивиться з вікна.

Хто навчить, нарешті, не втрачати,
хто отямить стомлені серця?
Треба жити небом, а не в хаті,
У якій ні Сина, ні Вітця,

У якій ні радості, ні горя,
Тільки тіні чорні й мовчазні.
...ти світи, неопалима зоре,
Не минайся, зоренько, мені...

* * *

Заспіваю, мамо, заспіваю,
То дарма, що голосу нема.
Чарочки по вінця наливаю –
Я не сам, і ти вже не сама.

Буде роду, буде переводу,
Буде хліб всміхатись до ножа.
Підійму чарчину за господу –
То нічого, що вона чужа, –

Світ чужий.
Ми тільки перехожі,
Проспівали — і на тому край.
Засуди і покарай нас, Боже,
Тільки розминутися не дай.

* * *

Знову стоять полини
в прибраній хаті.
Білу сорочку вдягни –
ту, що на свято.

Той, хто долає себе,
наче дорогу,
тішиться, що упаде
небу під ноги.

Там, за порогом, світи
позагосподні.
Ти від безодні чи ти
напередодні?

Там, за порогом, гроза
й вигуки вовчі.
Знову ти сам, як сльоза,
що поза очі.

Де ти,чого тобі йти,
хто і навіщо?
Гріються дикі світи
на попелищі.

Йди через власну пітьму
бити на сполох.
Ти переміг – і тому
сам собі ворог...

* * *

Сивіють небеса —
Горить лише земля.
Нізвідки твоя кров,
І ти – нізвідкіля.

По вирвах самоти,
По нервах лютих слів
Дійшли твої шляхи
Останніх берегів.

Ні хати, ні жони,
Ні сну, ні каяття.
Я впізнаю тебе,
Свободо від життя.

* * *

Не суди нікого, брате,
Не суди.
Досить з нас не хліба,
А води.

Позичай сорочку
До хреста –
Надійшла неділенька
Свята.

Буде вітер, буде хмара
Грозова.
Кров'ю стануть ріки
І слова.

І кого тоді питатимеш
З небес –
У безодні чи безмежжі
Ти воскрес?

* * *

Повільно перейти, нікого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте...
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого Що б не було – війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих, у протяг з чорноти!
...О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести...

* * *

Світла тиша, світла тінь
Світлі спогади і луни.
Із яких мені видінь
Ті, що росами гойднули?

Відбудили праслова
Вітер на вітри пустили
І стерня, немов жива,
Протинає небосхили.

І німує, і гримить,
І змагається, і рветься
Те, що зупиняє мить,
Не зважаючи на серце.

* * *