www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Сизокрил Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Ресурси бібліотеки » Наші видання
      Сизокрил
       
      Г.Я. Храпач в колі сім'ї
       
       
      ДО ЧИТАЧІВ

          Любі мої. У мене досвід, у ВАС допитливість. Я пишу книжки. Розгорніть – не обов'язково мою. Книжка – то криниця всякої інформації, знань. Черпайте із неї. Любіть книжку, любіть мову нашу – неоціненний скарб, маму любіть і батька, і всіх рідних, знайомих, любіть село і місто – отже край свій, свою Україну, Бога любіть. Творця Землі й усього, що на ній є. Бог любить нас.
          А ще: найменші, середні, старші, – чуйте мене, моє вітання: “Слава Україні!”, відгукніться у відповідь: “Навіки слава!”. Ми є українці, – не залежно від національності, – ми були, ми будемо!
          Ось так!

                                                                                                                               Г.Я.Храпач

       

      ПРИСВЯТИ

      БДЖОЛА
                                                                                 Григорію Яковичу ХРАПАЧУ
                                                            Я її зустрічаю щодня
                                                            На барвистого літа околиці.
                                                            В неї добра і щедра рідня –
                                                            Ці розквітлі підгір'я і доли ці.
                                                            Ждуть, аж мліють, і віти, й трава
                                                            Її з'яви то в лісі, то в зарічку.
                                                            І летить вона й квітці співа,
                                                            Як уміє робити це змалечку.
                                                            Найсолодший – її лиш мотив,
                                                            Доля ж часто буває гіркотною.
                                                            Трутень труд її п'є, як і пив,
                                                            І глузує тихцем над чеснотою.
                                                            Нею ж в повені світла й тепла
                                                            Дивовижа нескорена чиниться…
                                                            І працює, працює бджола –
                                                            Золотюща моя співвітчизниця.

                                                                                                     Микола Федунець



                                                    ГРИГОРІЮ ЯКОВИЧУ ХРАПАЧУ З ЛЮБОВ'Ю –
                                                                            ІВАН ІОВ

                                                            Ласкавий отче, пам'ять – Бога тир,
                                                            Пакує мозок віщий сон у тару, –
                                                            Де виживати мусить й богатир,
                                                            Де янголи з хрестами – санітари!

                                                            Вітаю Вас, немов кричу: “Алло!”
                                                            Почую: “Не так голосно, Іване!”
                                                            І ремствує уперше ремесло,
                                                            Застеріга: “Не бий у барабани!”.

                                                            І не зривай ні голосу, ні жил,
                                                            Сьогодні навіть баняки банячать!
                                                            Повір, він не образиться, скажи,
                                                            Що Храпача Ти дуже радий бачить!

                                                            Засмаглий, мов гелетинські горби,
                                                            Приніс святу землицю на підошвах.
                                                            Літам – чоло, мов поле для сівби,
                                                            Григорію, живіть мені подовше!

                                                            Поміж сердець гарячих у теплі,
                                                            При урочистій і святковій учті, –
                                                            Життя – це все ж замріяний політ,
                                                            В якім поліття на старанних учній!

                                                            З-під брів сяйне небачена блакить,
                                                            Загусне щемом у сльозі, бо вчена.
                                                            Щасливим будьте вічність, а не мить,
                                                            Ви благодатний, наче дощ у червні.
             
                                                            Хай настрій завжди буде бойовий,
                                                            Ми – з Вами, а Ви завжди будьте – з нами.
                                                            Відчуйте другодня війни – живий! –
                                                            Бо й досі йде Велика Вітчизняна!

                                                            ПРИЙМІТЬ В ЦЕЙ ДЕНЬ ВІД ІВАНА ІОВА,
                                                            ЩО РОДОМ З КОЗАЦЬКОГО НИЗУ-НИЗОВ”Я –
                                                            БАЖАННЯ І ЩАСТЯ, Й МІЦНОГО ЗДОРОВ”Я,
                                                            БО В СЕРЦІ, ЯК В ЧАРЦІ, ПО ВІНЦЯ ЛЮБОВІ, –
                                                            ДОБРА І НАСНАГИ ВАМ В РІДНІМ ГНІЗДОВ”Ї!


                                                        ГРИГОРІЮ ХРАПАЧУ У СВІТЛИЙ ДЕНЬ


                                                           Усесвіт спить, як коні сплять у лузі –
                                                           Чутливо й тонко вухами прядуть.
                                                           Завмерла ніч у внутрішній напрузі,
                                                           Сховавши свій Грааль – прадавню суть.

                                                           Простягне вишня спілі губенята
                                                           І розтривожить душу молоду,
                                                           Що на роки і обрії багата,
                                                           А все цвіте у рідному саду.
                                                          
                                                           Їй кожний травень клявся у любові,
                                                           Їй кожний червень сонячно світив,
                                                           А листопад в розвихреній обнові
                                                           Ставав прозрінням, суму супротив…

                                                           Сама відкрилась їй та суть прадавня,
                                                           Відтоді й світ світає – не щемить,
                                                           І коні в лузі й сонце в рідних ставнях
                                                           Із таїни і дива кожна мить!..
                                                                                                       Ніна Шмурикова

       

      ЖИТТЄПИС

          Я, Григорій Якович Храпач, народився 23 червня (є версія, що 6 травня) 1924 року в сім'ї хліборобів – Якова Михайловича та Лукії Василівни. Село моє Гелетинці тоді належало до Городоцького району Кам'янець-Подільської області, тепер воно в складі Хмельницького району Хмельницької області.
          Не було мені й шести рочків – родину нашу забирали на висилку в Сибір, на Північний Урал. Не схотіли тато з мамою іти у колгосп, бо, як писала тодішня преса, вступ до артілі (колгоспу) – добровільний. Тої ночі, коли сільрадівці прийшли по нас, я утік із-під їхніх рук. Перебував у родичів. Пас корів, копав грядки, крутив жорна. Які ж то роки  насувалися – 1932-1933! Колективізація, голод. І Урал, і ті роки, стоять досі в моїй пам'яті. Батько й дорослий брат загинули від холоду і голоду за кілька тижнів після прибуття у тайгу.
          В першому класі вчитель мене хвалив за рисунки. В третьому класі я почав писати вірші та казки. Від пастухів навчився грати на сопілці та балалайці. Самотужки оволодів грою на мандоліні, потім на скрипці, гітарі та цимбалах. У п'ятому класі я постановив собі: стану письменником, художником і музикантом.
          Восьмикласником брав участь у районній учнівській виставці образотворчого мистецтва. Журі визначило мені другу премію.  Перша  дісталася  учневі  з  райцентру  (м. Фельштин,  а нині с.Гвардійське) Михайлові Флісу. Його нагородили матеріалом на костюм. Я думав: мені хоч би чого-небудь дали на штани або сорочку. Верхньої сорочки я не мав. Комірець, кимсь вишитий, прищеплював до спідньої і так ходив у зношеному лахмітті, босий до снігу. Журі дізналося про моє куркульське походження – малюнки мої викинуло. Не повернуло, а викинуло. Про це передав мені директор нашої школи М.Й.Васильєв. Співчував мені. Сам ті мої малюнки відвозив у район.
          В період німецької окупації нашого краю (липень1941-лютий 1944 років) на хліб заробляв малюванням портретів з фотографій, мав інші захоплення. І рятувався, щоб не втрапити до Німеччини, куди фашисти вивозили силоміць наших людей на роботи. У 1942-1943 роках у газеті “Український голос”, що виходила в Проскурові (нині Хмельницький), друкувалися мої вірші. Під псевдонімами. Таке хтось придумав у редакції.
          В березні 1944 року, після визволення Червоною Армією Поділля, мене в числі інших юнаків та чоловіків покликано до війська. В окопах опинився не зразу – в одному із батальйонів 113 запасного полку Четвертого Українського фронту потрібен був солдат, що малює. Але згодом довелося бути і в обороні, й наступати, й відступати. Поранений “вилежувався” у двох шпиталях. Тоді знову був запасний полк. Від Гелетинець дійшов (був піхотинцем) до Берліна. І – назад. Писалися вірші, робив зарисовки. Є нагороди бойові: орден “Вітчизняна війна” другого ступеня, медалі.
          Демобілізувався 1947 року. Навчався в інституті прикладного і декоративного мистецтва. Із Михайлом Флісом. По часі закінчив університет імені Івана Франка. Теж у Львові.
          Й осів у Гелетинцях на цілі десятиліття. Прихисток дала рідна школа. Викладав українську мову, літературу та малювання. Не покидав пера і пензля. Друкувався у періодиці, брав участь у виставках.
          1962 року побачила світ збірочка моїх віршів та загадок для дітей “Струмок”. Понад шість років машинопис кочував по видавництвах, поки став книжкою.  Наступне видання “Хто відгадає?” з'явилося через десять років. Такі були умови у шістдесяті-семидесяті  та  пізніші  роки  минулого  століття.  Не для всіх, звичайно. Мені ще якось трохи щастило. Згодом-згодом пішли книжка за книжкою. Вірші, загадки, оповідання, повісті для дітей та юнацтва. 1984 року на республіканському конкурсі на кращий машинопис для дітей мій матеріал був премійований. Вийшла книжка загадок “Шапка-невидимка”.
          Загадка про Діда Мороза із початку семидесятих років друкується постійно в “Букварях”. Оповідання “Коли ім'я гарне”, “Вишенька вродила” – у шкільних читанках. Окремі твори друкувалися у різних виданнях України, Росії. Дещо перекладено на півтора десятка мов народів Європи, Азії, Америки. Книжки мої уже майже не мали перепон до читача. Хоч декілька з них не дійшли, дарма що були заплановані до видання у Львові й Києві. І все ж їх, книжок, нині в мене понад 30, наклад перевищив півтора мільйона примірників. А ще я одержав літературні премії – ось вони: згадана республіканська премія, обласні премії: імені Микити Годованця (1994), імені Тараса Шевченка (1999), імені Володимира Булаєнка (2005), імені Богдана Хмельницького (міська, 1997), дві премії журналістських, грамоти.
          Був я делегатом кількох з'їздів письменників України, зокрема ІХ-го (1986). Віяло холодом від президії, де незворушно сиділи перші особи республіки. Вів з'їзд голова Спілки письменників України П.А.Загребельний. Відкривав Олесь Гончар. Був присутній представник із Москви. Гнітючу тишу розбурхували Олесь Гончар, Юрій Мушкетик. Особливо різко виступив Борис Харчук.
          На з'їздах я перезнайомився із багатьма літераторами. Але все моє життя попереду – Тарас Шевченко. Я Чернечу гору сходив босоніж, був у Моринцях і Кирилівці. Побував у Петербурзі в Академії мистецтв, де навчався Тарас Григорович, у кімнатах (дві) Академії, у яких мешкав і творив наш Геній. І – додому, в село! Саме сюди приходили вісті з усієї радянської імперії та й телеграма про прийняття мене до Спілки письменників прийшла, підписана Павлом Загребельним, Борисом Олійником та ще кількома особами. Рекомендації для вступу у Спілку дали: Платон Воронько, Григір Тютюнник, Петро Карась, Грицько Бойко. Приймали довго, але прийняли 1979 року.

      …В садку в мене вулики з бджолами, ялина, посаджена давно-давно синочком Віталієм. Бджоли наспівують свої мелодії. І ялина. Тільки ялина стогне не раз. І стають мені перед очі Сибір із Північним Уралом у соснах, в снігу з морозами та Україна.
                                                                                                              Г.Храпач
                                                                                                              8.VІІІ.2008 р.



      Г.Я.Храпач (стоїть крайній справа) у колі українських письменників


      ЩИРО ПРО ГРИГОРІЯ ХРАПАЧА…

          “У Вас є все, що потрібно поету”.


                                                   Володимир Сосюра, поет

          “Ваші, Григорію, поезії – гарантія майбутніх ваших успіхів, якщо… якщо будете працювати. Не підставиш плеча – не буде калача”.


                                                   Микита Годованець, байкар

         
          “Ваші загадки – цікаві!”.


                                     Михайло Стельмах, письменник

          “Проза Григорія Храпача привертає увагу насамперед умінням автора заглибитись у психологію своїх героїв, подивитись на світ їхніми очима”.


                                             Микола Скорський, літературний  критик

          “Швидкомовки, вірші, загадки, казки Григорія Храпача милують і чарують своїм лаконізмом, вишуканістю форми та майстерністю версифікації”.


                                        Олександр Кухар-Онишко, критик, професор

          “У кількох оповіданнях із збірки “Так пахне хліб” постає епоха. Прочитати б ці оповідання сьогоднішнім школярам – ото й буде заразом і урок історії, і літератури, і моралі”.


                                                               Броніслав Грищук, письменник

          “Чистий і добрий світ створений Григорієм Храпачем у його оповіданнях. Приємно відзначити, що наш земляк виступає – талановито! – майже у всіх жанрах сучасної літератури”.


                                                                           Микола Федунець, поет

          “Повість “Під хрестом” не просто хвилююча-моторошна, її нелегко читати. Та вона є ще одним грізним свідченням неймовірно тяжкого злочину ХХ століття – геноциду, спрямованого проти цілого народу, який враз осиротів на понад сім мільйонів людських доль”.


                                                                       Олена Логвиненко, критик

      Добрий день Вам, Григорію Храпачу!
          Повість Вашу прочитав невідкладно. Та що там прочитав – пережив зболеним серцем. Серед усього, що написано на цю тему, Ваше слово вразило мене найглибше.
         Я від природи меломан. Маю фактично всі найвищі реквієми світової культури. Тож можу підтвердити: Ваш твір – справжній реквієм, освячений піднебесною музикою слова. І дуже прикро, що досі ця бентежно-висока музика не одержала всенародного звучання. Це треба негайно виправляти.
          Оригінал Ваш, певна річ, не знайшовся. Тому довелося подавати за книжкою. Дасть Бог – і невдовзі матимемо цю надто важливу публікацію.

          Отож – почекаймо.
          Зичу Вам своєчасного народження вибраного і, звичайно ж, нового вистражданого слова.


                                                                         Петро Перебийніс

          7 серпня 2008, Київ




      ДИТЯЧИЙ СВІТ ЙОМУ ЗОРІЄ ЯСКРАВО І БАРВИСТО

          Григорій Якович Храпач пише і для дорослих. Оповідання, повісті, ліричні вірші. Згадаймо хоча б такі щемливі рядки:

                  Мамо-голубко, сядьте з нами,
                  З нами, синами, полине розмова,
                  Хай там ридає зима вітрами –
                  Не заморозить щирого слова!


          Та все ж утвердився він, як визнаний дитячий письменник. “Дитячий світ мені зоріє яскраво і барвисто. Діти не просто діти – то ціла держава! Їм – моє серце!”, сказав якось Григорій Якович.
          Письменник і життя своє пов'язав з дітьми, школою. І вміє бачити навколишній світ очима дітей. Може тому, що він ще й художник, живописець, а, отже, в нього образне мислення.
          Григорій Храпач народився 23 червня 1924 року в селі Гелетинці Хмельницького району. Зростав обдарованою дитиною. Грав на сопілці. Вигадував мелодії. Малював. Складав вірші. Далеке довоєнне дитинство його було вщерть наповнене нуждою, голодом та звуками і барвами рідної природи.
          Потім були три чорні, зловісні роки окупації. Тільки людина, якій довелось самій пережити це лихоліття, могла так розкрити тему “Діти і війна”, як це зробив Григорій Храпач у своїй збірці “Так пахне хліб”.
          Григорій Якович воював. Визволяв Чехословаччину, Польщу, був поранений, контужений. Знайшли солдата і бойові нагороди – орден Вітчизняної війни 2-го ступеня та медалі.
          Після війни Григорій Якович навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Працював вчителем у рідних Гелетинцях. І знову вчився. Тепер уже заочно у Львівському державному університеті імені І.Я.Франка.
          Перша книжка для дітей з поетичною назвою “Струмок” вийшла в 1962 році у Вінниці. Вірші, скоромовки, загадки, оповідання склали згодом книги: “Хто відгадає?” (1972), “Ластів'ята” (1979), “Коли ім'я гарне” (1981), “Коло-покотьоло” (1983), “Жайворонки над нивою” (1984), “Так пахне хліб” (1986), “Шапка-невидимка”, “Чую тебе, земле” (1987), “Золотавка, або Пригоди молодої бджілки” (1988), “Джерело” (1990), “Я заграю на дуду”, “Цифротвір”, “Під хрестом” (1993), “Вибране” (1994), “Вибрані твори” (2003) та інші. Хто з наших наймолодших читачів не брав до рук ці книжечки різнокольорові, прекрасно ілюстровані. І як легко запам'ятовує дітвора поетичні рядки, як охоче відгадує загадки. Хоча б оцю:

                  Ой, котилось коло,
                  Коло-покотьоло,
                  Всіх ласкаво гріло,
                  Цілий день світило.
                  А під вечір коло,
                  Коло-покотьоло,
                  Дуже натомилось,
                  Спати покотилось.
          Ну, звісно, це сонечко. Тепле, ласкаве, як мамині долоні, осяйне, як її посмішка.

          А загадку про Діда Мороза та оповідання “Коли ім'я гарне” тепер можна прочитати й у шкільних підручниках. Деякі оповідання Григорія Храпача рекомендовані для позакласного читання. А в підручники, як ми знаємо, потрапляють твори класиків і найкращі речі письменників сьогодення, що ввійшли в золотий фонд дитячої літератури. Відзначена премією на республіканському конкурсі, визнана однією з кращих книг для малят і збірка “Шапка-невидимка”.
          Книги Григорія Храпача вчать дітей бачити прекрасне, любити рідний край, землю, труд. “Дитина повинна трудитись з пелюшок”, – вважає письменник. Тільки тоді вона зростає справжньою людиною, громадянином. Без труда немає духовності.
          А яким світлом і теплом зігріта повість-феєрія “Сизокрилка, або Життя та пригоди бджіл та бджілок”.  Ця повість – це ціла енциклопедія про бджіл і бджілок, про життя, щоденну працю, вчинки цих диво-комах. А ще ця повість – то щире заохочення любити природу, труд, дбати про навколишній світ.
          Чи не найкращим твором в українській літературі на тему геноциду, голодомору 1932-1933 років є повість-реквієм Григорія Храпача “Під хрестом”. Можливо, страшно, боляче дітям читати про такі факти в історії нашого народу, проте необхідно. Щоб знали і пам'ятали, щоб більш ніколи не повторилось таке лихо на рідній землі.
          Григорій Якович – невтомний трудівник. Він з тих, хто лягає і встає з думкою про ще ненаписане. Письменник весь час в невтомному пошуку. Його невтримно вабить і література, і живопис. “Не раз хапаю етюдник, – розповідає він, – і йду в поля, ліс, або просиджую вдома за мольбертом”. Пейзажі, портрети, натюрморти виходять з-під його пензлів, і таке ж живописне, образне бачення і в його літературних творах.
          Казка подільського письменника “Нерозумний ослик” перекладена на 14 іноземних мов. Її читають малі японці, китайці, араби, іспанці, португальці, французи. Словом, твір цей переможно крокує по країнах і континентах. А це вже світове визнання.
          Григорій Якович Храпач продовжує плідно трудитись на літературній ниві. В 1979 році він став членом Національної Спілки письменників України. За працю в літературі став лауреатом кількох премій: імені Микити Годованця (1994), міської премії імені Б.Хмельницького (1997) та обласної премії імені Т.Г.Шевченка (1999).

       
      ВНЕСОК

          Григорій Храпач як літератор, що пише для дітей та юнацтва, визначився не зразу. На початку була лірика. Навіть планувалася до видання в Києві збірка поезій. Світу не побачила. Такі були несприятливі (не для всіх) роки майже усієї другої половини минулого століття. Й аж 1962 року у Вінниці вийшла збірочка віршів і загадок для дітей – “Струмок”. Відгукнулася на збірку обласна газета “Радянське Поділля” 30 березня наступного, 1963, року. Микола Скорський  у рецензії “Ріка починається з струмка” писав: “Маленький ще “Струмок” Григорія Храпача. Але він добре послужить дітям і, хочеться сподіватися, колись виллється у велику ріку”.
          А ми ідемо слідом за автором.
         Друга книжка видана в Києві “Веселкою” 1972 року за сприяння Михайла Стельмаха.  Укладена вона з одних загадок і називається “Хто відгадає?”. Наклад становив 108 000. Тоді ж додатково видали 90 000 примірників. Журнал “Радянське літературознавство” (1972, № 6) назвав цю книжку однією із кращих, адресованих дітям, виданих за останні (тоді) десять років.
          Наш автор не обмежився одним жанром чи двома – вірші, загадки. У його творчий діапазон входять твори для дітей та юнацтва: каламбури, швидкомовки, вірші, загадки, казки, оповідання, повісті, історичний роман. Добре це чи погано? З одного боку: якщо зосередитись на чомусь одному, то можна скоріше досягти успіху, ніж кидатися у різні боки. “Розпилювання” ж збагачує творчу палітру письменника: барвами, бо він – маляр, звуками – він музикант, запахами – він бджоляр. Придивімось, прислухаймось до його поезій ба й до прози.

      Біліє
      На хвилях лілея,
      Біліє-біліє…
      Але… я
      Не стану чіпати
      Лілеї –
      Лише надивлюся
      На неї.

      Або ще:

      – Є хто у гаї?
      – Є:
      Зозуленька кує,
      Гніздечко жайвір в'є,
      Джерельце срібне б'є
      І сонечко тут є –
      Он з ліжечка встає.
      А ось і проза:

          “Стежка з пасіки побігла вниз. От і звідти, з долини від річки, де все в тумані й росі, стало чути: шарх-дзень! ш-шарх-дзе-ень! Мантачить хтось косу.
          – Хто-о?
          – Та хто ж, як не Червень?
          Травень надбав трав, Квітень очка розтулив квітам, Березень кригу зламав на річках і річечках. Уже відцвіли верба, черемха, кульбаба, акація, зацвітає чебрець, дзвоники… і дерева фруктові – груша, слива, яблуня, вишня… І кожне має свою барву і пахне по-своєму. Бринить кожне, як вміє: коса коло покоса, квітка сама собою. А то і з бджолою. Дід пасічник гомонять з Онуком. Обидва в білому.
          ЛІ-ТО-О”.
          Про вірші поета Г.Храпача можна говорити (і писати) багато: як він обирає теми, як використовує різні розміри і форми своїх віршів. Часто ми знаходимо в його поезіях такі ознаки майстерності, як алітерації, дисонанси, тавтограми… Ще школярем він захоплювався ранніми творами П.Тичини, народною творчістю. Це теж позначилося на творчості нашого автора.
          Проза писалася паралельно із віршами, казками, нарисами, рецензіями… Першою була  надрукована “Степова новела”. Про пастушків. І вже в ній, цій новелі,  помітні ознаки манери письма і підходи до зображуваних  подій: стислість, образність, введення в оповідь фантастики. До прозової  книжки було ще дуже далеко. Повість “А джерела б'ють” видавництво “Каменяр” (Львів) планувало тричі з року в рік. І… не видало. Шістдесяті роки минулого століття. Перша прозова книжечка “Ластів'ята” побачила світ 1979 року у згадуваній “Веселці” (Київ). Оповідання “Коли ім'я гарне” зразу було надруковане в колективних збірниках і шкільній читанці для третього класу. Так воно відтоді з'являється у читанках (то третього, то другого класів) щороку й дотепер.
          Далі йшли книжки то поезії, то прози. Але літературний портрет “Михайло Стельмах” не побачив світу. Збірка нарисів “Перевесло” у світ не вийшла. Забраковано роман. Автор не склав рук. На республіканському конкурсі на кращу книжку для малят (організувала “Веселка”) одержав диплом переможця за машинопис нових загадок “Шапка-невидимка”. 1988 року вийшла  книжка під цією назвою.
          В оповіданнях і повістях Г.Храпача діють десятки маленьких і не зовсім таки маленьких та й дорослих героїв. Повісті “Під хрестом”, “Горіла сосна”, “Так пахне хліб”, “Скрик” начеб становлять чотирикнижжя. Осторонь стоїть повість-феєрія “Созокрилка…” про життя бджіл. Нещодавно написалася повість “Падають дзвони”. Про період колективізації. Ще не друкувалася. Отже, охоплено період  від  тридцятих років минулого століття до наших днів. З інтервалами, звичайно. “Так пахне хліб” – ще воєнний рік. “Скрик” – це вчора і сьогодні.
          Але ми не маємо наміру аналізувати кожну із названих вище речей у часовому відношенні. Бо і не було гадки створювати чотири чи п'ятикнижжя. Це тепер, коли ті повісті вже є, прийшла думка так їх розташувати. Може, навіть видати.
          Найпоказовішою, поки що, є повість-реквієм “Під хрестом”, приурочена голодомору в Україні 1932-1933 рр. В останні роки існування Союзу республіканське видавництво дитячої літератури “Веселка” пропонувало Г.Храпачу написати книжку про голод (слово “голодомор” тоді не вживалося). Враз перед очима його, Григорія Храпача, встали перебуті ним картини цієї трагедії, і він відмовився. Не наважився ще раз перестраждати пережите. Й через небагато часу трапилася йому замітка в газеті “Сільські вісті”. Селянин із Полтавщини коротенько, на площі  газети в дитячу долоньку, оповів, як він, дев'ятилітній хлопчина, ховав (хоронив) померлу від голоду трьохрічну сестричку. В садку. Тижнів два письменник не міг заспокоїтися і сів за стіл. За три доби повість була створена. Через тиждень переписав начисто. Ця ж “Веселка” вже мала чийсь матеріал про голод і запропонувала автору видати “Під хрестом” російською мовою. Не погодився. З певних міркувань.
          В основі повісті “Під хрестом” у великій мірі закладена історія сім'ї Якова Храпача, батька письменника. Назарко це і є малий Гриць. Його незмірна любов до сестрички, турботи про неї зворушують. Сам він – одне терпіння. А були ж інші часи: їздив у поле з татом і мамою жати, було джерело і одуд, і собака Бровко. І розпродування майна, і висилка, і немало чого іншого.  Все це пережив автор. І було таке, що мама узяли діток (Ольгу, Вірусю і Гриця), прибрали їх і вітали тата. Батько були майстер на всі руки – змайстрували воза. А ще були Антоша – реальний прототип, баба Авралиха – сільрадівська активістка. Бровка активісти поранили з мисливської рушниці. Григорій це бачив.  У повісті нема найменшого епізоду, вигаданого і не пережитого автором.
          Повість написана півтора десятка років тому. Були в пресі відгуки. Вона відзначена обласною премією імені Тараса Шевченка. Минулого року здійснено повторне (друге) видання (наклад – 1 000 примірників). Там долучено інтерв'ю та імена померлих з голоду. Досі надходять до автора відгуки. Зовсім недавно прийшов лист із Києва від Петра Перебийноса, недавнього редактора газети “Літературна Україна”, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Подаємо витяг: “Я від природи меломан. Маю фактично всі найвищі реквієми світової культури. Тож можу підтвердити: Ваш твір – справжній реквієм, освячений піднесеною музикою слова і дуже прикро, що досі ця бентежно-висока музика не одержала всенародного звучання. Це треба негайно виправляти”. 
          Повість “Скрик” – про дитячий заклад сиротинець і сиротят. Хлопчик Юрчик (Г.Храпач насправді народився у день святого Юрія і мав називатися Юрієм) втратив батьків-алкоголіків і опинився у, так званому, дитячому будинку. Хлопчик вірить у воскресіння мами й батька. Йому в усьому вчуваються звуки, зокрема звуки скрипки. Прототипом цього образу був під час написання твору сам автор, з найменших років закоханий в музику. Головна думка повісті (не нова!): для нормального виховання дітям потрібна сім'я.
          “Горіла сосна” – повість теж із життя автора (періоду окупації України німецькими фашистами). Він справді, вже майже дорослим, був у окопі з червоноармійцями перед наступом фашистських танків. І, справді, один червоноармієць дав йому баклажку і послав по воду. І справді по ньому (Григорієві) стріляв німецький льотчик із кулемета (новела “Баклажка”). І він, автор,  ходив,  уже  не  малий,  за  жаринками, щоби  добути вогонь і ховався під час облави, щоби не загриміти до Німеччини на примусові роботи (новела “Дим”).
          Повість “Так пахне хліб” – воєнні та повоєнні враження письменника. Головні герої – малий Микитка, старший трохи, колгоспний бичкар Яшко, їздовий (фурман) дід Клим. Усе, що траплялося із Микиткою, пережив автор. Прототип Яшка – старший Григоріїв товариш (так і звався Яків), дід Клим – колгоспний конюх. Г.Храпач знав і їздових, і конюхів. Цей образ можна трактувати  як збірний. Тут і Микиткова симпатія – однокласниця Віруся.
          Як же, люди добрі, писати, самому не переживши того, що має бути змальованим у майбутньому  творі?!
         Щоби створити повість-феєрію “Сизокрилка”, Г.Храпач зібрав йому доступну літературу з бджільництва (зарубіжну теж), обзавівся пасікою, ґрунтовно вивчив життя і поведінку цих диво-комах і за півтора тижні написав цю казкову річ, у котрій знайдете все, що стосується бджіл, трутнів, матки, меду… Це ніби міні енциклопедія. Якщо не більше.  У героях феєрії (казки): Молодої Бджілки, Кривоніжки, Матки, Трутня Хр-Фр, метелика Мертва Голова знайдете людські риси. Бо воно так і є.
          З якою метою писалася ця річ? Привернути увагу юних до природи, до корисної справи – поширення пасік. Над головне – прищепити любов до світу, в якому живемо.
          Над іншими матеріалами, які тут уміщені й яких тут немає, хай поміркує читач. Якщо це йому цікаво і потрібно.
          Наскільки вагомий внесок у літературу Григорія Яковича Храпача, питання риторичне і на нього відповість безпристрасний суддя – Час.

                                                                                Інна Храпач, с.Гелетинці на Хмельниччині 
      Листопад 2008 р.

      ІЗ ТВОРІВ ГРИГОРІЯ ХРАПАЧА

      СЛЬОЗИ НА ПОХОРОНЦІ

          …Клапті з мішка. Мама.
          Ніяк Микитка не може втямити: їхав з Яшком – тепер, замість брата, мама і все домашнє, ще й зошити, пера застругані, каганчик горить на перевернутій вверх дном діжчинці.
          – Я далі сплю, ма-а?
      Мама відкладають папір та ножиці, обіймають синочка, що навіть крізь напівсон запручався, бо ж хлопець, не терпить ніжностей, і цілують йому очі, щоки, чоло.
          – Не спиш, – приказувала мама. – Не спиш, сину мій дорогий!
          Микитка вивільнився з маминих рук, вистрибнув із погреба. Ой ха! Пера є, зошити є!
          – З чорнилом як буде, мамо?
          – Он у пляшечці. Я зробила.
          Не вмів Микитка лащитися, заглядати у вічі, – та хотілося йому зробити для мами щось приємне. Заходився збирати пруття на паливо, збігав до криниці по воду. Потім розглядав своє школярське майно. Тут і сніданок підоспів.
          Сяк-так поснідавши, Микитка зібрався до школи – то воно ще рано, виявляється. Мама побігли в колгосп – сівба, скрізь потрібен їхній хазяйський нагляд. А до школи – ранувато.
          Микитка взяв камінчик і почав на землі креслити букви, з букв склалося слово “окунь”, потім слово “риба”… І ще раз сміявся хлопець сам із себе, зі свого читання вчорашнього на уроці. Ще повів тим камінцем, накреслив окуня з поплавками та оком, черкнув риску, щоб і ротик був. І – спохопився.
          – О-го! – вигукнув, глянувши на сонце. – Так можна і на уроки запізнитися.
          Біг через городи. Встиг. І вже сидів на лавчині-дошці, коли пролунав дзвоник і, десь трохи загаявшись, увійшли до класу Олена Петрівна.
          Очі в учительки повні-повні сліз. Лице їх біле посіріло. Ніхто не бачив їх такою. Хоч би там що у них не трапилося, не показували своїх прикростей нікому. А це, мабуть, не в їх силах стримати себе.
          Дівчатка – ба й хлоп'ята – потягнулися до своєї навчительки.
          – Ви, Олено Петрівно, не журіться.
          – Не журіться – чуєте? – бо і нам хочеться плакати.
          – Не буду… – усміхнулися Олена Петрівна одними устами. – Вже, учні, не буду журитися. Ви ж похваліться, що маєте до уроку?
          Зашелестіли  хто  чим  багатий:   обгортковим   папером, картонками, старими газетами. Не міг всидіти і Микитка.
          – Я підійду, – попередили Олена Петрівна охочих вихопитися наперед. – Я підійду до кожного. О! Микитка зошити має, пера…
          – І чорнило! Я ж обіцяв.
          Перед Вірусею лежав сірий аркушик у дві долоньки завбільшки. Дівчинка його розгладжувала, та все одно видно, що він був складений учетверо і зім'ятий був. Через сіре тло аркушика проступали великі, написані з того боку літери.
          – Це що в тебе, Вірусю? – запитали вчителька.
          – Похоронка, – відповіла учениця. – На тата. Іншого паперу ніде не знайшла я. То неправильна похоронка, – швидко заговорила Віруся, ніби хтось мав її зупинити. – Мої тато – живі! Вони воюють! І прийдуть до мене з мамою і бабусею. Я це знаю!
          Олена Петрівна зблідли від цих слів дівчинки, горя свого, невідомого дітям, стали такою, як були на початку уроку.
          І Микитка бачив – оглядався назад – сірий Вірусин аркушик. Він затривожився: добре, що тато її воюють і живі! Так як їй писати… на похоронці? Ручки з пером не видно. Ні чорнила.
          – Олено Петрівно, – встав і підняв руку Микитка. – Можна один зошит дати тому, хто путящого папірця не має?
          – Будь ласка, – струснула з себе оціпеніння учителька. – Будь ласка.
          Микитка прихопив і зошит, і одно – ні! два пера, миттю опинився біля Вірусі. Червоніючи, проказав:
          – Бери! В мене ще є.
          На аркушикові-похоронці темніли мокрі гніздечка. То були  сльозинки,  які  впали з  Вірусиних  великих  сумних  очей.
      Микитка переступив з ноги на ногу, ковтнув клубок, що застряв у горлі.
          – Чорнило зараз подам.
          …Олена Петрівна писали-малювали крейдою на фанері склади і слова, пояснювали:
          – Нахиляйте букви вправо, але не дуже, та виводьте кожну рисочку – будете мати гарний почерк.

                                                       (Уривок із повісті “Так пахне хліб”)

      На власній пасіці

      НАПАД

          А це що діється?
          Ступають бджоли по стільнику. Ланцюжком-колом. Ті, що попереду, задкують. Котрі з боків – повернули голівку до центру того живого кола. Задні теж посуваються. То – охорона. В колі – Матка-Матінка. В ланцюжку тому Сизокрилка. Тут і Дзудзумка. Обидві раді. Як не радіти? Ходиш біля матері своєї. Схожі матка на бджолу, але… тонші в талії. Рухи їхні повільні, голова піднята, очі сяють ласкою. Справжні тобі цариця, королева чи гетьманша! Їхнє діло – класти в чарунки яйця. Щоби рід бджолиний не перевівся. І кладуть по тисячі-півтори штук на добу. Кладку починають на середині стільника і йдуть по спіралі. Оце вхопились вони, Матка, передніми лапками за край чарунки, оглянули її  і… поклали  яйце –  білу кульку. Бджілки дзумкотять ніжні мелодії. Сизокрилка відважилась і підбігла до Матері, подала їм з'їсти порцію маточного молочка, сигналячи-говорячи:
          – Скуштуйте, Мамо!
          Турбуватися Матці про їжу свою ніколи. Ба й ніколи їм чистити крильця, злизувати з черева маточну рідину. А з нею, рідиною тією, таке: нема її – знак, що матка зістарілась. Бджоли наперед готують молоду матку. Тобто – заміну. Сизокрилка ще хотіла щось просигналити. Матка погладили її лапкою, притулили голову до її голови, уста до уст. Раптом сигнал:
          – Бджілоньки-бджоли! Напа-ад!
          Який… напад? На кого? Де? А-а! Донісся запах бджолиної отрути. Звідти, від льотка. Пішло в хід жало. Чути хрускіт крилець. Схоже, що б'ються. Ланцюг-кільце довкруг Матки став щільнішим. Сизокрилці нагадалися Кривоніжчині застереження про ворогів. То хто ж напав? Оси? Шершні? Метелик Мертва Голова!.. Аж цоп! На стільнику показалась чужа бджола. Вусики-антени стирчать хижо, сторч, із виткнутого жала скапує кров. За Чужою Бджолою – суне зграя таких же чужинок. Сизокрилці скрикнулося в душі: бджоли ідуть на бджіл! Не хтось там – рід на рід.
          Чужа бджола сигналить:
          – На матку рушаймо! На матку!
          – Стіймо як одна! – пересигналились охоронниці.
          Нападники прибувають, галасують:
          – На матку-у! Потім заберемо все, що тут є!
          Матка не повинні загинути. В голод остання крапля молочка – матері. Без матки бджоли оборонятися не стануть. Самі носитимуть мед свій у вулик завойовників.
          Чужа бджола опинилась зовсім близько до кола. Вибігла Дзудзумка. Ах! Цього не можна робити – лишати місце в охороні! А що можна? Ворожа сила наступає. Чужа Бджола збила з ніг Дзудзумку, проштрикнула її жалом. Сизокрилка підбігла і вчепилась Чужинці за горло. Довго не бурикались – пошурхотіли по стільнику вниз, на дно вулика. Черідка трутнів пробігла між колом і чужими бджолами. Попереду був Хр-Фр. Куди вони помчали? Від кого? А тут, на дні, таке твориться, що й у казці не розказати! Зверху падають чужі й тутешні бджоли. Одні мертві, інші – поранені. Скотилася і Кривоніжка. На неї накинулося кілька недобитих чужинок. Чужа Бджола пішла на Сизокрилку. Жало виткнуте. Очі горять ненавистю. Прецікаво: прийшли тебе грабувати ще й ненавидять. Хр-Фр впав на купу мертвяків і заоглядався. Кого або чого він боїться? Кривоніжка розправилася з чужинками-каліками. Віддихувалась. Сизокрилка відіпхнула від себе Чужу Бджолу так, що вона і не піднялась.
          – О! Хр-Фр, чого ти тут опинився?
          – Чужинки Хрр-Фрр! Не б'ють, не жалять. Лише пригрожують. Біжу-втікаю. Он Кривоніжка. Наснився мені знову повелитель джмелів. Кривоніжку, питає, скривдив? Ну, кажу. – Телепень! – сигналить король. – Не смій показуватись їй на очі. Одоробло!
          – Іди-біжи!
          Кривоніжка схилились – щось їм із ніжкою отою, що крива.
          – Ногу натомила. Ходім, Сизокрилко, та скоріше на стільник!
          – Ходімо-ходімо!
          Що там, наверху? Охорона погинула? І – Мама? Аж серце защеміло Сизокрилці. Дрож усім тілом струснула. Ой-дзу-у! Ба й Кривоніжка ледь переставляють ноги. Тримаймося! Можна й зірватись знов на дно.
          Добрались до стільника. Хух!
         Тихо тут і мирно. Матка яйця кладуть у чарунки. Охоронниці на своїх місцях, у колі. Тільки новеньких майже половина. Матка зупинились на краю стільника. Поклали яйце в чарунку-чашечку. В таких чашечках – на краю стільників – і виростають матки.
          – Дз-дз-дз! – доносяться сигнали з сусіднього стільника. – Мамо-о! Переходьте вже сюди-и! Ми і тут вас доглянемо та вбережемо-о!
          Порядок такий. На кожному стільнику матку охороняють бджілки з того ж стільника. Так було, так є і так буде. Якщо закон-порядок – на віки.
          Онук Дідів у Діда випитував: чому міг статися напад?
          Ну, чому? Бджоли кидаються на запахи. Ми з тобою брали з вулика того рамки з медом.  Пролити могли  скільки  там крапель. Чужі бджоли занюхали й прилетіли. Потім полізли у вулик. Але є бджоли кавказькі, наприклад, з довгими хоботками, злющі. Грабіж їхнє ремесло. Добре, що ми вчасно перекрили льоток, не допустили підкріплення.
          – О. так!       

      (Уривок із повісті-феєрії “Сизокрилка, або Життя
                                                                   та пригоди бджіл і бджілок”)

      НА ЖЕБРИ

          – Їс-с…
          На ціле слово не вистачило в Олечки сили. Ямочки на щічках не ворухнулися, губенята не розтулилися. Але – дарма! Назарко зрадів, що почув цей звук. Стрельнуло йому було в голові страшне: чи не зібралася уже сестричка услід за мамою? І звук цей – їс-с… – нагадав чомусь Назаркові хлопчика-жебрачка. Прохач-жебрачок був заїкуватий і просив отак: “Дайте р-ради Христа поп-їсти”.
          Мама дали жебрущому трохи бевки – варива з корінців якихось бур'янів та картопляного лушпиння – і плакали над ним, приповідуючи: “Ненько-мамо Україно! До чого дожилися твої діти!”.
          Олечка знову подала свій голосок, і це підбадьорило Назарка: сестричка отже при сякій-такій силі – харчів би роздобути!.. “Піду на жебри”, – сказав сам собі хлопчина, бо Олечка начеб придрімнула, і кинувся шукати торбинку, у якій і хліб, і сало, варені яйця, коли пас корівку свою Зіроньку, і уявив себе жебраком, очі підкотив під лоба, як це роблять не лише малі прохачі, а й дорослі – баби та діди. І слова з'явилися, потрібні в такім ділі, і тітонька уявилася привітна, щедра. “Тітонько-тітонько, – благав Назарко подумки ситу молодицю. – Споможіть, як ласка ваша, не відмовте страждучому в наїдках і напитках. Амінь!”.
          Тут належить і перехреститися. Як трапиться дядько – дядькові кланяєшся і кажеш: “Дядечку-дядечку!”. Далі ті самі слова промовляєш, що тітці. Можна й інші. Можна проспівати й отаке: “Господь милостивий воздасть вам і дітям вашим сторицею –  дайте-подайте сироті!” і простягай руку, а краще обидві. Хіба зможе чоловік чи жінка не змилостивитися? Головне вибрати вулицю, де люди м'якосерді та маючі. Мусять же такі бути. Вимерли – та не всі. Вимерли такі, як ми, зовсім неімущі. А в таких мусить бути і хліб, і до хліба, ну, м'ясо там чи сало. Нам і молоко не завадило б. Отож.
          Можна піти на Лонку – так он де вона, та Лонка-вулиця! А живіт уже давно до хребта присмоктався. Голова паморочиться. Ноги підкошуються. Слобідка – теж не близько. А Королівка – ось, під боком. Через кілька хат починається. Не вулиця – королівство. Вуличан тих люди королями називають. Не поживитися там ніяк не можна! Ов! Та ж у кінці тієї вулиці Королівки, від поля… двір-дворище – добре, що згадав! – голова сільської Ради королює. Ото так король!
          Жив на тому обійсті-дворищі х-хитрий багач-куркуль. Не чекав, поки його та сім'ю розкуркулять: одної темної ночі зібрав дітвору та жінку, прихопив, ясна річ, грошву та ще там що і возом таки махнув-чкурнув чи не за Збруч-річку. У Польщу, значить. Тепер голова з головихою на тім куркульськім обійсті гарненько собі газдують. Звідкись їх принесло. Не з якогось там чужого краю, як це буває з начальниками, – із недалекого села, що в сусідньому районі. Розказують люди, начебто голова цей розкуркулив своїх батька з матір'ю, але не вислав ні у Сибір, ні ще там куди, щоб твоєї кості ніхто не знайшов. Бо все-таки… батько та матір. А довір'я собі цей діяч заробив. У кого? У влади – в кого іще? І не сниться, мабуть, йому, голові, що через недовгі роки його заарештують: виявиться він ворожим елементом, шпигуном і зрадником! Голова однак поки що головує, ходить у чоботях хромових на рипах, у тужурці ходить, теж хромовій, із ремнями і ремінцями через живіт і через плечі, з кобурою при боці, у якій наган, хоч у кобурі тій можна умістити кусень хліба, сала кавалок і огірок. Чарку хай інший хтось ставить.
          І головиха пишна, товста. Видно, харчі в неї не переводяться. То хіба тітка-головиха тобі, Назарію, зашкодують чого там? Хліба, каші на молоці чи на шкварках? Та ніколи в світі вони не поскупляться! Голова усього надбав і ще надбає. На те він голова. Хліб може бути чорний, житній. І Олечці не обов'язково подавай білий чи там булку. Ще й свіжу. Перебирати не станемо.
          – То я пішов, Оле! Ти, бачу, не спиш.
          У когось замість воріт чи ворітець, – дрючок-перекладина, ще в когось – такі-сякі дранки-дощенята, а то і нічого нема. Як у нашого Назарка. Війте, вітри, свищіть! Во-оля-я! У голови сільради не те. У голови – брама! Ворота – брама! Правильно, що брама. Розвелося останнім часом жеброти всякої стільки, що йо!.. Це раз. А злодії! Щоб поцупити який мішок зерна чи борошна – їм раз плюнути! І не подивляться, що ти ходиш весь у реміняччі та з наганом у кобурі, де можна приховати хліб, сало і огірок. Пляшка, правда, не вміститься. Хіба. Отже. Які ми злодії? Ми не крадемо, а ділимося з тобою, шановний! Як бідний з багатим.
          Назарко підступив до брами і злегка натиснув пальцем на велику блискучу клямку. Глухо. Натиснув із усієї сили – анідзень. Вперся плечем у дверцята – придумано: у брамі – дверцята – ані руш. І – тихо. Аж – ні!! По дроті на дворищі зашурхотів ланцюг – пробіг собацюра. От і гаразд. От і добре, що пробіг. З'являться зараз тітка головиха – голова у сільраді, в голови служба, вдома не всидиш – тож тітка запитають:
          – Хто-о там?
          Назарко їм відповість:
          – Це я, Арсенишин малий.
          – Ах! Назарко? Заходь-заходь. Може ти голодний?
          – Щоб дуже, то мовби й ні, щоб не дуже, теж ні.
          – Ти не соромся. Будь як дома.
          Певно, на столі в тітки борщ парує. Каша в тарілці. На цей раз пшоняна. Куряча ніжка підсмажена лежить. Шкварки у рондлику. Якщо м'яса не хочеш, оно молоко в глечику. Щодо молока, то дивися сам. Бажаєш свіжого, щойно від корови? Будь ласка, пригощайся. Кислого, може, хочеш або праженого? Те саме: бери, пий. І не журися. Бо для чого ми революцію робили? Щоб усім було так, як праведним душам у раю. Вірно? Правильно-вірно. До того ж ми народ гостинний!
          І чого мама не додумалися, щоб у голови чи головихи позичити картоплі чи там чого їстівного – не вмерли б з голоду.
          За брамою гавкнув собацюра люто, загрозливо. Почув, бач, хлопця і пригрожує. Але така в нього, собаки, служба-робота – відлякувати непроханих гостей. Хоча гостей мовби й не чути. Жебрак – то гість? Арсенів і Арсенишин хлопчина, хто він тут?
         Крізь щілину в брамі Назарко нагледів головиху. Винесла псові їсти. Пахне недоїдена хазяями страва. Ніби таки борщем пахне, у якому варилося свиняче реберце-ребро. Їсть собака захланно. Очі йому мало не повискакують із лоба. Як у декого з людей, хто скупий. О! Головиха до  хати пливуть. Руки врозтіч, бо овалисті клуби заважають.
          Назаре! Ой! Ну, як ти призабув! Усе ж село, яке ще є, добре знає, що на тому подвір'ї за брамою, відколи здимів цей прехитрий куркуль, ніхто з сельчан іще не був. Ні гостем, ні жебраком. Начальство з району – то інше діло. Таж із-під отієї брами з дверцятами в ній не одного нещасного забрав на свій чорний віз Антоша Вирлоокий. Неживого чи напівживого. І похнюпився прохач-жебрачок. Себто – Назарко. І опустився на землю. Бо сонце в його очах раптом крутнулося червоним їжаком, а брама похилилася набік. Потім сонце стало сонцем, брама випросталася.
          Ідуть бабця та дідусь. Носи розпухлі, вилиці, мов налиті. Очей навіть не видно. Коли придивитися, то ніякі то не баба і не дід. Шойми, сусіди ідуть. Шоймова хата мало не цілує стріху Назаркової хати. Шойми охляли. Ступа не зарятувала. Кашу з'їли. Коли треба було працювати, спали. У свято і в будень. То на постелях у хаті, то під сонечком або в холодочку. Тому з куркулями тепер ось рівні. По багатству. Тож, ступо, у тобі вже потреби не було. А коли тебе не треба, зволь бути порубаною і спаленою. Тебе я не тесав і не довбав. Дуба на тебе не купував. Як Арсен.
          Коли Іван Шойма був при сільраді посильним-виконавцем, мав пайок. Як Антоша, Ригір та інші служителі влади. Але… але Іван міг “під секретом” розказати кому-небудь, що чувати у тій сільраді: кого мають дорозкуркулювати, кого вислати чи накласти новий непосильний налог. І багато чого іншого міг підслухати-дізнатися  на службі Шойма. От і дослужився. Потурили. Підспівувач куркульні!.. Тепер він  з Шоймихою своєю кряк! кряк! ідуть-бредуть згорблені. А що несуть?
         Назарко протер очі кулаком. Хм! У старого з клумка стирчить  крізь діру в рядні… кінське копито. М'ясо несуть! Здохлятину. Однак – м'ясо! Несуть із поля. Таки із поля – м'ясо-м'ясиво таскають! Звідти, де розмахували крилами чотири вітряки, знову таки куркульських. Один із них був Назаркового діда. Захурчали дід із бабою та дітьми, та онуками не куди, як не у згадувану Сибір. Так того дідового вітряка спалено. На вугілля для колгоспної кузні. Де взяти вугілля? – подумав коваль-мудрагель і підказав керівним товаришам села: он вітряки. Дубові. От… і вирили  ямищу, і звезли вітрякові кістки, і запалили. І не дістали, звичайно, й пучки  вугілля для кузні. Це ж не те вугілля, майстрове! Інші вітряки теж зникли. Виявилось, тут їм не місце, на колгоспнім полі. Вистачить тих, що стирчать на Бичих горах, на Висварівці… А Шойми таскають м'ясце! Назарко підвівся. На дорозі сліди: широка п'ята, розчепірені пальці, менша п'ята і ступня, мовби човник. То ноги Шоймів так ставлять штемпелі. Назарко встав, набрався духу. Щоб іти. В поле.
          Де маячів крайній до села вітряк, біля обгризених костомах  розсівся немалий собака. Назарко мало не впав із подиву: перед ним був – сидів на задніх лапах… Бровко. Рідний-ріднісінький! Шерсть у реп'яхах, вуха – одні клапті. Але – Бровко.
         Тої ночі, як сільрадівські активісти поспішали заарештувати Арсена Корбача, і трахнули по Бровкові з мисливської своєї зброї. Бровка оглушило і він повалився з чотирьох ніг своїх. Та оклигав швидко. Пес же! З дробом у грудях він рушив за арештованими: куди це Арсена-господаря ведуть? Гав?
          – Бровчику! – присів Назарко біля собаки. – Бровчику, де ти так довго пропадав?
          …До сільської Ради активісти гнали арештованого поперед себе. Наказали йому руки закласти за спину. Попередив
      Шойма: Арсен такого може викинути коника, не очухаєтесь! І було сказано: “Стрілять будем, коли щось надумаєш – нам це просто!”. Біля сільської ради вже чекала підвода. Корбачу зв'язали руки і припавузили  до полудрабка, тесаного і струганого ним же, Арсеном. Твій, уже не твій, віз тебе везе і відвезе туди, де Макар телят не пас.
          Бровко лизнув Назарка в лице. І розказав, що у районі арештанта хлопці у гімнастерках, штанях-галіфе та чоботях упхали до камери, де вже було люду, що оселедців у бочці. Як пхали Арсена, Бровко рвонувся було рятувати його – тут і вхопили ті ж хлопці-ребята Бровка на зашморг: “який вірний пес, такий і нам послужить, коли вимуштруємо!”. Ребята повитягували з Бровка січені на мілко дротини, підлікували і назначили “службовий” пайок.
          – Що з татком, Бровчику?
          – Ворог він, – сказали ребята. – Ворог є ворог – пах! пах! його.  Не вб'єш – він вб'є. Такий закон.
          Притиснувся Назарко до собаки. Бровко оповідав: раз він вибрав момент і кинувся тікати. У ліси. Далі від людей. Натрапив на вовчу зграю.
          – Ось пам'ятка: вуха, або що з них лишилося. Впав тоді знесилений.  Кінець, думав. Догризуть вовчиська. І догризли б. Вовки ж! Вожак зграї наказав: “Нехай цей собака живе!”. Я ставав своїм. Раз ми бігли полями. Принюхався, чую рідні запахи. Наше поле тут було. Ходили ми, пам'ятаєш, Назарку, до джерела по воду? Гав-гав?
          Як Бровко зрадів тим запахам! Уже втратив був надію знайти дорогу до рідного дворища. Ребята в галіфе морочили голову: служи нам, то і медаль чи грамоту одержиш. А вовки мене стали величати. Не гавкай, а вий – і будеш вовк.
          Примовк Бровко, щось собі міркуючи або пригадуючи.
          – Що далі? Не терпілося Назаркові.
          – Відстав я від зграї, побіг до вітряків – а їх немає. Але бачу костомахи. Було їх більше – немало Шойма забрав. Я не перечив. Голодний сусіда. Але він, Іван, винюхав у районі, подав – знав куди! – папірець на Арсена Корбача. Папірцям у нас ого! як вірять. Гав-гав! Шоймиха мужа свого намовила: прибреши, каже, трохи, пишучи, – ворог Арсен, владу нашу хоче повалити! І чому його ще не забрано? Що нам з того?
          Бровко передихнув і додав:
          – Ото костомахи з нашого, Назарку, Гнідка. У мене нюх собачи    й.  Помилки бути не може.
          Ще взимку Антоша Вирлоокий вигнав Гнідка з колгоспної стайні. В'ївся на коника. Хотів колись сватати Ліду.
      Ненавиділа Арсена – у Христа і поза Христа. Ніхто з сельчан і не смів дати худобині хоч стебло яке. Впав Гнідко у сніг.
          – Татка розстріляли, значить?!
          – Значить.
          – Ходімо, – зітхнув Назарко, – додому.

      (Уривок із повісті-реквієма “Під хрестом”)

      ПРОЩАЙ, ОЛЕ!

          – Олечко!
          Настала пора тебе ховати. То де тобі, сестричко мила, хату-хатинку навічно збудувати? Там, де ями широченні та глибокі й горбки без хрестів? Чи деінде, Оле? Аби недалеко було приходити. Прийшов, мовлю до тебе слово, ти слухаєш. Ти озиваєшся ніжним своїм голосочком – я слухаю. Оле-Оле!..
          Наші тато з мамою любили дерева. Садок он який були викохали. Правда, майже все: яблуні, вишні, сливи, груші, морва – впень вирубано та понищено. Черешня одна вціліла. Біля неї, черешні, місцина гарна. То як? Під нею, під черешенькою, мо', почнемо копати-будувати?
          А заступ – хитрий. Уберігся… Активісти чинили оце розпродаж і не примітили його. Дзеркальце не могло сховатися у Назарковій руці. Заступ зумів не втрапити владі на очі. Вигострений ще татком, великий. Мабуть, тому, що великий, хитаєш мною, Назарком? Я тебе в землю – хитаєш. Нічого. Коли дядьки, бувало, для когось померлого копали яму, робили це поперемінно. Тобто – перепочивали. І встигали-таки. Назарко теж устигне. Чого б мав не встигнути? День тільки почався. Хоронити-ховати можна і під вечір. Аби до заходу сонця. Ну й затягувати з цим ділом нема резону. Гайда, заступе!
          Яма глибшає та глибшає, Оле! Кажу, щоб знала і не сумнівалася. Вже по плечі вона мені, та яма твоя, сестричко! Вже моєї голови не видно – коли б хто глянув з-перед хати. Чи не досить глибини такої? Думаю, досить.
          Олечка лежить і мовби очікує: коли я вже вирушу в ту свою останню дорогу? Та вирушиш, Оле! Є кому споряджати і спровадити. Є я, Назарко, братик твій, єдинокровний.
          Бувало  раніше,  помре  дівча,  уже  доросле,  переночує  в себе вдома під читання, молитви та пісні й плачі, наступного дня виносять ту дівчину міцнорукі хлопці. У труні, звичайно, виносять.
          Віко до тієї труни – під хатою у вінках та квітах. Та й хрест поруч. У тебе, Олечко, як бачиш, ні труни, ні віка до неї, ні хреста. Ба! Ти ж усе розумієш: зробити оте чи ось те ні з чого і ні на чому. Одне, що є, є кому майструвати. Та й тільки. Та не дивуйся, Оле! Не лише ми – село забуло,  що  таке  труна.  Село знає ями, Антошу і дзвони. Хоч то вже не село, вибач, сестричко, а – напівкладовище, цвинтар. Ми не кажемо про сільраду і ще там про когось. Ми кажемо про труну, або ж домовину. Дім-хату. Маєш, Олечко, ряднинку, виткану на верстаті маминими руками. І татовими. І ніхто вже її від тебе, себто від нас, не поцупить! Ніяка Манька.
          Назарко обгорнув сестричку тим ряденцем, як бабця-повитуха обгортали її, тільки-но спійману в капусті, полотном, і неспіхом – бо хто з покійником і куди поспішає? – узяв Олечку наперед себе, щоб нести.
          Як покійника виносять із хати, на порозі нахиляються із труною до самої землі тричі. На сінешнім порозі роблять те саме.
          Труну з тілом дівчини – або парубка – хлопці беруть на дужі ремена. Попереду – корогви – несуть їх дядьки старші й діди – та піп-батюшка в ризах іде, та півчі – аж тоді вже несуть віко дівчатка молоденькі й хлопці-підпарубки.
          Весь-увесь світ за померлою плаче-ридає голосами рідних батьків, сестер і братів, дружок,  світилок, бояр… Бо це не весілля. Коли гримить весілля, небо над землею підноситься високо. Радість бризкає з кожних очей. А це… не те весілля. Ой!..
          – Встань, донечко, подивися, хто до тебе прийшов!
          А прийшло товариство. А прийшли дівчатонька, квіти незів'ялії. Прийшли господарі з господинями, діди, як апостоли, жінки, як святі жони, поприходили. Парубонько, тобі найдорожчий, мов дуб той серед поля, побитий громом, іде, у землю грузне.
          – Встань! Обізвися!
          – Бровку! Не плач! У мене руки відвалюються, така вона, Олечка, нелегка стала.
          Дівка, яку хоронять, не встає, не озивається. Мати, як та чайка-небога, кигиче-просить:
          – Люде! Простіть моїй дитині вчинок недобрий, якщо він був, образу, неделікатне слово! О Господи всесильний!
          – Хай Бог їй простить!
          – Нехай Бог їй не пам'ятає!
          – Нехай… матінко…
          Назарко таки прикляк із Олечкою, поклав її на стежку, що смутніє у садок-руїну.
          …Корогви мають, процесія іде, співаючи. На корогвах малюнки. Тут Ісус щойно в яслах народився. Тут він, Христос, кількома рибинами натовп голодних людей нагодував. Декілька лише рибин – і голодні стали ситими!
          Назарко підпрягся – узяв за два кінці ряднину і так тягне-смикає на тій ряднинці Олечку. Бровко і собі вхопив зубами за край рядна. А сонце світить, промінням переливається – стежку стеле. А пташки щебечуть свої пташині за Олечкою молитви. І могилка недалеко уже. Зовсім таки близько.
          Але треба перепочити. Нікуди могилка не дінеться. З тими могилками таке: всякий мусить мати чи могилу, чи могилку.
          От і доплуганились. От і прийшли-приволоклися.
          Хоч процесія і зупинилася, хори земні та небесні перекривають один одного і творять щось наднебесне і надземне. І немає смерті. Життя одвічне і вічне, лише міняє форми. І вмирає не народ – окремі його діти відходять, дорослі чи невеличкі. Хтось вмирає, а хтось народжується.
          Назарко присів коло сестрички, погладив її личко, ручки, ніжки. Душа покинула тіло. Душа твоя, Олечко, нехай не гнівається, що на склянці з водою на вікні нема цілушки з хліба. Нема хліба, нема цілушки, Оле. Є вода одна.
          Домовину з покійником опускають в яму або на мотузках, або на рушниках. Як із дівчиною чи там із дівчатком – на рушниках. Такий закон. Як же нам бути, Олечко? Ну, як?! Де ті… рушники? Руки хай відсохнуть тим, хто їх забрав. Це ми вже думаємо, не кажемо, Господи, прости.
          Назарко схилився над сестричкою, цілує в чоло. Так мама цілували татка, як їх сільрадівці виштовхували з хати.
           – Прощаймося, Олечко! Назавжди! Душі наші бачитимуться. І часто будуть у небі стрічатися. Ми – ніколи-ніколи!
          Огорнув братик сестричку ряденцем, узяв за кінці те ряденце і поволі-поволеньки опускав на саме дно хатки-могилки!
          – Прощай, Оле!

          Довго Назарко над Олечкою сипав-насипав горбок.
          Заступ не слухався, крихти землі скочувалися з його блискучого леза. Черешня стоїть, ніби Мати Божа із піднятими до неба руками. А нижче сонця яскравіє… хрест.
          Назарко впав на теплу землю і приплющив очі.

       

         – Ба-м!
         – Ба-ам!
         – Ба-ам-м-м!
         І зазвучало в Назарковій душі: “Упокой, Боже, душу раба Твого, учини його в раї, ідіже лиця святих…”.
         Назарко молитися не вміє – мама не встигли навчити і проказувати отченаш, і хреститися, і бити поклони перед образами. А дещо-таки знає. Не зовсім не вчений. Недовчений, можна сказати. Так правильніше. Знову лине: “Упокой… раба… в раї…”. І стало оте “упокой” повторюватися в пам'яті: упокой, упокой, упокой, упокой…І дзвонять дзвони.
      –…ам-м-м!.. ам-м… …м-м-м…
         Назарко намацав коло ніг сухенький гострий патичок і надряпав на горбкові-могилці: 1930-1933. Люди пишуть імена вмерлих на хрестах і роки їхні – коли хто жив – пишуть. Назарко нічого більше не писав. Хіба і так не знає, кого він тут поховав? І знає, і не забуде. Вічна тобі пам'ять, Олечко!
         Амінь.                   

      (Уривок із повісті-реквієма “Під хрестом”)


      З дружиною, з сином та онучкою Інночкою

       

      СІРА ТЕЧКА

           Ранок.
          Після підйому, зарядки, сніданку групи підбирали на подвір'ї все непотрібне: сухі галузки, папірці, занесені вітром, камінчики. Потім старша групи затіяла гру “Листоноша”. Хлоп'ята і дівчатка готували – хто кому хотів – “листи”. Писали кілька слів або малювали що-небудь.
          – Ти кому, – нахилився Федик до Юрчика, – нашкріб?
          – Анжелці, – показав Юрчик намальоване серце. – Не нашкріб – намалював.
          – Тю-у! Хи-хи! Я теж їй – накарлючив одне слово. З двома “Л”.
          – З двома “Л”? Зрозуміло.
          – Юро, чого воно так, що пацанва отримує справжні листи, вітання-телеграми, навіть посилки, а я – ні?
          – Нема кому тобі писати-присилати.
          – Як нема “кому”? В когось є, в мене чомусь нема? І пишуть, і присилають. Хтось тут, в будинку, затримує.
          – Ну-у? Хто?
          – Мама-директорка – хто ще? Беруть і ховають нащось.
          – Де ховають?
          – В кабінеті.
          – Ходімо і скажемо їм: віддайте все, що Федикові написано! Ще й вибачаться. Бо як інакше?
          Хлопці оглянулись навколо. Хто із вихованців ще пише-малює, Іван Іванович дивляться в журнал. Чи не “Барвінок”. Федик і Юрчик, покрадьки шугнули поза кущі, біля камінної брили, на яку вибирається, буває, Ганнуся, здіймає руки догори і примовляє: “Вітрику-вітре, ти скрізь шугаєш, багато бачиш: де мої мама?”. Просить сонця: “Сонце-сонце, високо ходиш, усе тобі видно. Де мої мама?”. Благає птиць піднебесних: “Птиці-птахи, далеко літаєте – що вам не відомо? Де мої мама?”, вибігли на доріжку і – в парадні двері будинку. Двері кабінету виявилися незачиненими. І нікого там нема.
          Хлоп'ята відразу кинулися до стола, до шухляди. Всячина є: списані й несписані аркуші, олівчики підфарбовувати губи і під очима, кольорові олівці, флакончики якісь, приємні на запах, і ні конверта тобі, ні листа-телеграми. Юрчик подивився на шафу. І Федик накинувся на ту схованку. Дверцята легко відхилилися. На поличках сторчма стоять книжки, більші й менші. Вище лежать стосом течки. Це ж у такі картонки люди ховають усякі папери. І Юрчик  підказав Федику:
          – Ось де вони!
          Але високо. Юрчик став навкарачки. Федик здогадався вибратися на нього. Ледь руками дотягнувся до тих тек. І потягнув за нижню до себе.
          Вся купа картонок – шарах! Йому, Федикові, на плечі й розсипалася на підлозі. Білі, коричневі, сірі. З цифрами, написами-прізвищами та іменами й по батькові.
          – Дивімось, що всередині! – загарячкував Федик.
          – Читай зверху! – радить Юрчик. – Прізвища читай.
          Трапилася тека Олрідж Анжеліки, Українець Ганнусі Григорівни й ще інших. Є і цифри, яка група: старша, середня чи молодша.
          – Де моя тека? – спитав сам себе Федик. – І теку сховали?
          Юрчик прочитав на сірій картонці: Бусол Федір Богданович і до Федика:
          – Не твоя?
          – Моя! Моя! Ось де вони!.. листи, телеграми!
         Течка зав'язана двома шнурками. Руки Федикові тремтять. Зубами спробував розсмикати ті шнурки. Не піддаються. Сильно потягнув за кінці мотузочків і вирвав із картоном. З теки посипалися папірці, випав немалий аркуш паперу. Федір ухопив його, сів на підлогу й узявся читати.
          Замість “Дорогий наш синочку Федунику”, виведено кривулястими буквами: “Роз-пис-ка”.
          – Чому розписка? – здивувався Федик. – Чому?
          Він не заглянув у течку, потрусив нею. Нічого більше в ній нема. А є папірчики, чужою написані мовою. Рецепти чи що? Є і довідочка. Й жодного листика.
          – Бери ти, Юрчику, читай ту “розписку” – мені – не хочеться.
          Юрчик прочитав:
          – Ми, Бусол Богдан…
          Федик стрепенувся, зрадів, звівсь на ноги:
          – Бусол Богдан? Адамович? Це ж мій тато!
          Вихопив аркуш в Юрчика, вдивлявся в написане. А написано далі: “інженер заводу… Бу-сол Ем-ма Стахівна, бухгалтер…”.
          – І мама! – зойкнув утішений синок. Розглядав кожну букву. “Через не-спри-ятли-ві побу-тові умови ми змушені відмовитися від бать-ківських прав на сина (Бусла Федора Богдановича) і  здати його на державне утримання та виховання. До того, у  Федора хвороба – вовча паща. Якщо хтось із громадян України чи зарубіжжя схотів би всиновити Федора, заперечень із нашого боку не буде. В чому розписуємось”. Число, місяць, рік.
          – Зреклися! – скрикнув Федик. Потім сміявся і плакав: – Ніякої пащі в мене уже нема. Операція ж була.
          – Треба утікати, – застеріг Юрчик.
          Ніби непомітно й несподівано до кабінету впливли Хмарка на хмарі. Директорка! Знов у них волосся на голові сиве, а сукня – сіра. Блискавка буде, може, і грім.
          – Що ви тут, любчики мої, натворили! – сказала мама-директорка.
          – Та-а… шукали… – почав Юрчик.
          – Знайшли?
          – Ага! Знайдеш…
          Замість блискавки і грому, директорка обняли хлоп'ят, дістали з відерця під столом по конфетині й дали хлоп'ятам.
          – А тепер поможіть прибрати розкидане.

                                                       (Уривок із повісті “Скрик”)

       
      Г.Храпач “Портрет матері”. Картон, олія.

       

      ДЗВІН  БАНДУР

                      Гей, кобзо моя,
                      Дружино моя,
                      Бандуро моя мальована!
                      Де ж мені тебе діти:
                      А чи в чистому полі
                      спалити,
                      А попілець на вітер
                      пустити,
                      А чи на могилі положити?

                                     (Народна дума)


           Людно біля храму. На ринку – ціле стовповисько.
          Гамір, сміх, окремі вигуки сягнули, здається, самого неба і, подібно окропу в казані, глухо клекочуть та перевертаються.
          Кожний базарувальник – пан чи останній сірома – тут має свій інтерес. А то і зиск. Ось пейсатий жидок пропонує щось купити миршавому ляшкові, ось лупоокий кавказець перемовляється чи не з кримчаком-татарином, ось молдаванин із бочечки в кухоль цідить вино циганові.
          Трохим проштовхувався у цьому вировиську. За ним ступав молодик із кобзою. Трохимові впала в очі шабля. Чорний, ніби пропханий через усі димарі Зінькова, торгівець зметикував зразу, що перед ним у посполитій подобі справжній козак, і заломив за товар свій королівську ціну.
          – Сталь дамаська! – торохтів турок. – Сталь дамаська!
          Запорожець торкає синє лезо шаблюки пальцем, кривиться, хитає заперечливо головою – ніяка то не східна сталь! – та ще словами збиває вартість домахи. Стамбулець і сам знає, що зацінив за зброю, як за рідну маму. Але час такий настає, що й кілок підмінить стрільбу. А Трохим уже дістає з глибини кишені полотняних шароварів жменю мідних та золотих монет і сипле торговцеві в пригорщу. Плата була щедрою. Правовірний вихапує із-за шовкової пазухи своєї пістоль і торбинку пороху і подає запорожцеві: бери як подарунок, і проказує:
          – Аллах над нами і перед нами!
      – Якщо комерцію, бусурмане, ведеш не по правді – бороду, як іще стріну, обсмикаю до волосинки. За пукалку і приправу до неї – дякую.
          – Юсуф, – заторохтів знову турок, – свідчить іменами доньок Джаміле і Мюрювет, що чесність – його заповіт. Іль алла!
          – Ну-ну!
          Збоку стояв гарної статури юнак із кобзою. До нього і вчепилися двоє лірників. Сліпці мали поводирів, ті вказали на незнайомця. Рипнувши в ліри, співці зажадали від Ладимира:
          – Ми такого не бачили в себе. Ходімо до старшого цеху – нехай відріже тобі торбу.
          А воно так, що кожен цех кобзарів та лірників має свою, сказати б, парафію. Сторонній не сміє в ній промишляти, ходити, збирати що хто дасть. За спів та гру. Відрізати торбу – то є позбавити права кобзарювати.
          – Гетьте, братове! – мовив твердо Ладимир. – Ото як вріжу та відріжу – рук не простягнете по милостиню.
          – Диви! – знітилися ті. – Ми – що, ми – нічого. Але ти, мовби не свій тобто,  а чужий. Ідемо-ідемо, як ти кажеш, геть.
          Трохим і Ладимир попхалися далі, виборюючи дорогу крутим плечем і ліктями. О базаре! В кого є охота чи потреба дізнатися, що діється у Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї, – потрися побіля купців-продавців, заїжджої шляхти, а найпаче – біля кобзарів і лірників, котрим немає кордонів у цілому світі. Поміж возами і мажами узнаєш, чим дихає посполитство, гнане панами, забуте самим Господом Богом. Зле є нині мужикові православному.
          На пагорбку, на вільному місці, кобзар-сліпець перебирає струни. Його оточили цікаві послухати: дядьки, молодиці, хлопці, дівчата. Громадка зібралась. Кобзар же інколи втне такої, що і в танець закортить піти.
          Поки що мелодія була сумною. Рокітливий голос допитувався:
          – Тихий Дунаю,
          Що я своїх козаків на тобі не видаю? –
          Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славутича:
          –  Дніпре-батьку…

          Враз над головами пониклих слухачів роздалося негучне, але владне:
          – Пугу! Пугу!
          Трохим радо відгукується:
          – Козак з Лугу? Чую тебе, Остапе!
          Он там, у стороні від базарного стовповиська, сиділи кобзарі та лірники. Чималенько їх зібралося. Трохим підійшов до статечного на вигляд, з буйною сивою чуприною невидющого старця. Віталися, обіймаючись. Ладимир стояв неподалік. Хоч він, вважайте, незрячий, стовбичити отак було йому ніяково. Нагнувся до постола – немовби шнурок перев'язати. Трохим допитувався у старого:
          – Як ся маєш, пане-брате!
          – Не посо1.
          Остап струснув прижовтілими на вітрах та сонці довгими вусами і заспівав, акомпануючи на кобзі:
              Коби мені кумса сяна,
              А до кумси ще ирини
              І бутен був новичану,
              Каравана, як перлина2.

          І додав:
          – Жартую крізь сльози. А скажи-но, братику: звідки вітер віє?
          – Вітер віє із Низу та Лугу.
          – Притоптана трава – що буде далі?
          – Хмарить – на грозу.
          – А – бути їй! Бути! Хай Бог благословить.
          Кобзар намацує Трохимову руку, говорить:
          – Кудень3 лиш починається, на нас чекає галусть і кумса4.
          – Є пристань?
          – Гройсман, чую, підсмажує щось.
      _________________________________
      1. Посо (на мові лебіїв-старців) – нічого.
      2. Коли б мені хліб святий,       
          А до хліба трішки сиру,           
          А до сиру склянка пива       
          Та дівчина молоденька.
      3. Кудень – день
      4. Галсть, кумса – сіль, хліб.

          По мові тій Остап зашнурував кобзу в торбину, поклав руку поводиреві, малому хлопчині, на плече. Отак і рушили – ще Трохим із Ладиміром – до корчми, відомої на всю округу несмачними, але дешевими стравами. Знав кобзар, куди віддалитися для бесіди і вгамування апетиту. В цей закапелок не загляне дука-багатій, знатний шляхтич, а чи грошовитий купець – одні посполиті витирають тут штанами лави, ліктями дошки столів – то якраз і до ладу Гройсманова “вілла”. А ще: Берко, він же Гройсман, – скринька із новинами. Лише б запахло грішми. Вуха має корчмар наструнчені не тільки на Зіньків, Меджибіж, Сатанів, Кам'янець, Кременець… Інколи й Варшава, а то і Москва на язиці йому сковзаються.
          – О! Прошу! Пан Остап не минув мій палац!
          Прибулі сіли за вільний стіл у куті халабуди й стали прислухатися до гамору на сусідніх лавах. Трохим замовив пиво, рибу і хліб. За мить жерстяна таця з глиняними кухлями та кавалками недосмаженого ляща в макітерках були перед гістьми. А також буханець. І трапеза почалася.
          Остап нахилився до Трохима, сповіщав:
          – Я оце мандрую з Волині, стрічався з прикарпатцями. Кругом те, що і в нас: неволя, знущання панства і католиків над нужденним людом. Але і накипіло вже посполитим на душі!
          – Чи пора бути весні поперед провесни?
          – Що ні – то ні! Усьому свій час.
          – І грозі. Нині ж в нас день “визволення у майстри”. Напевно вже збираються співці з учнями своїми.  Стане сонце в зеніті – почнемо. Я, яко старший цеху, дам і майстрам, і визволеним наказ нести слово заклику між люди: озброюватись, групуватися. Про це мав-єм розмову з Верланом.
          – Чув про такого сокола!
          У Остапа свіжі враження від зустрічі у Шаргороді з сотником надвірного війська князя Любомирського Осипом Верланом. Удвох вони довго сиділи, обмінюючись чутками про вчинки і кривди панів супроти їх підданих, про бунти селян. Час уже діяти. І сказав кобзар:
          – Надіюся, незадовго з ним, Верланом, побачишся. Він шукає таких, як ти.
          – Дякую на доброму слові, – розчулився Трохим і мовив:
      – Ще маю прохання до старшого цеху кобзарів і лірників:
          – Говори! От іще…
          – Зі мною ось парубок. Незрячий, а співака нівроку. Та й дещо розуміється на нашому ремеслі. Був би нам побратимом. Визволи бідолаху в кобзарі. Ладимире, підійди-но ближче до пана-отця!
          Парубок піднявся з лави, підступив до Остапа, вклонився.
          – Це я, батьку. Гуляй-Вітер.
          – Чую голос могутній, – стрепенувся сивочолий співець. – Послухає тебе, сину, братія-товариство і вирішить твою долю. Не журись.
          Сліпі та видющі за столами обмінювалися вістками, передавали з-під поли під полу зброю. Коли підкочувався кочмар, перескакувала розмова на дріб'язки буденщини і на жарти. Жид здогадувався,  що між цими людьми щось криється, варте його уваги. Щоби добути новин, хоч на ламаний гріш, став підкидати і своє хитре кругле словечко.
          – Слава Богу, – інформував Берко, – що королем у нас таки… Август!Московити не проспали…
          Котрийсь із присутніх огризнувся:
          – Цар, король, султан – одним миром мазані.
          – Його мосць, – закидав словесну вудочку далі Гройсман, – виховувався у нашому Кам'янці, за подолян він постоїть горою.
          – За єзуїтів?2 – не втерпів той же голос. – Вони ж бо доводили Августина до розуму. І Пітеру подякує – відстояв йому трон.
          – Вай-вай! Петербург так далеко! – вдавано жахається ізраїльтянин.
          – Час не стоїть, – мовби сам до себе мовив Остап і поклав руку на плече поводиря.
          На дзеньк струни співці швидко вимелися з шинку.
          Сонце сипало проміння зверху. Наближався полудень. Ринок гудів, та вже глухіше. Можна було ходити вільно у 
      поріділому натовпі. Але базар – то базар. Он паненя вчепилося до хлопа. Той сюди, той туди – а воно за п'ятами йому ходить.
      Обернувся дядько та як плюне напасливому прямо в очі! Поки воно, злорадне, обтиралося та прокліпувалось, довга сіра свита зникла. Або ще: не втримаєшся, щоб не  засміятись! Щупленький ляшок замахнувся нагайкою на дебелого фурмана від волів. Хлоп-здоровило відчепив люшню від гарби і кинувся на обидчика. Торгівля проте якась не така, як завжди. Хоч воно все йде, як споконвіку йшло: продаж-купівля, купівля-перепродаж, обмін… Як придивитись, угледиш: пістолі, шаблі й гаківниці – довгі рушниці – переходять із рук в руки. Мабуть, і гармату можна тут придбати. Із ядрами.
      ________________________________________________
      1. Август Лещинський посів трон у Варшаві завдяки Росії.
      2.Єзуїт – член чернечого ордену “Товариство Ісуса”, найвойовничішої організації католицької церкви.

          Кілька десятків кобзарів і лірників уже сиділи на горбку. Гомоніли поміж собою, побренькуючи на кобзах і гудучи на лірах. Як появились Остап і Трохим з Ладимиром, уся братія заворушилась.
          – Хвала Господу! – привітався старший цеху.
          – Навіки хвала! – відгукнувся пагорб.
          Остап запитав, дотримуючись звичаю:
          – Браття, з чого почнемо: з пісні чи з плачу?
          – З пісні!
          – Так бути! Хто має учня-молодика для визволення, зголосіться!
          Один за одним отці-співці називали наймення свої та учнів своїх.
          – Маю і я від себе юнака, – вів далі Остап. – Чи дозволите мені поставити його на іспит перед вами?
          – Дозволяємо! – покотилася луна.
          І – почалося. Ладимир дослухався: що і як мовилося, мов крізь густюще марево, вдивлявся, що діялося. Трішки бачив. Кожне слово, кожен рух учня, якого екзаменують, запам'ятовував. І приміряв чуте-бачене до себе. Зіграти і заспівати, мабуть, зуміє. Дотриматися порядку – хто знає?
          Підійшла черга і до нього. Трохим насторожився. Остап мовив:
          – Право екзаменатора, Карпе, передаю тобі, як найлітнішому після мене. Веди іспит. Свого підопічного оцінювати не можу.
          Карпо ж споважнів, скинув з білих патлів бриля, розпорядився:
          – Дай, отроче, належне скарбникові!
          Ладимир кинув касирові цеху карбованця, що перекочував умить від Трохима, і наклонився. Тоді він встав перед екзаменатором і проказав тричі:
          – Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас!
          Вся братія гучно ствердила:
          – Амінь!
          Ладимир кланяється іще нижче Остапові, як належить учителеві, каже:
          – Покірно дякую вам, пан-отче… – тут би повторити мовлене уже: – “…за ученіє, за молитви Ісусові, за слова євангельські, за псалми спасительні, за Мойсеїв закон”, та як проречеш усе те: навчителя і в живих нема.
          Остап нетерпляче кашлянув. Трохим підвівся і сів на камінець у запиленій траві. Ладимир схопивсь і продовжив:
          – Дякую і за людське добре серце. А ви, нижча братія і старшая, благословіть мене на всі чотири сторони!
          Карпо-екзаменатор ще більше споважнів і поставив питання:
          – Усі присутні, чи не обікрав кого цей учень?
          Такий вродливий, такий довірливий – хіба піде на таке?
          – Ні-і! – була відповідь.
          – Чи не облаяв когось?
          Двоє худошиїх, що стрілись було на базарі, й собі, разом з громадою, проказали:
          – Нічого не було такого!
          Екзаменатор полагіднішав і запропонував:
          – Розкажи, юначе, про себе. Може, пани-брати і не стрічали тебе ніде.
          – Стрічали! – відгукнулись худошиї співці, згадавши недавнє на базарі.
          – Не стрічали! – перекрили ті голоси інші кобзаряни.
          – Хто тебе, отроче, учив грі та співу?
          Ладимир здригнувся від згадок, але вів мову спокійно:
          – Змалку мене вчили отець-батько, хоч вони трималися дому. Підростком я водив пана-отця Овсія.
      – О-о! – загули кобзарі та лірники.
          Тут не один із них тяжко зітхнув і осінив себе тричі хрестом, шепочучи: “Царство небесне тобі, Овсію, мученику і сміливцю!”.
          Скарав кобзаря Ленгоф, володар Сатанова і чверті Поділля. Овсій картав католиків і їхніх спонукателів. Ленгофу-Синявському же викрикнув у саму його, княжу, пику: “Згинеш, і твоя ледача Річ Посполита розвалиться! Нині поневолена Русь-Україна воскресне і возрадуються люди її принижені! Це я знаю і бачу!”.
          – На палю його! – гарикнув князь, і вже несли загострений кіл. Сміявся, реготавсь кобзар над панами, поки той кілок не дістав йому до горла.
      – Зір мій пропав, – далі вів Ладимир. – Не знаю причини.
      Екзаменатор продовжив:
      – Нехай молодик подає хліб-сіль!
      Ладимир підніс кожному до рук булку, рибину і пустив по колу чарку. Обділивши так усіх, сам стежив, як вживає братія його частунок, чи, бува, не нехтує ним. І старший процедури екзаменів Карпо спожив свою порцію. Ладимир усім кланявся і питав:
      – Чи довольні ви моїм хлібом-сіллю?
      – Довольні! – відповіли співці. – Премного вдячні!
      І кожен, хто сидів, ставив 1 питання екзаменованому.
      – Кого ти, братику, знаєш з великих співців Поділля і України? – зацікавився старший із довгошиїх.
      – Знаю, – не вагаючись, сказав Ладимир, – ім'я Герасима Бездольного, Івана Сироти.
      – А ще?
      – Грицька Любистка!1
      – О! То царський підметок, а співак знаменитий. Кого знаєш із великих сподвижників нашого люду?
      _________________________________
      1. Григорій Любисток – лірник і кобзар. 1730 року його було взято до царського двору. 1731 р. він утік, але цариця Єлизавета Петрівна вернула його до Петербурга. 1742 р. одружився, 1743 р. “пожалован дворянством” і купив собі, вже будучи “полковником”, землю на Лубенщині.

      – Знаю життєпис Хмельницького Богдана, Кривоноса життя, Богуна… Тепер озивається Верлан…
      – Проспівай-но, отроче, – знову взявся Карпо за кермо екзаменатора, – “Втечу трьох братів”.
      Обійняв Ладимир бандуру, пам'ять від батька, пробігся чутливими пальцями по всіх семи струнах і підпоміг собі голосом:
               Ой то не пили пилили,
               Не тумани вставали, –
               Як із землі турецької,
               Із віри бусурманської,
               З города Азова, з тяжкої неволі
               Три брати утікали.

      Співцям, котрі багато знали і вміли, дух перехопило – з таким болем і з такою силою почав учень свій спів. Екзаменатор, проте, був незворушний. Перепитав:
      – Що сказано після слів: “Аж тільки своїх братів слідочки забачає?”.
      Вдихнув Ладимир повітря і, давши волю голосові, речитативом проказав-проспівав:
               Побило козаків в полі
               Разом три недолі:
               Перша недоля – безводдє,
               Друга недоля – безхліб'є,   
               А третя – буйний вітер із ніжок валяє.

          – Доста! Досить! – плеснув у долоні Карпо. – То була дума. Пісню вибирай сам.
          І таке було під силу юнакові. Хто в Україні не співає? Хто не знає не те що печальних, а й жартівливих притч-пісень? Ладимирові закортіло повеселити кобзарську рать. І він заспівав:
               Оженився щиглик
               На тихім Дунаю,
               Оженився, утратився,
               А жінки немає.

          І мовив слово Остап:
          – Це вже не учень-молодик, самі, добродії-майстри, усвідомлюєте. Чи, може, я лукавлю?
          – Та ні, батьку! – загалділи співці. – то таки – майстер.
          Остап наказує-припрошує екзаменованого підійти ближче. Ладимир зупиняється у двох кроках від старшого цеху, тричі кланяється у пояс і тричі проказує:
          – Господи Ісусе Христе, помилуй нас!
          Остап і вся братія радо вимовляють:
          – Амінь!
          Ладимир знову просить благословити його на всі чотири сторони.
          – Бог благословить! – дружно проказують співці.
          З гурту сивий, як біль, дід подає Остапові нову на одинадцять струн кобзу-бандуру. Старший цеху ремінь інструмента навішує собі на шию, а потім – Ладимирові. Вся братія урочисто і злагоджено вигукує:
          – Сталося! Відбулося!
          Остап кладе собі на полу великого мідного п'ятака і кидає Ладимирові – теж на полу свити – цю монету: на щастя і на добро. І всі тут сущі напучують визволеного:
          – Гряди, співаче, во ім'я Господнє та в ім'я воленьки-волі. Доріг у тебе: чотири! а світ-Україна несходимі.
                                                                  

      Уривок з історичного роману
      “Струни рокочуть на сполох”) 

      БО ТО – БАТЬКІВЩИНА

          Летить молодий Бусол понад ставом, коли чує:
          – Квак! Наше болото… найкраще!
          “Знайшли лупоокі чим хвалитись!” – засміявся Бусол
          Летить він, Бусол, понад лугом, чує:
          – Дир! Наша осока і наші верби та струмочок – пречудові!
          “І деркачики хвалять свій закутень”.
          Летить Бусол понад полем, а з високості лине:
          – Мій край найкращий у світі!
          “І жайвір тієї ж – вихваля свою округу”.
          – Буслиха, і татко Бусол не раз говорили: “Нема кращого краю, як той, де ти народився!”. Чого це так?
          – Бо то Батьківщина, – сказали Буслові СТАВОК, ЛУГ, ПОЛЕ І НЕБО.
                                  

      (Із книги “Вибране”)

      НОВІ ШАТИ

              Зітхнув Кленок: – У мене
              Вже листя не зелене,
              Якесь воно жовтаве,
              Аж ніби золотаве…
              Калина рада: – Клене!
              Й моє вбрання черлене.
              Пошила Осінь-мати
              За ніч нові нам шати.   
                               (Із збірки “Вибране”)

       


      НЕ ВМРЕ НАШ КРАЙ
      (колискова)

              Спи-засни, дитино:       
              Люлі, баю-бай.
              Ні! Не вмерла Україна
              І не вмер наш край!
          Приспів:
              Сяють зорі сині,
              Сонце світить нам.
              Україна не руїна,
              Українонька-Вкраїна
              Дім наш і наш храм!

              Спи-засни, мій сину,
              Люлі, баю-бай.
              Маєш неньку Україну,
              Мужнім виростай!
          Приспів.
              В щасну спи годину,
              Синку, баю-бай.
              Є і буде Україна,
              Знай і пам'ятай.!
                                       (Із збірки “Вибране”)

      *     *     *

              Впала зіронька
              У річку,
              Засвітила срібну
              Свічку,
              Не погасла в річці
              Свічка –
              Стала сріберною
              Річка.

        
      Г.Храпач. “Дорога до лісу”. Картон, олія.

      ВЕСЕЛКА

              Межею, де пшениця,
              З Дніпра іде, із броду,
              Несе у відрах воду.
              Ячмінь торкає вуса:
              – Вже досхочу нап'юся!


      У ЧОВНІ

              Коли я у човні,
              Незвичне все мені:
              Ось хмарка підо мною
              Пливе сама собою,
              Вербиця й осока
              Стоять вниз головою
              Край берега ставка,
              І Сонечко мітлою
              Своєю золотою
              Щось заміта на дні,
              Коли я у човні.



      Я

              Якого я роду?
              Якого народу?
              Захожий чужинець?
              Я чесного роду,
              Син свого народу,
              Я – УКРАЇНЕЦЬ.


      ХРЮ І РОХ

              В тихім березі жило
              Споконвіку джерело.
              Біг струмок у яр із нього,
              Джерела того дзвінкого.
              І вода була – смачна.
              Пити хочеш? Ківшик на!
       

      І

              Хрю із Рохом, поросята,
              Льохи-матінки двійнята,
              З дому-сажу утекли –
              Джерело те ізнайшли.
              Хрюкнув Хрю: – Я хочу рити!
              Рохнув Рох: – То будем… рити.
              Узялися Хрю і Рох
              Та завзято так, удвох,
              Скільки мали сили, рили
              І топтали, і місили…
              Хрюкнув Хрю: – Уже ходім!
              Рохнув Рох: – Ну, то ходім.
        

      ІІ

              Зупинилися у полі
              Поросята. Бараболі
              Дозрівають, буряки,
              Морква, мак і кабаки…
              Хрюкнув Хрю: – Я хочу рити!
              Рохнув Рох: – То будем… рити.
              Заходилисб Хрю і Рох –
              Не за двох, а за п'ятьох –
              Скільки духу мали й сили:
              Гризли, рили і місили…
              Хрюкнув Хрю: – Он що за лан?
              Рохнув Рох: – Та… це баштан.
              А на тому на баштані
              Кавуни ще й баклажани…
              Йди, будь ласка, вибирай
              Тільки спілі – споживай.
              Хрюкнув Хрю: – Я хочу рити!
              Рохнув Рох: – таж… будем рити.
              І накинулися вдвох –
              За п'ятьох, ні! за шістьох –
              І топтали, і місили,
              Що аж рила натомили.
              Хрюкнув Хрю: – Якби хто нас
               Обидвох відвіз на Марс!

       

      ІІІ


              Корабель з'явився з неба:
              – Вам на Марс! Як є потреба,
              То заходьте у салон,
              Місце є для двох персон.
              Сіли. І в ілюмінатор
              Поглядають поросята,
              Бачать: он пливуть хмарки,
              Місяць он, зірки й зірки…
              Онде Марс. І марсіяни
              Позбирались край поляни,
              Де летовище. У них
              Квіти, хліб і сіль. Рух стих.
       

      ІV

              Рох і Хрю по трапу сходять,
              Та очима так поводять,
              Мов шукають тут чогось.
              Може, нам таке здалось?
              Хрюкнув Хрю: – Я хочу рити!
              Рохнув Рох: – То… будем рити.
              Рила в землю. Тут таки.
              Грудомахи і грудки
              Полетули. Марсіяни
              Без привіту і пошани
              Впхнули в корабель гостей.
              – Де їх взяв, там скини! О'кей.

      V

              Тут могли буть бараболі,
              Морква, мак і буряки
              Та смаченні кабаки, –
              Чорні гони голі…
              Збоку глянули – рілля.
              Вихорець по них гуля.
              Рохнув Рох: – І тут ми рили.
              Хрюкнув Хрю: – То що, як рили?
              Я братухо, щось би з'їв.
              Йдімо звідси!

       

              А за яром
              Луг рядном розкинувсь карим.
              Не рілля і мов рілля.
              Вихорець-вітрець гуля.
              Сумно, тихо, як в пустині.
              Ось що натворили свині!
              Джерела нема, ківша.
              Аж болить мені душа!
              Хрюкнув Хрю: – Вже хочу пити!
              Рохнув Рох: – Ой, пити! пити! –
              І заплакав гірко Рох:
              – Я внутрі весь пересох!
              Ми і тут, мій брате, рили.
              Хрюкнув Хрю: – То що? як рили?
              Йдім-ходім додому, в саж.
              – Йти не можу.
              – Сядь, приляж.

       

      VІІ

              І сиділи, і лежали
              Хрю із Рохом – так охляли –
              І заплакали. Удвох.
              – Їсти! Питоньки!
              – О-ох!

              Певно, Хрю і Рох  знайдуться.
              Бути може, доберуться
              До матусеньки самі.
              В мене інше на умі:
              Це ж вони попотинялись
              По світах, а чи набрались
              Глузду-розуму? Як ні,
              Жалко дуже їх мені!
                                              (Із книги “Вибране”)


      ХТО КМІТЛИВІШИЙ?
      Загадки

              Там доорює, там сіє,
              Трусить яблука в садках
              І малює, як уміє,
              На листочках і листках.
              – Ну й завзята ж у роботі!
              – Так зате вся в позолоті!
                                                          (ьнісО)

              Жовтобокий карапуз
              Брів городом та й загруз,
              Бо насіння стільки має,
              Що аж боки роздимає.
              Через те загруз…
                                                          (зубраГ)

              Була сижуха
              В семи кожухах:
              Порозрізали,
              Пороздягали…
              Сидить сижуха,
              Животик чуха,
              Весела наче,
              А кухар… плаче.
                                            (ялубиЦ)

              Що воно за дивна птиця?
              Світла денного боїться.
              Дзьоб гачком, великі очі
              І не спиться їй щоночі.
              – Ху-гу-гу! – кричить-співа.
              Відгадали? Ні?
                                               (авоС)

              І наткала ж полотна!
              Вся ним вкрита далина:
              Села і міста великі!..
              Поле, ліс, луги і ріки,
              В біле вбралася сама:
               – День вам добрий! Я… 
                                                     (амиЗ)

             Ганяє свинку до воріт.
             Вона, мала, бокаста,
             То норовить злетіть в зеніт,
             То попід ноги шаста.
             …Зібрались тисячі людей,
             Щоб подивитися… 

                                                 (йекоХ)

              Гладить бороду дідусь:
               – Через річку і ставок
              Ось мостить місток візьмусь
              Без колод, стовпів, дощок.
              – Ви, дідусю, це всерйоз?
              – Усерйоз – я ж дід…
                                                  (зороМ)

              В землі одне побуде,
              В комору сто прибуде.
                                                 (онреЗ)
              Тіло – патичок,
              Серце – вугличок.
                                          (ьцевілО)

              Хто спить на морозі
              В сніговій берлозі?
                                          (ьдімдеВ)

             Відома звіку рідина,
             Усяк її вживає,
             Буває хмаркою вона,
             Пушинкою буває,
             Бува, як скло, крихка, тверда
             Звичайна, підкажіть…
                                                        (адоВ)


      ОКРЕМІ ВИДАННЯ ТВОРІВ Г.Я.ХРАПАЧА

       

       

       Храпач Г. Вибрані твори для дітей та юнацтва / Г.Храпач ; худож. М.О.Андрійчук. – Хмельницький : Поділля, 2003. – 252 с.
       Храпач Г. Ріка : вибрані твори для дітей та юнацтва / Г.Храпач. – Хмельницький : Поліграфіст, 2008. – 350 с. : ілюстр.
        Ці книги складають кращі твори Григорія Храпача для дітей та юнацтва: абетка, загадки, вірші, швидкомовки, казки, оповідання, повісті, написані протягом десятиріч активної літературної праці. Зокрема, до книги “Ріка” ввійшли: уривок з історичного роману “Дзвін бандур” та додатки – ліричні вірші, спогади, репродукції з малярських робіт письменника.
         Великий О.Довженко писав: “Може вражати той хто сам вражений”. Твори Г.Храпача дійсно вражають, зачаровують, карбуються в пам'яті, вони не залишають байдужими ні юних, ані вже обтяжених роками читачів.


      Храпач Г.Я. Вибране / Г.Я.Храпач ; худож. оформл. О.С.Ванчурової. – Хмельницький : Доля, 1994. – 63 с. : ілюстр.

         Ця книга – своєрідний звіт поета за багаторічну його роботу в поезії для дітей. Скоромовки, вірші-мініатюри, казки, загадки Григорія Яковича чарують своїм лаконізмом, вишуканістю. Вони несуть юному читачеві різноманітну інформацію про навколишній світ.
                                      У сороки
                                      Три мороки:
                                      Хижку будувати,
                                      Діток понадбати,
                                      Геть всім дати знати,
                                      Що весна уже.

       

       

         

       Храпач Г.Я. Джерело : твори для дітей / Г.Я.Храпач. – Хмельницький : Облполіграфвидав, 1990. – 143 с. : ілюстр.
        “Всьому, що росте, співає, рухається, плаче й сміється, присвячую цю книжку з любов'ю і надією”, – пише письменник. Вміщені у книзі скоромовки, вірші, загадки, казки, оповідання, повісті допоможуть маленьким читачам полюбити рідне слово, чудову українську природу, посприяють становленню їх характерів, збагатять їх духовно.


       

       

       

       

       

      Храпач Г. Чую тебе, земле : художньо-документальна повість / Г.Храпач. – К. : Веселка, 1987. – 81 с. : ілюстр.

          Ця художньо-документальна повість з такою теплотою, таким щирим і добрим словом написана про людей села, про Героя Соціалістичної Праці, знатного механізатора із Хмельниччини Василя Опанасовича Музику – людину, закохану в рідну землю, великого трударя.

       

       

       

       

       

      Храпач Г.Я. Під хрестом : повість-реквієм / Г.Я.Храпач. – Хмельницький, 1993. – 39 с.
        Як зізнається автор, цю повість-реквієм він написав за три доби під враженням від прочитаного у пресі. Дев'ятирічний хлопчик, у якого під час голодомору загинули батьки, залишився із трирічною сестричкою. Згодом і вона померла, і хлопчик поховав її у садку. Ця страшна розповідь і спонукала письменника до написання повісті про голодомор 1932-1933 років. Це один із кращих творів у нашій літературі на тему геноциду. Повість мала розголос у Канаді, Польщі, вийшла друком у Німеччині.


       

       

       

       

       
       

      Храпач Г.Я. Золотавка, або Пригоди молодої бджілки : повість-казка / Г.Я.Храпач ; худож. Н.С.Пономаренко. – Львів : Каменяр, 1988. – 38 с. : ілюстр.
         Цікаво, захоплююче розповідає письменник маленьким читачам про життя та звички таких працьовитих комах, як бджоли. Книга вчить дітей любити природу, охороняти її, розумно користуватись її благами.

       

       

       

       

        

       

      Храпач Г.Я. Сонцекрилка, або Життя та пригоди бджілок : повість-феєрія / Г.Я.Храпач ; худож. О.Лещук. – Хмельницький : Поділля, 1996. – 48 с. : ілюстр.
         У передмові до повісті подільський письменник Броніслав Грищук пише: “У повісті-феєрії, тобто казці, ніщо не нафантазовано. Все відповідає бджолино-комашиній природі. Лише мова – жести, рухи, сигнали –  передана зрозумілими нам словами. Автор наш добре знає те, про що пише. До того ж, сам пасічникує он скільки літ! Залюблений у мудру організацію і життя бджіл, він узявся і створив про них книжку”. І, справді, життя та пригоди бджіл та бджілок не залишать байдужими не тільки дітей, а й дорослих, бо спонукають озирнутись довкола себе, бути уважнішими до природи, вчать любові до всього живого.

       

       

          

           


      Храпач Г.Я. Ластів'ята : оповідання / Г.Я.Храпач ; худож. А.Василенко. – К. : Веселка, 1979. – 17 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Жайворонки над нивою : оповідання / Г.Я.Храпач ; худож. В.Євдокименко. – К. : Веселка, 1984. – 24 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Коли ім'я гарне : оповідання / Г.Я.Храпач ; худож. Г.Сокиринська. – К. : Веселка, 1981. – 20 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Так пахне хліб : оповідання / Г.Я.Храпач ; худож. В.Євдокименко. – К. : Веселка, 1986. – 24 с. : ілюстр.
         
          Першою прозовою книжкою Г.Храпача була збірка оповідань “Ластів'ята” (1979). Потім з'явились збірки “Коли ім'я гарне”, “Жайворонки над нивою”, “Так пахне хліб”.
          Йосипок із оповідання “Коли ім'я гарне”, розмовляючи з дядьком стельмахом про те, що красить людину: ім'я чи робота, здогадується, що не ім'я, а саме людина працею уславлює своє ім'я.
          Такі прості, доступні оповідання про сільських трударів, про те, як малеча допомагає дорослим, навчать дітей бути добрими, бережливими, чемними, шанобливими до людей праці, природи, всього, що їх оточує.

            


       

       

      Храпач Г.Я. Струмок : вірші / Г.Я.Храпач ; худож. К.Щепкіна. – К. : Веселка, 1977. – 15 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Я заграю на дуду : книжка-картинка / Г.Я.Храпач ; худож. М.С.Баликін. – К. : Грайлик, 1993. – 12 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Абетка / Г.Я.Храпач ; худож. О.В.Лещук. – Хмельницький : Поділля, 1995. – 32 с. : ілюстр.   

      Храпач Г. Ми живемо в Україні : вірші та загадки / Г.Храпач ; худож. М.Андрійчук. – Хмельницький, 2006. – 25 с. : ілюстр.

          Майже кожен, хто брався за перо, починав із віршів. Г.Храпач не був винятком. У 1962 році побачила світ перша книга поезій і загадок для дітей “Струмок”. Тодішня преса відмічала: “Струмок” Г.Храпача привертає увагу, насамперед, проникливим розумінням поетом настроїв дитини, вмінням заглибитись у психологію своїх героїв, подивитися на світ їх очима”. Це спостереження просліджується і в інших публікаціях його віршів та збірках, адже там мовиться про вічні людські проблеми – турбота про врожай, туга за рідним краєм, любов до Батьківщини:

              Міста і села, ріки могучі,
              Лани безкраї квітучі, родючі,
              Незміряні доли, несходжені гори,
              Степів і морів неосяжні простори, –
              Усе це наш край, на світі єдина,
              Кохана, як матінка, – УКРАЇНА.

          

      Храпач Г.Я. Казки / Г.Я.Храпач ; худож. О.В.Лещук. – Хмельницький : Поділля, 1995. – 24 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Цифротвір : казки для малят / Г.Я.Храпач ; худож. О.В.Лещук. – Хмельницький : Поділля, 1993. – 24 с. : ілюстр.
         
          Казки Григорія Яковича Храпача надзвичайно повчальні. Ось хоч би казка “Хрю і Рох”. Двоє веприків, диких кабанців, дуже любили “рити”, отож славно “попрацювали” вони на долині, де джерело, в полі, на баштані, відвідали … Марс. Коли вертали додому, не знайшли що їсти, пити. Дуже охляли. І ось тут поет ставить питання: чи навчились  чого-небудь “мандрівники”? Правду каже народна приповідка: “Не плюй в криницю – схочеться напиться”. Такі ж цікаві та повчальні, що спонукають до роздумів, й інші поетичні казки, які входять до цих збірок.

              

      Храпач Г.Я. Разом прочитаєм – разом відгадаєм : загадки / Г.Я.Храпач ; худож. В.Ігнатов. – К. : Веселка, 1991. – 32 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Коло-покотьоло : загадки / Г.Я.Храпач ; худож. Н.Волобуєва. – К. : Веселка, 1983. – 16 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Шапка-невидимка : загадки / Г.Я.Храпач ; худож. С.Лопухова. – К. : Веселка, 1988. – 16 с. : ілюстр.

       

              

      Храпач Г.Я. Загадки / Г.Я.Храпач. – Хмельницький : Поділля, 1995. – 64 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Сто загадок / Г.Я.Храпач ; худож. О.Лещук. – Хмельницький : Поділля. 1996. – 31 с. : ілюстр.

      Храпач Г.Я. Хто відгадає? : загадки / Г.Я.Храпач ; мал. О.Яблонської. – К. : Веселка, 1972. – 39 с. : ілюстр.
         
         Такими окремими виданнями вийшли віршовані загадки Григорія Храпача, яких він написав не одну сотню. Поет володієцим жанром досконало. Варто сказати, що загадки Г.Храпача любить не одне покоління читачів. Сьогодні його загадки входять до хрестоматій, шкільних підручників.
              Гладить бороду дідусь:
              – Через річку і ставок
              Ось місток мостить візьмусь.
              Без колод, стовпів, дощок.
              – Ви, дідусю, це всерйоз?
              – Усерйоз – я ж дід … (Мороз).
          Ось такі веселі, цікаві, дотепні, образні віршовані загадки ввійшли до цих книжечок. Залюбки їх малята читатимуть, міркуватимуть і будуть краще пізнавати навколишній світ.

      ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ Г.Я.ХРАПАЧА У ЗБІРНИКАХ:

      Храпач Г. Ручейче. Птичарник. Край гората. Дъга / Г.Я.Храпач // Антология  хмельницки поети. – Силистра, 1977. – С. 64-67.
      Храпач Г. Покотьоло / Г.Храпач // Чарівний дзвоник : хрестоматія для позакласного читання. 1-4 кл. – Донецьк, 2005. – С. 97.
      Храпач Г. Твори / Г.Храпач // Літературна Хмельниччина ХХ століття : хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 200-238.
      Храпач Г. Твори / Г.Храпач // Веселка : антологія укр. літератури для дітей. Т. 2. – К., 1984. – С. 369-370.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Скрипченко Н.Ф., Вашуленко М.С. Буквар : підручник для 1 кл. – К., 2000. – С. 121.

       

      ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНИХ
      СТАТЕЙ Г.Я.ХРАПАЧА В ЖУРНАЛАХ:

      Храпач Г. Абетка / Г.Храпач // Кур'єр Кривбасу. – 1996. – № 51-52. – С. 10
      Храпач Г. Бусол / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1991. – № 4. – С. 17.
      Храпач Г. Вгадав / Г.Храпач // Перець. – 1971. – № 15. – С. 10.
      Храпач Г. Веселка… : вірш / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1979. – № 7. – С. 10.
      Храпач Г. Відгадай : загадка / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1966. – № 4. – С. 14.
      Храпач Г. Вірші / Г.Храпач // Малятко. – 1999. – № 5. – С. 7.
      Храпач Г. Вірші / Г.Храпач // Малятко. – 2004. – № 6. – С. 13.
      Храпач Г.Я. Вклоняюсь матері-Землі : вірші /  Г.Я.Храпач // Дивослово. – 1994. – № 10-11.
      Храпач Г. Видзвонює дзвіночок : вірш / Г.Храпач // Малятко. – 2000. – № 6. – С. 3.
      Храпач Г. Гірка : вірш, загадки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1981. – № 1. – С. 17.
      Храпач Г. Гроза пройшла : вірш / Г.Храпач // Вітчизна. – 1958. – № 12. – С. 110.
      Храпач Г. Деркачик : вірш / Г.Храпач // Зірочка. – 2000. – № 2. – С. 17.
      Храпач Г. Дощик : вірші для дітей / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1988. – № 6. – С. 14.
      Храпач Г. Для дітей : вірші / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1995. – № 3. – С. 21.
      Храпач Г. Жайвір : оповідання / Г.Храпач // Барвінок. – 1963. – № 9. – С. 14-15.
      Храпач Г. Жайворонок : вірш / Г.Храпач // Зміна. – 1958. – № 8. – С. 1
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Україна. – 1964. – № 2. – С. 14.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Перець. – 1971. – № 6. – С. 12.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Малятко. – 1983. – № 12. – С. 13.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Україна. – 1985. – № 23. – С. 22.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Дніпро. – 1987. – № 10. – С. 93.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Барвінок. – 1989. – № 10. – С. 13.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Малятко. – 1990. – № 4. – С. 14.
      Храпач Г. Загадка / Г.Храпач // Малятко. – 1997. – № 10-11. – С. 12.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Малятко. – 2001. – № 1. – С. 12
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Україна. – 1964. – № 28. – С. 14..
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1969. – № 9. – С. 15.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1970. – № 11. – С. 15
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Україна. – 1970. – № 2. – С. 22.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Дніпро. – 1976. – № 8. – С. 127.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Малятко. – 1983. – № 7. – С. 13.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Прапор. – 1985. – № 10. – С. 184.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1987. – № 5.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Прапор. – 1990. – № 9. – С. 180.– С. 32.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Жінка. – 1998. – № 4. – С. 20.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Кур'єр Кривбасу. – 1995. – № 29. – С. 32.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Малятко. – 1998. – № 5. – С. 16.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Малятко. – 1999. – № 1. – С. 14.
      Храпач Г. Загадки за народними мотивами / Г.Храпач // Україна. – 1966. – № 3. – С. 23.
      Храпач Г. Загадки за народними мотивами / Г.Храпач // Україна. – 1966. – № 25. – С. 19.
      Храпач Г. Загадки за народними мотивами / Г.Храпач // Україна. – 1965. – № 17. – С. 23.
      Храпач Г. Загадка перченятка / Г.Храпач // Перець. – 1979. – № 22. – С. 12.
      Храпач Г. Загадки перченятка / Г.Храпач // Перець. – 1971. – № 11. – С. 13.
      Храпач Г. Загадки перченятка / Г.Храпач // Перець. – 1975. – № 22. – С. 12.
      Храпач Г. Загадки перченятка / Г.Храпач // Перець. – 1987. – № 2. – С. 10.
      Храпач Г. Зірка : етюд / Г.Храпач // Жовтень. – 1963. – № 2. – С. 15.
      Храпач Г. Золотавка : казка / Г.Храпач // Прапор. – 1987. – № 8. – С. 178-185.
      Храпач Г. Картопелька : оповідання / Г.Храпач // Україна. – 1985. – № 33. – С. 18.
      Храпач Г. Назвав : вірш / Г.Храпач // Перець. – 1970. – № 5. – С. 10.
      Храпач Г. Незабаром жниво : вірш / Г.Храпач // Малятко. – 1994. - № 7-8. – С. 1.
      Храпач Г. Новий рік : вірш / Г.Храпач // Зміна. – 1957. – № 1. – Обкладинка.
      Храпач Г. Обідець : скоромовки, загадки / Г.Храпач // Прапор. – 1988. – № 9. – С. 179.
      Храпач Г. Одуд : скоромовка / Г.Храпач // Барвінок. – 1979. – № 1. – С. 12.
      Храпач Г. Осінні загадки / Г.Храпач // Зірочка. – 2002. – № 3. – с. 16.
      Храпач Г. Ослик : казка / Г.Храпач // Прапор. – 1989. – № 3. – С. 180182.
      Храпач Г. Перша читаночка : вірші // Дошкільне виховання. – 1995. – № 8. – С. 3-4.
      Храпач Г. Під хрестом : повість-реквієм / Г.Храпач // Соборність. – 2003. – № 1. – С. 5-34.
      Храпач Г. Праля : вірш / Г.Храпач // Україна. – 1977. – № 46. – С. 17.
      Храпач Г. Пташничок : вірш / Г.Храпач // Малятко. – 1961. – № 4. – С. 9.
      Храпач Г. Пташничок : вірш / Г.Храпач // Початкова школа. – 1970. – № 12. – С. 87.
      Храпач Г. Пустотливий вітерець : вірш / Г.Храпач // Малятко. – 1960. – № 5. – С. 2.
      Храпач Г.Я. Рідна абетка : вірш //  Г.Я.Храпач // Доля. – 1993. – № 1-2. – С. 65-76.
      Храпач Г. Робот і роботеня : вірш / Г.Храпач // Малятко. – 2003. – № 9. – С. 7.
      Храпач Г. Санчата : оповідання / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1983. – № 2. – С. 16.
      Храпач Г. Світ дитинства : вірші / Г.Храпач // Кур'єр Кривбасу. – 1997. – № 71-72. – С. 144-146.
      Храпач Г. Скоромовка / Г.Храпач // Україна. – 1967. – № 24. – С. 21.
      Храпач Г. Скоромовка / Г.Храпач // Перець. – 1980. – № 18. – С. 13.
      Храпач Г. Скоромовка / Г.Храпач // Барвінок. – 1981. – № 11. – С. 23.
      Храпач Г. Скоромовки / Г.Храпач // Перець. – 1982. – № 1. – С. 12.
      Храпач Г. Скоромовки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1976. – № 1. – С. 19.
      Храпач Г. Скоромовки / Г.Храпач // Малятко. – 2007. – № 7. – С. 14.
      Храпач Г. Струмок : вірш / Г.Храпач // Україна. – 1977. – № 15. – С. 22.
      Храпач Г. Таке звучне “Р” / Г.Храпач // Україна. – 1977. – № 29. – С. 16.
      Храпач Г. Ходім : вірш / Г.Храпач // Зміна. – 1959. – № 12. – С. 15.
      Храпач Г. Швидкомовки / Г.Храпач // Радянська жінка. – 1992. – № 4. – С. 21.

      ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНИХ СТАТЕЙ Г.Я.ХРАПАЧА В ГАЗЕТАХ:

      Храпач Г.Я. Абетка / Г.Я.Храпач // Подільські вісті. – 1994. – 18 жовтня.
      Храпач Г. Баклажка. Коза-кізонька : новели / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1984. – 18 червня.
      Храпач Г.Я. Білі коні / Г.Я.Храпач // Корчагінець. – 1981. – 1 серпня.
      Храпач Г. В гостях у Кота в чоботях : вірші / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1990. – 7 жовтня.
      Храпач Г.Я. В гостях у Кота в чоботях : вірші / Г.Я.Храпач // Радянське Поділля. – 1992. – 30 січня.
      Храпач Г. Весняні мініатюри : вірші / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1958. – 18 травня.
      Храпач Г. Вечірня пісня : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1961. – 14 травня.
      Храпач Г. Від “А” до “Я” : абетка / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1990. – 2, 4, 9 вересня.
      Храпач Г. Вірші / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1959. – 21 червня.
      Храпач Г. Віхола : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1963. – 27 грудня.
      Храпач Г. Виходить на кручу : етюд / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1963. – 9 березня.
      Храпач Г. Горіла сосна : новела / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2005. – 19 квітня.
      Храпач Г. Горить смолоскип : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1969. – 16 березня.
      Храпач Г. Гострим пером / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1981. – 21 серпня.
      Храпач Г. Григір : спогад / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1997. – 20 листопада.
      Храпач Г. Григорій Тютюнник. Іван Іов : спогади / Г.Храпач // Літературна Україна. – 2002. – 29 липня.
      Храпач Г.Я. Дзвін бандур : уривок із розділу історичного роману “Струни рокочуть на сполох” / Г.Я.Храпач // Ровесник. – 1998. – 27 березня.
      Храпач Г. Для наших малят : вірші, загадки / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1965. – 26 вересня.
      Храпач Г. Дотепно, гостро, з перцем / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1983. – 26 березня.
      Храпач Г. Доярочка : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1983. – 19 серпня.
      Храпач Г. Доярочка : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1960. – 22 липня.
      Храпач Г.Я. Дим : новела / Г.Я.Храпач //  Подільські вісті. –  1996. – 9 травня.
      Храпач Г. Дитяча кімната : вірші / Г.Храпач // Подільські вісті. – 1997. – 18 липня.
      Храпач Г. Журавлі : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1957. – 17 вересня.
      Храпач Г.Я. “Живу Україною і для України живу” /  Г.Я.Храпач // Майбуття. – 1998. – № 9.
      Храпач Г. З дитячої скриньки : вірші / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2001. – 10 серпня.
      Храпач Г. За весільним столом : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1970. – 8 серпня.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Подільські вісті. – 1996. – 5 липня.
      Храпач Г. Загадки / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1997. – 4 вересня.
      Храпач Г. Запало в душу / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1998. – 2 квітня.
      Храпач Г. Зимові загадки / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1965. – 5 грудня.
      Храпач Г. Зоря-зоряниця : книжка в газеті / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2006. – 15 вересня.
      Храпач Г. Ішли дівчата : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1960. – 30 жовтня.
      Храпач Г. Кобзар : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1961. – 12 березня.
      Храпач Г. Коваль : казка / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1974. – 29 березня.
      Храпач Г. Крона / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1984. – 27 січня.
      Храпач Г. Крига рушила : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1962. – 10 червня.
      Храпач Г. Куточок для малят : загадки / Г.Храпач //  Радянське Поділля. – 1968. – 23 червня.
      Храпач Г. Кухлик : новела / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1967. – 15 січня.
      Храпач Г. Лелеки. Лосі. Корж із маком : вірші для дітей / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1997. – 20 березня.
      Храпач Г. Ліричні мініатюри : вірші / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1956. – 23 вересня.
      Храпач Г. Любій малечі : вірші, загадки / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2008. – 17 липня.
      Храпач Г. Людина : спогад про М.Годованця / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1963. – 29 вересня.
      Храпач Г. Матері : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1967. – 14 липня.
      Храпач Г.Я. Моє село – моя столиця / Г.Я.Храпач // Літературна Україна. – 1998. – 10 квітня.
      Храпач Г.Я. На Кочівлі : оповідання / Г.Я.Храпач //  Корчагінець. – 1983. – 25 червня.
       Храпач Г. Над білими заметами : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1962. – 1 січня.
      Храпач Г.Я. На втіху малятам / Г.Я.Храпач // Проскурів. – 1999. – 13 серпня.
      Храпач Г. Над словом плакав я / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2006. – 20 січня.
      Храпач Г. Наш край. Колискова : вірші / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1998. – 3 вересня.
      Храпач Г. Не раз насниться : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1958. – 22 лютого.
      Храпач Г.Я. “Невже Господь залишив Україну?”: про збірку поезій М.Федунця “Тут, на трепетній землі” / Г.Я.Храпач // Подільські вісті. – 2006. – 21 листопада.
      Храпач Г. Нумо, відгадаймо : загадки / Г.Храпач // Подільські вісті. – 1993. – 26 січня.
      Храпач Г. Обід : новела / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1965. – 22 серпня.
      Храпач Г. Одуд. Брати : вірші / Радянське Поділля. – 1977. – 8 червня.
      Храпач Г. Під хрестом : повість / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2007. – 13, 16, 20, 22, 23 листопада.
      Храпач Г. Планета читає : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1964. – 9 березня.
      Храпач Г. Погляд із минулих століть / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2002. – 11 червня.
      Храпач Г. Подарунок наймолодшим / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1974. – 14 серпня.
      Храпач Г. Поділля моє : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1956. – 13 травня.
      Храпач Г. Поділля моє : вірш / Г.Храпач // Літературна Україна. – 1958. – 7 березня.
      Храпач Г.Я. “Поклав би голову, аби була Україна!” / Г.Я.Храпач // Хмельницький вечірній. – 1997. – 31 жовтня.
      Храпач Г. Прочитайте дітям : скоромовки / Г.Храпач // Подільські вісті. – 1993. – 14 грудня.
      Храпач Г. Письменницька седмиця / Г.Храпач // Літературна Україна. – 2003. – 17 липня.
      Храпач Г.Я. Серед поля : уривок з повісті / Г.Я.Храпач // Корчагінець. – 1988. – 18-24 грудня.
      Храпач Г. Сказання про село / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2007. – 18 вересня.
      Храпач Г. Скоромовки / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1985. – 2 серпня.
      Храпач Г. Скрик : повість / Г.Храпач // Подільські вісті. – 2003. – 18, 20, 25, 27 лютого.
      Храпач Г. Сміх – то не смішки / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1979. – 4 квітня.
      Храпач Г. Степова новела : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1963. – 1 червня.
      Храпач Г. Струмок : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1952. – 23 березня.
      Храпач Г.Я. Ті нетипові типи / Г.Я.Храпач // Радянське село. – 1979. – 10 квітня.
      Храпач Г. Тигр і зайчиха : казка / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1971. – 25 червня.
      Храпач Г. Хай буде мільйон / Г.Храпач // Літературна Україна. – 2005. – 13 жовтня.
      Храпач Г. Хвіртка : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1963. – 10 лютого.
      Храпач Г. Ходім : вірш / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1959. – 27 грудня.
      Храпач Г. Хрю і Рох : казка / Г.Храпач // Подільські вісті. – 1994. – 15 вересня.
      Храпач Г. Юркові інтерв'ю : оповідання / Г.Храпач // Радянське Поділля. – 1976. – 15 вересня.

       

      ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ Г.Я.ХРАПАЧА:

      Андрухненко А. З малечею – всякдень / А.Андрухненко // Літературна Україна. – 1996. – 6 лютого.

      Вітенко М. Дитинства райдужне крило : про книгу Г.Храпача “Ластів'ята” / М.Вітенко // Радянське Поділля. – 1979. – 9 червня.

      Гальміз Н. Майстер пера і пензля : про Г.Храпача / Н.Гальміз // Подільські вісті. – 2004. – 16 листопада.

      Гальміз Н. “Ми живемо в Україні” : так називається нова книжка вибраних творів для дітей Григорія Храпача / Н.Гальміз // Подільські вісті. – 2006. – 3 жовтня.

      Григорію Храпачу – 75 // Подільські вісті. – 1999. – 22 червня.

      Захарук Н. “Весь віддаюся дітям” / Н.Захарук // Радянське Поділля. – 1990. – 11 грудня.

      Захарченко В. Книжка для Івася : про книгу Г.Храпача “Ми живемо в Україні” / В.Захарченко // Літературна Україна. – 2007. – 20 грудня.

      Кравчук В. Дітям на радість : про книгу Г.Храпача “Хто відгадає?” / В.Кравчук // Радянське Поділля. – 1973. – 6 березня.

      Кульбовський М. Жниво Григорія Храпача / М.Кульбовський //  Проскурів. – 2001. – 13 липня.

      Кухар-Онишко О. Чародій : письменнику Григорію Храпачу – 70 / О.Кухар-Онишко // Подільські вісті. – 1994. – 23 червня.

      Маліш П. “Дітям – моє серце” / П.Маліш // Корчагінець. – 1984. – 8 травня.

      Мачківський М. З чебрецевого світу : Григорію Храпачу – 70 / М.Мачківський // Ровесник. – 1994. – 18 червня.

      Мачківський М. Не тільки про Золотавку : про книгу Г.Храпача “Золотавка, або Пригоди молодої бджілки” / М.Мачківський // Радянське Поділля. – 1989. – 29 березня.

      Под'япольський В. Григорій Храпач: “Гелетинці – моя мала й найбільша Батьківщина” / В.Под'япольський // Проскурів. – 2004. – 22 липня.

      Сіверський Н. Книга земляка для юних : про книгу Г.Храпача “Хто відгадає?” / Н.Сіверський //Прибузька зоря. – 1972. – 18 липня.

      Скорський М. Ріка починається з струмка : про книгу Г.Храпача “Струмок” / М.Скорський // Радянське Поділля. – 1963. – 30 березня.

      Слободянюк Т. Дозвольте освідчитись в любові : Григорію Храпачу – 80 / Т.Слободянюк, М.Федунець // Подільські вісті. – 2004. – 22 червня.

      У слові явлена любов // Корчагінець. – 1984. – 29 червня.

      Усім, хто росте і мислить : рецензія на книгу Г.Храпача “Джерело” // Доля. – 1993. – № 1-2. – С. 59-62.

      Усім, хто росте і мислить  // Корчагінець. – 1991. – 17 серпня.

      Федунець М. Григорію Храпачу – 75 / М.Федунець, М.Мачківський // Літературна Україна. – 1999. –  24 червня.

      Храпач Григорій // Літератори Хмельниччини : довідник обл. організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1997. – С. 28.

      Храпач Григорій // Літературна Хмельниччина ХХ століття : хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 199-200.

      Храпач Григорій – лауреат літературної премії імені В.Булаєнка // Літературна Україна. – 2005. – 29 грудня.

      Храпач Григорій // Веселка : антологія укр. літератури для дітей. Т. 2. – К., 1984. – С. 368-369.

      Храпач Григорій // Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник. – К., 1981. – С. 284.

      Храпач Григорій // Письменники Радянської України. 1917-1987 : біобібліографічний покажчик. – К., 1988. – С. 626.

      Яночкін М. Запах хліба : про книгу Г.Храпача “Так пахне хліб” / М.Яночкін // Ленінський прапор. – 1988. – 16 січня.

       

      Г.Я.Храпач в колі сім'ї
       
      Г.Я.Храпач на квітучому подвір'ї
      у рідних Гелетинцях

       
      Григорій Якович Храпач з правнучками
       
      Григорій Якович завжди в труді…


         У біобібліографічному покажчику подано матеріали про життя і творчість подільського письменника Григорія Яковича Храпача, твори якого є вагомою складовою сучасної української дитячої літератури.
         Видання адресоване юним читачам, вчителям, бібліотечним працівникам та всім, хто цікавиться літературою рідного краю.





      Матеріал підготувала                                             Суховірська О.А.

      Комп'ютерний набір:                                               Марчук Л.В.
                                                                                       Богданова О.Г.


      Відповідальна за випуск                                         Черноус В.Ю.

       

       

       


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр